НОВИЙ виборчий ЗАКОН УКРАЇНИ

18 листопада 1999 року після розгляду декількох проектів нової редакції Закону України “Про вибори народних депутатів України” Постановою Верховної Ради України за основу було прийнято проект Закону України, внесений народними депутатами України Пономаренком Г. Г. та Пейгалайненом А. В. Цією ж Постановою було дано доручення Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад доопрацювати на друге читання зазначений законопроект з урахуванням окремих положень законопроектів, внесених народними депутатами України Журавським В. С. і Кириченком С. О. (реєстр. №2182), Білоусом А. О. (реєстр. №2182-1) та фракцією “Батьківщина” (реєстр. №2182-4), а також пропозицій народних депутатів України, висловлених при обговоренні.

7 грудня 1999 року народними депутатами України — Марченком О. А., Матвiєнковим С. А., Гавришем С. Б., Козаком Я. I., Королем В. М., Черненком В. Г., Онуфрiйчуком М. Я., Мокроусовим А. О. був поданий проект Постанови Верховної Ради “Про неприйнятність проекту Закону України “Про вибори народних депутатів України” (реєстр. №2182-2). В ньому, зокрема, зазначено, “що прийнятий за основу проект Закону України “Про вибори народних депутатів України” порушує вимоги статей 5, 15, 24, 36, 38, 71, 76 Конституції України та Закону України “Про статус народного депутата України”. Автори постанови пропонують вважати неприйнятним проект Закону України “Про вибори народних депутатів України” як такий, що суперечить Конституції України.

У той же час, у зв’язку з Рішенням Конституційного Суду України від 26 лютого 1999 року до Верховної Ради України було подано декілька проектів законів про внесення змін і доповнень до чинного Закону України “Про вибори народних депутатів України”. Авторами цих законопроектів виступили народний депутат України Пухкал О. Г. (№3456-1), Кабінет Міністрів України та народний депутат України Коновалюк В. І. (№5107).

Експертна рада Інституту політики у жовтні 2000 року визначила, що найбільш оптимальним варіантом розвитку подій могло стати прийняття за основу в другому читанні нової редакції Закону України “Про вибори народних депутатів України”, запропонованого народними депутатами України Пономаренком Г. Г. й Пейгалайненом А. В. та доопрацьованого із врахуванням інших законопроектів і пропозицій народних депутатів під час обговорення.

Відповідний профільний Комітет Верховної Ради України доопрацював взятий за основу після першого читання законопроект з урахуванням положень інших проектів, зауважень і пропозицій народних депутатів України та Кабінету Міністрів і запропонував на друге читання практично нову редакцію законопроекту, поданого свого часу Пономаренком Г. Г. та Пейгалайненом А. В.

Запропонована для другого читання нова редакція проекту Закону замість семи розділів мала вже дванадцять, а замість 47 статей – 78.

Новий проект Закону було прийнято 18 січня 2001 в остаточній редакції. Він містить багато позитивних пропозицій громадських організацій, політологів та експертів, зокрема й Експертної ради Інституту політики, які подавалися під час обговорення та прийняття цього законопроекту та Закону України “Про вибори Президента України”.

В цілому новим виборчим законом встановлено більш прозору та досконалу процедуру щодо:

виготовлення виборчих бюлетенів та їх передачі від ЦВК до інших виборчих комісій, в тому числі й до дільничних;

чіткого визначення процедур по організації виборів та проведення самого голосування як на виборчих дільницях, так і поза їх межами;

визначення процедур по організації й проведенню підрахунку результатів голосування на виборчих дільницях, встановлення відповідних результатів голосування на них, передачі до вищестоящих виборчих комісій виборчих документів після встановлення результатів голосування;

встановлення чітких та зрозумілих критеріїв щодо того, які бюлетені визнаються недійсними, в яких випадках бюлетені не враховуються при встановленні результатів голосування, за яких умов результати голосування по виборчій дільниці визнаються недійсними.

До позитивних змін виборчого законодавства, які викладені у Розділі І прийнятого Закону України “Про вибори народних депутатів України”, необхідно віднести такі:

кількісний склад Верховної Ради України буде визначатися Конституцією України, а не самим Законом, а отже вже не виникатиме необхідності внесення змін до Закону внаслідок змін до Конституції України, якщо такі відбудуться;

встановлений перелік документів, які підтверджують громадянство України виборця. Такими документами є паспорт громадянина України, тимчасове посвідчення особи громадянина України для осіб, які втратили паспорт, військовий квиток для військовослужбовців строкової служби, посвідчення особи моряка, закордонний паспорт громадянина України, відповідна картка установи кримінально-виконавчої системи для осіб, які утримаються в таких установах, що повинна містити: прізвище, ім'я, по батькові, число, місяць, рік народження, громадянство, фотокартку особи, підпис керівника та печатку установи. Отже, ЦВК вже не зможе встановлювати будь-який іншій перелік таких документів;

