2 - 9 листопада 2004 року

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання “Прозора політика”

Українська політична арифметика

Під час виборів цариця наук - математика - завжди прислуговується політиці. В усталених демократичних суспільствах вона передовсім просто допомагає визначити переможця, рівень та пропорції підтримки громадянами конкретних політиків та політичних сил. Цифри тут сприймаються з великою довірою, адже правила обрахування визнаються єдиними для всіх, а політична логіка не спростовує математичну. Згадаємо, наприклад, що чотири роки тому переможця президентських виборів у США визначили кілька сотень голосів.

Держави, позбавлені демократичних завоювань, завжди демонструють цифри великі і прості. В них, може, й не вірять, але інших не мають. Тут широко присутнє планування результатів підрахунків і впевнене виконання цих планів. Навіть перевиконання. Цікаво, наприклад, було чути, що Олександр Лукашенко був вражений високою підтримкою білорусами його наміру втретє обиратися на посаду Президента. Обиратися, до речі, саме за схемою великих цифр, тобто впевнено і без варіантів.

В Україні існує своя політична наука. Останнім часом набуває розвитку і своя політична арифметика. Починаючи з 2002 року ми тренуємося у підрахунку чисельності парламентської більшості, окремих фракцій і ніяк не можемо впізнати у складі Верховної Ради те співвідношення політичних сил, яке формально визначило наше з вами голосування. Потім ми дивувалися, спостерігаючи за тим, як окремі депутати, провідні юристи, а потім і Конституційний Суд рахували: скільки разів обирався на посаду Президента Леонід Кучма. Але головні відкриття в галузі політичної арифметики очікували нас на завершальному етапі поточної виборчої кампанії.

Чимало матеріалів для роздумів дають коливання рейтингів основних кандидатів, чисельність і результати екзит-полів, складна статистика голосування по регіонах. Нарешті, маємо справжню інтригу з підрахунком голосів Центрвиборчкомом та штабами Віктора Ющенка і Віктора Януковича. Є чимало свідчень, що на Банковій існував план підтасування дострокової перемоги свого „єдиного” кандидата. Неповне виконання плану призвело до того, що рівень фальсифікацій, тобто кількість вкрадених та приписаних голосів, підраховують обидва лідери. Звичайно, цим займаються й ті, хто остаточно програв. Скажімо, комуністи, тільки застосувавши свою особливу арифметику, можуть уникнути визнання хибності своєї політичної стратегії і тактики.

Нарешті, від підрахунків та розрахунків залежить і кінцевий, надзвичайно важливий для майбутнього нашої країни політичний результат виборів. Ми, на жаль, не можемо довіряти цифрам як таким, адже в нас надто мало довіри до людей, які з цими цифрами працюють. Поставити підрахунок голосів у другому турі під надійний контроль на всіх рівнях - від дільничних комісій до ЦВК - дуже потрібно. Більше того, це практично гарантує успіх демократичних сил. Підкреслимо: це надзвичайно складне завдання. В комісіях проходитиме головний фронт боротьби. Але успішний захист математики від втручання політики (чесні підрахунки) - це тільки початок. Якщо переможе найдостойніший, він все одно отримає у спадок дуже складні проблеми, причому їх число і складність можуть зрости ще до інавгурації.

Отже, крім підрахунків потрібні й розрахунки, тобто дії, спрямовані на перспективу, на те, щоб не тільки перемогти, а й мати змогу скористатися з перемоги заради виправдання сподівань громадян. Займемося обрахунками політичної ситуації перед другим туром виборів з урахуванням не технологічних міркувань.

Цілком очевидно, що за відносної рівності результатів Ющенко набагато випереджає Януковича за якістю електоральної підтримки. Це позначається у двох вимірах. По-перше, його виборець у середньому більш освічений, готовий виявляти ініціативу, громадянську свідомість і відповідальність. По-друге, він, на відміну від свого візаві, має підтримку добровольців, до того ж здатних до самоорганізації. А це набагато цінніша підтримка, ніж та, що отримана за відсутності свободного вибору, в результаті тиску, ошукування та підкупу. Звичайно, ми не будемо спростовувати принцип „один громадянин - один голос”. Але коли йдеться про вимір реальної суспільної сили, усе вищезазначене має велику вагу. Більш того, ці обставини промовисто свідчать про те, як зможе керувати країною кожен з цих політиків.

