Микола ТОМЕНКО,
народний депутат України,
директор Інституту політики

ОСОБЛИВОСТІ ДОВИБОРІВ ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ 
У КОНТЕКСТІ МАЙБУТНЬОЇ 
ПРЕЗИДЕНТСЬКОЇ КАМПАНІЇ

 Закон про вибори – це ті вимоги, яких політики під час виборчих кампаній змушені дотримуватися й виконувати, а не обговорювати чи давати нові тлумачення. Тому саме сьогодні необхідно проаналізувати питання законодавчого врегулювання тих новел у виборчому процесі, які мали місце, перш за все, у довиборчих кампаніях у проміжку між останніми виборами до Верховної Ради й майбутньою президентською кампанією. Напередодні чергових президентської та парламентської виборчих кампаній необхідно спокійно подумати – наскільки реально зробити виборче законодавство таким, щоб унеможливити використання виборчих технологій для маніпулювання, зомбування чи викривлення думки громадян під час їхнього волевиявлення.

Апріорі, виборчі технології, які сучасні експерти називають «новітніми», виступають у досить негативній ролі. Насправді ж, вони можуть бути як негативними, так і позитивними, але ключовим тут є те, щоб технології діяли в такий спосіб, аби не порушувати закону, а також не заважати, а допомагати громадянам отримати повну інформацію про те, який їм зробити вибір.

По-перше, слід зазначити, що особливості та специфіка довиборчих кампаній не можуть бути поширені на наше думання про наступні президентські та парламентські вибори, оскільки довибори та повторні вибори суттєво різняться від чергових виборів парламенту або президента і з точки зору мотивації, і з точки зору поведінки учасників виборчої кампанії, а також з точки зору суспільного думання про цінність виборів як таких.

Довибори в мажоритарному окрузі є небезпечними в тому сенсі, що вони фактично відбуваються в окремому локальному середовищі, що дозволяє діяти в різних системах координат: перенацілювання уваги виборців на псевдоціль чи псевдопроблему, зомбування електорату чи застосування інших форм виборчих технологій, які прийнято називати «брудними». Оскільки в цей час не ведеться загальнонаціональна виборча кампанія, то не існує ідеологічних суперечностей, протиставлення політичних форматів та стратегій, які притаманні традиційним виборам. Тому мій висновок є оптимістичним. Спостерігаючи масштаби правопорушень і застосування «брудних» технологій під час довиборчих кампаній, ми мусимо мати на увазі, що така небезпека не може автоматично дорівнювати тій, яка складеться під час президентських виборів чи планової парламентської кампанії 2006 року.

По-друге, хотілося б сказати про те, що стосується безпосереднього аналізу тих тенденцій, що відбувалися під час довиборчих кампаній. На мою думку, було 5 визначальних ознак чи характеристик, які зробили «іншими» виборчі кампанії в цих округах, що дало підстави засумніватися у їх демократичності та коректності.

Першою ознакою, як вже зазначалося вище, була локалізація виборчої кампанії. Всі команди, які працювали там і націлювались на успіх, визнали необхідним максимально локалізувати кампанію і не робити її загальнонаціональною. Тобто, давати мінімум інформації в загальнонаціональних медіа та регіональних засобах масової інформації для того, щоб зробити закритий виборчій процес у межах округу, аби він був менш вразливим з точки зору небажаних впливів ззовні.

Другою ознакою став такий загальний підхід, який я визначаю як перенацілювання. Ідея перенацілювання полягає в тому, щоб стратегія виборчої кампанії кандидата будувалась по принципу, який дозволяв би в короткий термін спробувати перенацілити певний округ, як окрему територіальну громаду, або на якусь штучно створену проблему, або на якийсь ключовий акцент соціально-економічних проблем території. У ході перенацілювання значення визначеної проблеми максимально всіляко збільшувалось та підкреслювалось, а їй протиставлявся кандидат, який у змозі вирішити її. Решта ж проблем подавалася як другорядні.

Третьою характеристикою була фантастична департизація виборчої кампанії командами переможців. Якщо переглянути всю агітаційну виборчу продукцію періоду довиборів, то в ній фактично неможливо знайти ані партійності, ані партійно-політичної ідентифікації кандидатів. Наприклад, на Черкащині досі мало хто знає, що Нестор Шуфрич – член політбюро СДПУ(о) і один із лідерів цієї партії. Виборці навіть не знають, що він взагалі є членом СДПУ(о), бо це не було предметом обговорення, а партійність ніде не згадувалась. Однак всі знали, що це важлива людина, яка бере участь у виборах, очолює кампанію, що займається виробництвом м’яса, і яка вирощує та вигодовує десятки тисяч свиней. Останнє є особливо важливим для Черкащини, оскільки область працює сьогодні, насамперед, у галузі сільського господарства. Тому місцеві люди були свідомі того, що перемога такого кандидата, можливо, дала б змогу підняти сільське господарство регіону. Виборці сприймали це нормально, цілком позитивно. В той же час політично-партійна складова виводилася за межі виборчої дискусії.

