"> Чому неможливі реформи <від влади> Леоніда Кучми?

Олександр Дергачов, 
головний редактор журналу «Політична думка»

Чому неможливі реформи «від влади» Леоніда Кучми?

Політична система в Україні змінювалась вже кілька разів, але ніколи не була ефективною, так само, як і влада ніколи не досягала ні суспільно корисної дієздатності, ні навіть безсумнівної легітимності. Політичні реформи залишаються актуальними протягом всього періоду незалежності. У певних модифікаціях вони проголошувались неодноразово і ніколи не призводили до якісно значущих результатів. Успіх чергової спроби можливий лише за умов врахування причин минулих невдач. Причини, за яких сьогодні загострилось питання про політичну реформу, безпосередньо пов’язані з наслідками попередніх спроб реформування. Характерно, що не відбулося й зміни ініціаторів, замовників і основних виконавців, так само як і помітної еволюції в їх ціннісних орієнтирах, ідейно-політичних уподобаннях та безпосередніх інтересах.

Головною з причин неналежного політичного розвитку країни є нещирість намірів здійснити демократичні перетворення, брак реальної зацікавленості в них у чинних носіїв влади. Попередні ініціативи щодо політичної реформи мали декларативний характер і слугували прикриттям розбудови авторитарного режиму. Існує загроза, що маємо справу з черговою спробою здолати неефективність політичної системи, а не її недемократичність, тобто здійснити зміни, які не зачіпають її основ.

Основним результатом одинадцятирічного суспільно-політичного розвитку стало утворення системи, яка, по-перше, не здатна на самореформування (демократичну еволюцію) і, по-друге, орієнтована на протидію спробам заохотити чи змусити до реформ. Водночас, суспільство, громадяни виявились нездатними домогтися реального впливу на владу, змінити політичну практику, захистити свої політичні і громадянські права.

Проблема передовсім полягає не у розробці нової програми реформ, а у визначені їх дійсної мети та залученні інших, не задіяних раніше ресурсів і нових засобів реформування. Реальне реформування можливе лише як результат оновлення політичної еліти, рішучої політичної перемоги над кланово-олігархічними та бюрократичними силами, їх ставлениками у публічній політиці. Реформування має розглядатись виключно як дійсна демократизація. Контрольованість влади є головної умовою її ефективності. Влада має почати з себе, – визнати, що досі окремі досягнення на шляху демократизації ставали можливими не завдяки, а всупереч її діям, свідомо піти на ввімкнення механізмів політичної відповідальності, відкритої конкуренції, змінити своє ставлення до опонентів. Державні органи за визначенням не можуть бути інструментом демократизації, але мають припинити цілеспрямовано гальмувати і дискредитувати демократичні процеси. Реальне реформування потребує радикальної переорієнтації діяльності виконавчої гілки влади, передовсім силових та контролюючих структур, а, перш за все, – Адміністрації Президента. Політичні сили, які не є органічними носіями демократичних цінностей і не здатні ефективно використовувати демократичні механізми мають самоусунутись, або бути усуненими від здійснення реформ, а, таким чином, від влади. Все це сьогодні є абсолютно неможливим, тож неможливе і здійснення повномасштабної реформи.

Цілком очевидно, що Президент міг би легко зняти сумніви щодо щирості і серйозності намірів здійснити реформи, переконливо продемонструвати налаштованість на оптимізацію відносин між гілками влади одним кроком – обмеження фактичних повноважень та сфери активності власної адміністрації, повернення її до статусу канцелярії. Теж саме стосується принципу добору керівників і спрямованості дій обласних та районних державних адміністрацій, силових структур, контролюючих органів, ситуації в засобах масової інформації, стилю роботи виконавчої влади щодо виконання міжнародних зобов’язань у сфері політики і права. Якщо найбільш дієздатна, а фактично єдина повновладна державна інституція не діє в напрямку реального реформування, стає зрозумілим, що сама ініціатива щодо реформи є проявом тактичної гри, часткою стратегії збереження чинної системи влади. Сама реформа є полем і інструментом політичної боротьби. Розбіжності між політичними силами щодо завдань і темпів реформування, оптимальної моделі політичного устрою мають переважно суто політичний, а не технологічних характер.

