"> Інститут політики

ДОПОВІДЬ голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Миколи ТОМЕНКА на парламентських слуханнях "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні" Київ, 4 грудня 2002 року



Шановні учасники парламентських слухань!

Від імені Комітету з питань свободи слова та інформації щиро вітаю всіх присутніх у сесійній залі українського парламенту.

На жаль, не добра, а погана звістка зібрала нас сьогодні. Звістка про те, що в Україні ближчим часом може зникнути професія журналіста. Так само, як може остаточно зникнути предмет відання нашого Комітету - свобода слова. Упродовж останніх місяців в українському суспільстві точиться дискусія з проблем цензури і рівня свободи слова, і я думаю, що настав час підвести риску, глибоко й системно обговорити непросту тему, спільно визначити шляхи й форми подолання цього явища.

Скажу так: аналіз, проведений у Комітеті, а також громадськими інституціями, які співпрацюють з ним, наводить на однозначний висновок: неможливо заперечити факт існування в Україні політичної цензури.

Щоправда, я знаю і тих політиків, експертів та журналістів, які стверджують, що в Україні немає цензури. На щастя, більшість з них знаходиться в цьому залі. Порада для них - прочитати дослідження Громадської ради з питань свободи слова "Політична цензура в Україні", яке роздане учасникам слухань.

Як стверджують експерти й журналісти, політична цензура здійснюється різними методами: чи то усними розпорядженнями, чи відповідними документами інструктивного спрямування, що виходять із владних структур. Серед засобів цензурування - важелі економічні та механізми податкового й іншого тиску на засоби масової інформації, їхніх власників, журналістів.

Існує ще один, апробований кількома роками, метод - метод необґрунтованих судових позовів, внаслідок чого припиняють діяльність ЗМІ.

Аналіз судових позовів, і про це, сподіваємося, скажуть сьогодні колеги-журналісти та представник Верховного Суду України, свідчить: як правило, посадові особи мають претензії до засобів інформації, які критикують їхню діяльність або органи, що вони їх представляють. Головна ж ідея позову полягає не в спростуванні необ'єктивної інформації, а в закритті газети чи телерадіокомпанії шляхом висунення непомірної суми за відшкодування моральних збитків.

Багато присутніх у цій залі журналістів, керівників ЗМІ пережили подібні судові процеси, коли до них виставлялися суми відшкодувань, що в кільканадцять разів перевищують фінансові можливості редакції. Як правило, так діють проти опозиційних чи незалежних від влади засобів інформації. Прикладів безліч. За браком часу назву один показовий. Кілька років тому до газети "Всеукраинские ведомости" було висунуто судовий позов футбольним клубом "Динамо" за те, що в інформації газети було названо суму контракту за можливий продаж відомого футболіста Андрія Шевченка в зарубіжний клуб. Щоправда, трохи пізніше цю футбольну "зірку" таки продали за більшу суму, ніж назвала газета, але журналісти стали безробітними, а видання припинило своє існування.

Тепер про газету "Вечірні вісті". Сьогодні видання живе під тягарем п'ятнадцяти позовів на загальну суму 15 мільйонів доларів - саме за критику діяльності Президента і його адміністрації, органів виконавчої влади. В подібній ситуації знаходяться "Сільські вісті" та "Україна молода".

Така доля усіх опозиційних або незалежних, об'єктивних засобів масової інформації.

А чи хтось з вас, шановне товариство, може назвати подібні позови до пропрезидентських видань або тих, що засновані органами виконавчої влади?

Не можу промовчати і про український різновид цинічної форми політичної цензури - її своєрідну "невидиму руку". Коли нема конкретного заборонного чи рекомендаційного документа, але всі розуміють, що вона, цензура, діє. Найпарадоксальніше те, що ця "невидима рука", діє в українських умовах чітко й безперебійно.

Назву кілька резонансних прикладів того, як саме спрацьовує "невидима рука" цензури, і люди відчувають - щось негаразд у цій країні.

