Олексій Мироненко: План дій стосовно членства: наскільки швидкою буде дорога України до НАТО?

У січні цього року Голова Верховної Ради А.Яценюк та Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко спрямували до Генерального Секретаря НАТО Я.де Хооп Схеффера листа, у якому підтверджували зацікавлення України приєднатися до Плану дій стосовно членства. Ця подія стала не лише приводом для загострення внутрішньополітичної ситуації, а й для оцінки ймовірності того, що Україна повторить шлях її західних сусідів.
 
Нагадаємо, що діюча процедура існує з 1999 року. Під час саміту держав–членів НАТО у Вашингтоні у 1999 році План Дій Стосовно Членства у НАТО (далі ПДЧ) був ухвалений як інструмент, спрямований до держав, котрі мали намір стати членами Союзу. З того часу до ПДЧ приєдналися Албанія, Хорватія та Македонія.
 
Головною метою ПДЧ є підтримка зусиль держав, що задекларували волю до інтеграції з НАТО шляхом вказання зрозумілих механізмів співпраці та очікувань щодо змін, які мають відбутися в цих країнах. Невід’ємним атрибутом ПДЧ є систематична оцінка країн-кандидатів на предмет їхньої здатності співпрацювати з НАТО.
 
З ПДЧ пов’язаний Річний Національний План Інтеграції (Annual National Integration Program – ANIP) – документ, який готується щороку і містить стратегію інтеграції окремих держав у певних сферах.
 
Якщо ж поглянути на шлях вступу до НАТО наших західних сусідів, то треба згадати, що ще на початку 90-х років ідея повноцінного членства в НАТО таких країн, як Польща чи Угорщина видавалася доволі сміливою. Генеральний секретар Північноатлантичного альянсу Манфред Вернер восени 1990 року, відповідаючи на питання про можливість прийняття до НАТО країн «молодої демократії», заявив: «Ніщо не говорить про те, щоби такий варіант можна було обговорювати». Одним з головних завдань, що підкреслювали у той час політики Заходу, було – «не дражнити СРСР». Натомість, активно обговорювалася ідея «нейтральної зони» у складі Польщі, Чехословаччини та Угорщини.
 
Однак, країни Центральної Європи доволі швидко почали домагатися, щоб їх трактували в якості самостійних предметів міжнародної політики у сфері безпеки. Варшавський договір припинив своє існування 1 липня 1991 року, а після розпаду СРСР спротив Росії щодо розширення НАТО мав уже суттєво менший вплив. Вже 20 грудня у Брюсселі відбулося перше засідання Північноатлантичної Ради Співпраці, котра мала бути форумом співробітництва НАТО із державами Центральної Європи.
 
Відповіддю НАТО на аспірації країн Центральної Європи та спробою упередити негативні рухи Москви стало започаткування програми військової співпраці «Партнерство заради миру». 2 лютого 1994 року відбулося підписання країнами-учасниками документів цієї програми у Брюсселі. Тоді до «Партнерства заради миру» приєдналися, поряд з центральноєвропейськими державами, також Україна та Російська Федерація.
 
Активну позицію у сфері розширення НАТО зайняли і Сполучені Штати. У липні 1994 року президент США Клінтон заявив у Варшаві, що «розширення НАТО не є питанням «чи», а питанням «коли і як». А в 1996 році Клінтон вперше назвав дату можливого прийому до НАТО нових членів: це мало статися 1999 року, під час відзначення 50-річчя Альянсу.
 
Польща, Чехія та Угорщина входили до НАТО на підставі Індивідуального діалогу стосовно членства. Так, Польща отримала запрошення до цього діалогу у січні 1996 року. Після цього в рамках діалогу відбулася серія зустрічей і консультацій, які стосувалися конкретних питань щодо членства країни в НАТО.
8 липня 1997 року на саміті глав держав і урядів країн-членів НАТО в Мадриді було ухвалено рішення про запрошення Польщі, Чехії та Угорщини до переговорів щодо членства в Союзі.
 