Зараз обом кандидатам доводиться шукати додаткові десять відсотків голосів. Але наскільки різними є їх аргументи у цьому пошуку! У розпорядженні Віктора Януковича - його посада голови уряду, статус кандидата від влади і одного з розпорядників тіньових механізмів використання влади та державних ресурсів. Отже, він продовжуватиме робити ставку на великі гроші - як державні, так і ті, що в результаті різних оборудок вже офіційно державі не належать. В його розпорядженні величезний інформаційний та адміністративний ресурс. Якою мірою все це буде спрямоване на переконання виборців на їх шляху до кабінок для голосування, а якою на заохочення тих, хто рахує та вирішує в судах, - спірні питання, які, власне, і обговорюються в його штабі та на Банковій.

Чинник Росії відпрацьований практично повністю. Намагання втримати ціни на пальне та основні споживчі товари потребує великих зусиль і не гарантує успіху.  Ресурс обіцянок витрачений з небезпечним перевищенням можливостей їх виконання. Дієздатність пана Януковича як публічного політика була і залишається вельми обмеженою. “Вільне” спілкування у ретельно підготовлених аудиторіях вже не має жодного сенсу. Підготувати для такого спілкування всю країну, мабуть, не вдасться. Тож проведення теледебатів становить великий ризик. Підтримка з боку Наталії Вітренко (єдиний публічний здобуток) здатна тільки дискредитувати. Більше того, вона відтіняє його реальну політичну самотність.

Крім того, для єдиного кандидата залишається проблема з’ясування стосунків з чинним Президентом та керівником його адміністрації. Небезпека від соратників у найближчий час може сягнути піку. Доведеться кандидату від влади оцінити й боєздатність та надійність переданих йому у розпорядження на час виборів бюрократичних загонів на місцях та реально незалежних від нього силових структур. Уся потуга держави, всупереч базовим вимогам демократії, працює на Віктора Януковича. Вибори дійсно перетворилися в протиборство влади і суспільства. Тому вони і є не вільними, не чесними, але все ж таки конкурентними.

Саме в суспільстві накопичені резерви, на які може розраховувати Віктор Ющенко. Те, що він поступово, з певними труднощами набував ваги та якісних ознак народного кандидата, більш чітко проявляється саме напередодні другого туру голосування. Його перемога у більшості регіонів України стала першим важливим кроком. Зараз він має розширити соціальну базу підтримки, зняти певні перестороги відносно своїх намірів та здатності виконувати зобов’язання, які існували чи були штучно сформовані.

Важливо, щоб він не орієнтувався на класичну схему, відповідно до якої значна частина громадян буде обирати з двох кандидатів не кращого, а того, хто викликає меншу недовіру. Таке негативне голосування, напевне, дасть йому перевагу над суперником. Але для успішного виконання місії Президента цього замало. Він має і здатен об’єднати суспільство, розколоте запеклою політичної боротьбою.

Важливим елементом консолідації України є порозуміння між окремими частинами національної  політичної еліти. Тому домовленості про підтримку і співпрацю, досягнуті між Віктором Ющенком, Олександром Морозом та Анатолієм Кінахом, готовність до взаємодії демократичної платформи Народно-демократичної партії мають оцінюватися не тільки з огляду на чисельність відповідного електорату. Дійсно, голосів від Олександра Мороза може бути й більше, адже він так само, як і Ющенко став жертвою фальсифікацій. Позиція Мороза може слугувати орієнтиром для значної частини віборців, які голосували за Петра Симоненка, але не отримали від нього позитивного сигналу щодо другого туру. Крім того, на дільницях з’являться нові виборці, готові зреагувати на результати туру першого та на політичні події, що сталися після нього.

