Політична криза в Україні:
еволюція та головні уроки

Політична ситуація в Україні сьогодні визначається двома ключовими завданнями, які вирішує нинішній політичний режим: забезпечення спадкоємності президентської влади і результатів парламентських виборів 2002 року. Саме в цьому контексті необхідно розглядати всі дії й протидії основних політичних гравців: касетний скандал, відставка Уряду Віктора Ющенка, призначення на посаду Прем’єр-міністра Анатолія Кінаха, запровадження інституту державних секретарів, формування передвиборчих блоків для участі у парламентських виборах, спроби зміни Конституції та виборчого законодавства.

До проблеми політичної кризи

Події останнього року більш чітко прояснили специфіку політичного режиму в Україні. Якщо раніше мало місце протистояння ідеологічного характеру між комуністами і всіма іншими представниками політичної еліти (в тому числі й владою), а конфліктні ситуації виникали ситуативно, то сьогодні в українській політичній еліті лінія конфлікту пролягла між її олігархічною та неолігархічною складовими.

Протягом останнього часу політична система України складається з трьох важливих сегментів:олігархічного (фінансово-політичні угруповання, «клани» і т. ін.), громадсько-політичного (системні партії, парламент як інституція, громадські та правозахисні організації) і адміністративного (владного).

Під час президентських виборів 1999 року було досягнуто абсолютного консенсусу в олігархічній складовій (після арешту Павла Лазаренка) і відносного консенсусу між олігархічною і владною складовими навколо ідеї переобрання Леоніда Кучми на другий термін. Спроба громадсько-політичних структур якось протистояти цьому союзу закінчилася безуспішно. Внаслідок абсолютної переваги олігархічної та адміністративної складових політичної системи над демократичною, процедура виборів не мала нічого спільного з реалізацією важливого механізму демократії. Всі інші кандидати на посаду Президента, в тому числі й лідер комуністів Петро Симоненко, не змогли утвердитися у ролі реальних політичних акторів.

Квітневий 2000 року всеукраїнський референдум – друга знакова подія у визначенні еволюції статусу реальних і формальних політичних акторів. Певне дистанціювання Леоніда Кучми від олігархічних структур і, відповідно, посилення ролі адміністративних і правоохоронних (силових) органів влади поміняли їх місцями за ступенем впливу на ухвалення рішень. Узгоджена робота всієї системи влади дала фантастичні результати. Референдум відбувся до офіційно призначеного терміну.

Використовуючи процедуру попереднього голосування, 52,4% громадян країни підтримали Президента. Після цього «нова» адміністративно-правоохоронна партія влади продовжували співробітничати з олігархічними структурами, але вже в новій якості найвпливовішого гравця українського політикума.

Активна діяльність Уряду В. Ющенка, загибель Г. Гонгадзе і «касетний скандал» фактично розділили адміністративний ресурс навпіл. Одна його частина і далі функціонувала разом з олігархічною складовою, інша, урядова, почала співпрацювати з громадсько-політичною.

На жаль, Президент України все частіше ставав союзником олігархічної, а не політичної складової режиму. Не в останню чергу це було викликано ситуативним збігом інтересів, наприклад, щодо великої приватизації, коли союз Президента з олігархічними структурами було протиставлено Прем’єр-міністру В. Ющенку і деяким представникам місцевої виконавчої влади. Врешті-решт союз з Президентом дозволив олігархам позбутися Прем’єра
В. Ющенка, як найбільшого свого опонента у адміністративній і політичній площинах. Олігархічний сегмент політичного режиму за фактичного мовчазного нейтралітету адміністративного сегменту, витиснув лідера громадської думки на узбіччя політики, усунувши від процесу прийняття державних рішень.

Якщо розглянути питання з точки зору позитивної або негативної оцінок діяльності Уряду прибічниками різних політичних сил у парламенті, орієнтуючись на результати соціологічних опитувань, то можна стверджувати, що, ініціюючи вотум недовіри Уряду і виступаючи за відставку Віктора Ющенка, лідери таких партій, як «Яблуко», СДПУ(о), «Трудова Україна», «Демократичний союз», не відображали настрою своїх рядових членів і прибічників своїх партій. Варто зазначити, що лише одна з них, СДПУ (о), подолала з мінімально необхідною кількістю голосів виборчий бар’єр під час минулих парламентських виборів.

Така нелогічна з першого погляду відставка Уряду стала можливою тому, що фактично Україна сьогодні живе з політичним режимом, який не визначений чинною Конституцією. І Уряд є головним заручником невідповідності реальної і конституційної систем управління державою.

