уряд віктора ющенка:
оцінка діяльності та причини відставки

Від часу прийняття «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня 1990 року), склад керівництва Кабінету Міністрів України змінювався одинадцять разів.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 28 червня 1990 року Віталій Масол був призначений Головою Ради Міністрів УРСР. 23 жовтня 1990 року був звільнений з посади за власною заявою. До призначення Голови Ради Міністрів виконання його обов’язків покладалося на заступника Голови Ради Міністрів, Голову Державного комітету з економіки УРСР Вітольда Фокіна.

Останній невдовзі (14 листопада 1990 року) був призначений Головою Ради Міністрів УРСР. 18 квітня 1991 року відповідно до Закону України, прийнятого Верховною Радою внаслідок ухвалення «Декларації про державний суверенітет України», В. Фокін був призначений Прем’єр-міністром України. Його перебування на посаді завершилося 1 жовтня 1992 року, коли Верховна Рада України погодилася на пропозицію Президента України увільнити його від обов’язків Прем’єр-міністра.

2 жовтня 1992 року Указом Президента України виконання обов’язків Прем’єр-міністра України було покладено на Валентина Симоненка.

13 жовтня 1992 року черговий Уряд України очолив Леонід Кучма. Його прем’єрство протривало до 21 вересня 1993 року.

Указом від 27 вересня 1993 року Президент України Леонід Кравчук закріпив за собою право здійснення безпосереднього керівництва Кабінетом Міністрів України. Того ж 27 вересня Указом Президента України «Про Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ та подолання економічної кризи» виконання обов’язків Прем’єр-міністра України покладалося на Юхима Звягільського. Цей склад Кабінету Міністрів України, на чолі з Президентом та виконуючим обов’язки, розглядається нами як четвертий Уряд України.

16 червня 1994 року, після позачергових виборів до Верховної Ради України ХІІІ (І) скликання, був призначений новий керівник Уряду. Вдруге цю посаду обійняв Віталій Масол.

Указом Президента України від 3 березня 1995 року, на період відпустки В. Масола, виконання обов’язків Прем’єр-міністра було покладено на Євгена Марчука. 4 квітня 1995 року Віталія Масола було звільнено з посади.

Є. Марчук очолював Кабінет Міністрів України з 8 червня 1995 року по 27 травня
1996 року.

28 травня 1996 року на посаду Прем’єр-міністра України було призначено Павла Лазаренка. У зв’язку з прийняттям Конституції України (28 червня 1996 року) Прем’єр-міністр України і весь склад Кабінету Міністрів 5 липня 1996 року склав свої повноваження, продовжуючи виконувати свої обов’язки до сформування нового складу Уряду.

Свій другий Уряд П. Лазаренко очолив 11 липня 1996 року. Під час другого терміну прем’єрства Павла Лазаренка (на час його хвороби) Указом Президента України виконання обов’язків глави Уряду покладалося на Василя Дурдинця (з 19 червня 1997 року). 2 липня 1997 року він був призначений Указом Президента України виконуючим обов’язки Прем’єр-міністра України, у зв’язку з прийняттям відставки П. Лазаренка.

16 липня 1997 року Прем’єр-міністром України був призначений Валерій Пустовойтенко. 30 листопада 1999 року в день інавгурації вдруге обраного на посаду Президента України
Л. Кучми, згідно з Конституцією, Кабінет Міністрів України в повному складі подав у відставку.

22 грудня 1999 року десятий Уряд України очолив Віктор Ющенко. 26 квітня 2001 року Верховна Рада України прийняла резолюцію про недовіру Кабінету Міністрів України.
28 квітня 2001 року Президент України підписав Указ «Про відставку Кабінету Міністрів України».

29 травня 2001 року одинадцятий Уряд України очолив Анатолій Кінах.

Уряди суверенної України

Уряд	Прем’єр-міністри України	Термін перебування
1	МАСОЛ Віталій Андрійович	28.06.1990 р.— 23.10.1990 р.
2	ФОКІН Вітольд Павлович	14.10.1990 р. (18.04.1991 р.) — 01.10.1992 р.
	СИМОНЕНКО Валентин Костянтинович (в. о.)	02.10.1992 р.—13.10.1992 р.
3	КУЧМА Леонід Данилович	13.10.1992 р.— 21.09.1993 р.
4	ЗВЯГІЛЬСЬКИЙ Юхим Леонідович	27.09.1993 р.— 16.06.1994 р.
5	МАСОЛ Віталій Андрійович	16.06.1994 р.— 04.04.1995 р.
	МАРЧУК Євген Кирилович (в. о.)	03.03.1995 р.— 08.06.1995 р.
6	МАРЧУК Євген Кирилович	08.06.1995 р.— 27.05.1996 р.
7	ЛАЗАРЕНКО Павло Іванович	28.05.1996 р.— 05.07.1996 р.
8	ЛАЗАРЕНКО Павло Іванович	11.07.1996 р.— 02.07.1997 р.
	ДУРДИНЕЦЬ Василь Васильович (в. о.)	19.06(02.07).1997 р. — 16.07.1997 р.
9	ПУСТОВОЙТЕНКО Валерій Павлович	16.07.1997 р.— 30.11.1999 р.
10	ЮЩЕНКО Віктор Андрійович	22.12.1999 р.— 28.04.2001 р.
11	КІНАХ Анатолій Кирилович	29.05.2001 р.

