Вибори у Польщі, Чехії та Словаччині: особливості зміни влади та формування урядових коаліцій

Протягом останніх кількох тижнів у ряді країн Центрально-Східної Європи відбулися вибори найвищих органів державної влади. У Чехії та Словаччині пройшли чергові вибори нових складів парламенту, а у Польщі після трагічної загибелі у авіакатастрофі попереднього Президента Леха Качинського пройшли  дострокові вибори глави держави.

 

 

До парламентських виборів (які відбулися 25 травня цього року) країна підходила у досить невизначеному становищі – з тимчасовим урядом та дискредитованими після тривалих «коаліціад» і протиборств основними політичними силами. Для Громадської демократичної партії, яка формувала уряд у 2006-2009 роках, ці вибори були вкрай складними. ГДП втрачала популярність. Майже напевне видавалося, що вона опиниться поза урядовою коаліцією. Натомість її основні конкуренти, соціал-демократи, зберігали свій стабільний рейтинг – в районі 30%.

 

Але ця кампанія в Чехії позначилася певним переформатуванням політичного поля. До «вищої політичної ліги» країни  увійшли два нові проекти. Один з них – проект ТОП09, який очолив колишній міністр закордонних справ Чехії Карел Шварценберг. Це правоцентристське об’єднання було засноване лише рік тому, у червні 2009 року. Його програма орієнтувалася, передусім, на молодь та тих правоцентристських виборців, які були розчаровані у існуючих політичних силах. Результат грамотно проведеної виборчої кампанії виявився блискучим – проект ТОП09 набрав 16,7% голосів, а у столиці країни, Празі, посів навіть перше місце.

 

Іншим новим проектом стало ліберальне об’єднання «Суспільні справи». Своєрідною його «родзинкою» стало широке застосування технологій Інтернет, апелювання до прямої демократії, в тому числі внутрішньопартійної, та активна рекламна кампанія. Політична програма об’єднання є ліберальною, передбачає скорочення бюджетних видатків та державного боргу.

 

Лідер соціал-демократів Іржі Пароубек на цьому фоні сприймався як «старий» політик. А жодних нових, чи «технологічних» проектів на лівому фланзі не було. До того ж, соціал-демократи змушені були відмовитися від коаліції з комуністами, через досить одіозний імідж останніх в очах значної частини виборців. У підсумку – голосування за соціал-демократів чи комуністів не мало в очах виборців перспективи.

 

Тому результат соціал-демократів виявився найгіршим, починаючи від виборів 1996 року – лише 22% голосів. А три правих об’єднання набрали разом близько 48% голосів (118 місць із 200), що дозволило їм сформувати свою парламентську більшість. 27 червня новим Прем’єр-міністром країни став лідер ГДП Петр Нечас.

 

 

Вибори-2010 у Словаччині знаменували собою закінчення правління соціал-демократичної партії під керівництвом Роберта Фіцо. На виборах 12 червня правляча партія, щоправда, перемогла зі значною перевагою, отримавши майже 35% голосів. Але її конкуренти, низка праволіберальних об’єднань, отримали разом 44% на свою користь.

 

Як наслідок, у словацькому парламенті буде утворено нову коаліцію, на чолі якої буде Іветта Радічова, лідерка партії «Християнсько демократичний союз». Саме ця політична сила набрала найбільше голосів серед нової парламентської більшості. Радічова уже балотувалася на посаду Президента Словаччини у 2009 році. Тоді вона програла в 2 турі чинному Президентові Івану Гашпаровичу.

 

Іншими партіями, які увійдуть до коаліції, стануть «Солідарність і свобода», «Міст» та «Християнсько-демократичний рух». Окремо слід відзначити успіх «Солідарності і свободи» - ця партія була заснована лише в березні 2009 року, а вже трохи більше ніж за рік – потрапила до парламенту, набравши 12% голосів.

