Вибори та формування коаліції в Україні і Польщі. Порівняльний аналіз

 

У Польщі воно відбулося, як того чітко вимагає Конституція країни, 5 листопада – за два тижні після дня дострокових виборів. Всі органи влади мали цю дату як орієнтир. Відповідно, новообрані депутати повинні були оперативно виконати вимогу щодо несумісності мандата з іншою діяльністю. З огляду на короткий час, швидко були узгоджені й усі технічні питання.

 

Відповідно до Конституції, перше засідання Верховної Ради відбувається у 30-денний термін з дня оголошення результатів виборів, яке, у свою чергу, теж відбулося із запізненням. Протягом цього часу новообрані депутати мали 20 днів на звільнення з попереднього місця роботи, що теж є доволі тривалим терміном.

Слід відзначити, що робота такого робочого органу, як Підготовча депутатська група, стала ледь не головною темою політичного життя в Україні протягом кількох днів листопада, а неузгодженості в її роботі теж, до певної міри, спричинили затягування початку роботи Верховної Ради VI скликання.

 

 

У Польщі (як, зрештою, й у переважній більшості інших демократичних країн) Конституцією не передбачено створення спеціального інституту парламентської коаліції. Уряду необхідно лише отримати вотум довіри. Це забезпечує, у певних випадках, функціонування уряду парламентської меншості.

Завдяки впевненій перемозі „Громадянської платформи” формування коаліції було, напевне, найменшою інтригою у процесі зміни влади в Польщі. Тим більше, що „Платформа” отримала достатньо голосів, щоб створити Уряд із партією, з якою їй найлегше було домовитися про коаліцію – „Стронніцтвом Людовим”. Коаліція ГП–ПСЛ була до цього випробувана співпрацею у органах самоврядування різних рівнів.

Тому відразу після виборів керівники цих партій ухвалили політичне рішення щодо формату коаліції. Це у стислі терміни підтвердили і з’їзди обох партій.

Якби результати виборів були іншими – не виключено, що „Платформі” довелося б або залучати до коаліції окремих депутатів з „Права і Справедливості”, або формувати повноцінну коаліції з „Лівими і Демократами” (обличчям яких був на цих виборах екс-перезидент Кваснєвський). Відповідно, формування уряду би затягнулося. Однак це, напевне, не була би багатомісячна „коаліціада”, оскільки всі учасники політичного процесу чудово обізнані з позиціями, програмами і кадровими амбіціями одне одного. Виборці би не зрозуміли „затягування часу” з метою протриматися якомога довше при владі чи дискредитації опонентів.

 

 

Політичні декларації щодо формування коаліції у „помаранчевому” форматі були підписані НУ і БЮТ ще до виборів. Однак і сьогодні більшість оглядачів задають питання – якою є реальна політична воля щодо бажаного формату коаліції у Віктора Ющенка та ряду впливових діячів „Нашої України”. Напевне, саме через це станом на 25 листопада коаліції в українському парламенті створено ще не було.

Більше того, політики та експерти все більш активно обговорюють ідею „парламенту без коаліції”. За умови, якби персональний склад Уряду можна було би формувати, незважаючи на відсутність формалізованої більшості – така пропозиція би мала сенс, принаймні, уможлививши функціонування „уряду меншості”. Однак, за українською Конституцією, без коаліції (яку формують фракції, а не окремі депутати) легітимного уряду бути не може. А це відкриває дорогу до продовження повномасштабної урядової і політичної кризи.

Для обрання спікера, віце-спікерів Сейму і Сенату польским парламентарям знадобився один день. Вже 5 листопада керівні органи нового парламенту були сформовані.

 

В силу історичної специфіки та особливостей поділу влади Голова Верховної Ради в Україні є набагато важливішою постаттю, ніж спікери парламентів у інших країнах Європи. Вітчизняна політична практика свідчить: не отримання більшості на виборах, а перемога у „спікеріаді” означає отриманяня влади в країні на даному етапі. Не став винятком і парламент VI скликання: обрання тієї чи іншої кандидатури на посаду спікера означатиме перемогу певного політичного табору. Зараз складно прогнозувати, хто стане наступником Олександра Мороза, а отже – якою буде конфігурація влади в країні.

