"> Дванадцять раундів незалежності

Олександр Дергачов,
політолог


Дванадцять раундів незалежності

  

У середині серпня журналісти завжди починають особливо наполегливо шукати позитив, готуючись до святкових публікацій. Але цього продукту вищого гатунку наша країна й після дванадцяти років реформування практично не виробляє. Ще сумнішим є те, що саме ставлення до кожної чергової річниці незалежності залишається казенним, псевдопатріотичним, а отже – архаїчним і провінційним. Це все ще не народне свято і саме таким воно стало внаслідок реалізації політичних розрахунків та культурних і естетичних уподобань вищого керівництва.

Звичайно, це недобре, як зазначив Президент Леонід Кучма на урочистому засіданні, коли не помічають наших успіхів. Однак, якщо тих, хто не помічає – величезна кількість, при чому джерела інформації у них найнадійніші – власне повсякденне життя, то це – беззаперечний діагноз стану держави і суспільства, який не можна скорегувати засобами пропаганди. Президент також слушно зауважує, що все пізнається у порівнянні. І для цього є відносно зручні приклади – деякі країни пострадянського простору, що знаходяться у ще гіршому соціально-економічному і політичному стані та не обов’язково мають значні геополітичні переваги. Проте, якщо ми дійсно прагнемо повернення до Європи, маємо обирати відповідні зразки для оцінки власних досягнень і бути самокритичнішими.

Якщо б доповідь про результати дванадцяти років національного розвитку писали пересічні громадяни, то, за даними опитування Інституту соціології Національної Академії Наук, 55,3% назвали б найхарактернішими прикметами сьогодення хабарництво, корупцію; 54,6% – розвал економіки; 49,8% – безробіття; 47,1% – зубожіння населення; 38,3% – невпевненість у майбутньому; 21,3% – високий рівень злочинності; 21,0% – екологічні проблеми; 17,4% – бездуховність; 15,3% – відродження церкви, релігії;14,4% – відсутність дефіциту товарів, черг (аби були гроші); 12,3% – слабкість влади; 11,8% – можливість працювати на себе, власне діло; 9,1% – свободу слова; 7,2% – вільний виїзд за кордон; 3,8% – демократію; 1,9% – простір для ініціативи, свобода вибору; 0,9% – піднесення національної культури[1].

В уявленнях громадян найтісніше пов’язані з образом сучасного українського суспільства такі поняття як “злидні” – 62,4%; “розруха” – 44,7%; “безлад” – 43,3%; “тупик” – 23,0%; “протистояння” – 12,7%; “тиск” – 12,4%. Тоді як “багатство”, “перспектива”, “свобода” набрали відповідно 5,5; 5,3 і 4,7%[2]. Відверта оцінка державної політики міститься у переліку того, чого найбільше бояться наші громадяни: безробіття – 75,6%; зростання цін – 75,1%; невиплати зарплат, пенсій – 68,8%; голоду – 52,8%; зростання злочинності – 59,9%…Але при цьому у майбутнє України 58,8% наших співвітчизників дивляться з надією, тоді як лише 46,9% – з тривогою; 22,8% – зі страхом і 19,8% – з розгубленістю[3]. Цілком зрозуміло, що ця надія пов’язана, радше, не з діями чинної влади, а з перспективою її зміни.

Далі звернемося до експертних оцінок результатів дванадцятирічного державотворення та суспільного розвитку. Якщо виходити з європейських стандартів, Україна – умовно демократична країна. Динаміка в сфері дотримання політичних і громадянських прав та свобод, починаючи з кінця минулого десятиліття, – негативна. В країні не відбувається послідовного руху від авторитаризму до консолідованої демократії[4]. Найважливішим базовим чинником суспільно-політичного розвитку України стало те, що унезалежнення вирішило лише проблеми державності як такої, але залишило без чіткої відповіді питання про нову систему цінностей і модель національного розвитку. Владна еліта та бюрократія, які значною мірою зберегли свої позиції і виявились чи не єдиними організованими суспільними групами, отримали простір для активних дій у відповідності до власних інтересів.

