14 - 21 грудня 2004 року

Сергей Макеев,
доктор социологии

Не знаю, кто выиграл теледебаты. Знаю, кто проиграл

Как иногда повторяет мой хороший знакомый: «Ну, немає на то ради». И действительно, закон об избрании Президента Украины требует, чтобы оппоненты сходились в прямом телеэфире и дебатировали обо всем, что может представлять публичный и частный интерес. Только ведь навык общения крайне дефицитен в нашем политикуме. Власть у нас издавна с людьми не разговаривала. Сей мудрой традиции истово держался десять лет кряду Л.Кучма. Нет, в его то понимании он общался: когда вещал на различных форумах по поводу и без повода, выступал с обращениями ко всему народу, когда устраивал нагоняй подчиненным, когда чихвостил парламент. Придерживаясь убеждения, что люди ничего хорошего ни думать, ни сказать не могут, он их не слышал, ибо не слушал.

Власть рангом пониже придерживалась более материалистически-прагматических взглядов. Вовсе любопытно стало тогда, когда правительство страны составилось из команды носителей наиболее радикальной версии подобных взглядов во главе с Виктором Федоровичем Януковичем. По их убеждению люди слабы и беспомощны, сами не знают чего хотят, безропотны, а поскольку они беззащитны, то ими очень легко управлять. Более того, с ними можно делать все что угодно, они не воспротивятся. И, значит, разговаривать с ними совсем не обязательно. Податься им некуда, ведь в судах, прокуратуре, милиции – везде наши люди. В общем, ищите правды как ветра в поле, уж если на то будет ваша воля.

Что ж, относительно многих – следует признать, что неожиданно многих – подобные представления верны. Но не все граждане Украины таковы: попробуйте сомневаться в этом после 21 ноября.

Публичных политиков, вдохновенных ораторов у нас и вовсе нет. Впрочем, не только с этим проблемы. Явно недостает умения выстраивать аргументацию, менять тактику в ходе полемики, чувствовать аудиторию, ее настроение, состояние оппонента. Уроки, преподанные Майданом лидерам оппозиции, не сразу дадут всходы. И потому тревожным было предчувствие теледебатов, назначенных на 20 декабря. Случившееся, на мой взгляд, превзошло худшие ожидания.

Приведу, в качестве примера, несколько обменов репликами, быть может, не очень близко к тексту, зато очень близко к смыслу и практически его исчерпывающие. Сопровожу их кратким комментарием.

В.А.: Бандитская власть (Кучма, Медведчук, Янукович и иже с ними) украла три миллиона голосов и посягнула на святое: право голоса вольнолюбивого и смиренного украинца. Разве это хорошо, В.Ф., красть голоса?

В.Ф.: Помаранчевый путч, объединившийся с продажной властью и нагло вмешивающимися во внутренние дела Украины скверными внешними силами, оскорбил свободный выбор 15 миллионов работящих украинцев, перенесших неисчислимые бедствия по вине прежней власти, а ныне возжелавших новой, в доску своей власти. Оскорбил тем, что, бесстыдно поправ на западные деньги нашу Конституцию, совершил государственный переворот.

Комментарий: Вы не правы, Виктор Андреевич, ничего Виктор Федорович (он же персонально наличная в студии «бандитская власть», как вы прозрачно намекали) не крал. Украдено – это когда было у вас, а стало у вашего оппонента. К случаю Виктора Федоровича это никакого отношения не имеет. Все было у него: он не ваших, но своих избирателей клонировал, размножал, из одного делал нескольких; не брезговал и мертвыми душами. Все-таки точнее необходимо быть в формулировках человеку, претендующему на высший государственный пост. Свои недостающие миллионы голосов Виктор Федорович сконструировал, преумножил, нарисовал, изобрел, произвел, наконец, поскольку талантливый хозяйственник. Но никак не украл – это точно не про него.

В.Ф.: А что за беззаконие вы устроили с Законом о выборах. Давайте-ка садиться за стол переговоров и быстренько его вернем в прежний вид. А то ведь, ответьте мне, за что лишили права голоса миллионы слабых и немощных инвалидов, в чем они перед вами провинились?