виписані умови для реалізації виборчого права громадянами України, які проживають або знаходяться в період підготовки і проведення виборів за межами України. До цих умов віднесені вимоги щодо перебування на консульському обліку в представництві України за кордоном або на службі у військовому формуванні (частині), що дислокується за межами України, або на роботі на полярній станції України. Внаслідок цього МЗС, МО та МНС України можуть ще на початку виборчої компанії назвати кількість виборців, які можуть прийняти участь у голосуванні в день виборів, а тому громадськість отримує можливість опосередковано контролювати хід голосування на виборчих дільницях за межами України;

встановлено тлумачення терміну “проживання в Україні”. В сенсі прийнятого Закону це означає проживання на території, яка включає: територію в межах державного кордону України; територію дипломатичних, консульських та інших офіційних представництв України в інших державах та міжнародних організаціях; морські судна, що перебувають у плаванні під Державним Прапором України; територію полярних станцій України. Отже, вже не будуть виникати питання щодо реалізації громадянами права бути обраним через те, що вони в зв’язку з виконанням службових обов’язків, наприклад, не проживали п’ять років на території України.

На жаль, прийнятий Закон України містить і певні недоліки. Так у Розділі І Закону визначено, що:

Громадяни України, які мають право голосу, можуть брати участь у роботі виборчих комісій у якості її членів, проведенні передвиборної агітації, здійсненні спостереження за проведенням виборів депутатів та інших заходах у порядку, визначеному цим та іншими законами України.

Право висування кандидатів у депутати належить громадянам України, які досягли вісімнадцяти років і мають право голосу, та реалізується ними через партії (блоки) у порядку, встановленому цим Законом.

Однак, Закон не визначає порядок реалізації права громадян приймати участь у агітації “за” або “проти” окремих кандидатів, політичних партій та їх блоків.

Звертаємо увагу на те, що хоча до суб’єктів виборчого процесу статтею 11 Закону віднесено в тому числі й громадян України, але для них у статті 10 не встановлені засади виборчого процесу щодо рівності їх прав. Навпаки “Виборчий процес здійснюється на засадах: рівності прав партій (блоків) – суб'єктів виборчого процесу та рівності всіх кандидатів у депутати”, яких висунуто партіями або їх блоками.

До позитивних змін виборчого законодавства, які викладені у Розділах ІІ та ІІІ прийнятого Закону України “Про вибори народних депутатів України” необхідно віднести:

чітко встановлені види виборів депутатів та порядок їх призначення, а також строки проведення виборів;

військовослужбовці голосують на виборчих дільницях, розташованих за межами військових формувань (частин). Виборчі дільниці на територіях військових формувань (частин) можуть утворюватися, як виняток, виключно рішенням Центральної виборчої комісії за поданням відповідної територіальної виборчої комісії;

виборчі дільниці при представництвах України за кордоном, у військових формуваннях (частинах), дислокованих за межами України, утворюються Центральною виборчою комісією за поданням відповідно Міністерства закордонних справ України, Міністерства оборони України, центрального органу виконавчої влади з питань надзвичайних ситуацій.

Указані норми прийнятого Закону створюють необхідні передумови для прозорості виборів та для здійснення ефективного контролю за виборчим процесом з боку громадськості як в Україні, так і поза її межами.

Що стосується порядку формування, повноважень виборчих комісій, які викладені у Розділі IV Закону, то слід відмітити наступне.

У статтях 20 та 21 Закону встановлено новий порядок формування територіальних та дільничних виборчих комісій. Вперше вони будуть утворюватися виключно за поданнями політичних партій.

У статті 22 за ЦВК закріплено право на:

встановлення норм і переліку обладнання, інвентарю для приміщень виборчої комісії та приміщень для голосування, а також видів послуг, робіт, що можуть надаватися виборчим комісіям. Тобто, ЦВК тепер не зможе посилатися на відсутність копіювальної техніки на виборчих дільницях або оперативного зв’язку каналами Інтернет;

здійснення контролю за надходженням та використанням коштів виборчих фондів партій (блоків), залучення до проведення відповідних вибіркових перевірок установу банку, в якій відкрито відповідні рахунки, – але без залучення посадових осіб ДПА, МВС України. Тобто, використання владно-адміністративних ресурсів під час виборів в деякій мірі зменшено;

забезпечення централізованого виготовлення виборчих бюлетенів у необхідній кількості та передачу їх територіальним виборчим комісіям. Порядок передачі виборчих бюлетенів визначено достатньо вичерпно в інших розділах цього Закону.

У статтях 23, 24, 25 визначені повноваження територіальної та дільничної виборчих комісій, порядок організації роботи виборчих комісій. Цими статтями передбачено право комісій у визначених Законом випадках визнавати голосування на виборчій дільниці недійсним та покладено обов’язок щодо ведення обліку офіційних спостерігачів.