Особливості призначення десятого Прем’єр-міністра України

Після переобрання Леоніда Кучми на другий термін постала проблема призначення нового Прем’єр-міністра. Першою була запропонована кандидатура попереднього Прем’єра Валерія Пустовойтенка.

Історія з процедурою призначення Валерія Пустовойтенка на посаду десятого Прем’єр-міністра однозначно засвідчила серйозні розбіжності серед політичних сил та олігархічних угруповань, які підтримували на президентських виборах Леоніда Кучму.

Як відомо, напередодні голосування по кандидатурі Валерія Пустовойтенка народні депутати України не підтримали варіант поіменного голосування картками і в результаті колишній Прем’єр-міністр отримав 206 голосів. Це дало підстави його прихильникам твердити, що непоіменна процедура голосування картками призвела до роздвоєності політичної поведінки депутатів СДПУ(о) та «Відродження регіонів». Напередодні вони заявили про однозначну підтримку Валерія Пустовойтенка, а в сесійній залі голосували проти. Подібну думку висловив і лідер НДП Валерій Пустовойтенко.

Коли Леонід Кучма запропонував наступного кандидата на посаду Прем’єр-міністра – Віктора Ющенка, знову стала активно дебатуватися проблема зміни процедури голосування.
21 грудня 1999 року на пропозицію депутатів фракції «Реформи–Конгрес» було поставлено питання «Про включення до порядку денного питання щодо процедури надання згоди Верховної Ради на призначення Прем’єр-міністра України». Після кількох непоіменних голосувань – поіменний режим зафіксував згоду 188 депутатів включити це питання до порядку денного, при цьому – проти було 107, утрималось 4 і не голосувало 56 депутатів. Цікаво, що дане рішення не пройшло завдяки позиції пропрезидентських об’єднань – «Відродження регіонів» (13 не голосувало і 1 – проти), фракції СДПУ(о) (12 не голосувало, 1 – проти) та фракції Партії зелених (7 відсутніх).

Стало зрозумілим, що, попри ейфорію загальної підтримки Віктора Ющенка, непоіменний режим голосування може призвести до повторення ситуації з Валерієм Пустовойтенком. Саме тому на вечірній нараді 21 грудня 1999 року 11 фракцій та депутатських груп з Президентом було прийнято рішення знову поставити питання про поіменну процедуру голосування. Після того, як 22 грудня 1999 року на пленарному засіданні Верховної Ради було підтримано рішення змінити процедуру надання згоди Верховної Ради на призначення Прем’єр-міністра, стало очевидним, що Віктор Ющенко обійме посаду десятого Прем’єр-міністра України.

Водночас, той факт, що за Віктора Ющенка проголосувало 296 депутатів, не означав автоматичного утворення парламентської більшості саме в такій кількості. Можемо говорити лише про те, що це голосування засвідчило початок створення реальної парламентської проурядової більшості, яка могла нараховувати біля 230 осіб, в гіршому варіанті – це могла бути парламентська проурядова коаліція із 170–190 депутатів.

Загалом, серед 296 депутатів, які проголосували в поіменному режимі за кандидатуру Віктора Ющенка, можна виокремити щонайменше три групи політиків: перша – підтримала реформатора Ющенка, прагнучи утворити в парламенті проурядову більшість та, відповідно, сформувати реформаторський Уряд з конкретною програмою дій; друга група – швидше політичні противники Ющенка, які були переконані, що як можливий кандидат на посаду Президента та загалом перспективний політик, він не вирішить соціально-економічних проблем України, потерпить фіаско вже найближчим часом і втратить, таким чином, свої політичні дивіденди; третя група депутатів – опозиційні як до Президента, так і до концепції ліберальних реформ політичні сили, які обрали менше зло і надію на те, що в Україні не буде знищено політичну опозицію.

Політико-правовий статус та структура Уряду

Призначення Віктора Ющенка на посаду Прем’єр-міністра України, новий склад українського Уряду, висунення ним низки принципових ініціатив з реформування різних сфер економіки дали підстави характеризувати десятий Уряд України як «реформаторський».

