"> Інститут політики

Сшибка Леоніда Кучми
або таємниця авторства книжки “Україна – не Росія”

Коли читаєш книжку “Україна – не Росія”, на обкладинці якої написано ім’я автора – Леонід Кучма, весь час не полишає сумнів: що це?

- Це новий Президент, інтелектуальний та вихований політик, якого так давно чекає Україна?!

- Це мудрі українські вчені, що змогли підготувати дослідження про національну історію в українсько-російському вимірі та запропонували Л.Кучмі стати її автором?!

Насправді, все складніше й простіше, і ви це зрозумієте вже після першої сотні 559-ти сторінкової монографії. “Україна – не Росія” писалася групою авторів, які представляють різні наукові погляди й які репрезентують щонайменше дві держави, зрозуміло які. В цьому авторському колективі інколи відчувається й присутність Леоніда Кучми, щоправда не значна і здебільшого автобіографічна. Ці вкраплення правдивого Л.Кучми легко схоплюються. Але про це згодом.

Чому свою рецензію я назвав саме так? Автор книжки часто полемізує з своїми політичними опонентами. В одному з фрагментів про КПУ Л.Кучма дивується парадоксальності й незбагненності поведінки комуністів, які водночас і державники і прихильники Союзу з Росією. Зокрема, Президента дивує постійна вимога КПУ створити наднаціональні органи в СНД чи з Росією. Такі дії нагадують, каже Кучма, фізіологічний феномен за Павловим “сшибка” – коли в корі головного мозку борються два взаємовиключні пориви. Останні події з ЄЕПом та власне взаємовиключні й парадоксально не відповідні оцінки одних й тих же подій і явищ в одній і тій же книжці “Україна – не Росія” наводять на думку про набутий синдром “сшибки” й у Президента України Леоніда Кучми.

Тут й далі по тексту я продовжуватиму називати Леоніда Кучму автором “Україна – не Росія”, незважаючи на попередні застереження.

 

Президент України про справжнього Леоніда Кучму

 Льоня Кучма народився і жив, не маючи жодного поняття, хто він - українець, росіянин чи білорус (с. 372), розмовляв російсько-українсько-білоруською мовою. В Москві на презентації книжки “Україна – не Росія”, яку підготувало видавництво “Время”, а надрукував “Уральский рабочий” з Єкатеринбурга, Президент України зізнався, що так і не навчився вільно писати українською.

Після смерті Іосіфа Сталіна 14-літній Кучма сильно горював (не знав, як жити далі) (с. 376), а згодом вирішив стати вчителем історії та літератури. Випадкова зустріч з абітурієнтами Вітею й Ігорем біля Дніпропетровського університету зробили з Л.Кучми студента фіз-теха. Аргумент про стипендію 400 рублів порівняно із 180 на філфаку перекреслив кар’єру історика й філолога. Незважаючи на немалу стипендію, Л.Кучма добряче перестраждав у студентські роки (с. 391) і якби не опіка старших, не відомо як би історія України пішла далі. Студент Кучма традиційно витрачав всю стипендію за півмісяця й далі не знав, що робити. На щастя, інженер групи вирішив забирати у Леоніда 5-10 рублів із стипендії і відкладати для його серйозних покупок.

Це дещо стабілізувало ситуацію, і тоді майбутній Президент вирішив рухатися далі і вже на першому курсі освоїв гітару й преферанс. Хоч малі гроші, а все ж таки. Далі було непросте навчання й кар’єра молодого спеціаліста.

Працюючи на КБ “Південне”, познайомився на сільгоспроботах з “маминькиною” донькою Людою, що не вміла полоти. На день народження подарував їй троянди – “розорив клумбу перед правлінням колгоспу”, а через рік вони одружилися “і вже майже сорок років ми з моєю російською дружиною нерозлучні” (с. 405).

Президент України детально описує свою “Южмашівську кар’єру”. До того, як стати директором, деякий час був секретарем його парткому. (Для довідки 1975-1981 р. – Л.Кучма секретар партбюро КБ “Південне”, 1981-1982 р. секретар парткому об’єднання “Південне”). Виявляється, Л.Кучма був дисидентом й постійно звинувачувався в “буржуазному націоналізмі”. А в період проголошення незалежності Л.Кучма за версією книжки був одним із ініціаторів створення самостійної держави, (авт. – народний депутат України Леонід Кучма не голосував “за” Декларацію про державний суверенітет 16 липня 1990р.).

 

Леонід Кучма – теоретик політики або про плутократів Ахметова й Медведчука…

Політики й аналітики не змогли оцінити, точніше розгледіти у президенті України фахового знавця політичних наук. У книжці “Україна – не Росія” Л.Кучма висловлює низку термінологічних новацій. Найприйнятнішою виглядає пропозиція змінити усталений термін “олігархія” (“влада не багатьох”) стосовно політичного устрою України та Росії на “плутократія” (“влада багатих”). Це одразу ж породжує змістовий ряд “плут”, “плутні” пише Л.Кучма. Від себе додам, що справді змістовно політичний текст – “плутократи Р.Ахметов, І.Суркіс, В.Медведчук та інші реально контролюють владу в Україні” – більш адекватний.

