Вибори–2007. Підсумки і висновки

 

Основними підсумками парламентських виборів, які відбулися в Україні у вересні 2007 року, можна вважати кілька факторів.Парламентські вибори продовжили традицію минулого року – вибори Верховної Ради стали, по суті, квазіпрезидентськими. Головний їх підсумок на сьогодні – Юлія Тимошенко остаточно закріпилася на позиції лідера помаранчевого електорату.

 

„Президентський” характер нинішніх виборів спричинив, у свою чергу, те, що проблема якості виборчих списків не стала на цих виборах визначальною. Не виключено, що електорат міг усвідомлювати, що голосує „за менше зло”, а у списку, який він підтримує, є неприйнятні кандидатури. Але це поки-що не стало причиною для відмови у довірі тій чи іншій політичній силі. Відповідно, формування списків відбувалося кулуарним шляхом, а їх затвердження – практично без будь-якої дискусії.

 

Винятком стали кілька „символічних жертв” від „Нашої України”, які, однак, практично не вплинули на якість цього списку та сприйняття його виборцями. Так, О.Івченка та П.Порошенка на з’їзді цієї партії було позбавлено можливості стати депутатами. Якщо абстрагуватися від внутрішньопартійної кулуарної боротьби у цьому блоці, то таку акцію можна оцінити як певну реакцію на вимоги суспільства. Однак, з огляду на більш ніж скромний результат „Нашої України”, можна вважати, що ця акція не вдалася. Причинами цього можуть бути як і „маргінальний” характер проблеми формування списків як такої, так і той факт, що у списку „НУНС” залишилося чимало неприйнятних для „помаранчевих” виборців кандидатур.

 

У підсумку партії та блоки отримали своєрідний мандат на продовження політики „закритих виборчих списків” та кулуарного їх формування й на наступних виборах. Можна прогнозувати, що за умови збереження нинішньої парадигми політичного життя країни („боротьба своїх проти чужих”), виборці й надалі не перейматимуться якісним аналізом списків та контролем діяльності окремого депутата. На невизначений термін віддаляється і реформа виборчого законодавства, на необхідність якої вказували, до речі, представники Парламентської Асамблеї Ради Європи.

 

Можна вважати, що суттєве покращення результату Блоку Юлії Тимошенко стало можливим за рахунок кількох факторів. Активна кампанія БЮТ, різноплановість меседжів блоку, харизма лідера – це очевидні факти. Але не менш суттєвим, на нашу думку, стала і безбарвна кампанія головного електорального конкурента БЮТ – „Нашої України – Народної Самооборони”.

Під час апогею політичної кризи навесні цього року пропрезидентська політична сила не лише відновила, за даними соцопитувань, показники минулих виборів. Видавалося можливим, що завдяки об’єднанню з Юрієм Луценком та нейтралізації „Української правиці” „помаранчеві” можуть здобути до 20% місць у парламенті, а відтак – стати серйозним конкурентом БЮТ навіть у боротьбі за друге місце.

 

Натомість, стратегія НУНС у серпні-вересні виглядала доволі неадекватною. Базове повідомлення – про скасування депутатської недоторканності – не було сприйняте виборцями, більше того – воно загубилося на фоні численних аналогічних за змістом повідомлень БЮТ. Невизначеність із лідером блоку також не могла посилити позиції НУНС.

 

Звісно, „Український прорив” чи тому подібні політтехнологічні засоби важко назвати серйозним засобом електорального впливу. Але порівняно з активністю конкурентів, які діяли на тому ж електоральному полі – НУНС – дії БЮТ виглядали як заміщення певного вакууму.

 

Зіграла на користь БЮТ і тактика „непоборювання помаранчевих” – це відкрило БЮТ шлях до експансії на Західній Україні, де „Наша Україна” отримала ще менше голосів, ніж у 2006 р., а у Львівській та Івано-Франківській областях НУНС втратив більше 110 тисяч виборців. Саме у цих регіонах БЮТ домігся найбільшого в Україні проросту голосів та вийшов на перше місце. Очевидно, що „Наша Україна” програла на Західній Україні і боротьбу за симпатиків інших „дрібних помаранчевих”, насамперед блоку „Пора-ПРП”.

 

Іншим суттєвим підсумком виборів є практичне зникнення з політичної карти України Соціалістичної партії. Хоча СПУ і отримала більше, ніж 670000 голосів, однак нескладно помітити, що на останніх виборах значну долю електорату СПУ (майже 200 000) становили виборці Донецької області, головним чином мешканці м. Маріуполя та навколишніх районів. Це, очевидно, заслуга директора ММК ім. Ілліча В.Бойка, котрий балотувався за списком СПУ. Його відсутність під час кампанії, напевне, означала би для соціалістів повний провал. Адже вони втратили своїх найстабільніших прихильників – сільський електорат центральних областей.