Закономірним наслідком стало те, що ми залишаємося слабкою нереформованою країною, яка досі не скористалась перевагами державної незалежності. Це обумовлено всіма її базовими характеристиками: відносинами власності, загальними умовами і практикою ведення бізнесу, рівнем його тінізації та криміналізації, відносинами між бізнесом і політикою, особливостями політичної та державної еліти, соціальним статусом бюрократії, розвитком корупції, масовою свідомістю і громадянськими якостями значної частини населення, нерозвиненістю парламентаризму й місцевого самоврядування, вкрай низькою роллю права та ефективністю законодавства, потенціалом громадянського суспільства, незабезпеченістю соціальних і політичних прав та свобод, безвідповідальністю виконавчої влади. Це виникло не саме по собі, а стало наслідком свідомих дій чи побічним, але закономірним, результатом політики недемократичної влади. Як свідчить багаторічний досвід, відносини між владою і суспільством в Україні є нерівноправними, непартнерськими, переважно неконструктивними. При цьому влада домінує, повною мірою користуючись слабкостями суспільства, закріплюючи політичну практику, за якої, попри чинні закони, суспільство не здатне впливати на її формування та дії.

Найсерйозніші проблеми існують з політичними і громадянськими правами. Вибори після 1994 року не були вільними і чесними, демократичні норми формування влади дотримуються лише умовно, результати волевиявлення громадян цілеспрямовано спотворюються, принцип виборності застосовується обмежено. Змінність влади фактично не має чіткої прив’язки до результатів волевиявлення виборців. Права опозиції недостатньо забезпечені законодавчо і на практиці не дотримуються.

Наявне свідоме ухиляння від демократичного реформування судової системи і закріплення фактичної несамостійності цієї гілки влади та відсутність можливостей тиску на неї. Це доповнюється нарощуванням потенціалу правоохоронних та контрольних структур і формуванням специфічного стилю та спрямованості їхньої діяльності. Загалом складається практика вільного трактування та вибіркового застосування чинних законів, системного використання державних органів як знаряддя політичної боротьби, передовсім – стримування сил, здатних скласти конкуренцію владі[5].

Масштабне нехтування правом, недотримання державою власних зобов’язань, бюрократичний та податковий тиск на підприємців та економічно активних громадян спотворили ставлення значної частини населення до такої громадянської чесноти як законослухняність. Все це демонструє розміри тої дистанції, що відокремлює нас від правової демократичної держави.

У системі власності і бізнесовій сфері процес реформування та, конкретно, роздержавлення не призвів до нових пропорцій у володінні і користуванні матеріальними ресурсами й механізмами отримання засобів існування на користь незалежних приватних власників. Концентрація величезних ресурсів (фінансово-економічних, владних, інформаційних) у руках окремих кланових промислово-фінансових угруповань призводить не тільки до послаблення власне національного потенціалу, а й містить серйозний ризик його використання для руйнації країни. Різке скорочення валового внутрішнього продукту і зниження життєвого рівня населення, які не можна заперечувати, офіційно пояснюються радянською спадщиною, об’єктивними обставинами. Вкрай нерівномірний та несправедливий розподіл національних ресурсів і розшарування за рівнем прибутків начебто не помічаються. А те, що ці явища є прямим наслідком свідомих дій владного істеблішменту, – всіляко приховується і заперечується.

За даними Міжнародної організації праці, які визнав уряд України, офіційний рівень безробіття у 2002 році становив 11% економічно активного населення, – це майже 2,5 млн. громадян. Країна занепадає в результаті депопуляції та практично вимушеної еміграції. Починаючи з 1993 року, відбувається сталий процес неухильного зменшення населення внаслідок різкого скорочення народжуваності та зростання смертності. Вчені прогнозують, що у 2026 році населення України зменшиться до 42 млн. осіб. Збільшення рівня міграції з України означатиме, що населення України скорочуватиметься дедалі загрозливішими темпами, особливо зважаючи на тенденцію до збільшення кількості трудових мігрантів. За даними Міністерства закордонних справ України, у Польщі працює близько 300 тис. громадян України, у Італії – 200 тис. (за експертними оцінками, які лунали під час нещодавнього візиту Голови Верховної Ради України до Італії, – близько 500 тис.), у Чехії – близько 200 тис., у Португалії – 150 тис., в Іспанії – до 100 тис., у Туреччині – 35 тис., у США – 20 тис. Усього, за експертними даними МЗС України, за кордоном на заробітках нелегально перебуває понад 2 млн. громадян України.

На думку Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової, реальнішою є цифра, як мінімум, 5 млн. громадян України, які щороку перебувають за межами України на заробітках. А якщо взяти до уваги, що в Україні налічується 28 млн. громадян працездатного віку, то, щонайменше, кожен п’ятий економічно активний українець працює в іншій державі[6]. Головні причини такої ситуації – соціально-економічні. В їх основі – штучне заниження частки заробітної плати у доданій вартості, що додатково збільшує різницю винагороди, яку наші співвітчизники можуть отримати в Україні та за кордоном. За даними Державного комітету статистики України, заробітна плата у промисловості України у 2002 році за одну оплачувану годину становила 3 грн. 26 коп. або 0,6 долара США, що у понад 27 разів менше, ніж в Італії; у 53 рази менше, ніж у Німеччині[7]. Фактично це є фундаментальним порушенням прав людини, свідоцтвом збереження принципу “людина для держави”.