Сьогодні система центральної виконавчої влади в Україні функціонує за схемою, коли існує щонайменше 4-5 центрів прийняття рішень у системі виконавчої влади, а тому відсутній єдиний центр контролю за реалізацією і відповідальністю за ці рішення. Окрім того, на відміну від усталеної в державі практики, з Конституції України не випливає те, що система правоохоронних органів в Україні є автономною політичною і управлінською одиницею. Вона мусить бути інкорпорована в систему виконавчої влади, однак на практиці фактично підконтрольна лише Президенту. З Конституції не випливає, що податкова адміністрація є автономною квазіурядовою структурою і функціонує самостійно від Уряду. А на практиці керівник цього органу виконавчої влади дозволяє не лише не погоджуватися з Урядом загалом, але й публічно критикувати власний Уряд. З української конституційної моделі влади не випливає також, що обласні й районні державні адміністрації є майже самостійними щодо виконання управлінських рішень і орієнтуються виключно на позицію Адміністрації Президента, а не Уряду. Отож, залишається відкритою проблема приведення у відповідність до Конституції системи державної виконавчої влади.

В інтересах оптимального фунціонування політичної системи особливо важливо повернути Уряду його конституційний статус. Зокрема, Кабмін повинен мати більше повноважень у кадровій політиці. Формування Уряду А. Кінаха однозначно засвідчило те, що Прем’єр-міністр сьогодні є тільки формальним радником у кадрових призначеннях. Остаточне рішення з цих питань ухвалює Адміністрація Президента і сам Президент. І якщо на призначення членів Уряду Прем’єр хоч частково впливає, то до призначення голів обласних адміністрацій він практично непричетний. Але згідно з Конституцією, обласні та районні державні адміністрації створюють єдину з Урядом систему виконавчої влади. Однак для її правового унормування необхідний Закон «Про Кабінет Міністрів України». Верховна Рада тричі ухвалювала Закон «Про Кабінет Міністрів», який регулює ці питання, але Президент так його і не підписав.

За такої системи врядування державою, коли призначає на посади один владний інститут, а відповідає за діяльність цих людей на їхніх посадах зовсім інший, рано чи пізно може настати критичний момент для всієї системи державної влади, всі інститути якої одночасно демонструватимуть безпорадність у вирішенні невідкладних проблем, а деякі навіть, некомпетентність і безвідповідальність.

Сьогодні можна мати правила гри на внутрішньому ринку, можна частково вивести з тіні економіку, витягнути з кримінальної сфери енергетичний ринок. Але все буде упиратися в податкову адміністрацію, в голів обласних адміністрацій, які просто не хочуть працювати за правилами, розробленими Урядом, бо не Урядом вони призначалися.

Дії Уряду, встановлені ним єдині демократичні правила мали б бути підтримані всією системою виконавчої влади. Але тієї системи, яка визначена Конституцією, в реальності не існує. Самодостатніми структурами з невиправдано розширеними повноваженнями стали Державна податкова адміністрація, Рада національної безпеки і оборони, Адміністрація Президента тощо.

Ще одна проблема – своєрідна недоторканність правоохоронної системи країни. У той же час ступінь дилетантизму в керівництві МВС, Служби безпеки України і Генеральній прокуратурі, яку весь світ мав можливість спостерігати з осені 2000 року, не може не лякати не лише опозиційно налаштованих до влади громадян, але і всіх, здатних критично мислити.

Для вирішення цієї проблеми необхідно ставити питання про внесення змін до Конституції, щоб форма узгодження кандидатур з парламентом, яка сьогодні існує щодо Генпрокурора і Прем’єр-міністра, поширювалася на голову СБУ, Міністра внутрішніх справ і Міністра оборони. Варто також встановити звітність силовиків перед парламентом. Адже дуже відповідальною є роль цих структур у забезпеченні законності та безпеки життя звичайних громадян.

У зв’язку з відомими скандальними подіями, коли українські правоохоронні органи показали, що вони не можуть або не хочуть виконувати свої професійні обов’язки, суспільство, яке і раніше не довіряло владі, продемонструвало готовність самостійно впливати на ситуацію. Таким чином, політичне протистояння в Україні набуло характеру політичної кризи, яка за певних обставин могла перерости у суспільно-політичну кризу.

Цікаво, що влада та її медіа всіляко уникали терміну «політична криза», вважаючи його зобов’язуючим до низки поступок перед опозицією. Іншою особливістю було те, що дана політична криза була скоріше кризою президентської влади, оскільки вона не поширювалася на соціально-економічний та урядовий виміри. Стабільні показники – соціально-економічного розвитку та позитивна оцінка діяльності Уряду свідчили про відносну стабільність цих систем координат.

