Олександр Дергачов,
політолог

 

Президентські вибори в Україні – більше ніж вибори

 

Важко стверджувати, що Україна перетворюється на демократичну державу, але немає в нас важливішої теми, ніж президентські вибори. Це породжує дві констатації, важливі для розуміння того, що відбувається в країні, і того, що її може очікувати. Перша: в суспільстві існують сподівання, що вибори можуть щось змінити. При цьому варто знати, якою мірою сподівання обгрунтовані і за рахунок чого вибори дадуть бажаний результат. Друга: за півтора року до передбаченого Конституцією терміну цій події підпорядковано практично все політичне життя. Існує очевидне пояснення цьому: значна частина населення відверто втомилась від Леоніда Кучми, а міжнародні партнери, які хотіли б дійсно співпрацювати з Україною, майже демонстративно відкладають принципові кроки у розрахунку на зміну державного керівництва. Але варто привести на користь підвищеної уваги до виборів і більш фундаментальні аргументи і, водночас, конкретизувати саму проблему вибору.

У процесі дискусії щодо політичної реформи як одне з основних, якщо не найголовніше, обговорюють питання скорочення повноважень Президента. Дійсно, Конституція та закони не забезпечують належної самостійності уряду, не надають Верховній Раді можливостей реально впливати на державний курс та ефективно контролювати виконавчу владу. Але при цьому надзвичайно мало уваги приділяється неформальному боку справи, який є ключовим. Адже крім офіційних повноважень Президент зосередив у своїх руках значну неофіційну неконтрольовану суспільством і законодавчо неврегульовану владу. При чому спосіб її передачі є абсолютно непрозорим і, звичайно, так само не регулюється жодним законом. Така подвійна система володарювання цілеспрямовано створювалась протягом багатьох років і сьогодні утвердилась не тільки у центрі, а й на місцях. Вона вбирає у себе не тільки виконавчу вертикаль, а й ради всіх рівнів і охоплює державу в цілому. Вона є організаційною основою переплетіння влади і бізнесу, тіньової та напівтіньової економіки і політики. Вся ця система, таким чином, поєднує елементи керованої бюрократичної демократії та олігархії, а на чолі її стоїть Президент, який є не тільки народним обранцем, а й визнаним неформальним лідером найбільш заможної та впливової частки еліти.

У такій системі влади принципове значення набувають механізм, характер і терміни обрання керівника держави, або у даному випадку, лідера правлячої верстви. Тому занепокоєність Леоніда Кучми власним майбутнім, або тема третього президентського терміну чи продовження повноважень є важливими не тільки для нього, а й для владної верхівки в цілому. Так само й політична реформа є передовсім спробою пристосування офіційної системи влади до її фактичної непублічної складової. За сьогоднішньої ситуації пересічний українець може сподіватися, що буде обирати Президента, насправді для нього готують псевдодемократичний ритуал легалізації тіньових домовленостей.

Нові суспільні настрої, поява демократичної опозиції та міжнародна увага до політичних процесів в Україні зробили можливим варіант, коли відбудеться реальне оновлення публічної влади і тим самим буде відкритий шлях до демонтажу побудованої за Л.Кучми паразитуючої на суспільстві державної системи. Саме це робить майбутні вибори рубіжною подією. Майже вся наша сучасна незалежна історія – це кучмівський період. Його продовження безпосередньо загрожує національним перспективам. Президент останнім часом постійно закликає не переносити ставлення до нього особисто на оцінку актуальних політичних проблем. Але як можна вирішувати ці проблеми, якщо не зважати на результати його багаторічного практично одноосібного правління та сьогоднішні спроби в чергове все зробити на власний розсуд?

Насправді, Україна, після дванадцяти років незалежності, залишається слабкою нереформованою країною, яка досі не скористалась перевагами власної державності. Це обумовлено всіма її базовими характеристиками: відносинами власності, загальними умовами і практикою ведення бізнесу, рівнем його тінізації та криміналізації, стосунками між бізнесом і політикою, особливостями політичної і державної еліт, соціальним статусом бюрократії, розвитком корупції, масовою свідомістю і громадянськими якостями значної частини населення, нерозвиненістю парламентаризму і місцевого самоврядування, вкрай низькою роллю права і ефективністю законодавства, потенціалом громадянського суспільства, забезпеченістю соціальних і політичних прав і свобод, безвідповідальністю виконавчої влади. Чому про це навіть не згадується у програмних промовах Президента, чи в його останньому Посланні Верховній Раді, – риторичне питання. Все виникло не саме собою, а стало наслідком свідомих дій чи побічним, але закономірним результатом дій влади.