З радянських часів тривала традиція сприймати українські уряди швидше як господарські відділи при Адміністрації Президента, ніж найголовніший державний орган у системі виконавчої влади, як записано в Конституції. Попередні уряди, як прості інструменти виконання чужих рішень, влаштовували багатьох інших політичних суб’єктів. Але після президентських виборів 1999 року і доведення економіки до межі дефолту стало зрозуміло, що роль і місце Уряду в структурі здійснення державної влади необхідно переглянути. Відповідати за стан справ у державі Уряд може лише тоді, коли матиме достатні для цього повноваження і зону відповідальності.

Верховна Рада України прийняла закон про Кабінет Міністрів у листопаді 1999 року. А
15 грудня Президент наклав на нього вето, одночасно підписавши три укази, спрямовані на реалізацію адміністративної реформи. Однак, підготовлені Адміністрацією Президента пояснення до президентського вето в багатьох моментах явно суперечили підписаним указам. Саме тому Президент через два тижні відізвав свої зауваження щодо закону про Кабмін. Конституційна схема прийняття законів передбачає у випадку відкликання Президентом своїх зауважень, підписання ним проголосованого у парламенті законопроекту. І лише після цього до нього можна вносити зміни. З іншого боку, якби у Президента виникли інші зауваження до закону, він повинен був надіслати їх до парламенту. Проте, закон про Кабмін до сьогодні не підписаний Президентом, а повторні зауваження до закону до Верховної Ради протягом 2000 року не надходили. Подібна ситуація склалася і довкола закону про обласні й районні державні адміністрації. Тому в рамках процедури і згідно з нормами регламенту парламент не може зробити наступного кроку. Фактично сьогодні діяльність Кабінету Міністрів законодавчо не врегульована, оскільки Конституція задає лише основні рамки діяльності Уряду. З іншого боку, без цього закону неможливо провести адміністративну реформу, відповідальність за яку покладено саме на Уряд. До того ж неможливо приймати наступні закони, пов’язані з регулюванням діяльності центральних органів влади і реформуванням державної служби, які чекають розгляду вже два роки.

Ще одною відмінністю Уряду була зміна стилю. Стилі попередніх урядів були розподільчими, основні свої завдання вони вбачали в тому, аби найефективніше розподілити те, що надходить до Державного бюджету. Стиль десятого Уряду можна назвати управлінським. Для Уряду В. Ющенка ключовим завданням було встановлення спільних загальних правил поведінки в економічній сфері, а також виконання цих правил. На відміну від своїх попередників Уряд В. Ющенка від самого початку став активним гравцем української політики, тобто на політичні дії своїх опонентів відповідав самостійно, не апелюючи до Президента. Разом з тим Уряд ніби і мав певний карт-бланш, але його межі ніким не були встановлені. Наприклад, у гуманітарній сфері, де немає інтересів олігархічних груп, урядова активність практично не викликала протидії й не оскаржувалася. А от в тому ж паливно-енергетичному комплексі конфліктні ситуації виникали одна за одною і розв’язувалися ціною відставок окремих урядовців.

Показово, що Уряд розпочав адміністративну реформу з інституційних змін власної структури. До 2000 року Кабмін і міністерства, що входили до його складу, працювали в автономному режимі. На засіданнях Уряду приймалися заздалегідь підготовлені апаратом рішення. Прем’єр-міністру доводилося щодня підписувати сотні документів, в яких він фізично не мав змоги розібратися. Одним з адміністративних нововведень Кабінету В. Ющенка стало щотижневе проведення урядових комітетів. Урядові комітети – це дорадчі органи для проведення попередньої експертизи проектів постанов, розпоряджень і указів як Кабміну, так і Президента. Всього було створено 5 урядових комітетів: з питань оборони, оборонно-промислового комплексу і правоохоронної діяльності (голова – Віктор Ющенко, заступник – Володимир Горбулін), економічного розвитку (Юрій Єхануров), з реформування паливно-енергетичного комплексу (Юлія Тимошенко), з реформування аграрного сектора і з питань екології й надзвичайних ситуацій (Михайло Гладій), соціального і гуманітарного розвитку (Микола Жулинський).

