"ПРОЗОРА ПОЛІТИКА" №42 (47)
 аналітичний огляд суспільно-політичного життя

   23 - 30 листопада 2004 року


     ЗМІСТ:

    Олександр ДЕРГАЧОВ
     Ще одне випробування Росією


    Сергій МАКЕЄВ
     Политические заметки в контексте глубокой обиды


    Олександр ПАНІБРАТОВ
     Що відбувається в Україні?


 

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання “Прозора політика”

 Ще одне випробування Росією

Значення ролі Росії в політичних процесах в нашій державі обговорювалося неодноразово. Воно була дещо невизначеним певний час, після призначення Віктора Януковича кандидатом-спадкоємцем. Сама ця кандидатура, і за іміджем, і за здатністю надійно представляти російські інтереси, викликала сумніви. В Москві загалом запізнювалися з усвідомленням своїх інтересів щодо України. Там досить мляво суперничали економічний і геополітичний підходи, тоді як власні проблеми вимагали дедалі більшої уваги. Тільки острах отримати партнера, орієнтованого на захист інтересів українських підштовхнув Кремль до активних дій. Наближені до вищих посадовців політтехнологи, значні фінансові та інформаційні ресурси, дипломатичне прикриття і захист від “міжнародного втручання”, нарешті особиста участь президента Володимира Путіна – усе це стало вагомим додатком до ресурсів української влади.

І все ж, до 21 листопада росіяни, крім тих, хто безпосередньо заробляв на наших виборах чималі гроші, діяли без особливого ентузіазму. Офіційний Київ став фактичним ініціатором активізації російської політики щодо України. Російське втручання в виборчий процес відбулося на запрошення, навіть на вимогу української влади. При цьому є сумніви, що допомога позитивно вплине на двосторонні відносини і взагалі відповідає російським інтересам. І справа не тільки у тому, що Янукович, як персональний боржник Москви, може виявитися невдячним або взагалі неплатоспроможним.

Ситуація змінилася в останні дні, коли виявилося, що поздоровлення від Путина Януковичу не є достатнім приводом для святкування їх спільної перемоги. Українські вибори, по-перше, стали предметом серйозних дискусій між Росією та країнами Заходу. По-друге, фактичне втручання Росії в українські справи набуває іншого виміру і стає надзвичайно ризикованим.

Цілком очевидним є той факт, що  сплеск сепаратизму, організований регіональною бюрократією у розрахунку на російську підтримку. Участь мера Москви Лужкова та посла Росії Чорномирдіна в зібранні у Сіверодонецьку, допомога російських засобів масової інформації у трансляції цього заходу є більш ніж показовими. Ентузіазм організаторів зібрання відверто висловив голова Харківської обласної державної адміністрації Кушнарьов: “Половина України під нашою владою. Я хочу нагадати гарячим головам: від Харкова до Києва – 400 км, а до кордону з Росією – 40”. Хобі пана Лужкова щодо підтримки одіозних лідерів у близькому зарубіжжі є відомим. А ось те, що немає офіційної реакції Путіна, але є схвалений “Єдиною Росією” план направити депутатів Державної Думи до південних та східних областей України.

Доводиться констатувати, що ще зарано підбивати підсумки впливу російського чинника на нашу внутрішню ситуацію. Наслідки виборів для відносин з Росією є ще більш глибокими, адже тут йдеться не про зміну орієнтирів щодо того, що може бути творено у майбутньому, яке це має місце на європейському напрямку, а про появу нових важливих обставин у щільній тканині реальних взаємин. Вибори стали полігоном перевірки всіх потужностей російського впливу та всіх резервів його сприйняття українськими громадянами. Більше того, має місце певне перенапруження можливостей російського чинника. Він був використаний української владою набагато ширше, ніж на це був готовий Кремль.

