Володимир Горбач,
експерт Інституту політики

Вибори за один рік:
оптимізація процесу чи політична кон’юнктура?

Питання щодо одночасності проведення президентських і парламентських виборів не є новим для світового досвіду проектування нових політичних систем. Розведення в часі парламентських і президентських виборів є одним з елементів збереження рівноваги у загальних межах механізму стримувань і противаг різних гілок влади.

Саме з цих причин у США один термін повноважень президента дорівнює 4 рокам, Конгрес оновлюється кожні два роки, а термін повноважень Сенату триває 6 років, з трьома частковими змінами кожні наступні два роки. Тобто, в такий спосіб досягається головний принцип – неодночасність виборів не лише виконавчої й законодавчої влад, а й навіть обох палат парламенту. Головною ідеєю такого підходу є те, що перманентні вибори підтримують структуру державної влади у відповідності до суспільної думки, що змінюється, а також збільшують чутливість політичних діячів до громадської думки.

Аргумент противників такого підходу полягає в розбалансованості влади. Найбільшою мірою ця проблема значима для систем президентського правління. Адже неузгоджені дії різнопартійних виконавчої та законодавчої влад створюють великі труднощі для державного врядування взагалі й для успішного реформування політичної, економічної та соціальної сфер суспільства, зокрема.

Тож вибір між одночасними й неодночасними виборами залежить від пріоритетів проектантів політичних систем. Якщо вони вважають, що на даний момент важливішою від слідування влади за громадською думкою є потреба мати працюючий і слухняний уряд, тоді варто застосувати саме одночасні вибори. Проте, все це не має сенсу в умовах парламентсько-президентської форми правління, оскільки законодавча й виконавча влади (парламент і уряд) формуються за результатами одного й того ж голосування виборців.

Варто зазначити, що згадана дискусія між прихильниками й противниками одночасних виборів президента й парламенту має лише дотичне відношення до пропозицій Президента Л. Кучми щодо проведення в Україні політичної реформи. Леонід Кучма пропонує раз на п’ять років проводити всі вибори, зокрема вибори президента й парламенту, не одночасно, але з піврічним інтервалом. Законопроектом Президента від 6 березня 2003 року за номером 3207 пропонується чергові вибори народних депутатів України проводити, як і зараз, в останню неділю березня, чергові вибори депутатів сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільських, селищних, міських голів, депутатів Автономної Республіки Крим – у другу неділю вересня, а чергові вибори Президента України – у першу неділю грудня. Відповідно до цього збільшується до 5 років термін повноважень народних депутатів, депутатів місцевих рад, міських, селищних та сільських голів, а також депутатів АРК.

Чому Президент Л. Кучма пропонує змінити виборчий календар України в такий дивний спосіб? Яка логіка запровадження не одночасних, але й не розділених виборчих кампаній?

Озвучена Леонідом Кучмою у телезверненні до українського народу аргументація даної пропозиції з точки зору формальної логіки не може бути переконливою, а мотивація автора ідеї взагалі дає підстави вважати ініціативу Президента антидемократичною. Збільшенням виборчого циклу всіх рівнів влад до 5-ти років та проведенням президентських, парламентських та місцевих виборів протягом одного року Леонід Кучма пропонує нейтралізувати негативні впливи виборчих кампаній на суспільний розвиток та локалізувати в часі дестабілізацію роботи державних органів влади.

Складається враження, що Президент схильний розглядати демократичну процедуру виборів як загрозу суспільній стабільності й, навіть, як виклик національній безпеці. Якщо сприйняття виборів як неминучого зла є складовою політичної філософії Президента Л. Кучми, то й тоді його пропозиція не має формально-логічного виправдання. Адже проведення усіх виборів протягом одного року (за Л. Кучмою – 8,5 місяців!) здатне дестабілізувати політичну систему куди більше, ніж виборчий календар, виписаний у чинній Конституції. У сучасній політичній ситуації жорсткого протистояння поразка якоїсь політичної сили на виборах практично позбавляє її політичного та економічного майбутнього. Тому ступінь політичного протиборства й конфліктності під загрозою програшу всіх можливих виборчих кампаній набуде небувалої гостроти.

