Новообрана Верховна Рада:
структура і перспективи діяльності
Керівництво Верховної Ради
Обрання керівництва Верховної Ради стало першим серйозним питанням, яке постало перед новим складом парламенту. В Україні посада Голови Верховної Ради України помилково вважається другою за значенням після посади Президента України, в той час як у світі другою (а у парламентських державах навіть першою) за значенням є посада Прем’єр-міністра, глави уряду). Проте в умовах української політичної дійсності посада спікера парламенту набула особливої ваги у зв’язку з тим, що саме він представляє парламент у відносинах з Президентом та Урядом, а також у зовнішньополітичних контактах. Крім впливу даної посади на перебіг законотворчого процесу, спікер парламенту в Україні, як правило, стає серйозною політичною фігурою і може розглядатися як імовірний кандидат на посаду Президента.
Боротьба за обрання спікера новообраного парламенту розгорнулася ще й тому, що саме він за Конституцією підписує рішення Верховної Ради про порушення процедури імпічменту проти Президента, що є особливо актуальним для тих політичних сил, які провели свою виборчу кампанію під антипрезидентськими гаслами. Очевидно дана мотивація була важливою і для президентської сторони, адже Леонід Кучма однозначно наполягав на кандидатурі саме екс-глави своєї Адміністрації.
Протягом місяця політичне життя України майже цілком зосереджувалось у стінах парламенту. Неможливість обрати керівні органи Верховної Ради призвела до справжньої парламентської кризи, розв’язання якої було неможливе всередині парламенту. З метою розблокування переговорного процесу вперше відбулися спроби ув’язати обрання за «малим пакетом» — Голову, першого заступника і заступника Голови Верховної Ради з так званим «великим пакетом» — посадами голів та перших заступників голів парламентських комітетів. Більше того, фракція переможця виборчої кампанії — блоку «Наша Україна» вийшла з ініціативою щодо укладення Договору про спільні дії фракцій, згідно з яким розподіл посад у президії Верховної Ради залежав не лише від розподілу парламентських комітетів, а й посад в Уряді (формування Уряду парламентською більшістю) та в іших інститутах державної та місцевої влад.
Це однозначно свідчить про прагнення політичних сил, представлених у парламенті, відігравати важливішу роль в українській політиці, впливати на призначення Уряду, а також керівництва обласних та районних держадміністрацій. З одного боку, це обумовлено посиленням «партизації» новообраного депутатського корпусу, а також більшою згуртованістю депутатів у фракціях великих блоків. Якою б не була подальша доля так званих «мегафракцій», статус Верховної Ради у формуванні інститутутів державної та місцевої влад буде посилюватися.
Не вперше обрання керівництва парламенту відбувалося в пакеті шляхом таємного голосування бюлетенями. Але за умови максимальної поляризації позицій фракцій «за Литвина — проти Литвина», єдиним способом довести виборцям свою непричетність до обрання спікером парламенту лідера непопулярної політичної сили (блок «За єдину Україну!» набрав лише близько 12% голосів виборців) була неучасть у голосуванні, а точніше – неотримання бюлетеня. Рішення про обрання Головою Верховної Ради Володимира Литвина (фракція «Єдина Україна»), першим заступником Голови Геннадія Васильєва (фракція «Єдина Україна») і заступником Олександра Зінченка (фракція СДПУ(о)) було прийнято 226 голосами.
Фракційний розподіл Верховної Ради
За даними експертів, за пакет «Литвин-Васильєв-Зінченко» віддали свої голоси 175 членів фракції «Єдина Україна», 31 член фракції СДПУ(о), 7 членів фракції «Наша Україна», 1 член фракції КПУ (невдовзі були виключені зі складу фракцій) та 10 позафракційних депутатів. Решта голосів, імовірніше за все, теж належала представникам опозиційних фракцій. Обрання спікера поділило парламентські фракції на два антагоністичні табори: «Єдина Україна» і СДПУ(о) з одного боку та «Наша Україна», комуністи, соціалісти і фракція Блоку Юлії Тимошенко з іншого.
Якби парламентські вибори відбувалися в Україні за чисто пропорційною виборчою системою, то за збігання коефіцієнту перерозподілу виборча квота на один мандат становила б 43 615 отриманих голосів виборців. Тобто, фракційний склад парламенту виглядав би наступним чином:
|
|
Партії та виборчі блоки |
Кількість голосів |
Імовірна кількість мандатів |
|
1. |
«Наша Україна» |
6 108 088 |
140 |
|
2. |
Комуністична партія України |
5 178 074 |
119 |
|
3. |
«Єдина Україна» |
3 051 056 |
70 |
|
4. |
Блок Юлії Тимошенко |
1 882 087 |
43 |
|
5. |
Соціалістична партія України |
1 780 642 |
41 |
|
6. |
Соціал-демократична партія України (об’єднана) |
1 626 721 |
37 |
Таким чином, Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», Блок Юлії Тимошенко та Соціалістична партія України Олександра Мороза отримали б майже половину парламентських мандатів — 224, а разом з комуністами вони б мали 343 голоси (на момент обрання парламенту з урахуванням мажоритарної частини це складало 226 голосів).