Внаслідок активного втручання Москви українські вибори перетворилися на каталізатор амортизації російського чинника, при чому у кількох аспектах. По-перше, відбулося щось на зразок взаємної дискредитації владних верхівок у Києві та Москві. Російський президент був втягнутий у здійснення агітаційної програми і став особисто відповідальним за майбутнє режиму та його дії. Самовпевнена діяльність російських політтехнологів, водночас наближених як до нашої, так і до їхньої влади, присутність чисельних високопоставлених спостерігачів, зробили Росію безпосередньо причетною і до розробки, і до легалізації масштабних порушень та фальсифікацій. Жодна з країн СНД не вимагала від Москви таких жертв. Більше того, вона завжди намагалася дистанціюватися від проявів авторитаризму у своїх євразійських партнерів, підкреслюючи, що готова нести відповідальність за безпеку і стабільність в регіоні, але аж ніяк за їх внутрішні справи. Українські вибори здатні розкрити дійсну роль Росії на пострадянському просторі, методи її політики щодо “близького зарубіжжя”. Стає більш прозорою й політична складова проекту ЄЕП.

По-друге, мобілізація симпатиків Росії серед громадян України на 31 жовтня була максимальною. Її підтримання на такому рівні потребує й матеріальних аргументів, у тому числі з боку Росії й підтримання незграбних інсинуацій щодо антиросійських планів Віктора Ющенка та вигадок щодо імперіалістичних зазіхань на нашу незалежність. Адже зрозуміло, що спроби Віктора Януковича додати собі популярності за рахунок спекуляцій на російському питанні передбачали дезорієнтацію і пропагандистську обробку певного прошарку громадян. Декорація, створена під голосування, не може триматися довго.

Багато питань, які складали наші слабкості, були досі фактично законсервовані. Навіть Леонід Кучма, погравшися з проблемою статусу російської мови на виборах, не наважувався ставити її в практичній площині. Ще більш недоречним вважалося згадувати про ідею подвійного громадянства. Сьогодні, з подачі єдиного кандидата від влади це, як і питання доцільності євразійської інтеграції, набуло актуальності. При цьому вони фактично стають перешкодою на шляху досягнення загальнонаціонального консенсусу, визначеності щодо принципів та пріоритетів суспільно-політичного розвитку.

Найбільш складні проблеми відносин з Росією знаходяться всередині нашої країни. Туди ж слід перенести й зусилля щодо їх вирішення. Демократичні сили мають дати чітке бачення всіх гострих, незручних питань. Настав час позбутися невизначеності, остраху, потребі очікувати кращих часів. Держава не може нормально розвиватися і обстоювати свої інтереси, якщо зберігаються такі специфічні відносини з близьким і більш потужним сусідом. Україна має рішуче просунутися на шляху створення політичної нації. Українське суспільство повинно використати отриманий політичний імпульс заради прискорення самоідентифікації та консолідації. Нарешті, широкий прошарок населення східних та південних областей має отримати кращі можливості для реалізації своїх інтересів і, головне, отримати реальні можливості позбутися корисливої опіки місцевої бюрократії та кланових угруповань. Шантаж будь-якими референдумами з російських мотивів має втратити сенс.

Потрібна конкретна внутрішньополітична робота, заради надійного і остаточного зміцнення національних позицій на східному зовнішньополітичному векторі. В цьому сенсі ми маємо відступити в самих себе і набути тої природної цілісності та впевненості, без яких неможна розраховувати на розбудову рівноправних конструктивних відносин.

 

 

Сергей Макеев,
доктор социологии

Политические заметки в контексте глубокой обиды

Как обнаружилось, власть в лице Л.Кучмы, его правительства, так называемой парламентско-правительственной коалиции в Верховной Раде и многих чиновников разных рангов давно и основательно обидела большинство украинцев. Пародия на президентские выборы, бесстыдно исполненная властью, прозвучала и была воспринята как вызов. И вызов был принят. Люди обиделись и вышли на площадь. Причем масштаб обиды в точности соответствует масштабу преступлений власти перед гражданами. Любопытно, что сегодня многие недоумевают и удивляются: такого народа мы не знали, это – незнакомый народ.