Пригадайте, як центральні телекомпанії України висвітлювали акцію опозиції 16 вересня цього року, створення парламентської більшості, чи відкриття кримінальної справи про Леоніда Кучми. Подивіться на результати моніторингу, що його провели Академія української преси та Інститут соціології (таблиця №1). Так, у загальній кількості інформації шести загальнонаціональних каналів про парламентську більшість висловлювалися: Президент - 54%, власне представники більшості - 24%, опозиція - 22%. Постанова Київського апеляційного суду про відкриття кримінальної справи щодо Л. Кучми, яка була однією з основних подій того дня, зайняла 5% від загальної кількості інформації в новинах цих же шести каналів. Як бачимо, "невидима рука" цензури чітко визначає правильні й неправильні події, авторитетних і дискредитованих політиків.

Останнім часом політичній цензурі піддається й міжнародна діяльність Президента. Я не кажу про випадки легкої поведінки Л. Кучми за кордоном про які писали російські, вірменські та інші закордонні видання. Йдеться про події серйозного зовнішньополітичного значення.

Ніхто не бачив документа, що забороняв би всім ЗМІ України замовчати факт недавнього Кишинівського самміту глав держав СНД. Уперше в історії існування Співдружності незалежних держав президент Росії В. Путін запропонував кандидатуру Л. Кучми на посаду керівника Ради глав держав СНД на наступний період. У результаті голосування Президент України не набрав необхідної кількості голосів, оскільки три президенти проголосували "проти".

Про цей факт, що має неабияке геополітичне значення в рамках СНД і політичне, в межах України не повідомив жоден загальнонаціональний телеканал. Промовчали головні телерадіокомпанії й газети.

На регіональному рівні "невидима рука" політичної цензури діє ще активніше, можна сказати по-фельтфебельські. Органам місцевої влади, які є засновниками чи власниками багатьох регіональних ЗМІ, є з кого брати приклад: центральна влада за це не покарає, більше того, мовчазно заохотить до вигадки нових механізмів впливу на засоби інформації.

Показовий приклад, коли інформація про резонансну подію в регіоні повністю приховується. Недавно у Запоріжжі сталася трагедія - загинула людина в результаті наїзду на неї автомобіля колони міліцейського супроводу під час перебування у місті одного з міністрів українського Уряду, що мчала містом з перевищенням швидкістю. Одна місцева телекомпанія і одна опозиційна газета буквально рядком повідомили про цю трагедію, за що мали серйозний клопіт від органів влади і міліції. Після того - повна мовчанка. "Незрима рука" заборонила інформувати жителів області про загибель людини.

Можу назвати дуже багато прикладів подібного, а ще більше назвете Ви, шановні учасники слухань. Про що це свідчить? А про те, що в країні створено централізовану систему контролю за змістом інформації, призначеної для суспільства, а отже, контролю за діяльністю ЗМІ і журналістів.

Дозвольте навести приклад, що стосується безпосередньої участі адміністрації Президента України в системі фільтрування інформації, зомбування людей і впливу на громадську думку. Йдеться про часто рекламовані так звані моніторинги засобів масової інформації, реальною метою яких є відслідковування регіональних ЗМІ, які критикують Президента та органи виконавчої влади. (Див. таблицю №2).

Як діє адміністрація Президента далі? Проаналізувавши за два тижні, як і про що писали газети та передавали електронні ЗМІ, розсилає головам облдержадміністрацій, міських Києва та Севастополя повний виклад усіх сюжетів чи публікацій, в яких піддано критиці діяльність Президента та його адміністрації, Кабінету Міністрів, органів центральної та регіональної виконавчої влади. Високі посадові особи повинні пояснити, що вони зробили, аби не допустити подібної критики надалі, які зробили висновки щодо неслухняних ЗМІ.

Іншою формою впливу на громадську думку є дискредитація опозиційних політиків. З Києва в регіони адміністрація Президента розсилає так звані базові статті щодо них з рекомендацією розміщувати у місцевих ЗМІ.

Ми маємо документи, як це виконує, скажімо, Львівська обласна адміністрація, розсилаючи в районні адміністрації ініційовані згори "брудні" статті про В. Ющенка, Ю. Тимошенко, О. Мороза, П. Симоненка.