 

Рецепти успіху цього нового об’єднання подібні до дебютантів виборів у Чехії. Насамперед, це популярний лідер - «Солідарність та Свободу» очолював економіст та бізнесмен Ріхард Сулік, автор законодавства про лінійний податок. Ця ідея, одна з наріжних для неоліберальної ідеології, мала значні економічні ефекти в Словаччині, сприяла зростанню інвестицій.

 

Другим компонентом було врахування позицій суспільства щодо актуальних проблем. Лібералізм у програмі «Солідарності і свободи» поєднався із вимогами скорочення видатків на державний апарат та поміркованим євроскептицизмом. Так, ця партія критикувала надання допомоги Греції, у якій мала взяти участь і Словаччина, котра входить до зони євро.

 

Ще одним вагомим чинником успіху стало застосування мережі Інтернет у агітації. 68 тисяч користувачів соціальної мережі Facebook долучилися до мережі прихильників партії – тобто 3% усіх виборців (всього у Словаччині на цих виборах голосувало 2 мільйони 500 тисяч громадян). 

На цих виборах у Словаччині не спрацювала «національна карта». До парламенту потрапила поміркована угорська партія «Міст», яка виступає за міжетнічну співпрацю. А націонал-радикальна Партія угорської коаліції до парламенту не увійшла.

4 липня у другому турі виборів Президентом Польщі було обрано Броніслава Коморовського, спікера парламенту країни і кандидата від правлячої партії «Громадянська платформа».

 

Але для головної опозиційної політичної сили, правоконсервативної «Право і справедливість» ці вибори теж не стали поразкою. Розрив між Коморовським та Ярославом Качинським у другому турі виявився досить незначним - лише 6%. Причому, рейтинг Качинського зростав у ході кампанії – і не лише у перші тижні після смоленської катастрофи (що було би очікуваним), а, навпаки, ближче до дати виборів.

 

Якщо наприкінці квітня у другому турі, за даними соцопитувань, Качинський набирав від 29 до 33% голосів, то в реальності вже в першому турі він набрав 36,5%,  і 48% - у другому. Тому «Право і справедливість» має доволі непогані перспективи – якщо не на прихід до влади після парламентських виборів, то принаймні на тривале перебування серед провідних політичних сил країни.

 

Значну роль при цьому відіграла зміна позиціонування Ярослава Качинського. Йому на користь, безперечно, зіграли сумні обставини смерті брата, що викликає природне співчуття суспільства. Але в ході кампанії Качинський також відійшов від притаманної йому до цього радикальної риторики «війни проти всіх». Його програма і висловлювання стали більш поміркованими та об’єднавчими.

 

Суспільство значно змінилося з часу останніх вдалих кампаній, які вели брати Качинські у 2005 році – і політики на це відреагували, що і стало запорукою відносного успіху лідера «Права і Справедливості» на виборах. Тут, звісно, спрацював кумулятивний ефект – «нова людина» постала перед виборцями після пережитої родинної трагедії. Неочікувана зміна, яка відбулася з Качинським, уже сама по собі стала сюжетом кампанії.

 

До цього додалося деяке невдоволення владою, яке могло зрости під час масштабної повені в країні. Доволі інертною була і виборча кампанія переможця, Броніслава Коморовського.

 

Тепер «Право і Справедливість» перебуватиме в опозиції до всіх інститутів влади як мінімум найближчі півтора року, до чергових парламентських виборів. Щоправда, ідея проведення позачергових парламентських виборів (навесні 2011 року) вже зараз піднімається окремими політиками. Адже у другій половині 2011 року Польща головуватиме в Раді ЄС, і можлива зміна влади в країні у цей час є вкрай небажаною. Проте, зараз проведення дострокових парламентських виборів у Польщі виглядає малореальним.