Громадяни, поставлені в умови виживання, прагнуть простих речей: можливості мати роботу та соціальний захист. Більш освічені бачать усі підстави звинувачувати владу у несправедливому та неефективному розподілі національних ресурсів, у незахищеності соціально-економічних і особистих прав, у свавіллі чиновництва. Але чинна влада має бути замінена не тільки внаслідок цих обставин, а й за особливостями її природи. Вона не розуміє національних прагнень і цілей, не відповідає вимогам часу і органічно не здатна забезпечити потенційно багатій країні достойне майбутнє. При цьому вона не тільки неналежним чином використовує державні механізми, а й намагається законсервувати такий стан справ. Влада свідомо користується слабкістю суспільства, гальмує оновлення політичної та інтелектуальної еліт, перешкоджає розповсюдженню об’єктивної інформації та відкритому обговоренню важливих для нації проблем, тим самим пригноблюючи конструктивні сили і марнуючи історичний час. Україна, коли тільки-но підняла національний прапор, за комплексними конкурентними покажчиками не поступалася країнам Центрально-східної Європи та Балтії. Єдине, що її відрізняло в гірший бік – це якості правлячої еліти. Сьогодні, коли наші сусіди впевнено входять у співтовариство цивілізованих країн, ми маємо знов виборювати право на нормальний розвиток. І це ще одна обставина, яка надає виборам особливого значення.

Як свідчать опитування громадської думки, понад 70% українців чекають президента-реформатора, здатного відновити соціально-економічні перетворення. Країні конче потрібен авторитетний лідер, здатний згуртувати політично відповідальні патріотичні сили. Очевидно, що для реалізації потенціалу країни у відповідності до інтересів громадян до керівництва мають прийти не просто професіонали, а люди з новим мисленням, здатні перевести роботу державних органів на європейські рейки.

У країні вже значною мірою склалася передвиборна ситуація. Суспільство не тільки готове до змін, а й дедалі наполегливіше вимагає їх. Як наслідок, опозиція має помітну перевагу. Але це перевага тільки перед вкрай непопулярною владою. Вона далеко не повністю уособлює в собі суспільні очікування і це можна лише частково віднести на рахунок штучного обмеження її можливостей спілкуватися з громадянами через засоби масової інформації і наполегливих намагань влади дискредитувати суперника. Опозиційні сили мають не тільки фінансові та медійні проблеми. Їхніх можливостей та елементарної здатності до взаємодії може виявитись замало навіть для того, щоб змусити владу відмовитись від спотворення волевиявлення громадян, чи ефективно блокувати такі спроби. Ще більш складно сподіватись, що вона зможе впоратись зі специфічними проблемами, що залишаться у спадщину: поставити під контроль і змусити працювати на громадян армію бюрократії та змусити піти з політики фінансово і організаційно потужні кланові угруповання, існування яких несумісне з нормами демократичної правової держави. Опозиція, отримавши підтримку виборців на виборах до Верховної Ради, не змогла скористатися перемогою. Черговий етап боротьби з явищами авториторизму і клановості буде набагато складнішим.

За Леоніда Кучми Україна не бачила жодних демократичних виборів. Якщо говорити про тенденції, то маємо часткове вдосконалення законодавства і, водночас, урізноманітнення брудних технологій та масований тиск влади на виборців. Справжньою національною ганьбою став референдум 2000 року, про що неможна забувати, особливо, коли готується новий. Елементарне дотримання владою демократичних норм і навіть просто захист Конституції від довільного тлумачення та використання може бути забезпечене тільки через наполегливу політичну боротьбу.

Україна має не просто обрати Президента, а вдруге, після проголошення незалежності, зробити принциповий стратегічний вибір. І цей вибір має бути зроблений заздалегідь, а не у день голосування. Так само й критерії оцінки кандидатів на посаду глави держави мають визначатись необхідністю зміни парадигми національного розвитку. Нова влада має бути не тільки виведена з умов тотальної безвідповідальності, а й свідомо прагнути функціонування за щільної конкуренції, піклуючись про реальну підтримку населення. Неефективний і непопулярний режим має бути позбавлений не тільки домінування під час виборчої кампанії, але й можливості за політичною інерцією утруднити подальше оздоровлення держави.