Сьогодні мусимо говорити про необхідність політичної реформи в вузькому і в широкому сенсі. Саме у вузькому, її завдання окреслені у зверненні Президента до українського народу з нагоди 11-ї річниці Незалежності України та в його пропозиціях, сформульованих в березні 2003 року. У цьому форматі влада фактично приєдналась до планів опозиції. Тим самим вона начебто зняла питання: «за» чи «проти» реформ і перевела дискусію у площину пошуку варіантів та масштабів реформування. Досвід останніх років диктує необхідність розширення повноважень Верховної Ради і створення правової бази для її ефективної взаємодії з урядом. Так само конче необхідною є адміністративно-територіальна реформа і посилення самостійності та відповідальності регіонів.

Проте, існує більш фундаментальна проблема, без вирішення якої побудова дієвої правової демократії не є можливою і будь-яка форма правління не виявить своїх кращих властивостей. Досвід європейських країн свідчить, що й президентська, й парламентсько-президентська республіки грунтуються на принципах цивілізованої політичної конкуренції, високій політичній культурі еліти та громадянських якостях населення. Реальна демократія забезпечує якісне урядування, а не навпаки. У цьому форматі суспільно-політичних перетворень між владою і опозицією зберігаються принципові розбіжності.

Державні органи за визначенням безпосередньо не можуть бути інструментом демократизації. Навіть їх роль у проведенні політичної реформи, хоча і є відповідальною, має бути обмеженою. Держава не може цілком нейтрально і об’єктивно ставитись до процесів становлення і діяльності громадянського суспільства, яке у багатьох питаннях виступає в якості її опонента і контролера. Органи державної влади є головним об’єктом реформування. Їх здатність до самореформування є в кращому випадку обмеженою, а якщо оцінювати ситуацію реалістично, – не просто дорівнює нулю, а є від’ємною величиною. Принаймні на середньому та низовому рівні бюрократія, що пристосувалась до сучасної ситуації неодноразово чинила спротив прогресивним нововведенням. Так само очевидно, що саме на цьому рівні здійснюються мільйони контактів представників влади з населенням, формується її імідж.

В основі наших проблем в сфері державного будівництва, функціонування органів влади, викривлень політичного життя взагалі – саме брак демократії. Це є той показник, за яким ми маємо найменше досягнень за роки незалежності і особливо відчутно відстаємо від Європи. Проблема становлення реальної демократії, крім нормотворчого та структуротворчого, має й суспільно-політичний вимір – здатність владних структур і політичних акторів на практиці дотримуватись принципу верховенства права і чинних законів та наявність у громадян навичок та волі обстоювати свої права. Дійсне посилення держави можливе лише через посилення громадянського суспільства. Сильна ефективна влада має формуватись і може існувати лише за умов вільної політичної конкуренції та суспільного контролю.

В Україні у перші роки незалежності відбулось фактичне одержавлення демократії, тоді як сучасний європейський досвід передбачає децентралізацію, переважний розвиток самоврядування не тільки місцевого – територіального, а й такого, що стосується окремих сфер соціального буття, головно гуманітарних, у яких роль держави може і має бути гранично обмеженою. Принципово важливою складовою демократичних перетворень є формування соціально-економічних засад громадянського суспільства – стабільних незалежних від держави джерел існування найширших верств населення. Ще одним ключовим індикатором розвитку громадянського суспільства є якісно розвинений ідейний і політичний плюралізм і, передовсім, наявність впливового ліберального руху.