В.А.: Милый Виктор Федорович, когда бандитская власть украла три миллиона голосов в Донецкой и Николаевской области, когда все честные люди Украины потянулись на Майдан, было найдено политическое решение, сохранившее право голоса для инвалидов первой группы. А остальным пусть помогают добраться до участков кто может – никто их ни в чем не ограничивает.

Комментарий: Переборщил явно Виктор Андреевич с бандитской властью как лейтмотивом теледебатов. Когда он в четвертый или пятый раз завел ту же волынку, даже Виктора Федоровича проняло, он решился на досадливый жест то ли плечом, то ли локтем: что вы мол, коллега, об одном и том же. Серьезность предмета реплик стала мне понятной тогда, когда после дебатов я посмотрел новости от ТРК «Украина». Донецк готовится к беспрецедентной акции: среди граждан инициировано движение «Приди сам и привези (принеси) на участок одного обездвиженного или немощного». Показывали сюжет о 90-летней бывшей санитарке времен войны, награжденной многими медалями. Она уже пять лет не выходит из дома. Но поскольку она инвалид второй группы, то к ней никто из избирательной комиссии не приедет. Ее дочь тверда в своем намерении доставить маму на участок, а в многоэтажном доме уже составляются списки тех, кто не в состоянии самостоятельно проголосовать и кому помогут исполнить гражданский долг. Мэр Донецка призвал автотранспортные предприятия выделить для этой цели машины.

21 ноября физически крепких мужчин и женщин возили по стране. 26 декабря плохо понимающих, слабо видящих, самостоятельно не передвигающихся в Донецке и Луганске энтузиасты, которым ничего не жалко, даже собственных близких, станут возить их к избирательным участкам. Объяснили бы мне – ради чего?

В.А.: Виктор Федорович, что же это у вас в бюджете такие здоровенные финансовые прорехи. Ответьте, мне, это профессиональной работой называется?

В.Ф.: Виктор Андреевич, мне так и не понятно, собираетесь ли вы со мной договариваться, поскольку за вас половина страны, а за меня даже больше. У меня складывается впечатление, будто вы собираетесь быть президентом меньшей половины Украины.

Комментарий: У Виктора Федоровича в теледискуссии был свой лейтмотив. Он настойчиво советовал Виктору Андреевичу до выборов определиться с принципами распределения власти после выборов, независимо от того, кто станет президентом. Он мягко внушал: мы равновеликие политики; поверь, Виктор Андреевич, нам не будет тесно у кормила власти; погляди, страна ждет от нас обмена гарантиями о взаимном справедливом и неустранимом участии в управлении славной Украиной. Виктор Андреевич игнорировал увещевания. Однако в очередной раз вернувшись к лейтмотиву, Виктор Федорович добавлял жесткости и его аргументация начинала все больше напоминать откровенный шантаж. Я предлагаю мир, но ты Виктор Андреевич, сдается сторонник партии войны. Хотя и не знаешь, что это такое (всем памятно недавнее пророчество Виктора Федоровича о том, что непременно прольется кровь). Мои бойцы отчаяннее, злее твоих и трудно предвидеть, какой части Украины ты, уважаемый, будешь президентом в случае победы, а в случае поражения о политической судьбе твоей стоит только догадываться.

Как вам такое нравится: один из кандидатов во всеуслышание предвещает раскол страны?

В.Ф.: Виктор Андреевич, вы не ответили ни на один мой простой вопрос. Скажите, почему?

В.А.: Виктор Федорович, дорогенький, вы не слышите меня, я не могу до вас достучаться. Политик, который не слышит оппонента, не имеет будущего. Вы что, этого не понимаете?

Комментарий: Без комментариев.

После дебатов показали кулуары. Там сторонники дискутантов время от времени оживлялись: вот, мол, наш ему дал, под самый дых. Как на мой резон, кандидаты поколотили сами себя. А, вообще-то к полемике, как составной части политической работы, готовиться следует, иначе неловко выходит. Как в этот раз. Есть правда и утешение – опыт-то бесценный, может, кому и сгодится.

