Євген Перегуда,
директор політичних програм Фонду “Співдружність”,
кандидат політичних наук

“Однорічні” вибори: діалог по проблемі відсутній

Аналіз подій, висловлювань державних функціонерів та політичних лідерів навколо політичної реформи дозволяє стверджувати, що положення президентського законопроекту про внесення змін до Конституції, яке стосується проведення виборів до усіх органів влади та місцевого самоврядування протягом одного календарного року і відповідної уніфікації термінів їхніх повноважень, становить особливий інтерес для тієї сторони реформаційного процесу, яку представляє Президент України Леонід Кучма.

Щоб не схибити при оцінці цього положення, необхідно, на думку аналітиків Фонду “Співдружність”, врахувати наступне. По-перше, слід розрізняти, так би мовити, нормативний і процесуальний аспекти конституційної реформи. Враховуючи специфіку пункту про зближення у часі усіх виборів, оцінка власне даної законодавчої норми може істотно відрізнятися від оцінки запропонованого Президентом у поданому ним на розгляд Верховної Ради проекті механізму її впровадження. Зокрема, другий аспект може привернути до себе набагато більшу увагу зацікавлених суб’єктів через те, що він прозоріше відображає корпоративні політичні інтереси, ніж власне законодавча норма.

По-друге, політичним силам, зокрема опозиційним, слід усвідомити, що законопроект, внесений 19 червня Президентом на розгляд Верховної Ради, представляє корпоративний проект політичної реформи того політичного суб’єкту, який ми називаємо владою. Така характеристика його не є негативною або позитивною. Так званий депутатський проект, який базується переважно на точці зору деяких опозиційних формувань, також має корпоративний характер. Отже, йдеться про два корпоративні проекти політичної реформи. Тому нелогічно було б чекати від “владного проекту” того, щоб він відображав інтереси опонентів і не враховував інтереси самої влади.

До ініційованого Президентом положення про «зближення» термінів проведення виборів це має те відношення, що компроміс з цього питання уявляється маловірогідним. Про це ж свідчать і результати обговорення проблеми на засіданні узгоджувальної комісії Верховної Ради 23 червня. Тому це положення слід інтерпретувати як владний інтерес, який претендує на те, щоб стати інтересом державним. Тому завдання аналітика полягає, з одного боку, в оцінці того, чим влада аргументує свою зацікавленість у запропонованій нею нормі та її відповідність загальнонаціональним завданням. З іншого боку, слід проаналізувати, в чому опоненти влади бачать суперечність цього владного інтересу проблемам державного розвитку. Водночас не варто забувати, що як влада, так і опозиція не однорідні, зокрема стосовно проблеми “одночасності” виборів, і в різних їхніх сегментах існують істотні розбіжності в оцінках.

Враховуючи вищесказане, зосередимося спочатку на оцінці власне норми президентського законопроекту щодо проведення виборів в органи влади і місцевого самоврядування протягом одного календарного року.

На її користь автор проекту наводить такі аргументи. По-перше, проведення виборів протягом одного року забезпечує більшу стабільність функціонування органів влади і місцевого самоврядування. По-друге, політики рідше підбурюватимуть населення країни, використовуватимуть його як важіль для розв’язання суто кулуарних суперечок. По-третє, свою позицію Президент намагається базувати і на міжнародному досвіді, зокрема посилаючись на те, що в цілому ряді країн вибори проводяться водночас або наближені у часі.

Нарешті, ще один аргумент, який зазначив глава держави під час свого телезвернення, зводиться до того, що внаслідок впровадження запропонованої норми скоротиться час для роботи в Україні закордонних політичних технологів. Цю тезу, на перший погляд, можна було б сприйняти не як логічний доказ, а як іронію, максимум як засіб створення відповідного емоційного настрою на користь своєї пропозиції. Проте, насправді, Президент міг мати на увазі цілком серйозні речі. А саме те, що під час виборів значно посилюється зовнішньополітичний тиск на Україну з боку інших держав і міжнародних інституцій, оскільки вітчизняні політики схильні за наявних можливостей вдаватися до допомоги з-за кордону у своїх власних корпоративних виборних інтересах і таким чином іноді завдають шкоди інтересам загальнонаціональним.

Отже, згідно з головним ініціатором проекту, корпоративний владний інтерес (забезпечення політичної стабільності, зменшення зовнішньополітичного тиску на керівництво держави тощо) поєднується з загальнонаціональними і загальносоціальними інтересами (зокрема, забезпечення соціальної стабільності, наближення країни до міжнародних стандартів та т. ін.).

