ВІДСТАВКА УРЯДУ В. Ющенка:
Суспільно-політичні аспекти

Після затвердження 6 квітня 2000 року Програми діяльності Уряду «Реформи заради добробуту» згідно з Конституцією України Верховна Рада протягом року не мала права висловлювати Уряду недовіру.

Жоден з попередніх урядів, незважаючи на вимоги Конституції, не звітував перед парламентом за підсумками річного виконання власної програми діяльності. Звіт Уряду В. Ющенка щодо виконання Програми діяльності відбувся у вищому законодавчому органі держави
17 квітня 2001 року. Після його обговорення Верховна Рада внесла до порядку денного 7 сесії Постанову про відповідальність Кабінету Міністрів («за» – 252 голоси). 26 квітня за проект резолюції Верховної Ради України про недовіру Кабінету Міністрів проголосували
263 народних обранця, тобто майже стільки ж, скільки й рік тому схвалило урядову Програму. Але фракційна конфігурація схвалення і недовіри – різна.

Парламентський аспект відставки Уряду

Проект постанови про недовіру Урядові вніс лідер комуністів Петро Симоненко.

Окрім комуністів, проект підтримали фракції, які рік тому ініціювали створення некомуністичної парламентської більшості. Вони позиціонували себе як пропрезидентські, а їхні опоненти вважали їх олігархічними. У даному разі, голосуючи заодно з комуністами, вони проявили себе як антиурядові фракції парламентської більшості. Це насамперед – СДПУ(о), «Демократичний союз», «Трудова Україна», «Яблуко» і «Регіони України», частково їх підтримали фракції НДП і ПЗУ, а також майже половина позафракційних.

Разом з тим, інша частина колишньої парламентської більшості – фракції, які увійшли до більшості через підтримку не стільки Президента, скільки Прем’єр-міністра і Уряду, голосувала проти відставки. Це фракції НРУ, УНР, «Реформи-Конгрес» і «Батьківщина». До них приєдналася фракція «Солідарність». Фракція Соціалістичної партії показово утрималась, не бажаючи бути причетною до повалення Уряду.

З початку роботи нинішнього складу Верховної Ради реструктуризація парламенту супроводжувалась укрупненням або подрібненням фракцій і депутатських груп, створених на основі бізнес-інтересів. Спочатку це були НДП, СДПУ(о), ПЗУ. Потім, поступово, виникали «Відродження регіонів», «Батьківщина», «Трудова Україна», «Солідарність», «Регіони України», «Демократичний союз».

Показово, що від початку роботи 6-ї сесії Верховної Ради (5 вересня 2000 року) до звіту Уряду (17 квітня 2001 року) загальна кількість депутатів антиурядових фракцій зросла на 14 осіб, в той час як депутатів проурядових фракцій стало на 16 осіб менше.

Звертає на себе увагу і збільшення кількості позафракційних депутатів, що в ситуації загострення політичного протистояння може означати небажання окремих депутатів обмежувати себе зобов’язаннями перед колегами по фракції з огляду на ту чи іншу позицію фракції по відношенню до Уряду.

№ п/п	Назва фракції або групи	Шоста сесія (05.09.2000)	Сьома сесія (26.04.2001)
1.	Комуністична партія України	115	112
2.	«Трудова Україна»	46	46
3.	«Відродження регіонів»	38	–
4.	Соціал-демократична партія України (об’єднана)	33	35
5.	«Демократичний союз»	–	29
6.	«Батьківщина»	30	25
7.	Український народний рух	21	23
8.	«Солідарність»	27	21
9.	«Регіони України»	–	19
10.	Партія зелених України	17	17
11.	Народно-демократична партія	21	17
12.	Народний рух України	20	16
13.	Соціалістична партія України	17	16
14.	«Яблуко»	14	15
15.	«Реформи-Конгрес»	15	14
16.	Позафракційні	35	43

Паралельно йшов процес створення політичних партій, покликаних виконувати функцію публічних надбудов над фінансово-політичними групами. Непартійна депутатська група «Відродження регіонів» припинала своє існування. На її базі утворилися фракція партії «Демократичний союз» та депутатська група «Регіони України». Остання об’єднує частину парламентського представництва новоствореної Партії регіонів України (голова партії – Микола Азаров). Іншу частину депутатів цієї партії об’єднує раніше створена депутатська група «Солідарність».

Показово, що ідеології партій, утворених на основі груп економічних інтересів, не мали жодного значення, так само як і думка власних партійних мас. Під час прийняття рішення мали важливу роль лише неафішовані корпоративні інтереси і продиктовані ними залаштункові домовленості. Саме цей аспект діяльності олігархічних партій і фракцій, а також їх сателітів особливо яскраво проявився під час політичної дискусії щодо відставки Уряду в парламенті й поза ним.

