Володимир Курінний
магістр державного управління,
голова Фонду підтримки громадян Одеси,
головний редактор незалежної газети “Юг”

 

ОБГОВОРЕННЯ ІНІЦІАТИВ ПРЕЗИДЕНТА 
З ПИТАНЬ ПОЛІТИЧНОЇ РЕФОРМИ: 
ДОСВІД ОДЕЩИНИ

 

Необхідність проведення політичної реформи в Україні, про яку так багато і довго говорили лідери лівої та правої опозиції, не викликає особливих сумнівів і в середовищі регіональних еліт – суспільно-політичні активісти, представники старої творчої інтелігенції й нових провінційних інтелектуальних кіл здебільшого схвалювали ідею перерозподілу повноважень гілок влади з метою деякого обмеження влади однієї особи, яка обрана Президентом України. Принцип поділу влади припускає і рівномірний розподіл повноважень і відповідальності. Знаменита система стримувань і противаг у системі державного управління приваблює не тільки політологів-американістів, але й тих, хто усвідомлює неефективність нинішньої системи влади, яка за великим рахунком не є президентсько-парламентською або президентською, а містить у собі елементи і першої, і другої, і третьої – парламентсько-президентської, і четвертої – монархічної і навіть п’ятої – авторитарно-тоталітарної.

Втім, варто зазначити, що усвідомлення необхідності зміни системи влади не стало загальним або, як говорить Президент Л. Кучма, всенародним. В Одеському регіоні як до оголошення ініціатив Президента, так і після цього суспільна думка здебільшого байдуже ставилася до ідеї конституційних реформ. Традиційна персоналізація політики привела до того, що електорат пов’язував і пов’язує свої особисті і загальнодержавні лиха і проблеми не із системою, а з персоною конкретного Президента – Леоніда Кучми, рейтинг довіри до якого не перевищує 10-12% у регіоні або з персонами знакових регіональних фігур – губернатора, мера обласного центру, народними депутатами від регіону. Іншими словами, проблематика, порушена Президентом у своєму телезверненні схвилювала, у всякому разі на півдні країни, аж ніяк не більшість громадян.

Можливо, влада мала шанс перебороти суспільну апатію до питань політичної реформи, якби використовувала нестандартні для самої себе методи оголошеного “всенародного обговорення”. Мова йде про можливість, що була у влади, сприяти прозорому і демократичному процесу навряд чи “всенародного”, а скоріше – широкого суспільного обговорення.

Спроба перехопити політичну ініціативу в опозиції, на яку схожа ініціатива Леоніда Кучми, могла б бути успішною, якби і далі, у процесі обговорення, влада використовувала незвичайні для неї і неочікувані від неї суспільством методи. А саме: демократичні, добровільні, партнерські, неформальні.

Цього, однак, не сталося. Оголошене главою держави “всенародне обговорення” не стало дійсно суспільними або громадськими слуханнями, а перетворилося, скоріше, у командно-штабні навчання обласних і районних державних адміністрацій із притягненням органів місцевого самоврядування.

У цьому сенсі ситуація в Одеському регіоні навряд чи істотно відрізняється від інших областей країни. Все ті ж рознарядки по агітаційно-лекційних поїздках “у глибинку”, усе той же “адміністративний ресурс”, за допомогою якого була запущена традиційно радянська машина “всенародного обговорення” – формальні збори трудових колективів, сходів громадян, проведення робочих нарад, круглих столів, а також потужна медійна кампанія з промивання мізків.

На одній із нарад Політичної консультативної ради при одеському губернаторі представник однієї з опозиційних партій запропонував використовувати “всенародне обговорення” у “мирних цілях”, тобто спробувати організувати своєрідний правовий лікнеп для населення, котрому перед обговоренням не завадило б розібратися в питаннях виборчих систем, парламентського бікамералізму й інших нюансів демократичних процедур. На жаль, ця пропозиція не була почута і запрацював примітивний апарат звітності органів нижчого підпорядкування влади перед вищими.

Курйозна ситуація склалася, приміром, у Фрунзенському районі області, де керівник одного з районних підрозділів здав протоколи зі схваленням ініціатив Президента на старті обговорення, але датовані серединою травня.

У більшості випадків збори трудових колективів проходили або формально, або керівник обходився без зборів складанням “протоколу підтримки”.