До можливо негативних результатів може призвести застосування положення статті 27 Закону, згідно з яким “повноваження члена територіальної, дільничної виборчої комісії припиняються достроково виборчою комісією, яка її утворила, у зв'язку з втратою партією (блоком), за поданням якої особа включена до складу виборчої комісії, статусу суб'єкта виборчого процесу”. На думку експертів Інституту політики, таке положення Закону означає застосування політичних ознак при реалізації громадянами своїх пасивних виборчих прав. Такий же підхід збережено щодо реєстрації спостерігачів.

У Розділі V Закону досить вдало розписано порядок складання списків виборців та внесення до них змін. Але не враховано того, що на сьогодні велика кількість виборців не проживає за місцем прописки, а тому можливі помилки щодо встановлення меж виборчих дільниць та територіальних округів. Тобто, створюватимуться передумови для виникнення “мертвих душ”. Виходячи з цього, варто було б передбачити проведення заявного принципу формування виборчих списків. Згідно з цим принципом, кожен виборець, який має намір брати участь у голосуванні, подає в обумовлений термін відповідну заяву до органів місцевого самоврядування або до виборчих комісій, які у відповідності до чинного законодавства є постійно діючими.

Розділом VІ Закону встановлені вимоги щодо формування виборчих фондів партій або їх блоків. В цілому цей Розділ містить низку позитивів, але одночасно має і явні недоліки:

виборчий фонд дуже обмежений. Він не може перевищувати ста п'ятдесяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. На сьогодні це дорівнює 2 550 000 гривень, що не є достатньою сумою для проведення передвиборної агітації. Це положення може стати однією із передумов зняття опозиційних політичних партій “на законних підставах” з передвиборних перегонів;

не зрозуміло яким чином розпорядники виборчих фондів зможуть виявляти та відмовлятися від внесків фізичної особи, яка відповідно до цього Закону не має права робити такого внеску, а також на якій підставі ЦВК оголошуватиме через засоби масової інформації попередження, яке може дискредитувати й саму партію під час здійснення нею плану передвиборної агітації.

Одночасно партії зі своїх поточних рахунків можуть на рахунок свого виборчого фонду перерахувати будь-які без обмеження кошти, а тому потреби у внесках фізичних осіб просто може й не виникати. Українське суспільство не зможе контролювати партії щодо їх фінансування, наприклад, іноземними юридичними та фізичними особами або державами. Як відомо, у засобах масової інформації практично не друкуються щорічні фінансові звіти партій, які передбачені чинним законодавством України.

Тому через неповну та нечітку визначеність вимог щодо порядку формування та розумної межі встановленого розміру такого фонду можуть бути штучно створені передумови для зняття політичних партій з участі у виборах або для їх дискредитації в очах виборців “на законних підставах”.

Розділом VІІ Закону встановлені вимоги щодо порядку висування кандидатів у депутати партією або блоком партій, порядку утворення виборчого блоку, умови реєстрації кандидатів у депутати та їх зняття з реєстрації.

До позитивних положень розділу можна віднести такі:

досить вдало виписаний порядок та передумови створення виборчих блоків; вимоги щодо проведення відповідних з’їздів або конференцій політичних партій, які об’єднуються у виборчі блоки; вимоги до документів які мають бути прийняті для висунення кандидатів у депутати;

чітко викладені вимоги до документів, які надаються у ЦВК для здійснення реєстрації кандидатів у депутати та умови, при яких така реєстрація можлива;

достатньо чітко викладені вимоги до порядку збору та врахування підписів на підтримку виборчого списку кандидатів у депутати від партії.

Але внаслідок того, що збільшена кількість підписів та одночасно передбачена грошова застава як альтернатива збору підписів, можна прогнозувати, що збір підписів як процедура застосовуватися майже не буде.

До негативних положень цього розділу слід віднести встановлення колективної відповідальності за діяння окремої особи згідно з частиною другою статті 47 прийнятого Закону. На думку експертів Інституту політики, рішення щодо скасування реєстрації всього списку партії чи їх блоків можна було б застосовувати при встановленні трьох і більше фактів, які вказують на системність порушень вимог чинного законодавства. Але у разі одиничного випадку можна передбачити іншу відповідальність, наприклад, при встановленні результатів голосування, а саме – не враховувати отримані голоси в межах певного територіального округу або визнати голосування по цьому округу недійсним.

Розділом VІІІ Закону встановлені вимоги щодо проведення передвиборної агітації. Позитивним є те, що чітко виписані терміни початку та закінчення агітації, встановлені критерії того, що не може вважатися передвиборною агітацією для кандидатів у депутати, які на час виборів обіймають відповідні службові посади в органах державної влади та місцевого самоврядування. Досить вдало викладені вимоги щодо загального порядку використання засобів масової інформації. Хоча, у Законі, на жаль, визначено, що розцінки за одиницю площі або ефірного часу встановлюється відповідними засобами масової інформації, а не Національною Радою з питань телебачення і радіомовлення разом з відповідним Державним Комітетом з інформаційної політики та Антимонопольним Комітетом України.