Четверта визначальна ознака довиборів виявилася в тому, що вперше в Україні була системно виведена ідея про те, що вибори являють собою не змагання стратегій, ідеологій, програм, а є конкурсом послуг. Як з’ясувалося згодом, після того як спрацювали технології локалізації та перенацілювання, виборчий округ постав як ринок послуг. І ця ідея, як це не дивно, була сприйнята виборцями цієї локальної території. Тобто, ключовим результатом застосованих новітніх технологій стало питання виборця: «А що ви зробили для мене особисто і що можете зробити для мене ще, тут і зараз?».

П’ятою специфічною ознакою стала трансформація виду послуг, які надаються виборцям, переведення їх з товарної – у грошову форму. Саме гроші є однією з визначальних особливостей цих довиборів. Якщо до цього часу ми жили в системі такого собі політичного феодалізму з його натуральним обміном продуктами, то зараз мова вже йде про політичний капіталізм. Раніше в час виборів громадянам у якості агітаційних матеріалів приносили масло чи гречку, що не всім підходило, а сьогодні людям дають гроші, з тим, аби вони купили саме те, що вважають потрібним для себе. Таким чином, довиборчі кампанії перетворились на конкурс грошових послуг кандидатів.

Найважливішим же є те, що застосовані новітні виборчі технології дуже серйозно врахували етнопсихологічні особливості українського виборця, коли відбулась своєрідна суспільна легітимація такого ринку послуг і взаємної відповідальності двох сторін. Різноманітні форми угод, які письмово скріплювались сторонами, є вкрай важливими для етнопсихологічного думання українців, які, особливо люди старшого віку, є надзвичайно відповідальними людьми. Особливо вони є відповідальними в частині певних письмових зобов’язань та домовленостей, які треба виконувати. Адже Україна в конституційному праві або взагалі в правових речах – країна, яка виховувалась на договірному праві. В період Київської Русі або в козацькі часи все існувало на договірній основі. Тому українського громадянина, що йде на певні домовленості і формалізує їх письмово, не цікавить чи буде цей документ легалізований законом, він діє відповідно до того, що сам підписав. Він погодився працювати в цій системі, тому він приречений голосувати за обумовленого кандидата. Підкреслю, що зазначений момент, виявлення мотивації поведінки виборців, є дуже серйозним і складним.

Отже, всі наведені вище особливості новітніх технологій у чистому вигляді характерні, насамперед, для довиборчих кампаній, а не для традиційних виборів. Однак вони так само небезпечні, оскільки в тій чи інший формі вони можуть використовуватись під час наступних президентських виборів. Тим більше, що мої колеги, які постійно вивчають технології виборів, зробили досить прості висновки. Вони обрахували собівартість таких виборів в округах і, отримавши достатньо реалістичні цифри, припускають, що якщо насправді не заважати такому процесу, поява різноманітних форм або схем застосування описаних вище технологій під час наступних виборів Президента теоретично є абсолютно можливою. Звісно мова йде про перспективу, однак на сьогодні є небезпека того, що президентська виборча кампанія також перетвориться на ринок послуг і той, хто надасть кращі послуги, той і переможе.

Крім того, я б зауважив ще одну загрозу – сприйняття суспільством виборів, як змагання, – хто кого може краще обманути. У цьому є велика суспільна небезпека, коли ми постійно заглиблюємося у таку систему координат, де пошук кращих обманщиків чи кращих маніпуляторів є повністю суспільно сприйнятним. Таким чином ми робимо модними кращі маніпуляції чи кращий обман.

Про що говорять останні довибори в контексті наступної президентської кампанії? У моєму розумінні, почерговість, ієрархія слів і понять традиційної схеми проведення передвиборчої кампанії мусить бути такою:

1)      стратегія;

2)      програма;

3)      команда;

4)      кандидат;

5)      технологія.

Тепер у нас це виглядає інакшим чином. Поки ми залишаємося на рівні, коли кандидат ще – №1, а технологія – №2. Однак останнім часом, особливо після довиборчих кампаній, ми вже починаємо говорити, що технологія для нас стає №1, кандидат – №2, а стратегія, команда і програма взагалі нікому не потрібні.

Тому я знову повертаюсь до констатації фантастичної небезпеки того, що громадськість і ми, як експерти, аналітики, ще недостатньо приділяємо уваги ціннісним дискусіям, програмам, стратегіям, певним командним характеристикам. Принципи команди є надзвичайно важливими, оскільки мова йде не просто про конкретну особу, а про людину, яка буде працювати у фракції чи з урядом.