В Україні потрібно якісно змінити взаємини між державою та суспільством, державою та громадянами. У класичному західному варіанті громадянське суспільство розвивалось паралельно з державою, що загалом передбачало їх органічну взаємодію. Одним з аспектів посткомуністичних трансформацій є те, що держава істотно випереджає суспільство за рівнем дієздатності і де-факто пригнічує його. Без громадянського суспільства не може відбутися правова держава. Демократичне реформування держави як таке може мати лише один підмурок – високоорганізоване демократичне суспільство. Більше того, лише від громадянського суспільства влада може отримати дійсну легітимацію і слугувати основою ефективного урядування.

Нормативна база в нас набагато випереджає суспільно-політичну практику, внаслідок чого значна частина законів не працює, адже вони не мають опертя на соціальні структури та механізми. Україна потребує політичної реформи у широкому сенсі, тобто реальної демократизації. Здійснити таку реформу може тільки суспільство в цілому. Можна ухвалити нові кращі закони, але вони нічого не змінять на практиці, якщо будуть триматись лише на органах влади.

Верховенство права і влада закону не можуть спиратись лише на публічне урядування і потребують свідомого і відповідального громадянина, відповідної правової культури, правової освіченості, законослухняності. Джерелом демократичної влади може бути не просто народ, а лише народ організований у громадянське суспільство.

Опозиція, активна громадськість, незалежні ЗМІ є такими ж необхідними для нормального функціонування правової демократії, як і гарні закони, самокритичні правителі і сумлінні чиновники. Громадянські якості людини безпосередньо вимірюються тим, яку суспільно-політичну практику вона здатна витримати. На жаль, політична практика лише підвищує громадянську невибагливість пересічного українця. Якщо в Україні не з’явиться критично велика маса громадян, здатних не тільки «споживати» завоювання демократії, а й виборювати демократію, ми не здолаємо цивілізаційний розрив з Європою.

Влада повною мірою користується слабкістю громадянського суспільства і при цьому не сприяє його розвитку і не робить спроб проведення реформ згори. Вкрай низький рівень довіри до влади міг би бути прийнятним у випадку, коли це викликано проведенням необхідних, але непопулярних реформ, які не можуть дати миттєвого ефекту. В нашому випадку йдеться про реакцію на брак реформ, на фактичну нездатність і, навіть, – неналаштованість на вирішення актуальних соціально-економічних проблем. У суспільстві утвердилась думка про егоїзм і корисливість влади. Корупція, тіньова взаємодія влади і бізнесу не є тимчасовими негараздами перехідного періоду. Вони стали чинником деформування економічної, соціальної і політичної організації суспільства і загрожують перетворитись на родову ознаку національної моделі розвитку. За таких обставин, зміна форми правління не є принциповим питанням. Предметом реформування має бути не тільки законодавча база, Конституція, а, насамперед, – політична практика.

Створення дійсно сприятливих суспільно-політичних умов для поглиблених реформ потребує проведення демократичних президентських і парламентських виборів. Терміни їх проведення мають визначатись тим, наскільки чинні Президент та Верховна Рада вже зараз здатні діяти на засадах та заради утвердження демократії і не припуститися втрати історичного часу.

Водночас, на період до президентських виборів, зберігаються мінімальні можливості для перших кроків реформи згори: використання результатів минулих парламентських виборів. Зрозуміло, що йдеться не про виконавчу владу, не про Президента та його оточення. Рушійною силою демократичних перетворень, крім правої та лівоцентристської опозиції, здатна виступити й частина парламентської більшості, яка готова перейти до цивілізованої політичної та бізнесовою практики. Фактично починати потрібно з формування нової більшості на базі фракцій «Нашої України», БЮТ та СПУ. Загальнодемократичні реформи, безумовно, можуть бути підтримані комуністами. Їх соціальною базою може стати активна частина найманих працівників, самодіяльного населення, інтелігенції, звільнені від впливу кланово-олігархічних угруповань і бюрократичних структур представники бізнесу та освічена молодь.


Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.