Не узнали его и лидеры оппозиции. Помните, первые два дня они со слезой в голосе умоляли: люди добрые, не расходитесь. Но не в их поддержку стекались люди на площадь независимости – обида за попранные права стала деятельной, коллективное стало более значимым, чем индивидуальное. Отныне лидерам оппозиции не позавидуешь: люди очень высоко установили уровень требований к действиям, словам и мыслям своих политических представителей и я не уверен, способны ли они стать вровень с ними, в состоянии ли соответствовать предъявленным ожиданиям людей. Им, разумеется, не легко еще и потому, что с трудностями и ответственностью такого рода они никогда не сталкивались. Трудно, но пусть они стараются. Пока же стараются недостаточно тщательно.

Не по себе становится от того, что они еще занимаются параллельным подсчетом голосов, что они садятся за стол переговоров с людьми, надругавшимися над ними и над нами, что в посредники приняли человека, санкционировавшего и организовавшего все те вопиющие безобразия, которые подняли нас с рабочих мест. Умостившись за столом переговоров, они дают злодеям шанс и время развалить страну.

 

О практиках депортации

«Отец народов» И.Сталин наказывал своих детей (то есть народы) тем, что выселял с веками и тысячелетиями обжитых мест. Так было с крымскими татарами, с чеченцами, с поляками Украины, с украинцами Польши. Эхо этих выселений звучит в нашей стране и сегодня – возвратившиеся крымские татары еще не чувствуют себя дома. Уже при Брежневе патриотов (буржуазных националистов в лексике того времени) депортировали в места заключения на российском востоке и севере, а также выдворяли за пределы страны.

Вот к этой последней практике (выставление из страны), по-моему, стоило бы вернуться. Можем ли мы очиститься, не удалив грязи? Вряд ли. И потому Л.Кучма и руководство его администрации, В.Янукович и его правительство, С.Тигипко и руководство штаба кандидата в президенты, члены Центризбиркома, подписавшие липовое решение о признании выборов состоявшимися, лидеры фракций бывшего большинства в Верховной Раде, лично Ю.Кравченко и Г.Васильев – все они подлежат депортации за пределы Украины. Выделить им аэробус и организовать чартер в Казахстан к Нурсултану Назарбаеву. Если он не пожелает предоставить убежище столь добрым людям, то тогда колонна автобусов отправляется под Харьков к пограничному переходу и пусть российская сторона трудоустраивает этих бывших граждан Украины. Если кто-то вернется, то тогда следует устроить показательный суд и отправить за решетку как злостных рецидивистов.

И с этим нельзя медлить. Ведь они уже реализовывают план расчленения страны, конструируя автономии на востоке и юге для сохранения себя при власти.

 

О Службе Безопасности Кучмы-Януковича

В который раз приходится констатировать: в Украине отсутствует Служба Безопасности. Возглавляемое генералом Смешко ведомство называется Служба Безопасности Кучмы-Януковича. Будь иначе, оно бы уже пресекало попытки нарушить территориальную целостность страны высшими должностными лицами – премьер-министром и главами областных государственных администраций Донецкой, Луганской, Харьковской областей. Они не знают – или не хотят знать, какая разница, – откуда исходит реальная угроза национальной безопасности, продолжая защищать людей, в открытую попирающих Конституцию страны. В стране мятеж организованных преступных группировок, прикрываемый Генеральной прокуратурой, а Смешко ожидает плохого от хороших людей, мирно и весело стремящихся отстоять конституционный строй. В воскресенье, после заседания Совета национальной безопасности и обороны, он лично пообещал стоять на страже Конституции. Страну растаскивают на его глазах, а значит и при его попустительстве, а генерал заверяет, что он на страже.

Ребята, не стыдно? Да делом же займитесь, наконец. Родина в опасности!

 

О публичных извинениях

Что там говорить, очень много людей поддержало В.Януковича – несколько больше 40%. С ними, впрочем, сделавшие иной выбор, договорятся. Печальней обстоит дело с доверенными лицами бывшего кандидата на высший государственный пост. Это люди известные, все еще уважаемые. Опыт, вкус, естественное чувство брезгливости, если уж на то пошло, не должны были бы им позволить участвовать в политической стирке по отбеливанию их кандидата. Ведь неправым было дело, с какой стороны на него ни посмотри. Но не звучат голоса покаяния, не раскаиваются Президент Национальной Академии наук Б.Патон, народный артист Украины Б.Ступка, футбольный тренер О.Блохин, нагло посвятивший победу сборной Украины над Турцией премьер-министру, футболист А.Шевченко, а также многие Герои Украины, званием обязываемые служить народу, а не отдельным личностям.