Потік подібних “одобрямсів”, очевидно, насторожив керівництво обласної адміністрації і після відповідних рекомендацій районним адміністраціям у протоколах схвалення стали з’являтися “доповнення”. В основному вони стосувалися ще радикальнішого скорочення чисельності нижньої палати парламенту, виборності губернаторів, скасування депутатської недоторканності, а також незгоди з уведенням пропорційної системи обрання нижньої палати парламенту.

Подібний хід “всенародного обговорення” не міг не викликати відповідної реакції опозиційних політичних структур. Ряд партій лівого напряму і правих із “Нашої України” заявили протести проти застосування адміністративного ресурсу при організації обговорення і фактичного примусу громадян схвалювати президентські ініціативи.

Після цього влада перейшла до більш щадящого режиму обговорення. Так, у Котовському районі області замість загальних зборів стали поширюватися іменні анкети, при заповненні яких громадянин зобов’язаний був зазначити своє прізвище, домашню адресу, місце роботи і посаду і визначити своє ставлення до президентських пропозицій за системою “підтримую”, “не підтримую”, “не визначився”. Подібні анкети поширювалися представниками районної влади в “добровільно-примусовому” порядку. Боючись гніву керівництва підприємства, побоюючись за своє робоче місце, більшість громадян заповнювала анкети і, зрозуміло, підтримувала всі пропозиції Леоніда Кучми.

Крім цього, обласна державна адміністрація ініціювала проведення якогось великого “соціологічного дослідження”, яке чомусь здійснювалося тільки в сільських районах області. Які фахівці проводили опитування, яку методику застосовували, яка була вибірка й інші характеристики дослідження, ніхто достеменно повідомити громадськості не зміг. Однак результати “опитування” виявилися подібними результатам сумно відомого референдуму 2000 року – практично всі пропозиції Президента одержали повне схвалення. Використання подібного інструментарію співробітниками управління внутрішньої політики наводить на підозри, що так відпрацьовуються планові показники можливого референдуму в майбутньому.

Варто сказати, що зовсім недавно відповідні відділи внутрішньої політики були створені у всіх районних адміністраціях області. Причому штатна чисельність цих відділів доведена до аналогічних показників відділів освіти.

Окремо слід зазначити залучення до “всенародного обговорення” органів місцевого самоврядування. У більшості районів області були проведені сесії райрад, що із різним ступенем лояльності підтримали ініціативу Л. Кучми. Найбільше відзначилася Одеська міська рада, що зібралася заради обговорення пропозицій Президента на позачергову сесію.

Опрацюванням і систематизацією даних по “ходу обговорення” займаються не тільки управління внутрішньої політики, але й управління юстиції області. За даними на кінець квітня, в це управління за підсумками “всенародного обговорення” надійшло біля 3 тисяч звернень, листів і пропозицій.

Дії опозиції на регіональному рівні також не стали реальною альтернативою “адмінресурсу” влади. Опозиція, як правило, обмежувалася проведенням нечисельних круглих столів, інформація про які не потрапляла в новинні випуски місцевого телебачення і радіо, а також у державну пресу. Останньою спробою прориву інформаційної блокади стало створення “Комітету захисту Конституції України” з ініціативи обласних організацій партії “Реформи і Порядок”, Народного Руху, РХП, УНА і творчих спілок – Національної спілки письменників і Національної спілки художників. У своїй декларації зазначений комітет не виключив необхідності проведення політичної реформи, але висловився за те, щоб її проводила наділена народною довірою влада. На думку членів комітету, політичні реформи можуть бути розпочаті лише після обрання нового президента в жовтні-листопаді 2004 року. Крім цього, комітет виступив категорично проти проведення будь-яких референдумів з даного питання.

Таким чином, слід зазначити, що “всенародне обговорення”, оголошене президентом, не стало по-справжньомутоп-темою суспільного життя регіону. Як і раніше, обговоренням і його організацією займалися місцеві адміністрації і політичні активісти. Спроби нав’язати дану проблематику за допомогою контрольованих владою ЗМІ не були успішними і врешті-решт навіть у медіа-просторі регіону дана тема відійшла на другий план.

Разом з тим “всенародне обговорення”, яке не має правової основи, відволікло значні адміністративні, організаційні, людські й фінансові ресурси влади, що свідчить про можливі наміри використання досвіду проведення референдуму 2000 року.