Хоча ближчим часом варто було б автору дослідження обдумати ще значимішу українську версію зміни слова “олігарх” на “глитай”.

Радує еволюція думки Л.Кучми стосовно парламенту та політичної культури в Україні. Як ми пам’ятаємо, президент традиційно означав депутатів, передовсім представників опозиції, термінами “свині необрізані”, “хворі”, “подонки”, “шарики за ролики заїхали” тощо. Тепер Л.Кучма вважає, що всі проблеми конфліктів чи сутичок у Верховній Раді України пов’язані не з депутатами опозиції, а з “бездарною анігіляцією духовних сил суспільства” (с. 462). Чесно кажучи, незрозуміло чому анігіляція бездарна, але в цілому думка оригінальна. (авт.: анігіляція – від латинського зводжу до нуля). Автор пропонує також цікаві пасажі про ступінь маргіналізації й демаргіналізації перехідного суспільства. Дійсно, Л.Кучма вкотре має рацію, коли за основу політичних висновків бере практичний досвід. “За довге життя я прийшов до переконання, що українці більш валентні” (авт.: валентність – від латинського сила). Для ілюстрації цього висновку наводить думку когось із журналістів про те, що “аби ЦК КПРС перевело Кучму Л.Д. на один з уральських чи московських заводів, то через двадцять років він (тобто я – пише Л.Кучма) міг би опинитися на місці Б.Єльцина, стати президентом Росії, тоді як Єльцин ні за яких обставин не міг би стати президентом України” (с. 511). Одне слово, Леонід Кучма переконаний у своїй високій важливості – і це, між іншим, цікава політична думка.

 

Історія України чи “общеруська” історія

Цей розділ рецензії писати найважче, бо йдеться про дискусію з Леонідом Кучмою як з ученим-істориком. Президент України, як випливає з книжки, останні роки спеціально займався пошуком джерел, літописів щодо історії. Перечитував біографії М.Грушевського, М.Гоголя, В.Короленка.

Деякі фрагменти книжки, які здебільшого й прозвучали на українському радіо, є ґрунтовними, з великою кількістю фактичного матеріалу. Водночас є проблема: в дослідженні представлено дві різні версії історії України, причому, очевидно, що одна версія описана російським істориком, інша – українським. Російська історична рука Леоніда Кучми під кінець переважає. Він пише: все, що відбувалося до 1917 р., це не українська історія, мова, література чи культура. Президент України стверджує: роздільний рахунок нехай йде з 1917 р. – року, коли почався процес політичного обособлення (відокремлення) трьох народів (с. 323), що завершився в 1991 р. Все, що було в житті українського, російського чи білоруського народів до 1917 р. – “общеруське або вітчизняне”, стверджує Леонід Кучма. Терміни – не суттєва річ у його схемі української історії. До терміну все одно колись звикнуть. А такий культурний пакет, що ми всі “руські”, стане, як стверджує російський Леонід Кучма, “поворотним пунктом у відносинах трьох народів” (с. 323). Відповідно по тексту ця “руськість”, точніше малоросійськість, поширена на період Київської Русі, добу Богдана Хмельницького. Наприклад, Хмельницький і його співвітчизники не сприймали себе окремою нацією (с. 147), вони вважали себе “руськими із Малоросії”. Звичайно ж, я не виправдовую Леоніда Кучму, малоросійськість якого підсвідомо присутня навіть у своєму автобіографічному тексті. Так, розповідаючи про свого брата Олексія Даниловича Кучму, Президент України чомусь вирішив згадати “світлішого князя Олексія Даниловича Меньшикова, котрий “прожив на світі стільки ж, як і той, 56 років, тільки зовсім по-іншому” (с. 366).

Порівнюючи гордість брата з Меньшиковим, Кучма чи його російський консультант в принципі не могли подумати, що цей “світліший князь” зруйнував Батурин за вказівкою Петра І, винищив практично все населення столиці Гетьманської України часів Івана Мазепи й, безумовно, числиться серед недругів української історії.

У книжці також містяться фрагменти з історичними помилками, або вибірковим цитуванням переписки відомих українських, державних та наукових діячів. Один лише приклад, але який показовий. Леонід Кучма пише, що Михайло Грушевський фактично був президентом, оскільки займав посаду голови Центральної Ради. Водночас загальновідомо, що Центральна Рада 19 квітня 1918 р. обрала М.Грушевського президентом УНР.

Загалом позитивним явищем є те, що президенти беруться за написання книжок історичної тематики. Переконаний, що це набагато краще, аніж перекроювати Конституцію держави на свій лад. І найголовніше, як свідчить історія, автори-президенти кінець-кінцем також читають свої книжки.

 

Кандидат історичних наук,
директор Інституту політики Микола ТОМЕНКО


Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.