Право, не стыдно признаваться в ошибках; негоже в них упорствовать.

 

О политических новостях

На прошлой неделе пал последний бастион лжи и журналистской недобросовестности – ядовитые новости на канале Интер. На итоговую программу в минувшее воскресенье любо-дорого было глядеть: вот вам одна позиция, вот вам иная. У каждого оппонента своя правда. Нет, как и прежде, В.Янукович говорил с экрана дольше, чем В.Ющенко, а интервью случилось только с участницей митинга сине-белых в Киеве. Однако контраст поражает, информационная атмосфера практически чиста. Устыдился, сдается, и Пиховшик. «Эпицентр», надеемся, сгинул окончательно, ведь на его месте вышел нормальный выпуск новостей.

Источники загрязнения, тем не менее, остались. Главные выбросы осуществляет ныне ТРК «Украина». В общем-то хорошо, что они есть. А то ведь как иначе можно было бы узнать, какую околесицу несли депутаты непонятно какого съезда в Северодонецке. Многим стоит также послушать Лужкова, городского голову Москвы: он под орех разделал эту «оранжевую революцию» и ее лидеров. Его волнение, впрочем, понятно. По слухам он с некоторых пор является владельцем химкомбината в этом городе Луганской области. И, конечно же, он больше других заинтересован в том, чтобы его собственность была в России, а не в Украине (а Смешко на страже!). Хорошо и то, что новости ТРК «Украина» дезориентируют сегодня людей преимущественно на востоке и юге. Одиозность же того, что говорится и как говорится, оттеняется сегодня новостями от УТ-1, 1+1 и Интер. Лживые новости, как оказалось в самое последнее время, продукт непродаваемый: людей не убедишь, а журналистское дело и себя опозоришь.

 

 

Олександр Панібратов,
кандидат економічних наук

Що відбувається в Україні?

На самому початку першого терміну свого президентства, коли Л.Кучма ще ходив до Верховної Ради, у одному із своїх виступів перед депутатами він досить слушно проголосив, що “нам потрібно змінити суспільні відносини”. З позитивною критикою цієї тези тоді виступив лідер ще молодої СПУ О.Мороз: мовляв, висловлена правильна думка, проте не розкрита суть цієї зміни,  не здійснюються кроки у цьому напрямку і пообіцяв усе це зробити. Проте і проголошена теза, і дискусія цих двох політиків не отримали подальшого розвитку, залишилися пустим звуком.

Хоча суть проблеми достатньо проста. Потрібно було чітко визначити, що суспільство повинне здійснити перехід від адміністративно-командної системи (знамените наприкінці 80-х – на початку 90-х АКС), або, більш науково, бюрократичного абсолютизму, чим власне і був “реальний соціалізм” сталінського гатунку,  до товарно-грошових, або ринкових відносин. Слово “капіталізм”, про що власне і йшлося, тоді ще лякало. Визначити, обрати напрямок руху і поступово його здійснювати. Такого не сталося.

Про невизначеність і безсилля влади щодо шляхів суспільного розвитку свідчить ще один тогочасний виступ у Верховній Раді Л.Кучми, коли він дещо риторично і вже у певному розпачі кинув: “скажіть мені, яке суспільство потрібно побудувати, і я вам його побудую”. Певне, Леонід Данилович так і не отримав поради. Хоча саме той виступ став певною мірою символічним. Ним було започатковано стиль президентства Л.Кучми: пусту риторичність і абсолютний розпач перед складними питаннями суспільного розвитку. Проте пустоти у природі, як відомо, не буває, і Л.Кучма став використовувати посаду президента у власних інтересах, що поступово призвело до створення навколо нього тісного кола таких же користолюбців. Обрамленням їхнього паразитування, своєрідним флером  стали безперервні політичні “ініціативи” президента (референдум, політична реформа), які закінчувалися нічим і лише відвертали увагу суспільства від реальних проблем.  Реальне життя і влада розійшлися