Отже, висновок очевидний: політична цензура - факт незаперечний і безсумнівний. До речі, соціологічні опитування показують - громадяни України чітко розуміють, що відбувається в інформаційному просторі держави.

Для цього продемонструю таблицю №3, відповідно до якої, за результатами опитувань, проведених "Українським демократичним колом" у жовтні 2002 року, - 68% співвітчизників вважають, що політична цензура в тій чи іншій формі існує в Україні. Більше того, вони знають, хто її здійснює. 55% кажуть, що це - адміністрація Президента. Згідно з опитуваннями, проведеними соціологічними службами в листопаді 2002 року, наявність цензури підтверджують вже 70-80% громадян.

Що ж стало причиною такого стану засобів масової інформації та неможливості журналістів вільно, незалежно, як це водиться в цивілізованому світі, висвітлювати події і явища в країні? Хто стоїть на заваді їхнього законного права на професійну діяльність?

Відповідь проста. В Україні створено неконституційну модель управління інформаційним простором, де здійснюється абсолютно викривлена, непередбачена чинним законодавством система відносин: влада - засоби масової інформації, що деформує суспільні й моральні цінності, порушує основоположні права людини, насамперед на одержання і поширення інформації.

Це, разом із змістом нинішнього політичного режиму, де влада все частіше діє не за законом , а по "понятіям", призвело до такого стану речей.

Водночас, можна констатувати, що в Україні створено демократичне законодавство стосовно інформаційної сфери. Законотворці, котрі на початку та в середині 90-х років минулого століття, створювали інформаційне право молодої держави, і гадки не мали, що їхні закони не будуть виконуватися, більше того, норми цих законів частково або повністю використовуватимуться в протилежному демократії напрямку.

Продемонструю це на двох схемах (таблиця 4).

Перша. Це управління інформаційним простором, як це передбачено Конституцією та чинним законодавством. Ключовими, як Ви, шановні учасники слухань, бачите, є Верховна Рада України, Президент України і, відповідно, Державний комітет інформаційної політики, парламентський Комітет з питань свободи слова та Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.

Друга. Це реальна картина, яка є сьогодні, - на вершині управління інформаційним простором розташувалася структура, яка має дорадчі функції. Фактично ж вона є вищим органом виконавчої влади, який і здійснює управління інформаційною сферою. Цей орган називається адміністрацією Президента України.

Не маючи підтверджених Конституцією України та чинними законами повноважень здійснювати інформаційну політику, адміністрація, замість забезпечення діяльності Президента і висвітлення лише цього аспекту в ЗМІ, взяла на себе не властиву їй функцію. Чим прямо порушує чинне українське законодавство.

Вона безпосередньо керує Національною телекомпанією України. Хоча НТКУ має всі законні, повторюю, законні підстави позбутись цієї опіки, адже відповідно до Закону України "Про телебачення і радіомовлення", засновниками її, як і Національної радіокомпанії, мали б бути Верховна Рада і Президент України.

Вона, адміністрація, у такий спосіб фактично керує обласними телерадіокомпаніями, всіма ЗМІ державної й комунальної форм власності, про що свідчать згадувані мною листи з результатами моніторингу.

Вона, адміністрація, утворила різного роду консультативні органи при Президентові, до яких не ввійшов жоден народний депутат, і у такий спосіб здійснює одноосібний незаконний вплив на ЗМІ.

Вона, врешті, бере на себе не властиві їй функції, про що свідчать останні події з Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення. З порушенням чинного законодавства глава адміністрації Президента через 2,5 місяці відповів Верховній Раді, що ніхто не збирається виконувати постанову парламенту від 4 липня ц.р. щодо заміни голови Нацради. Лист написаний не тільки юридично безграмотно, але й з перевищенням функціональних обов'язків, які належать главі Адміністрації Президента, адже, звільнення чи призначення голови Національної ради - виключне повноваження Верховної Ради та Президента України.

