Українська свобода слова за гроші: Аналіз ЗМІ під час дострокової виборчої кампанії 2007 року

Спробуємо проаналізувати, що засвідчила у цьому контексті виборча кампанія 2007 року:

 

1. Органи державної влади, які за Конституцією України та чинним законодавством повинні визначати правила і контролювати діяльність ЗМІ, повністю самоусунулися від цієї роботи під час виборчих перегонів. З одного боку, це можна пояснити їхніми політичними симпатіями, з іншого – неформальним розподілом ролей „невтручання” під час виборчої кампанії.

 

Фактично, можна сказати, що відбулася неформальна змова двох ключових інститутів державної влади – Нацради та Держкомтелерадіо - щодо їхнього невтручання у перебіг виборчої кампанії та опікування інтересами тих ключових політичних сил, з якими вони співпрацюють.

 

Нагадаємо, на сьогодні Національна рада з питань телебачення та радіомовлення України, фактично, має більшість представників різних груп інтересів „Нашої України”.

Так, Віталій Шевченко, голова Нацради – один з лідерів УНП („Наша Україна”),

Ігор Курус, перший заступник голови – представник команди Олександра Третьякова („Наша Україна),

Владислав Лясовський, відповідальний секретар – представник команди Петра Порошенка („Наша Україна”),    

Андрій Мирошніченко – представник команди Катерини Ющенко („Наша Україна”),

Тетяна Мокріді – представник команди Романа Безсмертного („Наша Україна”),

Віктор Понеділко – представник Комуністичної партії України,

Тетяна Лебедєва – представник команди Віктора Пінчука,

Юрій Плаксюк, заступник голови – представник команди Володимира Литвина.  

 

Інша структура, що мусить контролювати діяльність ЗМІ, - Державний комітет телебачення і радіомовлення України - на сьогодні є структурою, фактично, інтегрованою до штабу Партії регіонів, оскільки голова Держкомтелерадіо Едуард Прутнік та його радник Ігор Чабан - одні з відповідальних за інформаційну політику Партії регіонів. 

 

Проте, основний парадокс полягає в тому, що за всю виборчу кампанію між цими структурами (політичні симпатії яких належать начебто до протилежних таборів) не було ніякого, характерного для попередніх часів, протистояння. Тому, очевидно, що в даній ситуації йдеться про неформальну домовленість невтручання в політичну гру обох партій.  

 

Аргументом на користь цього може стати ситуація із так званою „соціальною” рекламою Президента Віктора Ющенка, який закликав громадян підтримати “Нашу Україну – Народну самооборону” як його політичну силу. Для багатьох експертів цілком очевидно, що такі рекламні ролики були порушенням виборчого законодавства в той час, як ані Нацрада, ані Держкомтелерадіо не втрутилися в цю ситуацію.

 

Чи не вперше в історії виборів в Україні з моменту офіційного старту кампанії і до моменту реєстрації учасників виборчого процесу, де діє пряма заборона на партійну агітацію, ніхто із згаданих державних структур не оскаржував і не критикував пряму агітацію „Нашої України”.

 

Під час виборчої кампанії абсолютна більшість центральних і регіональних ЗМІ працювала по принципу „дозволено все, що оплачено”. Такий принцип свідчить про утвердження в Україні свободи слова за гроші - абсолютно всі ЗМІ розміщували офіційно чи неофіційно проплачені матеріали будь-яких політичних сил в залежності від доктрини свого керівництва. Єдина відмінність між ними полягала у тому, що деякі медіа відмовлялися брати гроші за матеріали апріорі конфліктного характеру.

 

Зараз експерти ще намагаються підрахувати кошторис неформально оплачених політичних матеріалів. Наприклад, Наталія Лігачова вважає, що тільки на центральні телеканали для „джинсової” інформації було витрачено 30-40 мільйонів доларів. Очевидно, що ця інформація є неповною, бо подібна ситуація була не тільки на телебаченні, а і на радіо та у друкованих ЗМІ. Наприклад, політологи вказували на те, що на радіо „Ера” чи інших радіостанціях проплачені матеріали в новинах складали більше половини ефіру. Така ж ситуація відбувалася і в друкованих ЗМІ. Особливо в останні дні виборчої кампанії багато центральних газет продавали політичним силам усі свої шпальти, окрім першої і останньої сторінки. Найбільш показовою у цьому плані стала „Комсомольська правда в Україні”.

 

Отже, можна стверджувати, що пряма реклама політичних сил оплачувалася з офіційного партійного фонду, а сюжети, новини, фільми та опосередкована реклама, судячи з усього, оплачувалася медійникам у готівковій формі.

 

 

Зараз продовжується стан „виборчого існування” засобів масової інформації. Досі головні політичні гравці оплачують новинні сюжети і „стимулюють” центральні телеканали для забезпечення „правильної” інформаційної політики. На жаль, це не є предметом дискусії у медіасередовищі. Це – констатований вже багатьма експертами факт, який залишається поза увагою органів державної влади у галузі ЗМІ.

 

Поодинокі ж рішення Національної ради з питань телебачення і радіомовлення з приводу стягнень щодо деяких регіональних каналів виглядають просто несправедливими та зневажливими по відношенню до них на фоні щоденних, значно грубіших порушень законодавства центральними телеканалами. Якщо говорити про чесне „покарання” ЗМІ, то необхідно оцінювати всі медіа за одним критерієм, незалежно від їхнього статусу на медіаринку.

 

Сьогодні достатньо відкрити, наприклад, київські газети, щоб зрозуміти, що у найбільш конфліктній темі стосовно діяльності столичної влади відбувається кричуще порушення чинного законодавства. Більше того, цілком очевидно, що це відбувається з використанням бюджетних коштів. Так, багато центральних ЗМІ уклали угоди з КМДА і на бюджетні кошти розміщують рекламну інформацію як звичайні журналістські матеріали. Найбільше такої інформації міститься у газеті „Сегодня”, хоча вона намагається уникнути можливих пізніших претензій тим, що подібні тексти на цілій шпальті набрані іншим шрифтом і підписані „За матеріалами КМДА”. Найбільш унікально в такій ситуації діє „Газета по-київськи”, яка на перших шпальтах об’єктивно і критично оцінює діяльність Київської міської держадміністрації, а всередині, очевидно, за гроші розміщує матеріали рівно протилежного змісту.

 

 

Те, що в Україні вже утвердилася концепція свободи слова за гроші, є виною не лише контролюючих державних органів. Насамперед, це наслідок світогляду власників та керівників медіа, які перетворили свої медіаресурси на виключно бізнесовий товар, який має приносити великий прибуток.

 

Якщо подібна ідеологія медіаспільноти не зміниться, то можна стверджувати, що найближчим часом в Україні журналістики, яка би відображала реальний стан речей, існувати не буде. Зовні „європейські” картинки в новинах телеканалів, радіостанцій чи на шпальтах газет будуть дуже чітко формалізовані. Але не наявністю інформаційного приводу чи певної точки зору, а лише фінансовою спроможністю тих чи інших політичних сил визначати пріоритетність подій в Україні.          

 

Ярослав Київський, для Інституту політики