Вот получилось бы славно, когда б нашелся внезапно мастер слова и написал бы премилую повестушку о том, как в конце 2004 года от Рождества Христова, в самый канун этого Святого Праздника, публично, некрасиво, неумно ссорились Виктор Андреевич и Виктор Федорович, а миллионов двадцать зрителей наблюдали за их перепалкой. Пребывал среди них и я, не желающий знать, кто выиграл теледебаты, но твердо знающий, что если кто и оказался в проигрыше, то это я.

Олександр Панібратов,
кандидат економічних наук

 Парадокси доходної частини проекту Держбюджету – 2005

Представлений урядом у вересні цього року проект Державного бюджету на 2005 рік викликав тоді у фахівців суперечливі почуття. Було приємно, що державна казна суттєво збільшується, перестає бути мізерною, що зростають можливості держави у вирішенні суспільних проблем. Разом з тим відчувалася тривога – чи так усе благополучно у нашому домі, чи не є розроблений під гаслом українського економічного дива проект Держбюджету дещо оптимістичним, чи не є він продуктом передвиборчого популізму уряду? 13 грудня 2004 року Кабінет Міністрів подав доопрацьований проект Держбюджету для розгляду у другому-першому читанні, і ми маємо нагоду пересвідчитись, що було більш відповідним у наших очікуваннях – надії чи сумніви.

У проекті уточнені основні прогнозні показники економічного і соціального розвитку України, покладені у основу розробки проекту Держбюджету. У наступному році зростають прогнозні показники, які є визначальними для формування доходної частини бюджету: номінальний об’єм валового внутрішнього продукту (ВВП) – на 22,2 млрд грн, або на 6,5% і фонд заробітної плати – майже на 7,0 млрд грн, або на 6,1%. (Ми не аналізуємо реальність такого зростання. Привертає увагу лише той факт, що при збільшенні прогнозних темпів зростання ВВП прогнозні показники зростання обсягів промислової і сільськогосподарської продукції зменшуються). Як би там не було, з’являється вагомий чинник для вирішення проблеми доходів бюджету, яка особливо гострою стала після появи у Держбюджеті нової, вагомої статті видатків – бюджетних дотацій на виплати пенсій у зв’язку з збільшенням їх до прожиткового мінімуму.

Однак внаслідок цих уточнень показники проекту Держбюджету–2005 змінилися якось дивно і неадекватно. Розрахунок показує, що таке вагоме збільшення ВВП повинно мати наслідком зростання податкових надходжень до Держбюджету на 3,7 млрд грн. Як це не дивно, у запропонованому проекті вони... зменшуються на 3,1 млрд грн. Таким чином, сумарний розрив у податкових надходженнях до Держбюджету складає 6,8 млрд грн! Це що, нехлюйство чи свідоме приховування державних доходів? Може, таким чином уряд хоче “списати” той податковий кредит, який він отримав від суб’єктів підприємницької діяльності під час виборів? Звертаємо увагу, що йдеться лише про динаміку податкових надходжень до Державного бюджету, а не про зміни усіх доходів зведеного бюджету, які теж повинні зрости при збільшенні ВВП.

Задекларований приріст фонду заробітної плати з 113,3 млрд грн до 120,2 млрд. повинен забезпечити зростання доходів зведеного бюджету (податок з цього доходу надходить в основному до місцевих бюджетів) біля 900 млн грн, тоді як у проекті таке зростання зазначається лише у 150,8 млн грн. Чому?

На 1,4 млрд грн зменшуються надходження до Держбюджету від ПДВ і одночасно на таку ж суму збільшується бюджетне відшкодування ПДВ грошовими коштами. Це теж наслідок передвиборчого чаклування уряду над податками?

Власне, з доходів Держбюджету суттєво, на 800 млн грн, або у півтора раза збільшені додаткові збори на виплату пенсій за рахунок збору з купівлі-продажу валюти. Проте ніяких зусиль уряду для збору цих доходів докладати не потрібно. Цей збір, власне, не є бюджетними доходами, це гроші Пенсійного фонду. Хіба що таке “уточнення” засвідчує, що розробники бюджету не вміють рахувати: з вересня по грудень прогнозний об’єм купівлі-продажу валюти збільшився у півтора раза. Чому? Ніякого обґрунтування теж не надано.