Сумнівною за своїм змістом є частина четверта статті 54. У відповідності до неї державним та комунальним засобам масової інформації, їх посадовим та службовим особам і творчим працівникам під час виборчого процесу в своїх матеріалах і передачах, не обумовлених угодами, укладеними відповідно до вимог частини десятої статті 52 і частини п'ятої статті 53 цього Закону, забороняється агітувати “за” або “проти” кандидатів у депутати, партій (блоків), оцінювати їх передвиборні програми або віддавати їм перевагу в будь-якій формі. У разі порушення ними цієї вимоги центральний орган виконавчої влади з питань інформаційної політики, телебачення і радіомовлення, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення за поданням Центральної виборчої комісії або відповідної виборчої комісії можуть припинити діяльність відповідного засобу масової інформації на період виборчого процесу або вжити інших заходів, передбачених законами України.

Зрозуміло, що мають бути обмежені можливості втручання у передвиборну агітацію державних службовців, якщо вони не зареєстровані кандидатами. Але не зрозуміло, на якій підставі мають припиняти випуск ЗМІ, в яких будуть викладені агітаційні матеріали щодо виступів звичайних громадян під час обговорення передвиборних програм партій або особистих якостей окремих кандидатів у депутати. У такій спосіб можна буде на певний час припиняти випуск ЗМІ, з якими були укладені угоди одними партіями, але за невідомих обставин ці ЗМІ “випадково” подали інформацію й про інших учасників виборчих перегонів. Отже, з використанням певних технологій влада знову зможе на законних підставах блокувати ті ЗМІ, які будуть подавати інформацію про опозиційні до влади партії або їх блоки.

У Розділі ІХ прийнятого Закону, який стосується встановлення гарантії діяльності партій, кандидатів у депутати та офіційних спостерігачів, досить вдало виписані процедури, пов’язані з реєстрацією представників партії у ЦВК, уповноважених осіб у територіальних округах та офіційних спостерігачів.

З точки зору здійснення контролю за дотриманням законності під час виборчого процесу можливо й достатньо норм, закріплених за названими особами, а саме:

право знайомитися зі змістом протоколів засідань Центральної виборчої комісії та її рішеннями, отримувати копії цих рішень;

право невідкладно знайомитися з протоколами, телефонограмами та іншими офіційними повідомленнями, що надходять до Центральної виборчої комісії від територіальних виборчих комісій про підсумки голосування у відповідному територіальному виборчому окрузі, а також протоколами відповідних дільничних виборчих комісій про підрахунок голосів на виборчій дільниці.

Але Законом не передбачено право на отримання завірених копій тих документів, з якими вони знайомилися, а на відповідні виборчі комісії не покладено обов’язок надавати завірені копії документів на вимогу вказаних осіб.

За офіційними спостерігачами закріплено право робити фото-, кінозйомки, аудіо- та відеозаписи. Це положення Закону матиме позитивну дію лише за умови, якщо виборча комісія не матиме права на дострокове припинення його повноважень після 14.00 в день голосування, або після початку процедури підрахунку голосів, оскільки це рішення вже не зможе бути оскаржено у судовому порядку до кінця дня голосування і він вже не матиме можливості повернутися до приміщення, де відбувається підрахунок голосів.

На жаль, для офіційних спостерігачів не передбачено права бути присутніми під час голосування за межами виборчої дільниці (вдома у виборця). Також не передбачено права супроводжувати виборчі документи з виборчої дільниці до територіальної виборчої комісії, вимагати від членів виборчої комісії надавати для огляду виборчі документи, які визнаються недійсними під час підрахунку голосів або викликають сумнів у їх виникненні, просити іншого члена комісії ще раз перевірити правильність розкладу бюлетенів по відповідним стопкам з голосами поданими “за” певні політичні партії тощо.

Отже, на думку експертів Інституту політики, Закон мав би передбачити, що всі засідання виборчих комісій фіксуються аудіовізуальними технічними засобами та можуть застосовуватися як докази при притягненні винних осіб за вчинення дій, заборонених цим Законом, під час розгляду відповідних справ у судах.

Громадяни та громадські організації України цим Законом позбавлені права мати своїх спостерігачів у виборчих комісіях, насамперед дільничних, в день голосування та при встановленні його результатів. Натомість, офіційні спостерігачі від іноземних держав та міжнародних організацій матимуть право спостерігати за процесом виборів в Україні.

Розділ Х Закону викладений у значно поліпшеній редакції щодо процедур по проведенню голосування та підрахунку його результатів.