До речі, реальні повноваження адміністрації Президента такі, що вона вважає себе не просто найвищим керівним органом в сфері інформполітики в Україні, а й у відносинах з європейськими інституціями. Викликають подив документи, що їх надсилає навіть не вона, а Головне управління інформаційної політики до Парламентської асамблеї Ради Європи. Усім зрозуміло, що це не входить до повноважень канцелярії Президента і вона не може вступати в міжнародні відносини від імені України. Такі документи, як відомо, за дорученням Президента, уповноважене надсилати Міністерство закордонних справ.

Але найсумніше в цьому є те, що ці документи далекі від об'єктивності. Чого вартий хоча б останній звіт, яким Моніторинговий комітет Ради Європи інформується про кількість медіа в Україні, що регулярно критикують Президента. Подив, якщо не усмішку, викликає, наприклад, те, що в числі систематичних критиків Президента названо низку засобів масової інформації Донеччини, засновниками яких є бізнесмени, члени Партії регіонів. Хоча, можливо це задумувалось, як спроба скомпрометувати Прем'єр-міністра України та донецьку урядову команду, яка має безпосередню причетність до незваних у листі до РЄ медіа.

Так само до постійних "опозиціонерів" щодо Президента віднесено телекомпанію КМДА "Київ" та близьку до НДП "Тоніс".

Таких "об'єктивних" даних у цьому документі надзвичайно багато. Але ж ми розуміємо, з якою метою їх припустилися. Отже, є неприховане намагання показати плюралістичну картину у ЗМІ України, де медіа, власники яких є прихильниками Президента, критикують самого гаранта.

Насправді ситуація цілком протилежна змальованій у документі.

І ви, шановні учасники слухань, як ніхто, знаєте реалістичну, справжню картину національного інформаційного простору. З часу прийняття постанови Верховної Ради про сьогоднішні парламентські слухання до нашого Комітету надійшло дуже багато сигналів з усіх регіонів України про переслідування, утиски опозиційних журналістів, про судові позови до ЗМІ, про нечуване беззаконня місцевої влади, про всілякі форми цензурування тощо. Якби я спробував зараз хоча б перелічити їх, то не вистачило б і двадцяти хвилин, відведених на доповідь. Тому, сподіваюсь, що в своїх виступах ви висловитесь з цього приводу, проаналізуєте причини такого явища.

Який є вихід із нинішньої ситуації ?

Лише на основі глибокого аналізу загальної ситуації в медіа-просторі можна буде комплексно відповісти на це запитання.

Наш Комітет, готуючись до слухань і співпрацюючи з багатьма державними та громадськими інституціями, визначив шляхи й форми діяльності на найближчий період.

Про це свідчить і проект постанови, і законопроект про зміни до низки законодавчих актів за підсумками слухань, розданий Вам. На підставі ваших пропозицій і зауважень ми доопрацюємо ці документи і зможемо вийти з ними на розгляд Верховної Ради України.

Але поки що дозвольте висловити кілька міркувань.

По-перше, для того, аби поновити конституційний статус управління інформаційною сферою, не обов'язково приймати нові закони. Не обов'язково затверджувати Концепцію інформаційної політики, якою опікується вже третій склад Державного комітету інформполітики, телебачення і радіомовлення, запевняючи, що саме з її прийняттям запанує в державі свобода слова.

На нашу думку, потрібно просто повернути конституційний статус тим органам державної влади, які повинні здійснювати управління інформаційним простором. А тих, хто зараз втручається в діяльність ЗМІ, журналістів, треба змусити не заважати чесно й об'єктивно виконувати їм професійні обов'язки.

Нам потрібно піти шляхом, за яким почнуть діяти всі норми інформаційного законодавства. Ось приклад. У новому Кримінальному кодексі України є стаття 171 про кримінальну відповідальність за перешкоджання професійній діяльності журналістів. Нарешті, настав час її застосовувати на ділі. Тому ми й звертаємося до Генпрокуратури і Міністерства внутрішніх справ з необхідністю відкриття кримінальних справ стосовно порушення цієї статті. А журналістів закликаємо звертатися до судів, аби реалізувати своє законне право на професійну діяльність.