Пропрезидентські «Єдина Україна» та СДПУ(о) мали б лише 107 (на момент обрання парламенту з урахуванням мажоритарної частини — 208).
Мінімальна перемога В. Литвина стала можливою, насамперед, завдяки збереженню мажоритарної частини виборів, а також більшій сконсолідованності пропрезидентських фракцій, центр прийняття рішень якої, насправді знаходився не в парламенті, а в Адміністрації Президента. Натомість опозиційним фракціям було набагато важче порозумітися між собою через ідеологічні протиріччя, особисту психологічну недовіру до партнерів, а також через відсутність авторитетного центру впливу поза парламентом, яким, наприклад, міг би бути Круглий стіл опозиційних політичних партій (а не фракцій). Незважаючи на це, парламентській четвірці інколи вдавалося голосувати узгоджено і організовано, перемагаючи таким чином пропрезидентські фракції. Наприклад, у другий день роботи Верховної Ради опозиції вдалося провалити пропозицію розширення кількості парламентських комітетів до 28, яка йшла від пропрезидентських сил для того, щоб створити простір для маневру під час переговорних процесів з окремими депутатськими середовищами перед обранням керівництва Верховної Ради. За те, щоб залишити традиційну кількість парламентських комітетів проголосував 231 народний депутат: 116 членів фракції «Наша Україна», 63 комуністи, 22 соціалісти, 23 члени фракції Блоку Юлії Тимошенко та 7 позафракційних (див. Додатки).
Найрезультативнішим на початку роботи парламенту було голосування за Постанову про порядок висвітлення роботи Верховної Ради в ЗМІ – 331 голос (див. Додатки). Голосування за керівництво парламентськими комітетами 28 травня 2002 року вже не було таким показовим, адже депутати всіх фракцій голосували неодностайно, виходячи з того, що більшість депутатів сприймала це рішення як домовленість на основі великого компромісу.
Комітети Верховної Ради
Тим не менше, деякі фракції, які програли боротьбу за керівні посади в президії, змогли взяти реванш у розподілі посад голів парламентських комітетів. Так представники фракції «Наша Україна» очолили 10 комітетів, а комуністи — 6. «Єдиній Україні» дісталися 4 комітети, Блоку Юлії Тимошенко — 2, соціалістам — 1 комітет та 1 спецкомісія з питань приватизації, а СДПУ(о) — лише один комітет.
Внутрішня структура парламентських комітетів також визначена постановою Верховної Ради. Так, до складу кожного з комітетів Верховної Ради України четвертого скликання на момент створення може входити не менше 10 народних депутатів України. При кількості членів комітету від 10 до 20 народних депутатів України відповідним комітетом обирається заступник Голови комітету, при кількості членів комітету від 20 до 30 народних депутатів України – два заступники Голови комітету, а при кількості членів комітету понад 30 народних депутатів України і більше – три заступники Голови комітету.
Найчисельнішими виявилися комітети з питань бюджету, паливно-енергетичний, фінансів і банківської діяльності та з закордонної політики. У Додатках наводимо структуру та персональний склад парламентських комітетів.
Вперше в історії сучасного українського парламентаризму шляхом політичних переговорів було визначено й те, хто буде посідати місця заступників та секретарів комітетів. Як відомо, Закон України «Про комітети Верховної Ради України» чітко передбачає процедуру обрання заступників та секретаря на засіданні комітету за пропозицією Голови комітету. Проте, абсолютна більшість комітетів діяла у відповідності до домовленостей лідерів фракцій. Виключення склали лише Комітет у закордонних справах (Голова – Дмитро Табачник) та Комітет з питань будівництва, транспорту та зв’язку (Голова – Валерій Пустовойтенко), де представники опозиційних фракцій не були обрані до керівництва комітетами попри політичні домовленості. Це стало предметом обговорення на Погоджувальній раді і, скоріше за все, керівники вищеназваних комітетів шукатимуть варіанти врегулювання цього питання.
Отже, процес формування керівництва парламенту та комітетів засвідчив високий ступінь політичної структурованості та, відповідно, посилення ролі депутатських груп та фракцій щодо ухвалення рішень Верховною Радою України четвертого скликання.
|
|
 Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
---------------- Рейтинг кандидатів у Президенти України
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
---------------- Інші новини---------------- |
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.