Виборчі бюлетені та відкріплювальні посвідчення віднесено до документів суворої звітності, що у свою чергу надає можливість за незаконні операції з ними притягувати винних осіб до адміністративної або кримінальної відповідальності.

Однак не можна погодитися з нормою Закону, відповідно до якої “назви партій (блоків) у виборчому бюлетені розміщуються у порядку їх номерів, визначених жеребкуванням, яке проводить Центральна виборча комісія за участю представників партій (блоків) після завершення реєстрації кандидатів від партій (блоків) не пізніш як за тридцять три дні до дня виборів”.

30 днів – це недостатній термін для друку самих бюлетенів, їх прийняття ЦВК у виконавця та для їх передачі від ЦВК до інших виборчих комісій.

Також не витримує критики підхід щодо інформації, яка має бути розміщена на бюлетенях. За Законом у редакції 1997 року на бюлетенях друкувалися номер відповідного округу та номер виборчої дільниці, а у редакції щойно прийнятого Закону лише зазначаються місця для номеру виборчої дільниці. У такий спосіб можна зробити відповідну підміну чи часткову заміну або вкидання у виборчі скриньки бюлетенів як у процесі голосування, так і під час підрахунку результатів голосування.

На жаль, прийнятий Закон не передбачає виготовлення пронумерованих бюлетенів, що дійсно було би надійною перешкодою для ймовірних спотворень результатів голосування.

Законом також не передбачено передачі бюлетенів згідно з актом у обов’язковій присутності представників або уповноважених осіб чи офіційних представників та членів відповідних виборчих комісій. На акті передачі ставляться підписи всіх присутніх осіб. Вимога Закону, що про передачу складається відповідний протокол комісії, не є досконалою, бо у відповідності до чинного законодавства документи суворої звітності приймаються та передаються згідно з актами.

Сама процедура організації й порядку голосування у прийнятому Законі виписана досить ретельно і є мабуть найкращою за часи незалежності України. Але нова редакція не передбачає обов’язку виборця у випадку невикористання ним свого бюлетеню опустити його у виборчу скриньку. Тобто, залишається можливість, у разі виносу за межі виборчої дільниці, організувати процес заповнення бюлетенів (тобто самого голосування) поза межами виборчих дільниць, що призведе до спотворення результатів голосування. Отже, частина 11 статті 64 прийнятого Закону не вирішила усіх наявних проблем, які мали місце на минулих парламентських та президентських виборах.

Також помилковою є норма частини 15 названої статті, згідно з якою у разі припущення помилки виборцем він має право на отримання нового бюлетеня для голосування, а використаний бюлетень ним здається та негайно погашається виборчою комісією. Це положення може призвести до появи нової антитехнології, згідно з якою на виборчих дільницях будуть штучно псуватися виборчі бюлетені з метою, щоб їх не вистачило виборцям, які, наприклад, в даному регіоні не підтримають відповідну політичну партію або блок партій. Для прикладу наведемо ситуацію з партією “Громада”, яка свої голоси фактично отримала в одному регіоні, але для збільшення кількості голосів виборців (за умов існування вищенаведеної процедури) вона могла б застосувати її в інших регіонах, наприклад, у Закарпатті, де отримала непогані результати СДПУ(о). У такий спосіб можна штучно покращувати або погіршувати для якоїсь партії результати голосування, чого не можна допускати.

Процедура проведення підрахунку голосів зазнала позитивних змін у порівнянні з попереднім виборчим законом, але й тут існують прогалини.

Наступні принципові питання так і не знайшли повного вирішення.

Засідання дільничної комісії закривається після здачі по акту відповідних документів до територіальної виборчої комісії. На час передачі у дільничній комісії відбувається перерва. Це необхідно, якщо територіальна комісія згідно зі своїми повноваженнями у випадку, встановленому Законом, зобов’яже дільничну комісію виправити помилки, описки або виправлення у своєму протоколі по встановлених результатах голосування. Але члени дільничної комісії та спостерігачі вже будуть відсутніми.

Також не передбачено, що всі бюлетені мають демонструватися не тільки членам виборчої комісії, а й спостерігачам; що всі наслідки підрахунків, в тому числі й проміжні, проголошуються у такий спосіб, щоб всі присутні могли їх почути.

Отже, прийнятий Закон не вирішив всіх наявних проблем по створенню умов відкритості та прозорості виборчого процесу. Проте його ухвалення суттєво вплинуло на демократизацію як характеру виборів, так і створення партійно-структурованої та політично відповідальної системи управління. За сьогоднішніх умов пропорційна система виборів — це серйозний крок у бік встановлення європейської моделі політичної системи України, реалізації ідеї унормування статусу парламентських партій, парламентської більшості та коаліційного уряду.