Те ж саме можна сказати і про прогнозні показники надходжень від приватизації державного майна, які за цей період збільшилися з 3,9 млрд до 7,0 млрд грн. Хоча твереза оцінка бурного приватизаційного 2004-го року дає підстави передбачати, що у наступному році тут буде спостерігатися чи не повний спокій. Тим більше, що новому уряду потрібно буде час для осмислення приватизаційного “дерибану-2004”.

Звернемо увагу на те, що при номінальному збільшенні ВВП на 22,2 млрд грн прогнозний темп зростання реального ВВП зменшено на 2,1%, з 108,6% до 106,5%. Тобто, запропоноване урядом збільшення ВВП 100-відсотково інфляційне! Ще шматочок реального ВВП “відкусили” від задекларованого раніше. І теж ніяких пояснень!

Елементарна арифметика показує, що у такому випадку неминучим стає збільшення прогнозного показника інфляції як мінімум на 8,6% (6,5 + 2,1), тобто до 14,8% (!), тоді як уряд збільшує його лише на 2,5% і прогнозує на рівні 8,7%. Ми не можемо пояснити це інакше, як бажанням розробників проекту втримати політично небезпечну цифру інфляції, причому зробити це за допомогою примітивної підтасовки. Проте реальність від цього не змінюється, і за авантюри уряду доведеться розраховуватися всім українцям. Адже інфляція – це обкладання додатковим, невидимим податком усіх членів суспільства. Але якщо для багатих цей додатковий податок майже непомітний, до того ж багаті уміють ухилятися від податків, то для бідних він у буквальному розумінні смертельний. Не можу утриматися: уряд “прогнозує” зменшення середньорічної чисельності населення України з 47,4 млн осіб у 2004 році до 47,1 млн у 2005-му. Скоро нас буде менше 47 млн. Хіба таке буває в умовах реального економічного зростання?

Варто сказати і про уточнений прогноз інфляції поточного року, який зріс з 107,0% до 112,5%. Як вам подобається: за три місяці уряд “уточнює” інфляцію у бік збільшення майже вдвічі! Проте більш небезпечним для наступного року є уточнений індекс зростання цін виробників у поточному році – до 125,9%. Ця цифра “гарантує” стрімке зростання інфляції у наступному році і дає підстави стверджувати, що поданий нами вище індекс зростання споживчих цін до 14,8% не можна вважати остаточним, не говорячи вже про 8,7%, які прогнозує уряд.

До того ж виходить, що розробники проекту кидають економіку у прірву інфляційного розвитку і не дозволяють використовувати інфляційну складову для зростання доходів бюджету і відповідно для стимулювання економіки! Але ж реально така складова буде! Виникає питання: хто, як і для чого буде її використовувати? Будемо раді, якщо хто-небудь спростує таку оцінку.

Є ще одна капля дьогтю у бюджетній бочці меду: зменшуються доходи лише загального фонду бюджету, а доходи спеціального фонду навіть дещо збільшуються (проти попереднього варіанту проекту). Видатки спецфонду, як відомо, значною мірою випадають з-під контролю бюджетного комітету Верховної Ради України, інших контролюючих органів. Уряд продовжує розчищати собі дорогу до вільного обходження з бюджетом та маніпулювання ним. На наш погляд, було б своєчасним розглянути питання про скасування поділу бюджетів на два фонди. Ділити, власне, поки що нічого. До того ж спеціальний фонд є засобом штучного збільшення Державного бюджету шляхом залучення до його доходів коштів, які за своєю економічною природою не є і не можуть бути бюджетними.

Тому не дивним виглядає зростання дефіциту Держбюджету–2005 більше ніж удвічі – з 4 973,3 млн грн до 11 029,5 млн грн. Повторимось: при реальному зростанні ВВП дефіциту бюджету взагалі не повинно бути. Не кажучи вже про його такий катастрофічний розмір, – 2,7% ВВП. Лише обслуговування державного боргу обійдеться бюджету в наступному році у 3,7 млрд грн. Закритість обслуговування державного боргу дає підстави підозрювати, що там, як і з відшкодуванням ПДВ, задіяні “схеми” і їх учасники, а це, безумовно, високі посадовці, зацікавлені у збереженні і навіть у зростанні державного боргу, тобто у збереженні бюджетного дефіциту.