Противники Уряду дуже своєрідно мотивували негативну оцінку діяльності Кабміну і Прем’єр-міністра. Після загальних фраз про падіння добробуту людей за рік діяльності, були названі й реальні причини конфлікту з Урядом В. Ющенка. Вони стосувалися, перш за все, «недостатнього» кадрового представництва фінансово-політичних груп, неможливості їх впливу на прийняття економічних і бюджетних рішень, незалежної політичної позиції Прем’єра у справі Г. Гонгадзе і «касетному скандалі». І, найголовніше, зростаючий авторитет Віктора Ющенка в суспільстві та можливість його участі в наступних президентських виборах зробили комуністів, прогресивних соціалістів і олігархів союзниками у боротьбі проти спільного конкурента. Виходячи з цього, можна говорити про збіг інтересів ідеологічно різних політичних сил, позиції яких у даному питанні співпали як в економічному, так і в політичному аспекті.

Зовнішньополітичний аспект відставки Уряду В. Ющенка

Від самого початку своєї діяльності на посаді Прем’єр-міністра Віктор Ющенко сприймався як єдина політична фігура, здатна отримати політичну і фінансову підтримку Заходу або принаймні домовитися з міжнародними фінансовими установами про відстрочку і реструктуризацію державного боргу. Віктор Ющенко діяв як сучасний проєвропейськи налаштований публічний лідер, який започаткував новий стандарт політичної поведінки і політичної культури. Однак, для оцінки реального впливу на зовнішню політику не слід забувати, що за наявної системи влади не Прем’єр, а Президент визначає характер і спрямованість зовнішньої політичної доктрини держави.

У геополітичному значенні можна говорити про те, що опонентами цього європейського вектору були і комуністи, і олігархи, для яких на сьогоднішній день євразійський вибір є більш природній, ніж європейський. У комуністів цей вибір пов’язаний з ідеологією, а у олігархів – з характером їхньої повсякденної діяльності. Їхні спроби працювати на європейському економічному ринку, як правило, закінчувалися невдало. Проти деяких олігархів порушені карні справи і вони стали в принципі невиїзними на Захід. Тому їх бізнес тісно пов’язаний із співпрацею з російськими фінансово-політичними групами, азійським бізнесом або з офшорними кампаніями і є пристосованим до пострадянської тіньової економіки і корупції. Різні фінансові експерти кажуть про те, що за час перебування В. Ющенка на посаді Прем’єр-міністра прибутковість у тіньовій сфері зменшилася від 400% до 100%.

Останнім часом зміцнення державно-монополістичного капіталізму і мілітаризації економіки Російської Федерації дозволяє олігархам використовувати на свою користь всі гілки влади для підвищення сили і впливовості своїх фінансово-політичних монополістичних об’єднань. Саме в цьому контексті слід розглядати останній напередодні відставки візит Віктора Ющенка до Москви, під час якого вирішувалося питання про квоти на постачання українських труб до Росії. Російська Федерація сьогодні не приховує бажання посилити вплив російських державно-монополістичних структур в українській економіці через приватизацію українських підприємств за російським сценарієм або просто через передачу української власності Росії за державні борги.

Якщо українські мас-медіа, які стояли на антиурядових позиціях, критикували Уряд за все одразу, то російські напівдержавні мас-медіа спрямували свою інформаційну політику на те, щоб позиціонувати Віктора Ющенка як проамериканського і антиросійського політика.

Натомість держави Заходу до останнього апелювали до Президента, натякаючи на необхідності збереження реформаторського курсу України.

Таким чином, нинішня відставка Уряду вперше відбулася в умовах геополітичного протистояння. Зацікавленість внутрішніх і зовнішніх політико-економічних груп інтересів у відставці чи збереженні Уряду В. Ющенка була безпрецедентною в новітній історії України.

Передвиборчий аспект відставки Уряду

У політичному значенні комуністи сьогодні демонструють незацікавленість у відстороненні від влади Леоніда Кучми, оскільки їх влаштовує статус єдиної легальної, за визначенням влади, опозиції в парламенті, що дає можливість лобіювати певні економічні та кадрові питання напередодні парламентських виборів. Вони сьогодні не готові до дострокових президентських виборів, оскільки не мають сильного кандидата і розуміють, що в разі дострокових виборів вірогідніше за все переміг би Віктор Ющенко. Такий перебіг подій не відповідає їхній політичній стратегії.

Подібні позиції й в олігархічних партій. Вони не мають своїх сильних кандидатів в президенти, і співпраця з Леонідом Кучмою, незважаючи на деяке напруження у відносинах з ним, їх на даний момент влаштовує.

Разом з тим, наближення парламентських виборів диктувало необхідність призначення такого Уряду, в якому Прем’єр був би людиною, яка спрямує фінансовий, інформаційний і адміністративний ресурси на підтримку «партій влади» і проти «неофіційної» опозиції. Для Президента було б краще, якби Верховна Рада так і не змогла обрати нового керівника Уряду. В цьому випадку він призначив би виконувача обов’язків, який за Конституцією не має права до нових виборів виконувати обов’язки Президента в разі його відставки. Але повноваження для забезпечення виборчої кампанії партії влади йому цілком можуть бути надані. Хоча й у варіанті обрання Прем’єр-міністра парламентом функції й стратегічні завдання залишатимуться такими ж. Президентові був необхідний союзник, який допоміг би йому сконструювати наступний парламент таким, який би гарантував йому статус Президента і «спокійне життя» і не допустив би дострокових президентських виборів або процедури імпічменту до закінчення повноважень у 2004 році.