За цих умов особливо важливим є розширення ідейно-політичного спектру підтримки Віктора Ющенка. Готовність до спільних дій правоцентристських та лівоцентристських сил, нове позиціювання тих поміркованих претендентів на роль “третьої сили”, які нещодавно були складовою пропрезидентської більшості, закладають основу для досягнення загальнонаціонального консенсусу. Фактично, попри намагання влади нав’язати суспільству теми, вигадані зарубіжними політтехнологами, відбулося чітке розмежування двох претендентів на вищу державну посаду та їх прихильників за головною принциповою ознакою - ставлення до демократичних цінностей. Країна змінилася і ще більш настійливо вимагає зміни влади. Залишилося зафіксувати ці зміни в цифрах і звірити правильність результату з принципом народовладдя.

Сергій Макєєв,
доктор соціології

Настав час перемінити пануючу еліту

Принаймні вже років шість або сім українські виборці мають намір перемінити владу у своїй країні. Та, власне, я не можу позбутися враження, що вони або лукавлять, або щось збиває їх зі шляху щирого. Досить чітко це виявилося вже на парламентських виборах 1998 року. Тоді за партійними списками (а це більш надійний показник настроїв громадян) у Верховну Раду пройшло дуже багато представників тих політичних сил, які ідеологічно й практично дистанціювалися від влади, від обраних нею способів володарювання. Маються на увазі представники насамперед лівих сил на чолі з Комуністичною партією, Соціалістичною партією й Прогресивною соціалістичною партією. Втім, у ті вже досить віддалені часи громадяни ще не мали чіткого уявлення про такий предмет, як «пропрезидентські» або опозиційні партії. Та й тих у чистому, так би мовити, вигляді ще не існувало.

Для громадянського суспільства досить природним є намагання підтримувати циркуляцію панівних еліт, поперемінно делегуючи повноваження то одним, то іншим. При цьому громадяни як джерело влади в країні (так записано в Конституції України) перебувають у впевненості, що участь у голосуванні є надійним інструментом забезпечення їхнього невід'ємного права призначати собі керівників. Одночасно вони сподіваються на політичну розсудливість тих, кого вони вибирають: ті з розумінням і слухняністю приймуть народний вердикт. Подібні надії погано збуваються в усім світі. А в нас вони не збуваються зовсім. Адже політики тільки думають (або ж щиро вважають себе такими), що вони значно розумніші, моторніші, зрештою – спритніші за рядових виборців. І зовсім не схильні покладатися на волю виборців, яку вони, ймовірно, ставлять в один ряд зі сліпою долею. Вони розробляють власні способи боротьби з настроями й намірами громадян.

Другою і, здавалося б, такою, що обіцяє позитивний результат, спробою були президентські вибори 1999 року. Тоді в першому турі проти Президента Л.Кучми проголосували понад 60% виборців. Невдоволення владою охопило переважну більшість населення. Та випадково чи навмисно - бажаючі розібратися в цьому можуть почати власні розвідки - у другий тур виходять Л.Кучма й П.Симоненко (КПУ). Нехитрим маневром виборцям пропонувався вибір начебто між минулим і майбутнім. Принада й обманка настільки бездоганні, що бажання перемінити владу випаровується безвісти: знову обирається Л.Кучма.

Та у політиці двічі на той самий прийом здобич не попадається. Правляча еліта, що увійшла в смак володарювання, переважно не  править (тобто  піклується не стільки про благо народу, скільки про власне благо), а винаходить нові маневри для збереження себе при владі. Починається формування «пропрезидентських» фракцій у парламенті. Приціл далекий - на п'ять років. Рушійна сила маневрів гранично оголена для посвячуваних: «хлопці, що ви  будете робити й чим займатися після 2004 року?». Забавно, що зміст питання доходить не до всіх - зі сприйняттям і відчуттям часу в наших правлячих еліт явно не все гаразд. І от що цікаво: одним із перших (для винесення більш категоричних суджень немає відомостей) реагує невідомий українському народові глава Донецької обласної державної адміністрації В.Янукович.