Наведений нами далеко не вичерпний аналіз показників проекту Державного бюджету на 2005 рік дає повне право поставити питання про фаховий рівень і добросовісність розробників проекту, а поданий Кабінетом Міністрів України проект у доходній частині вважати парадоксальним і назвати його “українським бюджетним дивом”. Коли автор цих рядків спробував почути думку фахівців стосовно такої незбалансованості показників проекту Держбюджету, вони порадили звернутися за поясненнями безпосередньо до М.Азарова.

А тим часом Микола Янович, по суті, шантажує народних депутатів і суспільство необхідністю прийняття Закону “Про Державний бюджет України на 2005 рік” до 1 січня. Ніхто не має права не прийняти бюджет до Нового року, інакше пенсіонери залишаться без пенсій, – невпинно повторює він. Треба приймати?

Верховний Суд України визнав неможливим встановити реальні результати голосування при виборах Президента 21 листопада. Є передчуття, що таким же чином неможливо встановити реальні показники проекту Держбюджету–2005 – дії “найуспішнішого” уряду у політиці та економіці зійшлися.

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання “Прозора політика”

Чи готова країна до завершення президентських виборів?

Загострення політичної боротьби в другій половині 2004 року стало серйозним випробуванням для країни. Альтернативи подальшого національного розвитку, які визначилися під час президентських виборів, стали причиною мобілізації громадських і політичних сил, які керуються відмінними суспільними цінностями. Характер протистояння породжує ризики поглиблення внутрішніх суперечностей у регіональному та ідеологічному форматі. Це додатково актуалізує проблему відновлення політичної стабільності, досягнення загальнонаціонального консенсусу з ключових питань розвитку. Без цього оптимізація національної стратегії і реалізація потенціалу незалежності є неможливими. Очевидно, здатність до порозуміння основних політичних сил головно залежить від загального рівня суспільно-політичного розвитку, того громадянського і ментального простору, в якому вони діють, а вже потім, – від їх відповідальності і толерантності.

Події кінця 2004 року глибоко позначили об’єктивні та суб’єктивні проблеми, що суттєво ускладнюють суспільну консолідацію і досягнення консенсусу між широким колом політичних сил. До основних чинників, що розділяють суспільство, належать: надмірне і значною мірою штучне соціально-економічне розшарування, наявність мовно-культурних, конфесійних, регіональних відмінностей. Наявна значна диверсифікація ідеологічних і політичних уподобань населення. Загальний рівень національної консолідації залишався низьким не стільки з об’єктивних причин, скільки внаслідок браку послідовної стратегії перетворень. Додаткові ризики пов’язані з тим, що зазначені характеристики суспільства безпосередньо використовуються окремими політичними силами як ресурс внутрішньополітичної боротьби.

Українське суспільство характеризується низьким рівнем консолідації, наявністю серйозних внутрішніх суперечностей та невідповідностей, що утруднюють формування спільного підходу до рішення багатьох принципових питань національного розвитку. Значною мірою цей стан є успадкованим. Але й незалежність, яка відкрила перспективи вирішення одних проблем, призвела до появи нових.

Існують й проблеми, пов’язані з розвитком політичної культури та традицій. Для українських умов словосполучення суспільно-політичний консенсус підходить з серйозними застереженнями. Адже йдеться не лише про складність винайдення засад взаємодії між основними політичними силами, а й про потребу подолання розриву між суспільством і політичної верхівкою. В країні склалася практика узгодження позицій у вузькому колі політичних лідерів, без належного обговорення з активом і врахування суспільних настроїв. Готові рішення нерідко по-різному інтерпретуються і переглядаються. Це дуже обмежує можливості розповсюдити порозуміння, яке може бути досягнуте на політичному олімпі на суспільні прошарки.