 

Найбільших втрат СПУ зазнала в регіонах, які колись були її базовими – у Центральній Україні. У 8 центральноукраїнських областях та м. Києві соціалісти втратили від 71% (Черкаська обл.) до майже 85% (Вінницька обл.) голосів виборців. Всього ж втрати Соцпартії у Центрі становили 650 000 виборців.

 

Західна Україна також відмовила у довірі соратникам Олександра Мороза, однак тут і у 2006 р. результат СПУ був доволі незначним (хоча порівняно з попередніми виборами у 2006 р. соціалісти саме у цих областях дещо покращили свої показники). Цього разу в довірі їм було відмовлено найбільше на Львівщині та Івано-Франківщині. Тут СПУ не спромоглася набрати й 1% голосів і поступилася навіть Компартії, яка у цих регіонах зберегла свій нечисленний, проте стабільний електорат.

 

Напрямок „електорального дрейфу” також зрозумілий. Сільський електорат СПУ віддав перевагу здебільшого Блоку Юлії Тимошенко. Саме перейняття виборців СПУ і стало однією з підвалин розширення електорального поля БЮТ.

Власне, в ході кампанії „Наша Україна” не робила жодних спроб щодо перехоплення колишнього електорату соціалістів, а БЮТ завжди користувався в цих регіонах підтримкою. Ще на виборах-2002 електорати БЮТ та СПУ можна було вважати „однаково спрямованими” – проти тодішнього президента Л.Кучми. Згодом традиційний „соціалістичний виборець” підтримав у 2-му турі В.Ющенка, а у 2006 р. голосував за партію О.Мороза як майбутнього „помаранчевого коаліціанта”. Тому після раптової зміни позиції О.Мороза Блоку Тимошенко вдалося без особливих проблем перейняти його електорат.

 

Проілюструвати це можна на прикладі Вінницької області. Соцпартія втратила тут 117 тис. виборців – найбільше в Україні. Натомість цей регіон став одним зі значних електоральних донорів для БЮТ.

 

Як бачимо, від округу до округу здобутки БЮТ коливалися. В окремих округах БЮТ вдалося отримати ще більшу кількість виборців (наприклад, у м. Вінниця), ніж втратила СПУ. І саме в цих округах найбільших втрат зазнала „Наша Україна”. Однак у сільських районах БЮТ, безперечно, вдалося перебрати значну більшість колишніх виборців О.Мороза. Не виключено, що деяку їх частину вдалося перебрати і Партії Регіонів (у всіх округах Вінничини її підтримка теж дещо зросла), а також Блоку В. Литвина.

 

Роблячи ж прогноз щодо наступних виборів, можна констатувати наступне. Політичний порядок денний життя країни за два роки навряд чи зміниться за будь-якого формату урядової коаліції. Як і попередні виборчі кампанії, це буде не дискусія про майбутній розвиток країни чи найнагальніші проблеми, а змагання обіцянок під акомпанемент традиційної вже дискусії „помаранчевих” і „біло-блакитних”.

 

Цілком очевидно, що за нинішньої ситуації роль лідера помаранчевого електорату може перейняти Юлія Тимошенко. Причому, це реально за будь-яких обставин – як зайняття нею посади Прем’єр-міністра, так і перебування в опозиції. У разі виставлення єдиного кандидата від „помаранчевих” (або повної маргіналізації В.Ющенка) відносна більшість у першому турі не стане для Ю.Тимошенко проблемою, а в другому турі вона не без підстав може розраховувати на перемогу.

 

Не варто забувати і про те, що за два роки, які залишилися до президентських виборів, певних змін зазнає і структура електорату.

 

 

З даної таблиці, де подані результати Національного екзит-полу, стає зрозуміло, що кількість прихильників „помаранчевих” сил серед наймолодшої вікової групи є дещо вищою, ніж в цілому по країні: 46,1% порівняно з 44%. Особливо показовим є результат БЮТ серед двох наймолодших груп: серед виборців віком від 18 до 29 років БЮТ практично наздогнав Партію регіонів, а у другій (30-39 років) впевнено переміг. Натомість, перевага „біло-блакитних” сил з віком виборців зростає. У найстаршій віковій групі Партія регіонів впевнено лідирує, а КПУ тут отримала найбільшу підтримку – близько 10% виборців. Можна прогнозувати, що за рахунок електоральної „зміни поколінь” помаранчеві до січня 2010 року можуть розраховувати на певний додатковий резерв симпатій виборців.

 

На користь біло-блакитних може зіграти лише якісна робота в парламенті у складі „ефективної опозиції” та гра на протиріччях між Ющенком та Тимошенко. Втім, сумнівно, чи здатна партія Януковича і Ахметова до тривалого перебування поза владою. Іншим варіантом може бути усунення від влади Ю.Тимошенко та певний варіант „великої коаліції”. Втім, події останнього року викликають серйозні сумніви у здатності Партії регіонів до ефективної і довготривалої політичної стратегії. Подальший розвиток подій у парламенті вже за кілька тижнів дасть відповідь на те, хто з політичних гравців виявиться справжнім переможцем цих парламентських виборів.