Тепер стосовно контртез тих сил, які не сприймають ідею проведення усіх виборів протягом одного року. Фактично вони зводяться до двох положень. Перший аргумент опонентів Президента стосується того, що існує велика загроза фактичного безвладдя в країні у рік проведення виборних кампаній. По-друге, наголошується на незрозумілості ситуації, коли Президент (у випадках, які будуть прописані у Конституції) вдається до розпуску Верховної Ради або коли главі держави оголошується імпічмент. Опозиція запитує, чи означає це, що, водночас з позачерговими виборами відповідно парламенту або Президента, повинні проводитись вибори й інших органів влади та місцевого самоврядування? Більше серйозних аргументів стосовно самої норми щодо «зближення» виборів аналітики Фонду у її опонентів не зустріли.

Аналізуючи ці контртези, слід зауважити, що критика ця вкрай слабка. Якщо розглядати загрозу безвладдя, то вона дійсно існує, проте опоненти повинні проаналізувати різні моделі ситуації, яка можлива у рік виборів, і лише базуючись на розроблених моделях, критикувати ідею «зближення», інакше загроза виглядає дещо абстрактно. Більше того, згадаємо, що саме загрозою безвладдя у 1994 році тодішній Президент Л.  Кравчук аргументував необхідність перенесення виборів глави держави і віддалення їх у часі від виборів парламенту. Тоді Верховна Рада відмовилася санкціонувати перенесення виборів, але ніякого безвладдя у країні не сталося.

Якщо ж аналізувати другу контртезу, то акцентування на цьому також не є безсумнівним. Існують різні моделі подолання вказаних загроз. Наприклад, у США на випадок імпічмента Президенту існує посада віце-президента, а дострокові вибори не проводяться. З іншого боку, можна передбачити, що дострокові вибори (наприклад, парламенту) не скасовують чергових виборів, але достроковий розпуск парламенту неможливий протягом року (або півтора року, або в інший термін) до дати чергових виборів тощо. Відповідно дострокові вибори одного органу влади не означатимуть перевиборів усіх органів. Таким чином, недосконалість регламентуючих політичну ситуацію положень президентського проекту сама по собі ще не свідчить про нереальність запропонованої Л. Кучмою ідеї проведення чергових виборів протягом року. Просто в цьому разі депутати мають гарний шанс доопрацювати президентський варіант, виправляючи існуючі в ньому недосконалості.

Проте не менш, а може й більш вагомий недолік критики президентської ініціативи полягає у тому, що вона абсолютно не торкається тих проблем, якими глава держави аргументує свою позицію. Якщо ці проблеми, зокрема стабільності органів влади і місцевого самоврядування, втягування населення під час виборних кампаній до політичних ігор, посилення зовнішньополітичного тиску на Україну, Президент вигадав, то слід про це відверто говорити. Якщо ж проблеми існують реально (а так воно і є), тоді, критикуючи президентську ідею, треба або аргументувати, що запропонований шлях розв’язання цих проблем неадекватний самим проблемам і не вирішує їх, або висувати власні пропозиції щодо їх розв’язання. Якщо ж опоненти не можуть цього зробити, тоді їм нічого не залишиться, як погодитися з президентською ідеєю.

Таким чином, крім зазначених вище вад контртез опонентів Президента, головна проблема зараз полягає у фактичній відсутності діалогу. Або, користуючись висловом самого Л. Кучми, триває діалог сліпого з глухим. Причому, враховуючи, що ініціативу в даному питанні проявив саме Президент, значна доля відповідальності за відсутність діалогу лежить саме на його опонентах, які не зуміли дати гідну відповідь на те, з чим вони не згодні. Хоча, заради справедливості слід вказати і на те, що й президентські структури не поспішають дати свою відповідь на ті проблеми, які були підняті переважно опозицією. Так, глава держави, вже по слідах критики його проекту, міг би запропонувати депутатам внести свої пропозиції щодо проблем віце-президента тощо.

Слід також зазначити, що й власне президентські аргументи по ряду позицій досить вразливі. Так, з одного боку, йдеться про те, що особливості перехідного періоду часто призводять до швидкої зміни політичних орієнтацій населення, тому, на думку багатьох політологів, зокрема зарубіжних країн, більш часті виборні кампанії дозволяють оперативніше коригувати політичний курс держави у відповідності до потреб ситуації, що швидко змінюється. З іншого боку, те, що закордонні політичні технологи будуть рідше приїздити до України, добре, але ж сама влада в разі реалізації президентської ідеї буде набагато менш контрольована з точки зору жорсткого слідування національним інтересам у зовнішній політиці. Стосовно міжнародного досвіду слід зазначити, що, дійсно, у Панамі, Чечні та деяких інших країнах вибори до органів влади проводяться водночас, проте стосовно багатьох інших країн цього сказати не можна. Так, збіг президентських і парламентських виборів у Франції в 2002 році зумовлювався тим, що тоді термін президентських повноважень був скорочений з 7 до 4 років. Також у США співпадають вибори глави держави і третини конгресменів. Але ж американський Конгрес оновлюється на одну третину кожні два роки.