Економіка і суспільство розвивалось саме так, як їм належало. Товарні, тобто капіталістичні відносини крок за кроком завойовували належне їм місце. Проте Україна пішла до ринкових відносин чи не найтяжчим шляхом природного первісного накопичення капіталу.  Дуже довго роздержавлення власності стримувалося. Згадаємо, з якою погордою тодішній Прем’єр-міністр В.Пустовойтенко наголошував, що державна власність є визначальною в економіці України. Наголошував тоді, коли потрібно було послідовно, але  розумно, продумано, чи не головне – публічно здійснювати роздержавлення власності і взагалі всього життя. Наслідком було стримування економічної ініціативи населення, а значить і економічного розвитку. До 2000 року спостерігалося безперервне падіння ВВП. Економіка України перетворилася чи не у найзатратнішу в світі. Державний бюджет постійно формувався і виконувався з дефіцитом. Розмежування населення по матеріальному достатку сягнуло небачених масштабів. Мізерні пенсії не виплачувалися місяцями і навіть роками. Україна заплатила занадто дорогу ціну за бездіяльність влади, за десять років, з 1993-го по 2004-й рік,  населення країни скоротилося майже на 5 млн. людей.

 При  небаченій бідності людей  спостерігається  нечуване і незрозуміле марнотратство бюджетних коштів. Чому державне управління справами має річний бюджет у 500 млн. грн..? Як розуміти меблювання кабінету президента Л.Кучми за 200 тис. доларів?  Чи може така країна, як Україна дозволити собі сьогодні витратити  на президентську виборчу кампанію 500 млн. грн., як це сталося у цьому році? І чи не стали саме ці бюджетні гроші, тобто гроші населення, фінансовою основою фальсифікацій під час виборів? Таких “чому” – легіон.

Поряд з цією масовою бідністю з’явилася невеличка купка людей надбагатих. Головною ознакою їхнього нелегітимного багатства стала близькість цих людей до влади, до державної власності, до бюджету. Особливого розмаху “дерибан” власності набув у рік  президентських виборів, коли нарешті парламентська опозиції рішуче виступила проти цього і так звана парламентська більшість безцеремонно проігнорувала її спротив, як і громадську думку. Закритість, безцеремонність і беззаконність дій влади не могла не привести і привела до її  криміналізації.

Терпець населення увірвався. Президентські вибори 2004 року стали тим рубіконом, за яким народ вирішив законним шляхом виступити проти такої влади. Спочатку все виглядало і поки що  виглядає саме як боротьба проти фальсифікації виборів і проти незаконних дій влади. В дійсності в  Україні розпочалася буржуазно-демократична революція, яка і мусить завершити той перехід до нових суспільних відносин, про які пробував говорити десять років тому Л.Кучма, і ознаки якої будуть проявлятися з часом все більше і більше. Події будуть поступово очищатися від полови і все чіткіше буде проявлятися їх суть.

Дехто скаже, що це голе теоретизування. Проте такий підхід дає можливість адекватно оцінити те, що відбувається, і спрогнозувати подальший розвиток подій. Спробуємо це зробити.

Рушійною силою цієї революції виступає буржуазія – крупна, середня, дрібна – за активної підтримки  студентства і за підтримки  демократично налаштованої  частини усіх інших верств населення, до пенсіонерів включно. Щоб переконатися у цьому, достатньо уважно подивитися на вулиці Києва, особливо на головний майдан країни. Поява класу буржуазії, власне, і визначила час початку подій, раніше такі суспільні катаклізми були б неможливі. Адже і вибори 1999 року, і вибори 2002 року  були очевидно сфальсифікованими, нахабство влади було не меншим, достатньо пригадати вбивства Г.Гонгадзе та І.Александрова, проте спротив  тим фальсифікаціям і тим діям не досяг такого накалу, владі вдалося їх погасити: соціальна структура суспільства тоді ще формувалася. До речі, саме на факті провідної ролі багатих людей (скажемо так, щоб не лякати декого страшним словом “буржуазія”) у цьому протистоянні ґрунтується гнила позиція комуністів щодо начебто відстороненості від подій, мовляв, два клани деруться за владу.