Так само свідомо, у відповідності до інтересів кланово-олігархічних угруповань, стримується реальне реформування економічної сфери. Відсутність цивілізованих умов ведення бізнесу виключає вільну конкуренцію, надає можливості здійснювати приватизацію і отримувати прибутки за рахунок “особливих” стосунків з владою. Зрощування бізнесу і влади, розвиток тіньової економіки і корупції, на жаль, перетворились на цілком органічні явища, на складову моделі суспільного устрою, а не на окремі вади, з якими можна боротися. Зберігається значна фінансово-економічна ізольованість країни.

За низької ефективності публічної влади в країні зросла тіньова політика і склалася відповідна паралельна система використання державних механізмів. Президент, крім офіційних повноважень, зосередив у своїх руках велетенську неофіційну неконтрольовану суспільством і нерегульовану законодавчо владу. Іншим яскравим проявом особливостей самоорганізації правлячої верхівки є фінансово-промислові групи з виразними ознаками клановості. Безпосереднє входження їх лідерів у владу, широке використання ними владних механізмів для обслуговування групових інтересів так само перетворює їх на реальних політичних акторів. Така подвійна система владарювання цілеспрямовано створювалась протягом багатьох років і сьогодні утвердилась не тільки у центрі, а й на місцях. Вона вбирає у себе не тільки виконавчу вертикаль, а й ради всіх рівнів та охоплює державу в цілому. Вона є організаційною основою переплетіння влади і бізнесу, тіньової та напівтіньової економіки і політики. Вся ця система, таким чином, поєднує елементи керованої бюрократичної демократії та олігархії, а на чолі її стоїть Президент, який є не тільки народним обранцем, а й визнаним неформальним лідером найзаможнішої та найвпливовішої частки еліти. Потужність непублічного впливу на офіційну державну владу вносить додаткову суперечність в її діяльність, унеможливлює її вдосконалення. Насправді й політична реформа за ініціативою Президента є спробою пристосування офіційної системи влади до її фактичної непублічної організації. У цю систему координат цілком вписується йідея переходу від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки з практично будь-яким розподілом повноважень між президентом, парламентом і урядом.

Чинна система урядування не передбачає існування функціонально незалежних і ефективно захищених державних структур та службовців, здатних і зобов’язаних в межах своєї компетенціїспиратись на Закон, а не бездумно виконувати будь-які вказівки згори. Подібна бюрократична система замикається на саму себе і за способом свого функціонування не орієнтована на спілкування з суспільством та обслуговування інтересів громадян.

Обов’язковою умовою існування такої системи влади є поєднання лідерства у публічній та тіньовій політиці однією особою. Тому у чинного режиму й наявні проблеми з обранням спадкоємця, – кандидата від влади, оскільки він має сподобатись не тільки їй самій. І, відповідно, перспектива демократичних виборів сприймається ним як загроза. Так само й політична реформа є передовсім спробою пристосування офіційної системи влади до її фактичної непублічної організації. Абсолютна несумісність варіантів реформи, що їх послідовно пропонувало президентське оточення у 2000 році, навесні та восени 2003 року, насправді не має дивувати, адже ними передбачається збереження принципових засад здійснення влади, які склалися в останній період. Новий офіційний розподіл повноважень у межах тієї ж владної верхівки не відміняє, а лише частково корегує тіньову структуру влади. Вибори, за цих обставин, мають дві основні функції – легалізації тіньових домовленостей і демонстрації успіхів демократизації.

Дедалі очевиднішою стає невідповідність правлячої верхівки задачам, що стоять перед країною. Неготовність державного механізму і політичної системи в цілому до ефективного рішення актуальних проблем та протидії кризовим процесам, а фактично їх інакша орієнтованість перетворюється на головну загрозу нації. Наявні нецивілізовані пропорції ваги і ролі особистих, групових та державних інтересів, ненормально великі розбіжності між інтересами правлячої еліти й інтересами суспільства, їхня взаємна відчуженість, привласнення і широкомасштабне використання державних механізмів у вузькогрупових цілях, безконтрольність та непрозорість діяльності влади.