---

ВЕТО ПРЕЗИДЕНТА
НА ЗАКОН УКРАЇНИ “ПРО ВИБОРИ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ уКРАЇНИ”:
правові та політичні аспекти

19 лютого 2001 року Президент України з посиланням на статтю 94 Конституції України повернув для повторного розгляду Верховною Радою України щойно прийнятий Закон України “Про вибори народних депутатів України”. Президент України пропонує відхилити прийнятий Закон як такий, що суперечить Конституції України і законам України та обмежує конституційні права громадян.

Основні зауваження Президента України щодо нового виборчого Закону можна поділити на наступні умовні групи:

1. Більшість найважливіших питань у процесі виборів народних депутатів вирішуватиме не народ, а партії, партійні органи, осередки або їх керівники чи представники. Закон майже повністю усуває від участі у виборчому процесі не тільки громадян, а й інші суспільні сили, до яких Президентом віднесено органи місцевого самоврядування, громадські організації, які щоденно працюють з широким загалом громадян, а також збори виборців, яких позбавлено права висувати кандидатів у депутати та вносити свої кандидатури до складу виборчих комісій, здійснювати громадський контроль за додержанням законності під час проведення виборів народних депутатів України.

2. Обмежено право Президента України на призначення позачергових виборів до парламенту.

3. Утворення 225 територіальних виборчих округів є штучним і не узгоджується з обраною виборчою системою, обмежені права керівників та власників підприємств, установ та організацій, яким заборонено входити до складу територіальних виборчих комісій, а також брати участь у зборі підписів виборців на підтримку виборчих списків кандидатів у депутати.

4. Порушуються права усіх суб’єктів права власності й господарювання, які закріплені у Законах України “Про підприємства в Україні”.

5. Обмежені права правоохоронних органів щодо застосування заходів фізичного впливу до присутніх на засіданнях виборчих комісій, яких за рішенням цих комісій позбавлено права участі в її засіданнях (мається на увазі під час підрахунку результатів голосування), що веде до встановлення додаткової гарантії недоторканності окремих осіб порівняно з іншими громадянами.

6. Порядок утворення та припинення роботи виборчих комісій не відповідає вимогам Конституції України, зокрема статті 124, а за самими комісіями закріплені повноваження, не властиві органам, які забезпечують організацію підготовки та проведення виборів Президента України, народних депутатів України та всеукраїнських референдумів.

7. Порушуються закони України “Про телебачення і радіомовлення”, “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення” та “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, а також необгрунтовано збільшується обсяг агітаційних матеріалів, які мають виготовлятися за рахунок державних коштів.

8. Не можна вважати демократичним та таким, що відповідає вимогам Конституції України, передбачений Законом порядок визначення результатів виборів.

Експертна рада Інституту політики здійснила загальний аналіз зауважень Президента України відповідно до цих умовних блоків.

1. Неможливо погодитись із зауваженнями Президента, що цей Закон порушує право українського народу, як єдиного джерела влади в Україні. Конституція гарантує виборчі права конкретним громадянам України, які досягли певного віку та не є визнаними у судовому порядку недієздатними. Інші ж громадяни України, які не відповідають цим вимогам, також складають частину народу України, але згідно з Конституцією вони не мають права голосу.

Чинним законодавством передбачаються поняття правоздатності особи і дієздатності особи. Отже, реальне зменшення об’єму і звуження змісту пасивних виборчих прав (право на висування кандидатів у депутати, право на обговорення передвиборних програм та особистих якостей висунутих кандидатів, право приймати участь у здійсненні контрольних функцій за ходом виборчого процесу і право бути обраним до відповідних виборчих комісій) може бути обмежено тільки за наявності підстав для цього.

В будь-якому випадку, хоча чинне законодавство і не передбачає певних умов при накладенні вето, поданий від імені Президента документ носить більше політичний характер, ніж характер правової суперечки. Це підтверджується тим, що на сьогодні в Україні діє Закон “Про об’єднання громадян”, яким врегульовані питання, пов’язані з діяльністю політичних партій. Тому некоректно для накладення вето посилатися на те, що на прийнятий Закон України “Про політичні партії” було накладено вето і він не розглядався до прийняття нового Закону про вибори.

Можна погодитись із точкою зору Президента України, що прийнятий Закон дійсно надає переваги громадянам України за ознакою їх належності до політичних партій, але не можна погодитись із його зауваженнями, що до суб’єктів виборчого права не віднесені політичні об’єднання громадян, збори виборців, трудові колективи тощо. Адже відповідно до Конституції та чинного законодавства України суб’єктами виборчого права можуть виступати виключно громадяни України та політичні партії. Інші ж громадські об’єднання можуть брати участь у виборчому процесі, якщо таке право буде надано їм законом. А надання права на висунення кандидатів у депутати, на висунення кандидатур для обрання членами виборчих комісій або призначення спостерігачами згідно з Конституцією є виключною прерогативою Верховної Ради України, яка здійснює її через процедуру прийняття законів. Тому Президент не може стверджувати, що при розробці виборчого Закону обов’язково мають бути реальними суб’єктами виборчого права громадські організації, підприємства, організації, установи, трудові колективи тощо.