Буржуазно-демократичні революції, відомо, спрямовані проти феодального (кланового) панування, проти феодальної роздробленості і відбуваються під гаслами національного єднання.  Історично це революції, наслідком яких є становлення національних держав. Наша революція теж спрямована проти панування феодальних сімейних олігархічних кланів і проти феодальних губернаторів-намісників. Прізвища, здається, називати зайве, все всім зрозуміло. Зрозумілим стає і сепаратизм губернаторів, як і його безперспективність, що вже підтвердив Є.Кушнарьов. Сепаратні дії слід розглядати як крайні форми шантажу з боку тих, хто втрачає грунт під ногами, і не більше. І як підтвердження того, що для збереження своєї вотчини вони готові пожертвувати українською державністю. Не випадково у оцінках постійно звучить порівняння сучасних подій в Україні з ГКЧП (російська абревіатура) 1991 року у Москві.

Зрозумілою стає і неминуча поразка В.Януковича у виборчих перегонах саме тому, що він уособлює наступництво влади, яка не має історичної перспективи. Між іншим, якщо до цього часу суспільство не могло сприйняти як президента і В.Януковича особисто, то після виступу 29 листопада на мітингу в Донецьку Людмили Янукович суспільство категорично проти і такої першої леді України.

Головні олігархічно-кланові фігури  знаходяться у тіні, працює лише їхній капітал. Вони виставляють на публіку своїх речників типу С.Гавриша, І.Шуфрича, І.Шурми, В.Коновалюка, Р.Богатирьової та ін.., в компанію яких затесався і перший президент незалежної України Л.Кравчук. До речі, його вклад у формування олігархічно-кланової кримінальної влади в Україні історія оцінить по заслугах.

Тому спокійно потрібно ставитися і до російського втручання в наші події. Вони теж безперспективні. Зате залишили голим короля – В.Путіна. Для нього те, що сьогодні відбувається у нас, страшне не лише втратою України як певної опори російської “великості”.  Більше його страшить наш вибір життєвих цінностей, де немає місця великим наполеонам чи малим наполеончикам.

Цікаво, між іншим, уже сьогодні спрогнозувати, як події в Україні відіб’ються на наших близьких і не зовсім близьких сусідах, де перехід  до ринкової економіки ще не завершився. Скоро ми це прочитаємо і, що краще, побачимо.

Сьогоднішні події дають пояснення місця і ролі у суспільному житті Комуністичної партії України. Сьогодні їх немає, яким б впевненими не будуть виступи П.Симоненка чи інших. З своїми пропозиціями щодо виходу суспільства  з сучасного кризового стану вони виглядають безпорадними, щоб не сказати сильніше. Немає тому, що комуністична ідеологія з’являється лише на певному щабелі розвитку товарного виробництва (капіталізму),  якого Україна сьогодні ще не досягла. Хоча, на відміну від олігархів,  перспектива у комуністів є. Безперечно, на парламентських виборах 2006 року вони ще залишаться серед політичних аутсайдерів. Парадокс полягає у тому, що комуністи, виступаючи проти прискореного розвитку ринкових відносин, збільшують свій шлях повернення до повноцінного впливу на суспільне життя. Сьогодні їм краще було б повернутися до теорії.

...У цей момент я чую В.Януковича, який як майбутній президент готовий мати прем’єр-міністром В.Ющенка. І ця людина претендує очолити країну у такий надзвичайно складний час?

Україна продовжує робити свій вибір. І вона його, безперечно, зробить.

 

 

 

Відповідальний за випуск:

 

Роман ДМИТРУК

 

е-mail: mail@tomenko.kiev.ua

http://www.tomenko.kiev.ua

При використанні та передруці матеріалів цього видання
посилання обов’язкове.

© Інститут політики, 2003-2004

 


Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.