Тож справжню мотивацію Президента потрібно шукати не в бажанні проведення нагальної політичної реформи для блага країни, а в дещо іншій площині. А саме – в його прагненні забезпечити особисте політичне майбутнє. Раптова зміна поглядів Президента на політичну систему України зумовлена, насамперед, прагматичним переглядом власних стратегічних пріоритетів.

Будь-які зміни політичної системи, в тому числі й терміну виборів, не відбуваються самі по собі, у відриві від цілком конкретних інтересів наявних у суспільстві політичних сил та політичних акторів. Головне питання сучасної української політики і для влади, і для опозиції – хто стане політиком номером один після закінчення повноважень Леоніда Кучми. Тому спробу перегляду виборчого календаря в державі можна розглядати як елемент передвиборчих маніпуляцій виборчою системою з боку чинної влади подібно до перенарізування виборчих округів (джеррімандеринг).

Адже тотальна виборча кампанія в усі органи влади протягом одного року сприятиме керованості виборів з боку чинного Президента, вибори якого пропонується проводити наприкінці циклу, а не на його початку. Серед експертів існують також серйозні побоювання, що дана пропозиція Президента розрахована на можливе продовження нинішнього терміну його повноважень. Відповідно до чинної Конституції провести протягом року всі вибори неможливо без дострокового припинення терміну повноважень Верховної Ради й місцевих рад у 2004 році або без продовження терміну повноважень Президента до 2006 року, тобто до наступних парламентських виборів. Оскільки Президент заявив, що чергові вибори Президента України відбудуться як і передбачено чинною Конституцією у 2004 році, виходить, що він розраховує на “самопожертву” народних депутатів.

Таким чином, Леонід Кучма як чинний Президент отримає можливість активно впливати на позачергові парламентські вибори, які відбуватимуться раніше за місцеві й президентські. Віддавши парламентській більшості призначення понад половини складу уряду (за виключенням “силових” міністрів), він матиме змогу сформувати в наступному парламенті таку коаліцію, яка б гарантувала йому політичне майбутнє у парламентсько-президентській республіці, а також підтримку своєму кандидатові (або йому особисто) під час президентської кампанії. Разом з тим, Президент Л. Кучма, залишаючи за собою право призначати голів регіональних адміністрацій і таким чином впливати на місцеві вибори у вересні 2004 року, має шанс сформувати лояльну до себе й парламентської більшості місцеву владу до початку президентської кампанії, яка й закріпить усі попередні успіхи діючого політичного режиму.

Пропозиція щодо проведення усіх виборів протягом одного року має й іншу запрограмовану “технологічну слабкість”, а саме – можливість розпуску Верховної Ради і проведення дострокових парламентських виборів. Якщо, наприклад, розпуск парламенту станеться на 3-му році його повноважень, то технологічно можливими будуть два шляхи: або новообраний парламент працюватиме лише два роки до початку нового тотального виборчого циклу, або разом з достроковими парламентськими виборами необхідно буде проводити й дострокові місцеву та президентську виборчі кампанії (але не одночасно, а по черзі, протягом року під президентським керівництвом). Очевидно, що вибір того чи іншого варіанту застосовуватиметься маніпулятивно й залежатиме від потреб режиму й політичної кон’юнктури.

У цьому немає нічого дивного, адже метою політичної реформи “згори”, а не на вимогу опозиції завжди є зміцнення політичного режиму. Саме цій меті й ситуативній потребі правлячого режиму служить ідея проведення всіх виборів протягом одного року.

 

Ведучи ж мову про політичну реформу, якої насправді потребує сучасна Україна, неможливо оминути проблему розведення в часі виборів до державних органів влади й до органів місцевого самоврядування, а також тісно пов’язаних з цим питань виборчої й партійної систем.

Ефективність політичної системи значною мірою залежить від форми реагування влади на вимоги й запити населення (виборців). Насправді ж, політична система України, як і політичні системи більшості посткомуністичних країн, особливо потребує не стільки перманентного реформування Конституції, скільки реального та сильного парламентського контролю у поєднанні з ефективним урядовим управлінням і політично самостійним самоврядуванням територіальних громад.