2. Неможливо погодитись із зауваженням Президента, що стаття 15 прийнятого Закону не відповідає статті 77 Конституції України. У статті 15 йдеться про строки виборів і в ній відтворено норму Конституції, яка передбачає термін проведення позачергових виборів до Верховної Ради України. Натомість, в частині 3 статті 14 цього ж Закону зазначаються повноваження Президента України щодо призначення позачергових виборів народних депутатів.

Отже, з наведеного випливає, що Президент України при накладенні вето на прийнятий парламентом новий Закон про вибори штучно загострює політичне протистояння Президента з парламентом. А тому посилання Президента на вищезазначені обставини є некоректними і в правовому сенсі безпідставними.

3. Президент заперечує визначений законом принцип формування 225 територіальних виборчих округів. Таке заперечення не має правових підстав, оскільки порядок формування і ознаки, за якими формуються округи та виборчі дільниці, згідно з Конституцією є виключною прерогативою Верховної Ради, яка реалізується через прийняття виборчого закону.

Президента також не влаштовує і та обставина, що у запропонованому проекті Закону практично відсутні можливості впливу на виборчий процес через використання адміністративно-управлінського ресурсу органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Нагадаємо, що згідно з Конституцією парламентські вибори та вибори до органів місцевого самоврядування співпадають у часі. А тому є виправданою норма, згідно з якою органи місцевого самоврядування та їх посадові особи також позбавляються права формувати відповідні виборчі комісії. Це обмеження не порушує жодного закону України або міжнародного правового документу, ратифікованого Україною.

Сьогодні зрозуміло, що деякі політичні партії, які раніше виступали на підтримку виборчого закону на пропорційній основі, розраховували на використання адміністративно-управлінського ресурсу для забезпечення позитивних для себе результатів виборів.

Президента також не влаштовує, що керівники підприємств, установ, організацій не можуть бути членами відповідних виборчих комісій, а також брати участь у зборі підписів на підтримку виборчих списків кандидатів. Цей факт також підтверджує думку про те, що Президент і політичні сили, які його підтримують, за риторикою про звуження прав окремих громадян, які є реальними носіями адміністративного ресурсу, приховують бажання зберегти всі слабкі місця існуючої виборчої системи щодо можливості адміністративного впливу на хід виборів. Отже, ці зауваження Президента також не мають правового сенсу, а переслідують зовсім інші цілі.

4. Президент вбачає в прийнятому Законі й порушення чинного законодавства, зокрема, гарантованих прав щодо діяльності підприємств, установ, організацій України. Дійсно, статтями 37 та 49 нового Закону на юридичні особи покладено обов’язок надавати приміщення, транспорт та інші послуги. Але положення названих статей не заперечують, що ці послуги надаються на оплатній основі. Порядок оплати або відшкодування перелічених послуг встановлюються Кабінетом Міністрів України. А тому, неможливо погодитись, що передбачений законом обов’язок укладати відповідні договори про передачу в тимчасове користування приміщень, транспортних засобів, оргтехніки тощо порушує відповідні права юридичних осіб. Слідуючи такій логіці, і Закон України “Про оплату праці” порушує права підприємств, бо на них покладено обов’язок своєчасно виплачувати заробітну плату.

Президент у своєму поданні також зазначає, що безпідставно і необгрунтовано збільшений випуск агітаційних матеріалів за рахунок державних коштів завдасть великої шкоди Державному бюджету поточного року, але, одночасно, він фактично обгрунтовує необхідність закупівлі транспортних засобів і іншої техніки, яка ефективно використовуватиметься протягом 2-3 днів, за рахунок коштів, передбачених на вибори. В цьому немає ані політичного, ані економічного сенсу, тому ці зауваження можна вважати безпідставними.

5. Президент України опікується новелою Закону, згідно з якою працівники органів внутрішніх справ не мають права застосовувати заходи фізичного впливу до присутніх на засіданнях виборчих комісій, особливо в день голосування та під час встановлення результатів виборів. Натомість, законодавець надав відповідні повноваження виборчим комісіям, в тому числі, й щодо обов’язковості виконання їх вказівок працівниками правоохоронних органів.

Ці положення Закону, перш за все, направлені на зменшення тиску з боку правоохоронців, які мали місце під час попередніх виборів парламенту, Президента та всеукраїнського референдуму.

Не відповідає дійсності й риторика цього документа щодо встановлення додаткових гарантій недоторканності окремих осіб у порівнянні з іншими громадянами, які не є членами виборчих комісій, спостерігачами або журналістами. Отже, зауваження у цій частині не мають правових підстав для застосування вето.

