Бідна та країна, де кандидати в президенти пишуть Конституцію

Конституційна реформа в Україні для мене як вченого-політолога отримала цікавий поворот. Так, спочатку країна побачила варіант змін до Основного Закону Віктора Медведчука, щоправда, в останню мить підкоригованого особисто Леонідом Кучмою. За задумом глави Адміністрації Президента ключовою його тезою мала стати фактична ліквідація інституту президентства. Зрештою ж, до Верховної Ради надійшов проект вже не В.Медведчука, а Л.Кучми, який передбачав, по суті, продовження строку перебування при владі діючого глави держави.

Тепер ми вже маємо уявлення про підхід до політичної реформи двох інших потенційних кандидатів у Президенти: Петра Симоненка та Олександра Мороза. Ключовим моментом їхньої позиції є ідея обрання Президента парламентом. Фактично, йдеться про перехід вже не до парламентсько-президентської, а до парламентської республіки. Тому мені незрозумілими є розмови про наділення такого глави держави владними повноваженнями. Якщо пристати до ідеї побудови класичної парламентської республіки, то слід усвідомлювати те, що президент в такій державі має виконувати суто церимоніальні функції, або ж фактичним керівником країни має стати прем’єр-міністр як глава уряду.

Для мене позиція В.Медведчука, П.Симоненка та О.Мороза зрозуміла і має своє пояснення. Очевидно, вони добре усвідомлюють, що ніколи не зможуть посісти найвищу посаду в державі у разі, якщо вибори Президента залишаться прямими. Саме тому їхнє бачення конституційних змін зводиться до того, щоб або взагалі скасувати посаду глави держави, або повністю знівелювати її значення. Звідси, цілком логічно вони намагаються посилити ті посади, на які вони, гіпотетично, можуть розраховувати: Голови Верховної Ради України та Прем’єр-міністра України. Але я одразу хотів би розчарувати П.Симоненка та О.Мороза: норма про обрання Президента парламентом більшістю в 3/4 голосів народних депутатів означає або повну неможливість обрання глави держави, або те, що його буде обрано внаслідок проведення процедури, яку виборами назвати важко. До речі, історія знає приклади виходу з подібних ситуацій. У Римо-католицької церкви є практика обрання Папи Римського т.зв. “папським конклавом”. При цьому кардиналів – учасників таких виборів – зачиняли на кілька місяців. Може, ідейні “батьки” чергових змін до Конституції планують вдатися саме до такої практики, застосувавши її вже до народних депутатів?

Дуже сумнівно, що зібрати необхідну кількість голосів вдасться навіть після парламентських виборів 2006 року, і навіть, якщо ці вибори відбудуться на суто пропорційній основі. Для прикладу, якби вибори 2002 року відбувалися на пропорційних засадах, то ми мали б у парламенті 140 депутатів від “Нашої України”, 119 комуністів, 70 представників “Єдиної України”, 43 від БЮТ, 41 соціаліста та 37 від СДПУ(о). Очевидно, за такого розкладу сил, для обрання Президента України парламентом необхідна була б домовленість щонайменше між “Нашою Україною”, БЮТ, СПУ та КПУ (сума голосів – 343). Однак, погодження єдиного кандидата між Симоненком, Ющенком, Тимошенко та Морозом навряд чи можливе. Можливість домовитись існувала б у "Нашої України", БЮТ та СПУ. Але при цьому не вистачило б голосів (224).

Що ж до перспектив ініціатив новоявленої “трійці”, на мою думку, вони, скоріше за все, не будуть проголосовані. Принаймні, тому, що ми ще не бачили (і я не певен, що побачимо) проекти змін до Конституції можливих кандидатів у Президенти В.Ющенка, В.Януковича та С.Тігіпка, які вважають, що можуть бути переможцями виборчої кампанії 2004 року.

Взагалі-то, мені особисто стає сумно від того, що Конституцію намагаються писати кандидати в Президенти, які розраховують на свою поразку. Так само погано буде, якщо Основний закон почнуть переписувати реальні претенденти на посаду глави держави. Впевнений, що це мають робити виключно фахівці “під диктовку” Українського народу.