Можливо, він, знову ж таки одним із перших, бере на себе роботу зі „збивання” пропрезидентських об'єднань усередині парламенту. Про це нам повідомляють записи майора Мельниченка, що велися, як з’ясувалося, не лише у кабінеті Президента, а й в їдальні Адміністрації Президента. Голос, що нагадує голос В.Януковича, на початку 2000 року оповідає про те, якими зусиллями морального й матеріального ґатунку він добирає пропрезидентську більшість і якою ж  невдячною є ця робота. Дозвіл на продовження такої шляхетної діяльності він отримав, та успіху, здається, не мав.

Громадяни вкрай погано вчаться на власних помилках. Черговий шанс перемінити владу вони вбачають (та чи бачать? Скоріш, сподіваються) у парламентських виборах 2002 року. Прокинулися й опозиційні політики та затурбувалися власним образом: адже відтепер вони мають стати альтернативою образу «партії влади», що вже не перший рік не викликає довіри у пересічних громадян. Їм вдалося зверстати блок «Наша Україна», навколо якого відразу ж згуртувався надійний загін виборців. Інших приваблювали фігури О.Мороза і Ю.Тимошенко. Традиційний виборець непорушно тримався П.Симоненка. Результат відомий: за партійними списками понад 60% виборців висловилися за присутність у парламенті опозиційних партій. Швидко прогнила в наших благословенних політичних умовах мажоритарна система миттєво відкоригувала політичні уподобання громадян. Надмірно вдячно відгукнувшись на газифікацію, асфальтизацію тощо, виборці проголосували за «добровільних благодійників» з мажоритарних округів. От як ведеться: прагнучи перемінити владу (а як інакше можна інтерпретувати голосування за партійними списками?) непідкупний український виборець за своє право міняти владу очікує на компенсацію. Політик розумний, він приймає умови гри й безупинно доводить, що готовий грати за цими правилами. Громадянин його чує: обмін повинен відбутися, а отже, всі будуть задоволені.

Новою нагодою попрацювати з відкоригованим мажоритарною системою парламентом, мабуть, одним із перших (нам знову і знову бракує даних для більш обґрунтованих тверджень) почув В.Янукович. Безсумнівно, попередній досвід придався. З осені 2002 року як прем'єр-міністр він має набагато більше повноважень у контактах з членами парламенту. І «збиває» (не можу добрати влучнішого слова, адже за ним – певний стиль політичної дії) парламентську більшість. Парламентсько-урядова коаліція швиденько проголошується новою в Україні політичною формою державного управління, украй життєздатною й зажаданною українським соціумом. Нетривалий час він пишається новою формою політичного життя і собою як  головним конструктором і технологом політичного дійства.

 Та життя нової політичної істоти виявляється нетривалим. У жовтні 2004 року ця більшість благополучно розпадається. Не в останню чергу ще й тому, що було прийнято інший план. Якщо в 1999 році виборцям пропонувалося обирати начебто між минулим і майбутнім (між Л.Кучмою й П.Симоненком), то в 2004 році виборцям вибору вже не залишають. Звичайно, ви вільні голосувати за будь-кого. Але обрані нами володарі демонструють, що „переможе наш кандидат”. Вважайте Мукачеве спробою сил, відпрацюванням технологій, а, може статися, й випробуванням нас усіх на несприйнятливість. Нам - усім громадянам - прозоро й недвозначно сказано: після райцентру Закарпатської області ми, правляча еліта, не маємо наміру розставатися з владою, що б ви там собі не вигадали та які б права не мали.

Висновок із ситуації лише один: якщо ми бажаємо позбутися тих, хто нами править нині, ми зобов'язані не піддатися на їхні політичні неподобства. Не очевидно, що ті, за кого ми голосуватимемо третьої неділі листопада, люди більш досконалі. Принаймні, їм це ще треба доводити. Але нинішні - не те що не зважають на народ-суверен, вони до нього вже й не прислухаються. Тому їм пора на політичний відпочинок. І це - не покарання, це - вимога змінитися. Джерело влади очікує на владу, якій зможе довіряти. Воно стомилося без довіри.

