Олександр Дергачов,
політолог

Головний парадокс політичної реформи

Коли країна нарешті дочекалася президентського законопроекту “Про внесення змін до Конституції України”, цілі та параметри політичної реформи не стали зрозумілішими. Десять місяців, що минули після проголошення відповідної ініціативи, очевидно стали для Леоніда Кучми і його оточення періодом наполегливих пошуків, зондажу та навчання. Як наслідок, в результаті усвідомлення реалій, масштаби змін стали набагато скромнішими. Відкинуте майже все, що було непрохідним з огляду на внутрішню ситуацію, хоча не викликало б формальних заперечень з боку міжнародного співтовариства (двопалатний парламент), а також те, що можна було б протягти шляхом всенародного голосування, але аж ніяк не суміщалось з “європейським вибором” і декларованим наміром будувати правову демократичну державу (референдум прямої дії). І це цілком можна вітати.

Але доводиться констатувати, що у кінцевому варіанті президентських пропозицій немає того, що свідчило б про слідування проголошеній свого часу головній меті реформи, – обмеження повноважень Президента і перехід до парламентсько-президентської республіки. Це дуже важливо для розуміння реальних намірів Леоніда Кучми: у того, хто обійматиме посаду Президента після реформи, збережуться надзвичайні повноваження, у тому числі, офіційні та неофіційні важелі впливу на Верховну Раду. Фактично, нова конструкція влади не тільки спрямована на збереження посади Президента за собою, чи за своєю людиною, а й дозволяє перенести центр впливу до парламенту та уряду. Такий підхід передбачає безумовне збереження контролю за виборами і отримання, будь-що, потрібного результату.

У президентській редакції ст. 76 Конституції України закладено, мабуть, головний “компроміс” – вибори депутатів на пропорційній основі. Проте поряд зазначається, що “Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу”. Очевидно, що мається на увазі специфічна пропорційна система з обранням за окремими округами із застосуванням новітніх досягнень адмінресурсу. Це додатково підтверджується й деталізацією обрання депутатів, замість тих, що вибули достроково. Ми отримали відповідь на запитання – “що і як обирати”. Але залишається питання – “коли”? В ньому криється головний парадокс дій Президента.

У телезверненні 19 червня Леонід Кучма був “переконаний: Україні потрібен стабільний виборчий цикл. Адже – не можна вважати нормальним такий порядок речей, коли суспільство лише переходить із одного виборчого стану в інший. А політики – буквально не сходять з електоральних барикад. Ми не можемо тільки те і робити, що проводити вибори, які тривають вічно. З позицій суспільних – це виснажливо, а з позицій фінансових – також проблема”. В його законопроекті зазначається: “…Строки проведення чергових виборів Президента України, чергових виборів до Верховної Ради України, до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, до органів місцевого самоврядування та рік, протягом якого вперше проводяться ці вибори, визначаються законом, який приймається Верховною Радою України у двомісячний строк після набрання чинності Законом України “Про внесення змін до Конституції України”. Саме в часовому ритмі виборів концентрується новизна і, врешті, сенс багатомісячного марафону підготовки реформи.

На перший погляд, можливі наслідки такого календарного нововведення аналізувати набагато простіше, ніж тонкощі часткового перерозподілу повноважень Президента і Верховної Ради та уточнення механізмів їх взаємодії. Але насправді, тут є безліч аспектів і нюансів. Врешті, здійснення влади в нас лише формально підпорядковано чинним законам, а головне регулюється залаштунковими домовленостями. Зміни у Конституції без зміни влади будуть лише оновленням політичної декорації. Тоді як зміна ритму виборів стосується серйознішого питання – власне боротьби за владу. Леонід Кучма не має ресурсів для впевненої й легкої перемоги та змушений застосовувати складну, суперечливу і, навіть, погано зрозумілу тактику.

Все ж, спробуємо зважити аргументи і контраргументи. Почнемо з тих, які будуть швидше сприйняті широким загалом.

1) Зазначивши шляхетне прагнення позбавити суспільство від виборної лихоманки і зайвих витрат, Президент дуже шкодить собі, приділяючи занадто багато уваги питанню розпуску парламенту та позачерговим виборам на термін, що залишився до року загальних виборів.

2) Сам поспіх з синхронізацією виборів і пов’язана з цим проблема зміни терміну повноважень Верховної Ради (як це офіційно виглядає) та проведенням дострокових виборів є потужним чинником, здатним дестабілізувати політичну ситуацію. Маємо дестабілізацію заради стабільності.

3) Влада може серйозно заощадити на організації виборів, якщо відмовиться від тотального втручання в їх перебіг. Чесні відкриті вибори завжди коштують дешевше, адже партії та їх активісти, свідомі громадяни, можуть взяти на себе досить широке коло обов’язків. При цьому, звичайно, вони будуть діяти за законом, а не за вказівкою органів влади.

Тим, хто цікавиться політикою та задіяний у ній, пропоную більш важкі роздуми. І присвячені вони, так само, чудовій президентській ідеї – полегшенню випробування, яким стало для суспільства здійснення народовладдя.