Принагідно скажу, що закрите засідання Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова за участі Генеральної прокуратури продемонструвало, що правоохоронці, на жаль, не розуміють важливості активних, адекватних дій у розслідуванні вбивств журналістів. А коментарі Міністра внутрішніх справ про загибель журналістів від пиятики чи жарти заступника Генерального прокурора щодо версії загибелі Г. Гонгадзе - я розцінюю як звичайний владний цинізм.

Стосовно права громадян на отримання інформації від державних органів влади. Державні службовці сьогодні навіть листи з відмовою вже не пишуть, як це було раніше. Це означає, що треба захищати право на отримання інформації в судовому порядку.

Нещодавно я двічі звернувся до глави адміністрації Президента з проханням надати мені інформацію про структуру і штатний розпис адміністрації. До речі, зробив це, після виходу Указу Президента про відкритість органів державної влади. На перше звернення не одержав відповіді, а на друге із запізненням надійшла елементарна відписка: мовляв, треба почекати. Тому я звернувся за захистом своїх законних прав до Печерського районного суду м. Києва, вимагаючи від Президента покарання глави адміністрації, котрий не виконує принаймні три закони України. Потрібно змусити чиновників усіх рівнів виконувати відповідні статті чинних законів. Необхідно, щоб безвідповідальність і безкарність перестали бути нормою діяльності влади.

По-друге, потрібно законодавчо внормовувати ті правові прогалини, які вміло використовують органи державної та місцевої влади. А таких прогалин чимало, тому наш Комітет працює над розробкою загальної стратегії законодавчих змін.

Відтак законопроектом про внесення змін до деяких законів, який ми передбачаємо ухвалити за результатами цих слухань, зможемо виправити поки що найбільш нагальні пробіли в інформаційному просторі України. Цей проект у Вас на руках, тож, повторюю, чекаємо Ваших суттєвих пропозицій, аби його вдосконалити.

Від імені Комітету щиро дякуємо Громадській раді з питань свободи слова, страйкому журналістів, незалежній журналістській профспілці, Національній спілці журналістів та іншим громадським організаціям, які активно допомагали парламентському Комітету готувати ці законодавчі документи, які Вам роздано.

1. Ми плануємо, щонайперше, законодавчо розв'язати проблему такого ганебного явища, як політична цензура, ввести визначення цього поняття і жорстку відповідальність за її застосування.

2. Ми маємо врешті-решт врегулювати проблему необгрунтуваних позовів до ЗМІ щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

3. Ми повинні законодавчо забезпечити повний доступ громадян до інформації, зупинити випадки не акредитації журналістів, особливо на рівні місцевих органів влади.

4. Нам потрібно врегулювати статус журналіста і його взаємини з власником, щоб забезпечити правові та соціальні права працівників медіа.

5. Ми повинні розпочати реальну процедуру роздержавлення ЗМІ, щоб дозволити журналістам цих медіа описувати реальне життя регіону, а не змальовувати протягом року історію 365 днів життя голів обласних та райдержадміністрацій в і фотографіях.

Отже, підсумовуючи сказане, зосереджую увагу на двох напрямках.

Перший - повернути конституційність і законність в діяльності ЗМІ і журналістів. Другий - забезпечити права журналістів на свою професійну діяльність і громадян на доступ до інформації.

Принагідно, хотів би застерегти представників виконавчої влади від частих посилань на так звану законодавчу неврегульованість навколо ЗМІ. Невже треба законодавчо заборонити обласним та районним адміністраціям давати вказівку друкарням знищувати наклади газет, як це відбулося нещодавно в Тернополі й Запоріжжі, чи надсилати податкові перевірки після кожної критичної статті. Невже для того, щоб зупинити фізичне насильство та вбивство проти журналістів треба записати в Конституції, що "В Україні заборонені вбивства журналістів за професійну діяльність".

Водночас, сподіваюсь, що все-таки урветься чорна фатальність парламентських слухань. Адже після виступу на парламентських слуханнях 1997 року загинув Георгій Гонгадзе. Після виступу на парламентських слуханнях 2001 року загинув Ігор Александров... Давайте разом зупинемо це. На завершення зичу успіхів у нашій спільній роботі задля свободи слова і демократії.


Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.