Олександр Панібратов,
кандидат економічних наук

 Бажане і дійсне

 Останнім часом представниками виборчого штабу В.Януковича активно використовується теза про те, що інфляція у 2000році, тобто за часів уряду В.Ющенка, становила 25,8 %, тоді як у 2003 році вона склала лише 8,2 %. З цих, здавалося б, переконливих цифр робиться той висновок, що якраз уряд В.Януковича проводить антиінфляційну політику, а за часів прем’єрства В.Ющенка інфляція розквітала. Такий висновок вірний з точністю до навпаки.

Нагадаємо, що В.Ющенко очолив уряд невдовзі після сумнопам’ятної кризи 1998 року і відразу  після президентських виборів 1999 року. Тоді, у передвиборчий період,  влада усіма дозволеними і недозволеними  методами демонструвала турботу про людей та економічну стабільність. Реально це вилилось у підвищення різноманітних соціальних виплат, зрозуміло, з інфляційних джерел, адже економіка ще не вийшла з кризи, була надзвичайно слабкою і була не в змозі виконати політичне замовлення Президента як кандидата на черговий термін. Річна інфляція тоді склала 19,2%, проте слід мати на увазі, що реально вона була вищою, спрацював механізм приховування дійсних її масштабів під час президентських виборів,  як  це робиться, до речі,  і сьогодні. Були також закладені підвалини для високих темпів інфляції у наступному, 2000 році. Тому уряд В.Ющенка не може нести відповідальності за високі темпи інфляції у перший рік своєї роботи.

Проте вже у 2001 році інфляція була зменшена до 6,1 % (!), а у 2002 році вона була навіть мінусовою. Оце і були реальні результати роботи уряду, очолюваного  В.Ющенком.

Як засвідчив наступний розвиток подій, такі результати не були випадковістю. 2000 рік  був переломним у багатьох інших відношеннях. Саме тоді розпочалося нарешті економічне зростання. Після десятиліття безперервного  падіння виробництво реального ВВП збільшилося за  рік на 5,9 % і  продовжується до цього часу.

У 2000 році бюджетні доходи зросли у півтора рази проти попереднього року і вперше за часів незалежної України консолідований бюджет був виконаний з профіцитом у 969,3 млн. гривень, тоді коли  у попередньому році дефіцит склав майже 2 млрд. гривень. Саме в цьому потрібно вбачати причини суттєвого зменшення рівня інфляції у наступні роки. Це значною мірою сприяло також виконанню консолідованого бюджету 2001року з незначним дефіцитом (0,3 % ВВП), а бюджету 2002 року – знову з профіцитом у 0,7 % ВВП.

Внаслідок підсилення фінансової дисципліни, перш за все рішучого скорочення бартерних розрахунків, було майже призупинено зростання дебіторської та кредиторської заборгованості між підприємствами і організаціями, які (заборгованості) до цього зростали у 1,5 – 2 рази щорічно.

У 2000 році була суттєво, у 1,3 рази зменшена заборгованість із виплати заробітної плати, зокрема у бюджетній сфері у 2,1 рази і були створені передумови для повного подолання цього ганебного явища.

У таких надзвичайно сприятливих умовах, коли були закладені економічні та фінансові підвалини для неінфляційного розвитку. Прем’єр-міністром України у 2002 році став В.Янукович. Проте вже у 2003 році інфляція несподівано сягнула 8,2 %. Державний бюджет 2003 року був зведений з дефіцитом 490 млн. грн., або 0,4 % ВВП, що було передумовою зростання інфляції у подальшому.

І дійсно, за 10 місяців поточного року вона майже досягла минулорічного рівня - 7,9 %. Проте дещо прихований, не зовсім публічний у нашій статистиці  показник – індекс зростання  цін виробників – засвідчує, що дійсні масштаби інфляції більші. За 10 місяців ціни виробників зросли на  20,3 % (!) проти 7,6 % за відповідний період минулого року. Такий великий розрив між індексом цін виробників і індексом споживчих цін – явище у економіці аномальне і пояснити його можна лише викривленою статистикою. Тим більше, що спостерігається воно другий рік поспіль.

