ПАРЛАМЕНТСЬКІ ВИБОРИ 2002 РОКУ:
НАДІЇ та НАСЛІДКИ

Парламентські вибори 2002 року могли ввійти в українську історію як приклад успішного мирного демократичного розв’язання конфлікту між владою і опозицією кінця 2000 – початку 2001 року, який за рік до виборів почав набувати непарламентських форм. Тоді сваволя з боку влади, а також застосування насильницьких методів боротьби вуличної опозиції на тлі пасивної поведінки основних владних акторів зупинили перетворення політичного конфлікту в суспільний.

Суспільство виявилося неготовим підтримати владу або опозицію у застосовуваних ними формах політичної поведінки. Таким чином, політичний конфлікт набув відкладеного статусу. Відтоді як влада, так і опозиція сподівалися досягти остаточної перемоги внаслідок єдиної можливої на сьогодні форми політичної боротьби – демократичних виборів. Саме така форма подолання політичного конфлікту залишає останнє слово не за владою чи опозицією, а безпосередньо за суспільством. Однак, брак належної політичної культури і готовності з боку протиборчих сторін визнавати свою поразку, а також відсутність у влади традиції рахуватися з результатами волевиявлення громадян призвели до низки негативних наслідків.

По-перше, до нетолерантної політичної дискусії між блоком влади і радикальною опозицією.

По-друге, до спроб грубого маніпулювання громадською думкою через державні й підконтрольні ЗМІ, а також адміністративного тиску на виборців і опонентів.

По-третє, до післявиборчих спроб перегляду результатів голосування як в окремих мажоритарних округах, що проявилися у невизнанні результатів виборів лише в тих з них, де перемогли опозиційні кандидати, так і в загальнонаціональному масштабі через нав’язу­вання суспільству думки про перемогу владного блоку «За єдину Україну!».

Реально зайнявши у загальнонаціональному багатомандатному виборчому окрузі лише третє місце (менше 12%) і програвши навіть радикальній опозиції (СПУ і Блок Юлії Тимошенко разом здобули симпатії понад 14% виборців), блок «За єдину Україну!» позиціонує себе як переможця виборів через створення найбільшої фракції в парламенті внаслідок залучення депутатів-мажоритарників, величезна частка яких йшла на вибори як самовисуванці, а не кандидати блоку. Таким чином, влада знову, як і у радянські часи, демонструє суспільству, що останнє слово залишається за нею, а не за тими, хто її обирає. Це може мати виправдання лише з точки зору самовиживання нинішнього політичного режиму, але аж ніяк не сприяє подоланню тієї соціально-психологічної депресії, розв’язанню соціально-економічних проблем і подальшій демократизації суспільства, стабільності та злагоді, про які говорить сама влада.

Пропорційна частина виборів

Виборча кампанія 2002 року для звичайного виборця була значно зрозумілішою у порівнянні з попередніми парламентськими виборами, коли йому вперше довелося голосувати за партії та виборчі блоки. А тому й політичний вибір суспільства в пропорційній частині голосування був значно прискіпливішим, виборчий бар’єр вдалося подолати лише 6-м з 33-х учасників парламентських перегонів. Одним з уроків виборів 2002 року може стати усвідомлення виборцями безпосереднього зв’язку між партійною приналежністю кандидатів і політичною відповідальністю за передвиборчі обіцянки.

Результати голосування по загальнодержавному багатомандатному виборчому округу виглядають таким чином:

 

 

      

 

 

Мажоритарна частина виборів

Мотивація голосування в багатьох мажоритарних округах залишилася суттєво іншою, ніж за партії та виборчі блоки. Зокрема, це стосується ідеологічної мотиваційної складової. У багатьох регіонах України виборці або не вбачали необхідності одночасної підтримки і списку, і кандидатів-мажоритарників, висунутих партіями чи блоками, або не пов’язували ідеологічну мотивацію з конкретним представником партії (блоку) у своєму окрузі.

Ідеологічно найпослідовнішими в цьому плані виявилися виборці Західної України та Києва, які голосували за список і кандидатів в округах від блоку «Наша Україна», а також Донецької області, де було віддано перевагу кандидатам від блоку «За єдину Україну!». Цікаво, що найнепослідовнішими показали себе прихильники КПУ, список якої переміг у 100 виборчих округах, але депутатами в них стали лише шестеро комуністів.

 

Крім шести партій і виборчих блоків, які подолали виборчий бар’єр, ще п’ять політичних партій змогли провести своїх кандидатів у одномандатних округах. Частина з них також була самовисуванцями.

 

Таким чином, висуванці партій і блоків перемогли лише в 129 з 225 мажоритарних округів. Ще 27 партійців-самовисуванців також отримали депутатські мандати. Найбільше таких серед членів партій-учасниць блоку «За єдину Україну!».

Тож не дивно, що у створеній фракції «Єдина Україна» кількість депутатів-мажоритар­ників у 5 разів перевищує кількість депутатів, обраних за списком.

Формування парламентських фракцій

Внаслідок такого перерозподілу фракції, які підтримують Президента, значно зміцнили свої позиції. «Єдина Україна» з третього місця піднялася на перше, а СДПУ(о) – з останнього на четверте. Таким чином і без того складна конфігурація парламентських сил і конфлікт інтерпретацій результатів виборів фактично унеможливили створення стійкої парламентської більшості на початку роботи Верховної Ради ІV скликання.

Партійна структура новообраного парламенту

Ще складніше виглядає внутрішня структура парламенту за належністю депутатів до політичних партій. Так до фракції «Наша Україна» входять члени 11 партій, до фракції «Єдина Україна» – 10, Блоку Юлії Тимошенко – 4, до фракції СДПУ(о) входить один представник Партії регіонів. Найбільш однорідні фракції КПУ та СПУ. Крім однопартійців до фракції КПУ входять 8 позапартійних депутатів, а до СПУ – 4.

Імовірні наслідки парламентських виборів

Внаслідок політично некоректних дій влади політичний конфлікт відразу після виборів призвів до виникнення справжньої парламентської кризи, від способів розв’язання якої залежить, яким чином буде розвиватися політична ситуація до президентських виборів. В котре в українській політиці постає питання про перерозподіл владних повноважень між парламентом, Президентом та Урядом. Ця парламентська криза внаслідок неможливості розв’язання основного політичного конфлікту цілком може перерости в кризу конституційну. Проте, практика політичного процесу останнього десятиріччя засвідчує, як правило, ситуативне, а не стратегічне вирішення базових суспільних проблем. Оптимізація системи влади та зміна політичної еліти реально можливі лише після президентських виборів в Україні.

	Додаток

Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс ---------------- Рейтинг кандидатів у Президенти України ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44) ---------------- Інші новини ----------------

© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.