У тому ж році відбулися чергові раунди переговорів стосовно розширення НАТО. З боку Альянсу в їх складі брали участь представники Секретаріату та Командування сил НАТО в Європі. Під час цих перемовин обговорювалися наступні блоки питань:
•          політичні зобов’язання, що випливають з Північноатлантичного договору;
•          оборонні зобов’язання держав-нових членів, їх участь і роль у стратегічній концепції НАТО та у системі оборонного планування НАТО;
•          фінансові зобов’язання – погодження розміру видатків на оборону країн-нових членів задля утримання їх обороноздатності на необхідному рівні, їх участі у спільних фінансованих операціях;
•          взаємодія у сфері обміну інформацією з обмеженим доступом.
Після завершення серії переговорів МЗС країн-нових членів підтверджували свої зобов’язання письмово, зокрема, розмір внесків, які ці країни мали сплачувати до військового та цивільного бюджетів НАТО.
 
Після цього відносно короткого періоду інтенсивних переговорів, 16 грудня 1997 року в Брюсселі міністри закордонних справ країн НАТО підписали Протоколи про вступ до НАТО Польщі, Чехії та Угорщини. А 28 грудня цього ж року представники цих держав вперше взяли участь (на правах спостерігачів) у щотижневій зустрічі Північноатлантичної Ради (головного органу прийняття рішень в НАТО).
 
Процес ратифікації угод про вступ Польщі, Чехії та Угорщини розпочався у лютому 1998 року, а прийняття цих держав, як і планувалося, 12 березня 1999 року.
 
***
Як бачимо, швидкому входженню наших західних сусідів до НАТО сприяв насамперед політичний і суспільний консенсус стосовно членства у Північноатлантичному альянсі. Відзначимо, що у всіх країнах цієї хвилі розширення членство в НАТО розглядалося як невід’ємна складова гарантій національної безпеки – і політичними елітами, і суспільством. Так, у Польщі членство в НАТО стабільно підтримували не менше двох третин респондентів, а якщо виключити тих, хто був байдужий до цього питання, частка прихильників НАТО зросла би ще більше. Однак, референдуму з цього питання в Польщі не проводилося. В Угорщині ж 1997 року на референдумі членство в НАТО підтримали 85% учасників голосування, щоправда в голосуванні взяли участь трохи менше 50% громадян.
 
Втім, суспільна думка може доволі швидко змінюватися, і прикладом цього є ще один сусід України – Словаччина. У серпні 1998 року 53% респондентів під час проведення опитувань висловилися проти приєднання країни до НАТО, 35% – за. Але, вже після вступу до НАТО, у квітні 2005 року, 54% опитаних уже підтримували членство Словаччини в Альянсі, а противниками залишалися 29%.
 
Для України навіть її приєднання до ПДЧ у недалекому майбутньому швидкої перспективи членства у Північноатлантичному альянсі навряд чи означатиме. І справа не лише в громадській думці. Пройти «швидкою стежкою» переговорів, як це зробили Польща, Чехія чи Угорщина, Україні не вдасться хоча би тому, що План дій стосовно членства містить значну кількість конкретних зобов’язань різного змісту. Якщо гілки влади не демонструватимуть відповідної злагодженості – процес опиниться під загрозою зриву. Не варто забувати і про надмірну політизацію питань, пов’язаних із членством у НАТО, та неминучі труднощі під час проведення референдуму або голосування в парламенті.
 

03-06-2014 Петро Порошенко став п'ятим Президентом України
11-03-2014 Євросоюз знижує мита на українські товари
11-03-2014 ЄС готовий підписати політичну частину Угоди про асоціацію з Україною до 25 травня
06-03-2014 У Криму 16 березня на референдум винесуть питання про входження до РФ
24-02-2014 Мінфін підрахував, що Україні потрібно 35 мільярдів допомоги
23-02-2014 Рада привела 32 закони у відповідність до Конституції-2004
21-02-2014 Конституція 2004 року повернулася
06-02-2014 Європарламент схвалив резолюцію щодо України і закликав до санкцій
23-01-2014 ЄС готовий перевірити рахунки українських олігархів, - єврокомісар
22-01-2014 США скасували візи українцям, причетним до розгону Євромайдану
21-01-2014 "Голос України" і "Урядовий кур'єр" надрукували одіозні закони "чорного четверга"
21-01-2014 Генсекретар ООН відреагував на ситуацію в Україні




© Copyright Інститут Політики, 1999-2007.
При повному або частковому використанні матеріалів посилання на Інститут політики обов'язкове