1) Президент, не бажаючи цього, позначив вельми цікаву обставину: період виборів в нас дійсно суттєво вирізняється від “нормального” суспільно-політичного стану. Цей стан в нас характеризується кволістю суспільних дискусій, беззмістовністю та, водночас, спотвореністю інформаційного простору. Змагальність, контроль практично відсутні. Дії опозиції, акції протесту інтерпретуються як аномалія. Досить успішним є виховання “середньостатистичного” українця, якому, як засвідчили опитування громадської думки у зв’язку з всенародним обговоренням політичної реформи, навіть нецікаві пропозиції, альтернативні президентським. Звичайно, це комфортно для непопулярної влади. А от під час виборів так чи інакше доводиться дотримуватись деяких демократичних норм, полемізувати з опонентами, пильнувати за діями міжнародних спостерігачів, а, головне – будь-що забезпечувати потрібні результати народного волевиявлення. Вибори для представників влади – це вимушена і, щонайменше, – незручна публічність, період ризиків та напруження, досадного відволікання від власних справ.

2) Часові параметри є другорядними, тоді як головним є питання – чи залежить влада від громадян і чи є вибори реальним засобом формування влади? За останні роки вибори в Україні перетворились чи не на монопольну справу влади, яка в деталях організовує власне самовідтворення та легітимацію. Вона намагається зробити їх гранично зручними і керованими. Суспільство відсторонено від повноцінної участі в їх проведенні. Левова частка того, що Президент називає виборчими барикадами ініціюється і організовується владою та близькими їй клановим угрупованнями.

3) Покращання взаємодії гілок і окремих ланок влади базується на сподіванні, що громадяни будуть послідовні й впевнені у своєму виборі та, таким чином, віддадуть перевагу одній, або кільком спорідненим політичним силам. Але, по-перше, логіка президентських, парламентських та місцевих виборів є різною і дійсно вільний вибір скоріше матиме результатом політичну багатоманітність. По-друге, уніфікація може зашкодити з огляду на органічно відмінні функції різних владних інститутів і регіональну специфіку. Однією з головних причин низької ефективності влади в Україні, так само, як і слабкості демократії, є нерозвиненість механізмів цивілізованої взаємодії гілок влади, брак їх чіткого поділу, що мав би передбачати взаємний контроль і не виключати елементів конкуренції. На фоні браку правових засад та політичного підгрунтя взаємодії законодавчої та виконавчої влади, зокрема і передовсім – парламентської більшості та уряду, в країні набули розвитку неформальні взаємини між представниками двох гілок влади на індивідуальній та дрібногруповій основі та з приводу особистих чи корпоративних інтересів. Президентський варіант реформування здатен тільки закріпити таку практику.

4) Свідченням реального прагнення полегшити тягар державних справ, що його несе суспільство, мало б стати застосування найефективнішого засобу – згортання тотальної присутності держави, відмови від бюрократичного контролю у зарегульованості тих сфер, які можуть і мають бути прерогативою громадських інституцій. Країна взагалі не мала б так перейматись питаннями влади і жити нормально, спираючись на стабільні цивілізовані закони.

5) Значна частина проблем, які так бурхливо обговорюються, має переважно суб’єктивний характер. Йдеться про персональний “стиль керування”. Зрозуміло, що завдання розбудови держави і реформування економіки є дуже складними. Погодимося з тим, що Президент, якого ми обрали дев’ять років тому, не міг мати належного досвіду і мав вчитися. Але доводиться констатувати, що цей процес не тільки невиправдано затягнувся і досі не дав пристойного результату, а й став чинником перманентної нестабільності. Без всяких виборів ми мали постійні “корекції курсу”, зміни пріоритетів, суперечливу указотворчість, чисельні зміни уряду, свідоме гальмування розвитку партійної системи і парламентаризму, нарешті – скандали. Ось і зараз, до виборів ще далеко, а громадяни змушені два з половиною роки спостерігати за галасливою драмою завершення президентської діяльності Леоніда Даниловича, до того ж не бувши впевненими, що це нарешті завершиться восени 2004-го.

Тож цілком очевидно, що проведення виборів в один рік, як засіб досягнення політичної стабільності та суспільного спокою виглядає сумнівно. В усякому випадку це не має сенсу без вирішення принципових питань політичної реформи і на даному етапі має бути відкинуте. Можливо Президент, у разі серйозного спротиву, готовий і сам пожертвувати цим пунктом своєї програми? Але чи буде такий спротив? Тепер, підтвердивши в чергове, що президентські вибори відбудуться у жовтні 2004 року, передавши черговість ходу Верховній Раді, Президент пояснить їй, яким саме має бути згаданий в законопроекті “рік, протягом якого вперше проводяться ці вибори” і яким має бути відповідний закон. Може дійсно проблема синхронізації виборів містить раціональне зерно? Скажімо у такому форматі: “Пропрезидентська парламентська більшість має піти у відставку разом з Президентом”.