Уроки виборів 2002 року
та перспективи парламентаризму

Аналіз виборчого процесу та результатів парламентських виборів дають підстави визначити головні уроки та накреслити можливі перспективи розвитку парламентаризму в нашій країні.

1.  Результати голосування засвідчують значну недовіру суспільства до нинішньої полі­тики влади, яку від повного фіаско врятували лише мажоритарні вибори. Це ще раз підтверджує політологічну аксіому, що в недемократичній неправовій країні мажоритарні вибори є основою для маніпулювання та зловживання владою.

2.  Українська політична еліта повинна створити прецедент відповідальності державних посадових осіб за відсутність виборчої підтримки, а отже за власну суспільно-політичну нелегітимність. З огляду на це, Президент України у відповідності до Конституції, за поданням вже нового Кабінету Міністрів, повинен замінити голів обласних та районних державних адміністрацій, де блок «За єдину Україну!» зазнав поразки. Нові призначення повинні здійснюватися від найпопулярніших політичних партій та блоків, що були підтримані у регіоні. Цілком зрозуміло, що і лідери блоку – Прем’єр-міністр та глава Адміністрації Президента не можуть продовжувати обіймати свої посади. Це свідчитиме, що Президент України та правляча політична еліта загалом готові рахуватися з думкою власного народу.

3. Структурні зміни у партійній системі можливі лише за умов відповідних висновків та рішень після виборчої кампанії. Політичні партії та блоки, що були проігноровані виборцями, фактично втратили статус загальнонаціональних політичних партій і можуть діяти далі як звичайні об’єднання громадян (як відомо, 19 політичних партій та блоків не набрали навіть 1%). Відповідно, лідери цих 19 структур та ще 8, що не спромоглися перейти 4%-ий бар’єр, у відповідності до традицій світової політичної культури повинні на позачергових з’їздах скласти повноваження голів партій. Все це дасть можливість говорити про серйозну еволюцію у розвитку української багатопартійності.

4. Якщо розглядати парламентські вибори в контексті президентських, то можна стверджувати, що суспільною підтримкою заручилися лише два реальні претенденти – Віктор Ющенко та Петро Симоненко. Володимир Литвин та Віктор Медведчук, як можливі кандидати від нинішньої правлячої еліти, не пройшли випробовування нинішніми виборами. Це означає, що Леонід Кучма досі не вирішив проблеми власного прохідного кандидата на посаду Президента України.

5. Результати виборів у черговий раз яскраво засвідчили неспроможність розіграти карту протистояння між Східною і Західною Україною. Як бачимо, підсумки голосування не дають підстав говорити про якісь регіональні чи територіальні лінії розколу держави. Так, Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» переміг не лише у Києві та на Заході країни, а й в областях Північної та в більшості областей Центральної України. Блок «За єдину Україну!» переміг на Сході – в Донецькій області, Комуністична партія України – в усіх областях Південної України, Соціалістична партія України – в Полтавській області. Отож, спроби багатьох російських політиків та певних політичних сил України будувати власну стратегію на протиставленні «проросійської» Східної та «проамериканської» Західної Україн, в котре провалилися.

6. Українські аналітики, технологи та соціологи виявили набагато більшу адекватність та підготовленість на нинішніх виборах у порівнянні зі своїми російськими чи іншими зарубіжними колегами. Можна прогнозувати, що на президентських, а особливо наступних парламентських, виборах присутність зарубіжних технологів буде скоріше виключенням, аніж нормою.

7.  Сучасна політична журналістика не витримала випробовування виборчою кампанією, а загальна ситуація в ЗМІ продемонструвала необхідність радикального реформування українського інформаційного поля. Спроби багатьох відомих журналістів через участь у парламентській кампанії привернути увагу до проблем свободи слова виявилися неуспішними. Водночас, нині складаються передумови для появи нової політичної журналістики в Україні та закладання основ цивілізованого інформаційного суспільства.

8.  Українські громадяни, не дивлячись на фантастичні маніпулювання та дезінформування виборців, змогли реально оцінити всіх учасників виборчих перегонів і прийняти адекватні рішення. Це означає, що суспільство за десять років незалежності змогло знайти механізми не лише соціально-економічного, а й інформаційного самовиживання в державі, де відсутня свобода слова.

 

Якщо прогнозувати майбутню структуру парламентської більшості та, відповідно, Уряду треба попередньо визначити певні стартові політичні позиції:

–   новий парламент за логікою політичного процесу та принципів цивілізованого парламентаризму повинен сформувати новий Уряд;

–   Президент спільно з новим Урядом мусить здійснити кадрові зміни в системі органів державної та місцевої виконавчих влад з урахуванням результатів виборів.

Як бачимо, визначальним є становлення парламентської більшості. Сьогодні існує, щонайменше, чотири варіанти формування більшості.

1. Політичний принцип утворення більшості передбачає об’єднання виборчих блоків та партій, що подолали 4-х відсотковий бар’єр, за ознакою «за» або «проти» діяльності Президента.

2. Ідеологічний принцип може здійснюватися за умови пріоритетності світоглядних засад суб’єктів утворення блоку (ставлення до ринкової економіки, європейського вибору тощо).

3. Ситуативний або персоніфікований принцип за основу бере обговорення конкретних кандидатур на посаду Прем’єр-міністра та Голови Верховної Ради, а потім і повного складу керівництва парламенту та Уряду.

4. Функціональний або інституційний принцип визначає механізми удосконалення системи державної влади та регламентує їх у спеціальному документі, що підписують майбутні учасники парламентської більшості, а вже потім відбувається персоніфікація структур влади.

Аналіз характеру передвиборної кампанії та виборчих програм засвідчує оптимальність саме функціонального або інституційного принципу створення більшості, адже найпопулярнішими були вимоги зробити Уряд самостійнішим і відповідальнішим та «узаконити» парламентську більшість і опозицію. Такі рішення не потребують перегляду Конституції, а їх прийняття можливе шляхом ухвалення низки законопроектів («Про Кабінет Міністрів», «Про парламентську більшість» тощо). Крім того, ідея формування всього складу Уряду парламентом потребуватиме фактично однієї зміни до тексту Основного Закону.

Якщо відповідний договір про парламентську більшість на основі організації ефективної системи державної влади буде підписаний, персональні та ідеологічні моменти стануть підпорядкованими і зменшать ступінь конфліктності при вирішенні цих проблем.

За будь-яких умов очевидним є те, що український політичний режим суттєво хибує на збалансованість між різними інститутами влади, значною мірою неконституційно завищену роль інституту президентства, автономізацію та непрозорість, так званих, силових міністерств, відірваність від урядової структури системи податкових служб, фінансово-економічну несамостійність структур місцевого самоврядування.

Проектування нового парламенту та Уряду повинно виходити з, щонайперше, ідеї удосконалення та оптимізації управлінської моделі, а вже потім з інтересів політичних груп та конкретних персоналій.

	Додаток

Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс ---------------- Рейтинг кандидатів у Президенти України ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44) ---------------- Інші новини ----------------

© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.