6. Президентське вето посилається на порушення статті 124 Конституції України, що грунтується на наступних твердженнях. Згідно з Законом територіальні виборчі комісії утворюються Центральною виборчою комісією, а дільничні виборчі комісії – відповідними територіальними або, у передбачених законом випадках, рішенням ЦВК. Верховна Рада при прийнятті цього Закону вирішила і порядок припинення повноважень виборчої комісії або окремого члена комісії віднести до виключної компетенції відповідних виборчих комісій. При цьому, Законом чітко встановлено, що будь-які дії виборчих комісій можуть бути оскаржені до суду, який приймає рішення за результатами їх розгляду.

Тобто, члени комісії, які незгодні з рішенням відповідної виборчої комісії про припинення їх повноважень, мають право звернутися до суду. А тому, Президент не має підстав вважати, що ці питання виведені з-під юрисдикції судів.

7. Зауваження Президента щодо необхідності внесення змін до законів України “Про телебачення і радіомовлення”, “Про національну раду з питань телебачення і радіомовлення України” та “Про друковані засоби масової інформації” підлягають врахуванню, в тому числі, й щодо питань, пов’язаних з тимчасовим припиненням діяльності ЗМІ в зв’язку з порушенням вимог Закону про вибори. А саме, ці питання мають вирішуватися у судовому порядку через подання відповідних органів державної виконавчої влади або виборчих комісій. Але в будь-якому випадку і це зауваження можна було б викласти не як заперечення проти прийнятого закону, а як його вдосконалення шляхом внесення відповідних пропозицій до виборчого законодавства України.

Що стосується зауважень Президента про збільшення обсягів агітаційних матеріалів, які виготовляються державним коштом, то можна сказати наступне. З держави згідно з Конституцією не знято обов’язку щодо забезпечення надання виборцям об’єктивної та достовірної інформації, за допомогою якої виборці зможуть реалізувати свої права, в тому числі й зробити правильний, усвідомлений власний вибір представників до парламенту.

8. У президентському вето йдеться про те, що встановлений порядок визначення результатів виборів не є демократичним, бо Закон не передбачає обов’язкову частку виборців, які повинні взяти участь у виборах. Дана теза має право на існування, хоча згідно з Конституцією на громадян не покладено обов’язок брати участь у голосуванні, а лише гарантується право на це.

Отже, з вищенаведеного можна зробити такі загальні висновки:

1. До певного часу Президент України, його оточення та близькі до нього політичні партії не заперечували прийняття виборчого закону на пропорційній основі. Доказом цього є те, що доопрацювання проекту нового Закону здійснено відповідним комітетом Верховної Ради на чолі з представником пропрезидентської більшості Юлієм Іоффе (“Трудова Україна”). Але після схвалення самого Закону, представники фракцій і політичних партій “Трудової України”, СДПУ(о), “Відродження регіонів”, НДП почали активно критикувати Закон. Зміст президентських зауважень і їхньої критики повністю співпадають.

Виходячи з цього, Експертна рада Інституту політики передбачає можливий розвиток подій у трьох напрямках.

По-перше, у випадку подолання вето Закон набере чинності, але його зміст буде оскаржено до Конституційного Суду України. ЦВК зможе приймати рішення з посиланням на цей Закон тільки після вирішення питання у Конституційному Суді. Отже, у цьому випадку терміни виборчої кампанії буде зменшено.

По-друге, у випадку неподолання вето залишається старий виборчий Закон, до якого необхідно буде внести зміни і доповнення, особливо стосовно процедур голосування, підрахунку голосів тощо, без яких неможливе проведення демократичних прозорих виборів. В цьому випадку існує велика ймовірність того, що такі зміни прийняті не будуть або, у разі прийняття, Президент в черговий раз застосує право вето.

По-третє, неподолання вето стимулюватиме системні партії ідеологічного типу до об’єднання своїх зусиль з метою недопущення до влади за результатами нових виборів представників олігархічно-кланових партій.

2. Більшість зауважень Президента не мають правових причин для застосування вето. З тексту президентських зауважень чітко проглядається прихована мета Президента, його оточення та деяких політичних партій залишити без необхідних змін вигідну для них виборчу систему. Все буде зроблено для того, щоб до парламенту пройшли представники пропрезидентських партій та значна частина комуністів, які будуть виконувати функцію керованої опозиції. Всі інші політичні партії за цим сценарієм будуть у подальшому усунені з політичного життя шляхом ухвалення нових законів про вибори і про політичні партії в Україні.

Тобто, нинішній розвиток подій на українській політичній арені співпадає у певній частині з процесами, що відбуваються в Росії.

3. Президентське вето буде використовуватись певними політичними силами з метою дискредитації Верховної Ради України, ідеї парламентаризму та політичних партій, які знаходяться у дійсній системній опозиції до існуючої влади в Україні.