І, нарешті, головне, негативні риси виборних кампаній в Україні (підбурювання населення, розпалювання в ньому негативних емоцій, стимулювання загроз, використання закордонних технологів, в цілому тиску з-за кордону тощо) зумовлюються зовсім не частотою виборів, а якістю політичних сил країни, а ця проблема запровадженням норми про проведення виборів протягом одного року не розв’язується. Цікаво, що зазначені нами недоліки президентських пропозицій опоненти Л. Кучми фактично обходять.

Тепер стосовно процедури впровадження положення про проведення виборів протягом одного року. Як відомо, у прикінцевих положення президентського законопроекту записано, що час проведення чергових виборів визначається окремим законом, який має бути прийнято протягом двох місяців після набрання чинності законом про внесення змін до Конституції. Таким чином, офіційна позиція стосовно цього питання складається з одного пункту, на якому глава держави наголосив у телезверненні – дане питання має бути розв’язане самим депутатським корпусом.

Водночас ставлення різних політичних сил до такої позиції істотно розходиться. Зокрема, опозиція вважає офіційно артикульовану позицію влади насправді неповною і такою, що приховує реальні наміри. На думку значної частини опозиції, фактично Л. Кучма таким чином прагне продовжити свої повноваження до 2006 або навіть до 2007 року. Така точка зору аргументується тим, що для прийняття зазначеного закону необхідно буде 226, а не 300 голосів, тобто для розв’язання цього питання достатньо буде існуючої парламентської більшості. Робиться припущення, що президентські структури тим чи іншим чином примусять депутатів більшості прийняти відповідне рішення.

Таке пояснення з боку опозиційних сил прагнень влади має право на існування, однак воно теж небезсумнівне. Сьогодні з точки зору і зовнішньополітичного становища України, і інтересів внутрішніх політичних сил, зокрема провладних, створилася ситуація, яка дозволяє скептично оцінити можливість такого варіанту розвитку подій. Крім того, в останніх заявах Л. Кучми достатньо чітко заявлялося про те, що наступні президентські вибори відбудуться у 2004 році.

Саме тому, на погляд аналітиків Фонду, останнім часом у середовищі опозиції з’явилися нові інтерпретації можливих варіантів впровадження «однорічних» виборів. До менш імовірних слід віднести припущення про можливість балотування нинішнього глави держави фактично на третій термін. Хоча заяви деяких провладних політиків свідчать, що і такий варіант розглядається. Можливості ж його реалізації сьогодні перешкоджає та ж сама група зовнішньо- і внутрішньополітичних чинників, які ставлять під сумнів і пролонгацію повноважень Л. Кучми.

На більшу увагу, на нашу думку, заслуговує припущення народного депутата Ю. Луценка про те, що в дійсності запланований владою сценарій передбачає проведення наступного року не лише чергових президентських, а й парламентських виборів і виборів до органів місцевого самоврядування. У цьому випадку впровадження норми про проведення виборів за один рік має бути здійснене вже у 2004 році. Водночас такі наміри можуть наштовхнутися на істотну протидію з боку депутатського корпусу, зокрема парламентської більшості. Враховуючи політичну нестабільність і той факт, що часто результати виборів визначаються центральними і місцевими владними елітами, на формування яких значна кількість депутатів істотно не впливає, останні протягом всього періоду новітньої незалежності довели, що вони не схильні самообмежувати термін своїх повноважень. Хоча в даному випадку, не виключено, влада може задіяти такий важіль запевнення депутатів, як власний контроль над силовими структурами, якому вона останнім часом приділяє надто велику увагу. Проте в цілому, на сьогодні з лав більшості не пролунало жодної заяви про можливість позачергових виборів наступного року. Натомість, періодично оголошуються пропозиції (наприклад, народними депутатами Б. Андресюком, А. Толстоуховим та ін.) щодо продовження повноважень Ради до 2007 року, до 2009 року тощо.

 

Резюме

Отже, сьогодні дискусія навколо проблеми впровадження в Україні практики проведення виборів органів влади та місцевого самоврядування протягом одного календарного року характеризується, зокрема:

·      апелюванням ініціаторів цієї схеми до проблем, які реально існують у суспільстві та політичному житті і вимагають свого розв’язання;

·      відмовою опонентів “виборів протягом року” від дискусії по суті внесеної Президентом пропозиції, завдяки чому вони частково віддають політичну ініціативу у цьому питанні авторам та прихильникам цієї ідеї;

·      акцентуванням на процедурних моментах запровадження даної норми у політичне життя;

·      відсутністю єдиних поглядів на цю процедуру, навіть серед прихильників президентської ініціативи.

Таким чином, саме відсутність ефективного діалогу у вітчизняному політичному середовищі стосовно розглянутої проблеми та бажання зрозуміти позицію опонента можуть, в разі подальшого демонстрування впертості політичними суб’єктами, стати на заваді не лише запровадженню запропонованої Президентом норми, а й конституційної реформи в цілому.