Склад урядових комітетів

Комітет з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності	Прем’єр-міністр – голова, голова Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу – заступник голови, Міністр внутрішніх справ, Міністр закордонних справ, Міністр економіки, Міністр оборони, Міністр фінансів, Міністр юстиції, Генеральний директор Національного космічного агентства, Голова Державного комітету у справах охорони державного кордону, Голова Державної митної служби, Голова Державного комітету промислової політики.
Комітет економічного розвитку	Перший віце-прем’єр-міністр – голова, Міністр економіки, Міністр транспорту, Міністр фінансів, Голова Антимонопольного комітету, Голова Фонду державного майна, Голова Державної податкової адміністрації, Голова Державної митної служби, Голова Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва, Голова Державного комітету промислової політики, Голова Державного комітету зв’язку та інформації.
Комітет соціально-гуманітарного розвитку	Віце-прем’єр-міністр з соціально-гуманітарних питань – голова, Міністр культури і мистецтв, Міністр освіти і науки, Міністр охорони здоров’я, Міністр праці і соціальної політики, Голова правління Пенсійного фонду, Голова Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму, Голова Державного комітету інформації, Заступник міністра економіки (згідно з розподілом функціональних обов’язків), Заступник міністра фінансів (згідно з розподілом функціональних обов’язків).
Комітет з реформування паливно-енергетичного комплексу	Віце-прем’єр-міністр з питань паливно-енергетичного комплексу, Міністр палива та енергетики, Голова Національної комісії регулювання електроенергетики, Голова Державного комітету з енергозбереження, Заступник міністра економіки (згідно з розподілом функціональних обов’язків), Заступник міністра фінансів (згідно з розподілом функціональних обов’язків).
Комітет з реформування аграрного сектору та з питань екології і надзвичайних ситуацій	Віце-прем’єр-міністр з питань реформування аграрного сектора – голова, Міністр аграрної політики, Міністр екології і природних ресурсів, Міністр з питань надзвичайних ситуацій і у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Заступник міністра економіки (згідно з розподілом функціональних обов’язків), Заступник міністра фінансів (згідно з розподілом функціональних обов’язків)

Склад Кабінету Міністрів України
(станом на 31 грудня 2000 року)

Державний орган	Прізвище, ім’я, по батькові, посада
Кабінет Міністрів України	Ющенко В.А., Прем’єр-міністр
Кабінет Міністрів України	Єхануров Ю.І., Перший віце-прем’єр-міністр
Кабінет Міністрів України	Гладій М.В., Віце-прем’єр-міністр
Кабінет Міністрів України	Жулинський М.Г., Віце-прем’єр-міністр
Кабінет Міністрів України	Тимошенко Ю.В., Віце-прем’єр-міністр
Міністерство аграрної політики України	Кириленко І.Г., Міністр
Міністерство внутрішніх справ України	Кравченко Ю.Ф., Міністр
Міністерство екології та природних ресурсів України	Заєць І.О., Міністр
Міністерство економіки України	Роговий В.В., Міністр
Міністерство закордонних справ України	Зленко А.М., Міністр
Міністерство культури й мистецтв України	Ступка Б.С., Міністр
Міністерство оборони України	Кузьмук О.І., Міністр
Міністерство освіти і науки України	Кремень В.Г., Міністр
Міністерство охорони здоров’я України	Москаленко В.Ф., Міністр
Міністерство палива та енергетики України	Єрмілов С.Ф., Міністр
Міністерство праці та соціальної політики України	Сахань І.Я., Міністр
Міністерство транспорту України	Костюченко Л.М., Міністр
Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи	Дурдинець В.В., Міністр
Міністерство фінансів України	Мітюков І.О., Міністр
Міністерство юстиції України	Станік С.Р., Міністр

Аналіз персонального складу Уряду дає підстави говорити про відсутність єдиного підходу щодо його формування. Одні кандидатури репрезентували партії або політичні середовища, в той час, як інші були представниками певних впливових груп інтересів. В цілому, не можемо називати цей Уряд коаліційним за принципом формування, а швидше таким, де враховані інтереси головних партійних та депутатських структур більшості. Проблемою персонального складу була, очевидно, несамостійність Віктора Ющенка у його формуванні, а також невідповідність між деякими посадами та їхніми повноваженнями. Так, повноваження Першого віце-прем’єра Юрія Єханурова були значно меншими по впливовості у порівнянні з повноваженнями Віце-прем’єра Юлії Тимошенко.

Програмою діяльності Уряду «Реформи заради добробуту» було передбачено запровадження нової системи організації роботи Уряду та процедур прийняття рішень за участю урядових комітетів; здійснення заходів, що дозволять більш детально розмежувати функції між усіма управлінськими рівнями; вдосконалення структури органів виконавчої влади всіх рівнів; реформування системи державної служби. На жаль, 2000 рік не став роком структурних перетворень в системі адміністративних відносин. Адміністративна реформа, яка розпочалася з активного об’єднання міністерств і перерозподілу функціональних обов’язків та повноважень, в подальшому не набула свого розвитку на обласному та районному рівнях.