Саме парламентський контроль над урядом міг би не лише демократизувати політичний режим України, а й узалежнив би політику уряду від коливань громадської думки з приводу його діяльності та здійснюваних реформ. Одним з визначальних індикаторів цього процесу у більшості європейських країн є не просто соціологічні опитування, а й цілком реальні місцеві вибори на партійній основі, які відбуваються у проміжку парламентського виборчого циклу одночасно по всій країні або почергово в окремих регіонах держави. Парламентська фракція, яка контролює уряд, отримує чіткий сигнал про довіру до уряду виборців не під час гіпотетичного абстрактного опитування, а в реальній виборчій ситуації. Прогнозуючи імовірний результат наступної парламентської кампанії, правляча партія намагається скорегувати політику власного уряду. Проте, ця схема можлива лише тоді, коли парламентські й місцеві вибори відбуваються за однорідним принципом – на партійній основі, коли виборці довіряють партіям не лише питання загальнонаціонального політичного характеру, а й вирішення місцевих нагальних проблем.

Натомість, Україна вже 10 років живе в ситуації політичної апатії та недовіри суспільства не лише до інститутів влади та її представників, а й до політичних партій. Непоодинокими є випадки, коли центральна й регіональна виконавча влади свавільно та з порушенням конституційних норм втручаються у місцеве самоврядування, на свій розсуд змінюючи мерів міст або внутрішньополітичну конфігурацію органів влади місцевого самоврядування. Це, у свою чергу, змушує відкласти на невизначений термін надії на  поступовий перехід до громадянського типу суспільства, створення справді правової держави й переходу влади до функціонального демократичного політичного режиму.

Очевидно, що для проведення політичної реформи, яка б мала демократизуючий вплив на політичну систему України, особливої ваги набуває питання виборчої системи, що є не лише маніпулятивним інструментом політики, але й формує партійні системи й впливає на спектр представництва. Запровадження п’ятирічного виборчого циклу з проведенням усіх виборів протягом одного року стане ключовим і стратегічно визначальним елементом нової виборчої системи країни, яка не сприятиме демократизації політичного режиму, оптимізації партійної системи й зміцненню основ громадянського суспільства в Україні.

Залучення партійних структур до виборчого процесу лише раз на п’ять років не може призвести до зміцнення партійної системи й ефективного урядового управління. Адже логіка виборчого календаря диктуватиме політикам необхідність з кожним виборчим циклом створювати нові політичні партії-проекти з щоразу новими назвами та новими лідерами. Партійна система України не зможе подолати етап поляризованої багатопартійності, яка дозволятиме прихованим спонсорам партій-проектів маніпулювати слабкими коаліційними урядами. Згадаймо, що чинний політичний режим саме й передбачає домінування бюрократії й олігархічного “державно-монополістичного” капіталу над ідейними політичними партіями.

Тобто, враховуючи особливості запропонованої Президентом моделі, яку він назвав “парламентсько-президентською”, можна передбачити, що при накладанні її на квазіпропорційну виборчу систему й систему поляризованої багатопартійності, ми знову отримаємо зміцнення й системне самовідтворення нинішнього квазідемократичного політичного режиму.

 

Вочевидь автори президентських ініціатив враховують, що пропозиція однорічних тотальних виборів не може бути легко прийнятою політичним класом України. Проте, конституційну більшість (300 голосів) можна мобілізувати під благородні гасла удосконалення Конституції й переходу до парламентсько-президентської республіки. А вже після зміни Конституції простою більшістю у 226 голосів прийняти закон про дату введення в дію нового виборчого циклу. При цьому не виключається можливість фактичного продовження (з технологічних причин) повноважень чинного Президента волею народних депутатів, у тому числі й політичних опонентів Президента, з огляду на загрозу дострокового припинення власних повноважень.

Таким чином, Президент намагається зробити своїх політичних опонентів заручниками власної стратегії політичного виживання, а проблема вирішення в конституційний спосіб питання демократизації політичної системи України відсувається на периферію суспільної уваги.