Українське суспільство потребує виваженої політики у питаннях мови, етнонаціональних і міжконфесійних відносин. Особливість ситуації полягає в потребі національного відродження, консолідації титульної нації, що не може не накладати відбиток на ставлення до національних меншин, на гуманітарну політику держави. При цьому, протягом останніх років давалася взнаки нездатність керівників держави знайти парадигму формування політичної нації, шляхи компенсації штучної русифікації, забезпечення органічного вростання етнічних росіян в суспільство незалежної України. Водночас, сама влада неодноразово використовувала відмінності між регіонами для обмеження впливу опозиції, а наприкінці президентської виборчої кампанії пішла на підбурювання до сепаратизму.

Президентські вибори стали потужним чинником позитивних змін у суспільних настроях і політичній сфері. Фактично вперше виникли реальні умови перетворення демократичних сил на головну рушійну силу національного розвитку. Це покращує перспективи формування широкого консенсусу. Водночас, гострота політичної боротьби, загроза поразки підштовхнула провладні сили до штучного розколу суспільства, граничної ірраціоналізації політичного процесу. Таким чином, відбувається своєрідний моніторинг чинників дезінтеграції, виявляється серйозність внутрішніх слабкостей, максимально розкриваються істині інтереси і роль окремих сегментів політичної еліти та лідерів.

Варіантом розмежування по лінії “демократія – авторитаризм” може стати встановлення постійної взаємодії в Верховній Раді в режимі опозиційності між фракціями, що презентують клани, та керівництвом комуністів, тобто силами однаково незацікавленими у здійсненні демократичних перетворень. Популярність ідеї особливого третього шляху і у лівих консерваторів, і у “реформаторів” від захисників авторитаризму саме й відображає їх спільний острах принципових змін, намагання уникнути необхідних для суспільства, але ризикованих для влади визначеності та конкретності. На їх умовах ніякий консенсус в принципі не є можливим.

Політичне керівництво для ведення ефективної політики потребує довіри. Воно має не просто легітимно користуватися владою, спиратися не на хиткий компроміс всередині еліт, а на безпосередню активну підтримку народу. На даному етапі суспільно-політичного розвитку усталений демократичний консенсус не є досяжним. Однак, проведення вільних і чесних виборів може стати поштовхом до встановлення кращих зв’язків між владою і громадянами, для початку якісно нового етапу суспільно-політичного розвитку країни. Тільки тоді на порядку денному постане питання суттєвого зменшення дезінтегрованості країни, вкорінення у суспільстві принципів демократії, тобто створення умов для суспільної консолідації і повноцінного використання державної незалежності.

Стремління до консенсусу не може мати нічого спільного з уніфікацією, обмеженням політичного, ідейного, культурного плюралізму. Навпаки, міцний консенсус можливий лише на засадах гармонійної взаємодії різних політичних та громадських сил та течій, балансу того спільного, що їх об’єднує і складає основу загальнонаціонального, державного та особливого, що відображає специфічні інтереси окремих верств і груп громадян. Така складна суспільно-політична конструкція ще тільки має бути створена.

Особливого значення набуває накопичення якісно нового досвіду взаємин різних політичних сил, які здатні у середньотерміновій перспективі сформувати в країні європейський політичний спектр і забезпечити його домінування. Говорити про двох-трьохпартійну систему поки зарано, але цілком вірогідно, що вже майбутні парламентські вибори призведуть до часткового розчищення від партій, які не мають свого виразного ідейно-політичного обличчя та усталеного електорату. Формування впливової правоцентристської, або центристської партії на базі “Нашої України” є легкопрогнозованим. Готовність СПУ зайняти нішу класичної лівоцентристської партії, а головне, розширити на цій основі чисельність своїх прихильників, ще потребує доведення. Своє місце в новій партійній системі мають зайняти ті, хто донедавна не міг звільнитися з-під тиску та контролю “президентської вертикалі”.

Перевірка політичних сил, депутатського корпусу на готовність до конструктивних відносин має відбутися у найближчі 2-3 місяці. При цьому головними покажчиками будуть дії на завершальному етапі виборчої кампанії, готовність визнати результати вільного волевиявлення громадян, участь у формуванні парламентської більшості на демократичних засадах, позиція у питанні складу і програми діяльності нового уряду. Так само важливим для політичної стабільності та ефективності оновленої влади буде характер відносин з опозицією.