Країна у такому стані й за такої влади не здатна посісти гідне місце в системі сучасних міжнародних відносин і захистити власні національні інтереси. За останній рік офіційний Київ зробив чимало політико-дипломатичних кроків для активізації співпраці з західними партнерами. Водночас, стало ще очевиднішим, що демократичні реформи в економічній і політичній сферах, необхідні для інтеграції в європейські та євроатлантичні структури, поки є нездійсненними. Події останніх місяців і міжнароднапрограма на осінь 2003року скоріше переконують, що балансування між Заходом і Росією продовжується. Більше того, виникли нові, фундаментальніші невизначеності, пов’язані з проектом Єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю і Казахстаном.

Закономірно, що замість чітких орієнтирів для побудови зовнішньополітичної стратегії, Україна після дванадцяти років незалежності має багатоманітний набір завдань, засад, напрямів та пріоритетів, які залишають надзвичайно широкий простір для офіційних інтерпретацій, вибіркового застосування, чи навіть неофіційного перегляду. За умов швидких і масштабних геополітичних трансформацій, формування нової системи міжнародної системи безпеки, все це безпосередньо і вкрай негативно впливає на міжнародне становище України.

Досі не знайдено дієвого перспективного алгоритму у відносинах з західними державами. Зростання їх впливу практично не компенсується підвищенням конкурентоспроможності країни, її партнерського потенціалу. Все ще переважно схематично сприймаються глибокі інтеграційні процеси, що відбуваються в ЄС, і до яких Україна прагне долучитися. Продовжуються спроби суміщення євразійської та європейської інтеграцій, ігнорується їх принципова відмінність. У першому випадку достатньо рішення президентів, кількох зустрічей “високих представників” і ніяких критеріїв членства, жодних потреб у реформуванні. Бажаною є скоріше відмова від реальних реформ, адже саме недореформованість економічної та політичної сфер та органічна подібність владних еліт є головним, що досі зближує пострадянські країни.

Ситуація в Європі, що об’єднується, цілком протилежна. Найрозвиненіша і найефективніша міжнародна спільнота наполегливо просувається шляхом вдосконалення. Головний напрям реформування ЄС – забезпечення високої демократичності загальноєвропейських інституцій може спричинити збільшення дистанції, що відділяє нас від Європи. Сьогодні розвиток демократичних інститутів перетворюється на обов’язкову умову повноцінної участі держави не тільки у підтриманні міжнародного миру, а й співпраці загалом. Фактично це є її обов’язком перед світовою спільнотою. Неконтрольованій національними засобами владі у цивілізованому світі взагалі не довіряють; розвинені громадянські інституції перетворюються на обов’язкову і важливу складову партнерського потенціалу держави.

Щирість намірів та практична здатність реалізувати європейський вибір наочно виявляються багаторічним зволіканням з виконанням зобов’язань перед Радою Європи, фактичною відмовою від реалізації реформаторських положень Хартії про Особливе партнерство між Україною та НАТО, недостатньою наполегливістю у реалізації Угоди про партнерство і співробітництво з ЄС та готовності використати можливості програми сусідства. Розроблений українськими урядовцями проект Плану дій “Україна – ЄС”, який, на жаль, не став за європейською практикою предметом широкого обговорення фахівців та громадськості, все ж, як очікується, буде орієнтований на наближення до норм ЄС і підвищення рівня відносин із Союзом. Залишається сподіватись, що й спрямованість та темпи реформування в нашій країні забезпечать її повномасштабну участь у творенні нової Європи.

Доводиться визнати, що незалежність стала справжнім випробуванням для країни. І це випробування вона проходить не як єдине ціле. Досвіду спільного життя, політичної культури, інтелектуальних та моральних якостей еліти не вистачило для національної консолідації і обрання раціональної стратегії перетворень та розвитку. Від незалежності безумовно виграв тонкий прошарок політичної, бюрократичної і бізнесової еліт, нездатний цю незалежність захистити, але готовий посвяткувати.



[1]Українське суспільство: соціологічний моніторинг 1994-2003. – К.: Інститут соціології НАН України, 2003. – С. 90-91.

[2] Там само, – С. 91.

[3] Там само, – С. 93.

[4] Див.: Freedom in the World. Country Ratings, 1972-73 – 2001-02. – New York: Freedom House, 2002.

[5] Див.: Рада Європи. Парламентська Асамблея. Дотримання Україною зобов’язань. Резолюція 1179 (1999). Страсбург, 27 січня 1999.

[6] Див.: Виступ Н. І. Карпачової у Верховній Раді України 2 квітня 2003.

[7] Там само.


Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.