Ми поки що не говоримо про цілу низку важливих речей. Наприклад, про податкові декларації, адже виборці мають право знати, чим і скільки заробляє політик. Однак чомусь ніхто не говорить про те, що, наприклад, нинішній Прем’єр-міністр України отримав у попередньому році дохід всього-на-всього 20 тис. гривень. Таким чином, виходить, що парламент призначив головою Кабінету Міністрів людину, яка є фантастично бідною. Бо 20 тисяч на рік для людини такого рівня – це бідність. Насправді, Прем’єр-міністр країни з такою заробітною платою – це небезпека для держави, оскільки він відповідає за розпорядження бюджетними коштами і виявляє ставлення до певних фінансово-містких проектів, в яких він уповноважений впливати на ситуацію.

Крім того, якщо придивитись уважніше до елементів сучасних виборчих кампаній в Україні, від обрання системи місцевого самоврядування до президентських виборів, коли кандидат, чи діючий Президент, наприклад, кажуть: «Я даю вам по 10 гривень додатку до пенсії». Або міський голова робить схожу заяву: «Я доплатив пенсіонерам по 10 гривень». Невже це зроблено з власної кишені посадовця? Тому, насправді, таку інформацію треба спростовувати. Якщо мислити категоріями цивілізованого права, то звідки взяті ці 10 гривень? Вони взяті з бюджету, який утворюється з наших грошей, що ми їх сплачуємо у вигляді податків. Тому посадовець так і має казати: «Я з грошей киян (або скажімо львів’ян) разом із міською радою прийняв рішення розподілити всім по 10 гривень, або я зробив це, як Президент…».

Наведений вище чинник підводить нас і до проблеми використання адміністративного ресурсу, який був менш помітний під час довиборчих кампаній, однак стане актуальним у період президентської кампанії. На мою думку, в чистому вигляді адмінресурс не застосовувався, він з’являвся лише в окремих локалізованих чи акцентованих формах. Тому, що влада часом маневрувала, намагаючись працювати одразу з кількома кандидатами, а десь взагалі бути поза грою.

У ході довиборчої кампанії сталось те, що, на мою думку, треба законодавчо вирішити раз і назавжди. Я ніколи не погоджусь з тією тезою, що парламентарій, народний депутат, є державним службовцем, а не політичним діячем, і як держслужбовець не має права брати участі у виборчій агітації. Відомо, що за нашим законом про державну службу немає поняття політичний діяч, але прирівнення його до держслужбовця ламає логіку всієї демократичної системи влади.Оскільки депутат тоді не має права говорити про те, що він належить до якоїсь фракції, яка має певну політичну стратегію і політичну програму. Якщо народний депутат є посадовою особою і під час виборчої кампанії йому заборонено говорити про свого колегу по фракції, то тоді не зрозуміло як має працювати демократична система.

Під час довиборчої кампанії був створений прецедент, коли громадянин з Нікополя подав у Дніпропетровський апеляційний суд позов, щоб суд протлумачив можливість проведення агітації народним депутатом за якогось кандидата під час виборчої кампанії. У даному випадку йшлося про захист в ході виборчої кампанії Олександра Жира. Суд прийняв рішення, що народний депутат є посадовою особою, виходячи з того, що в Конституції України це питання виписане, оскільки там чорним по білому зазначається, що державна влада складається з законодавчої, виконавчої і судової. Таким чином, народний депутат – посадова особа і не має права на політичну думку. Таке судове рішення стало ключовим, на його підставі у всіх трьох округах виступи народних депутатів тлумачились як виступи посадових осіб, які перешкоджали веденню виборчої кампанії.

Можна лише уявити ситуацію, що якщо не відбудеться зміни в цьому напрямку до президентської кампанії, і в кандидата в Президенти буде 225 довірених осіб, то цілком зрозуміло, що значна частина з цих 225 осіб буде народними депутатами. Звичайно, що статус довірених осіб, це трохи інша система координат, однак переведення парламентаріїв в категорію посадових осіб, на мою думку, є небезпечним і неправильним. За такою логікою можна говорити і про усунення від виборчого процесу і політичних партій, оскільки вони є суб’єктами створення парламенту.

Підсумовуючи вищесказане, хочу ще раз наголосити, що дотримуюсь тієї точки зору, що існує багато небезпек, які ми побачили під час довиборчих кампаній, однак вони не є такими критичними і не дають нам підстав остаточно стверджувати, що під час наступної президентської кампанії або парламентських виборів, технологічні фактори, як фінансові та адміністративні чинники, будуть домінувати над такими речами, як кандидат, його команда, стратегія, програма. Я абсолютно в цьому переконаний, попри наявні небезпеки та загрози, які необхідно мінімізувати і подумати, як їх не допустити, бо вони ліквідовують вибори як ідею і як цінність демократії.