 

Одним із найважливіших підсумків виборів у трьох країнах Центрально-Східної Європи стала поразка соціально орієнтованих, «лівих» політичних сил. У Чехії та Словаччині, незважаючи на формальну перемогу (найбільшу кількість голосів виборців) вони опинилися в опозиції. У Польщі ж у ролі виразника соціально орієнтованих настроїв часто опиняється «Право і справедливість» - але її кандатат вибори також програв. 

 

Причини результатів виборів слід вбачати, очевидно, у внутрішніх причинах в кожній країні, кампанії тієї чи іншої партії. Але вірогідно, що однією з причин поразки лівих стала загальна соціально-економічна ситуація та політичний «порядок денний» у мас-медіа.

 

На перший погляд, це видається парадоксальним: зниження рівня життя внаслідок кризи мало би викликати соціальні протести та «ліві» настрої. Але відбувається протилежне: до влади приходять не ліві, а праві партії, які й виступають якраз за скорочення соціальних стандартів та економію бюджетних коштів (про певну кризу європейських соціал-демократів почали говорити ще після виборів до Європарламенту 2009 року).

 

У більшості країн Європи зараз стоїть на часі питання зменшення видатків бюджету (за що традиційно виступають праві та ліберали). Криза у Греції, загрози для європейської валюти та загальна дискусія про необхідність перегляду бюджетної політики та концепції «соціальної держави» як такої не могли не викликати розчарування у тих принципах, які декларують ліві. А нової стратегії соціал-демократам виробити не вдалося. Але навіть загроза зниження соціальних стандартів зараз розглядається суспільною думкою, очевидно, як «менше зло» порівняно із загрозою кризи державного боргу, аналогічної грецькій. 

 

Європейські виборці, очевидно, готові нести певні матеріальні втрати – але при цьому вимагають, щоби політики починали з себе. До речі, одним із перших кроків нового Прем’єр-міністра Чехії стала відмова від службового автомобіля. Від коштів на виконання депутатських повноважень відмовилися також депутати від фракції «Суспільні справи» у чеському парламенті. Такі кроки (хоча їх до певної міри можна назвати технологічними) зайвий раз свідчать, наскільки актуальною є проблема економії бюджетних коштів, скорочення видатків на утримання державного апарату.

 

Ще однією прикметною рисою останніх кампаній, особливо у Чехії та Словаччині, став успіх політичних проектів, створених незадовго до виборів. Таким чином, можна вважати що проблема оновлення політичної еліти, пошуку нових підходів та «нових облич» – актуальна не лише для України. 

Щодо впливу результатів зміни влади у наших західних сусідів на відносини з Україною, то тут варто виокремити результати виборів у Польщі. Відхід у опозицію «Права і справедливості» означає остаточне домінування прагматичного підходу в політиці Польщі – на рівні як Президента, так і Уряду. Відійдуть у минуле демонстративна конфліктність із Росією, акцент на співпраці зі США, наполегливе підкреслення необхідності розширення НАТО і ЄС на Схід. І уряд Туска, і адміністрацію Коморовського можна назвати більше «проєвропейськими», ніж «проамериканськими» (наскільки таке протиставлення взагалі коректне). Польська ж політика щодо Росії буде більш ніж обережною, не претендуючи на якусь особливу, історично забарвлену позицію по відношенню до Москви.

В україно-польських відносинах також домінуватиме прагматизм.  Безумовно, Польща і надалі позиціонуватиме себе в якості певного «адвоката України» в Європі, активно працюватиме над реалізацією програми співпраці у рамках «Східного партнерства». Проте, тут уже багато що залежатиме від української влади на шляху співпраці з ЄС. Цілком зрозуміло, що епоха «помаранчевого романтизму» у польсько-українських відносинах, який спостерігався за часів Леха Качинського, відходить у минуле. Можна прогнозувати, що Польща поступово виробить підхід у відносинах з Україною, ідентичний «брюссельському» - формування відносин з Україною, виходячи з поточних (в першу чергу економічних) інтересів країни, а не історичних сентиментів чи геополітичних міркувань.