Формування персонального складу уряду також відбулося досить швидко: уже на день першого засідання Сейму він був відомий. Причому, значну роль відіграли не лише особи, наближені до Дональда Туска чи Вальдемара Павляка, а й „запрошені позапартійні фахівці” (наприклад, на посади міністрів фінансів та регіонального розвитку). Звісно, ці люди світоглядно близькі до ліберальної „Платформи”, однак політичної кар’єри у її лавах вони ніколи не робили. 17 листопада уряд приступив до виконня своїх обов’язків, а 23 листопада, в день першого засідання української Верховної Ради, Дональд Туск оголосив у Сеймі програму дій свого уряду та отримав вотум довіри.

Точну дату затвердження на посаді нового Прем’єр-міністра сьогодні важко назвати. Відповідно, немає визначеності і щодо приблизного складу уряду, адже невідомо, яким буде остаточний формат коаліції та на які поступки у підсумку підуть учасники „коаліційних торгів”. У разі продовження функціонування Уряду В.Януковича як виконуючих обов’язки – незрозуміло, чи матиме право парламент здійснювати заміну цих „в.о. міністрів”.

Щодо програми діяльності уряду – досить згадати той факт, що останні два уряди – Юрія Єханурова та Віктора Януковича – своєї програми діяльності так і не подали. Цьому сприяла, серед іншого, і невизначеність норми української Конституції, яка не встановлює точного строку подання урядом своєї програми. Відповідальності за її неподання для українського Уряду також не передбачається.

Формально компетенції Глави держави під час процедури призначення Прем’єр-міністра є доволі значними. Саме Президент першим визначає кандидата на посаду Глави майбутнього уряду. Однак за політичною традицією, формування уряду доручається лідеру тієї партії, яка посіла перше місце на виборах. Попри всю антипатію, яку Лех Качинський висловлював до Дональда Туска, порушувати звичай Президент Польщі не став. Інший розвиток подій (який у підсумку призвів би лише до відтягування часу передачі влади) не сприйнявся би виборцями і спричинив би подальшу втрату електоральних симпатій для пропрезидентської „Право і Справедливості”.

Лех Качинський, щоправда, висловлював претензії до кандидатури міністра закордонних справ, запропонованого Дональдом Туском. Проте, це не стало на перешкоді призначення цього кандидата – адже Президент Польщі не має конституційних важелів впливу на персональний склад Уряду.

 

Президент України намагається відігравати політичну роль у формуванні коаліції та призначенні значної частини складу уряду. Причому, відбувається це за доволі невиразних правових підстав (невідомо достеменно, чи має право Президент відхиляти кандидатуру Прем’єра, подану коаліцією; чинна редакція Закону про Кабінет Міністрів суттєво обмежує свободу маневру Глави держави у цій та інших кадрових сферах). Попри це, особливо виразним є тиск Віктора Ющенка на фракцію „Наша Україна” у виборі кандидатури Голови Верховної Ради та спроба підпорядкування всіх силових міністрів (включно з Міністром внутрішніх справ, на призначення якого Президент не має жодних конституційних повноважень).

 

Гострі політичні кризи, які призводять до тривалого процесу формування Уряду, не є винятком і для європейських країн з усталеними традиціями демократії (приклади лише протягом останніх двох років – Чехія і Бельгія). Однак, ситуація в Україні ускладюється не лише через гостроту політичної боротьби, стабільний розподіл симпатій виборців майже „50 на 50” та низький рівень політичної культури.

 

Проаналізувавши польський досвід проведення дострокових виборів, можна констатувати, що цілий ряд норм української Конституції та законодавства сприяють як затягуванню процесу формування парламенту, так і утриманню подальшої політичної нестабільності. Так, себе не виправдали та потребують суттєвого доопрацювання конституційно-правові механізми дострокового припинення повноважень парламенту, строків проведення дострових виборів. Слід також доопрацювати виборче законодавство, сформувати нарешті Єдиний реєстр виборців. Вимога формалізації парламентської коаліції, яку створюють лише фракції, у поєднанні з імперативним мандатом теж може (і такий сценарій уже зараз спостерігається в Україні) призвести до блокування роботи парламенту та неможливості створення будь-якої коаліції.