Тому, якщо у минулому році 7,6 % зростання цін виробників за 10 місяців призвели до 8,2 % річної інфляції, то розрахунок показує, що у цьому році інфляцію слід очікувати на рівні 21,9 %. Оце і буде та реальна спадщина, яку уряд В.Януковича залишить після себе. Незалежно від того, який офіційний показник річної інфляції нам “презентує” Держкомстат України.

Якщо продовжувати паралелі у діяльності цих двох урядів, слід нагадати, що у 2003 році номінальні бюджетні доходи зросли лише у 1,2 рази і  консолідований  бюджет був зведений з дефіцитом у  490 млн. гривень (0,2% ВВП) при профіциті у 1,6 млрд. гривень (0,7% ВВП) у попередньому році. Уряд не лише проїв запас, зроблений попередниками, а й заліз у кишеню майбутніх поколінь. Із значним дефіцитом сформований Державний бюджет 2004 року і з небаченим дефіцитом запропонований проект Держбюджету на 2005 рік.

Це тим більш дивно, що, відповідно до економічних законів, в умовах економічного зростання бюджет завжди формується профіцитом і держава у цей час віддає борги. Сьогоднішній український уряд демонструє свої економічні закони: при зростанні економіки збільшуються борги, зростає дефіцит бюджету, підвищується інфляція. З цього випливає лише один висновок: реального зростання економіки сьогодні в Україні немає, воно інфляційне. Такий висновок підтверджується також великим вливанням у економіку приватизаційних коштів. І небаченим збільшенням грошової маси в обігу.

У 2003 році означилась тенденція погіршення розрахункової дисципліни і збільшення темпів нарощування дебіторської та кредиторської заборгованості. Дебіторська заборгованість сягнула 261,5 млрд. гривень, кредиторська – 305,2 млрд. гривень. Нагадаємо читачам, що виробництво валового внутрішнього продукту у 2003 році становило 263,2 млрд. гривень.

У економіці України існує таке небезпечне явище, як низька питома вага заробітної плати у доходах населення. Останні три роки цей показник завмер на рівні 42,7 %, що менше 2000 року на 0,7 %. Незважаючи на те, що статистика демонструє постійне зростання середньомісячної заробітної плати. Певно, потрібно уважніше придивитись до статистики. Одночасно частка усіх видів соціальних допомог у доходах населення зросла з 34,8 % у 2000 році до 38,6 % у 2003 році. Є передчуття, що у поточному році внаслідок передвиборчого популізму влади ця частка перевищить частку заробітної плати. Виникає закономірне питання: чи не формує популістська політика уряду споживацьке суспільство? Ні, ми не стверджуємо, що українці живуть сито, якраз навпаки. Мова про те, що першою турботою уряду повинне бути реальне зростання економіки і лише на цій основі можливе вирішення соціальних проблем.

Якщо окинути поглядом минулі роки, то будь-який неупереджений українець скаже, що 2001-й та 2002-й роки були найбільш стабільними у новітній українській історії. Люди стали більш впевненими, почали позбуватися страху за своє майбутнє і особливо за майбутнє дітей. База для цих змін була закладена саме у 2000 році. Тому заслугу уряду В.Ющенка у зміні загальної соціально-економічної ситуації у країні важко переоцінити. Загальновідомо, що найскладніше – переломити тенденцію і у 2000 році це було зроблено.

Уряду  В.Януковича–М.Азарова (певне, так точніше буде означити цей уряд), здається, вдалося-таки знову повернути розвиток економіки до того стану, який був до 2000 року. Якщо комусь наш висновок вбачається занадто категоричним, приведемо ще один доказ: при економічному благополуччі владі немає потреби брязкати зброєю. Саме в цьому вбачається повна безвідповідальність сьогоднішніх українських урядовців. Їм потрібно було б уважніше придивились до того, що було зроблено для економіки і суспільства у 2000 році.

Як наслідок, впевненість громадян України у стабільності життя поступово почала зникати ще у 2003 році, негайно після відомої зернової кризи, і особливо посилилася у поточному році, коли кризи почали накочуватися одна за другою. На жаль, підвищення цін на м’ясо не буде останньою крапкою у економічних колізіях поточного року.

Тому населення у цей складний час і робить свій політичний вибір.