"Технічні кандидати" на виборах Президента України: можливості законодавчого вирішення проблеми

Починаючи від перших виборів Президента України 1991 року, спостерігається тенденція до збільшення кількості кандидатів, які беруть у них участь. Окрім створення деяких технічних незручностей для виборців (розмір бюлетеня), це збільшує видатки на проведення голосування з бюджету, а також слугує однією з форм «брудних» виборчих технологій.

· виступи певних осіб у ЗМІ в статусі кандидата в Президенти дозволяють кандидатам, які їх контролюють, використовувати їх для агітації на власну користь або дискредитації конкурентів.

Можна прогнозувати, що у разі незмінності нинішньої процедури висування кандидатів їх кількість на виборах 2010 року зросте ще більше. Відтак це потребує відповідного реагування на законодавчому рівні.

Вітчизняна практика склалася таким чином, що законодавство про вибори Президента України переглядалося перед кожними наступними виборами. Це стосується і процедури висування та реєстрації кандидатів.

У 1991 році коло можливих суб’єктів висування кандидатів (див Додаток 1) було досить широким внаслідок діючого тоді радянського права, яке мало декларативний характер. Проте, незважаючи на відсутність грошової застави та необхідність зібрати лише 100 тисяч підписів громадян, для участі у президентських виборах 1991 року зареєструвалися лише 7 кандидатів. Один з претендентів згодом свою кандидатуру зняв, відтак до виборчого бюлетеня було включено лише 6 осіб – найменше за всю історію проведення виборів Президента України (див. Додаток 2).

Дещо ускладнилася процедура висування кандидатів на наступних виборах 1994 та 1999 років. Право висування отримали лише політичні партії, їх блоки та збори виборців. Кількість підписів залишилася такою ж (100 тисяч), проте необхідно було вже набрати не менш як 1500 громадян у кожному із 2/3 загальної кількості виборчих округів. Кількість зареєстрованих кандидатів порівняно з попередніми виборами майже не змінилася. Голосування відбувалося щодо 7 кандидатур.

У 1999 році вимоги до реєстрації кандидатів значно зросли – до 1 мільйона, причому у двох третинах регіонів потрібно було набрати не менше 30 тисяч підписів. Незважаючи на це, у президентській кампанії брали участь уже 15 кандидатів – удвічі більше, ніж на попередніх виборах. При цьому майже половина з них (шість кандидатів) набрали менше голосів, ніж кандидати, які посіли останні місця на виборах 1991 і 1994 років.

Значних змін зазнала процедура висування та реєстрації кандидатів на виборах 2004 року. Необхідна кількість підписів громадян зменшилася з 1 мільйона до 500 тисяч. Натомість було запроваджено нову вимогу – внесення грошової застави, Внесення такої застави не стало перешкодою для реєстрації відразу 24 кандидатів. Причому лише для двох кандидатів, які набрали більше передбачених законом 7% голосів (В.Ющенко та В.Янукович), внесена застава була відшкодована.

Одним зі способів запобігання масовому висуненню «технічних» кандидатів могло би стати радикальне (у рази) збільшення розміру грошової застави. Цілком вірогідно, що це не дозволить повністю уникнути проблеми технічних кандидатів на виборах Президента. Проте, без сумніву, це сприятиме більшій відповідальності кандидатів, дозволить «відсіяти» певну кількість завідомо непрохідних кандидатів та принаймні частково компенсувати витрати Державного бюджету на проведення виборів.

Іншим способом вирішення проблеми технічних кандидатів є модифікація процедури збору підписів громадян. Як уже зазначалося вище, сьогодні цей інститут в Україні перетворився, на жаль, на фікцію і дуже часто не відображає реальних настроїв суспільства. Так, на виборах 2004 року лише 4 кандидати, які посіли чільні місця, змогли отримати на виборах більше голосів, ніж зібрати підписів на свою підтримку. Іншим 20 претендентам на посаду Глави держави цього зробити не вдалося. Більше того, за окремих кандидатів проголосували у 50, а то і майже у 100 разів менше виборців, ніж за них було подано підписів (див. Додаток 3).

Виходом тут могло би стати запровадження обмежень щодо кола тих громадян, які мають право висувати кандидата на найвищу державну посаду. Саме так відбуваються президентські вибори у Франції, яка є визнаною демократичною країною, а форма правління там досить схожа на українську. Для того, щоб бути зареєстрованим, кандидат на посаду Президента Франції повинен зібрати на свою підтримку 500 підписів серед обраних представників адміністративної еліти країни – членів парламенту, місцевих рад або мерів не менш як у 30 департаментах. У підсумку найбільше кандидатів на президентських виборах тут було у 2002 році (16), а як правило, ця кількість не перевищує 10 – 12.

В Україні можна було би за цим зразком дозволити реєстрацію лише тих кандидатів у Президенти, які зберуть на свою підтримку 500 підписів народних депутатів, депутатів обласних рад та міських голів не менш, як у двох третинах регіонів України. При цьому норму щодо грошової застави варто також залишити у силі.

Таке нововведення навряд чи стане популярним і може бути трактоване як певне обмеження демократії. Проте, таке ж застереження можна висловити і стосовно інших бар’єрів на шляху реєстрації кандидата на посаду Президента (грошова застава, віковий ценз).

При розробці процедури висування кандидатів у Президенти України слід виходити з необхідності подання на розсуд народу найбільш гідних претендентів на цю високу посаду, які апріорі матимуть значну суспільну легітимність. Цілком сміливо можна стверджувати, що навряд чи пропоновані обмеження стануть на перешкоді участі у виборах тих кандидатів, які мають реальні шанси на перемогу або принаймні на отримання відносно значної кількості голосів.

Обрання Президента України у будь-якому випадку відбуватиметься на основі загального, рівного і прямого виборчого права, як це і передбачено Конституцією. Натомість запровадження суворіших вимог до висування та реєстрації кандидатів буде чинником, який утверджуватиме політичну відповідальність та дозволить мінімізувати однин із можливих способів застосування «брудних» передвиборчих технологій.