Специфіка акції «Україна без Кучми»

Не дивлячись на політичну неоднорідність опозиції, її неорганізованість і неодностайність у діях, «касетна справа» наочно продемонструвала неефективність, слабкість і неготовність державної влади до нових загроз і викликів політичних опонентів. Оскільки від самого початку скандалу існували підозри, що його ініціювала американська чи російська сторона, українська влада довгий час ніяк не реагувала, очікуючи певних додаткових сигналів.

Отримавши на першому етапі широку підтримку своїх дій (соціологічні опитування показували, що від 42 до 46% українців підтримували акцію «Україна без Кучми»), опозиція допустила декілька тактичних і стратегічних помилок.

Перша помилка опозиції: її лідери не змогли домовитися про те, що на час акції висунення власного кандидата в Президенти не є тактично виправданим, враховуючи відсутність в опозиціонерів єдиної авторитетної у загальнонаціональному масштабі фігури. Це внесло певне протиріччя в середовище опозиції. З іншого боку, суспільство так і не почуло чітко сформульованої доктрини стратегії дій опозиції в період «після Кучми». Отож, ситуативне тактичне завдання беззаперечно домінувало над стратегічним.

Друга проблема пов’язана з відмовою Юлії Тимошенко вести переговори з Президентом в той час, коли більшість опозиції вважала, що такі переговори необхідні.

Третя проблема полягає в тому, що ідея проведення референдуму про недовіру Президентові від самого початку була приречена на невдачу, тому що для цього відсутня правова основа і опозиція не має реальної можливості успішно закінчити дану процедуру.

У зв’язку з цим діяльність опозиції через «касетний скандал» і справу Г. Гонгадзе фактично перестали бути головною лінією протистояння влади і суспільства. Політичний конфлікт було переведено у протистояння олігархічних фракцій з Урядом В. Ющенка і за рахунок низки вдалих кроків влади значною мірою мінімізовано. Наступний етап активізації акції «Україна без Кучми» реально можливий лише за умов оприлюднення повних обставин у справах Г. Гонгадзе та «касетного скандалу» та у зв’язку з початком перевиборчої кампанії.

Суспільна думка про «політичну кризу»

За досить короткий термін політична криза в Україні пройшла вражаючу еволюцію. Наприкінці листопада минулого року вона розпочиналася як криза президентської влади (розглядається надалі як політична криза). Проте вже у січні, відставкою та арештом Ю. Тимошенко, а згодом кампанією по дискредитації В. Ющенка, вона була переведена у фазу урядової кризи. А силовими заходами проти опозиції й студентів 9 березня (ідеологічною підставою стала славнозвісна «Заява трьох», в якій опозиція була названа «фашистською», тобто такою, проти якої необхідно застосовувати силу) та відставкою В. Ющенка урядова криза, у свою чергу, була переведена у фазу кризи опозиції. В результаті на початок літа виконавча влада, уособлювана Урядом, а також опозиція були послаблені, а президентська влада – посилилася. І весь цей час вона не зважала на громадські настрої та очікування. Громадська думка сприймалася та трактувалася нею як найнезначущий учасник політичної кризи.

У щирість почуттів та переконань значної частини громадян президентська влада не вірила, її не переконували ані тисячі людей під стінами Адміністрації Президента і Верховної Ради, ані більше трьох мільйонів підписів на підтримку Уряду В. Ющенка, ані дані опитувань громадської думки. На демонстрації в Києві відповіддю були маніфестації-імітації «бюджетників» у Сімферополі, Луганську, Харкові, форуми молоді та естрадні шоу на підтримку Президента України, результати «альтернативних» опитувань.

Між тим громадяни досить швидко сформували свої думки та переконання щодо перебігу, причин та змісту політичної кризи. Переконання перше: влада причетна до зникнення
журналіста Г. Гонгадзе, а засоби виконання нею своїх повноважень ставлять під сумнів її легітимність.

Так, за даними дослідження, проведеного Інститутом соціології НАН України та фірмою «СОЦИС» у лютому 2001 року, громадяни України загалом вважають себе добре (22%) або деякою мірою (68%) поінформованими щодо справи про зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, «касетного скандалу» та причетності до цього посадових осіб. Тільки кожен десятий опитаний не знайомий з цією справою або нічого не чув про неї.

Інформованість щодо справи 
про зникнення журналіста Г. Гонгадзе,
«касетний скандал» та 
причетність до цього посадових осіб

	% респондентів
Добре знайомий, постійно цікавлюсь цією справою	22
Деякою мірою знайомий, інколи цікавлюсь інформацією про цю справу	68
Зовсім не знайомий, нічого не чув про цю справу	10

Чоловіки дещо краще, порівняно з жінками, поінформовані у справі зниклого журналіста і більше цікавляться нею. Люди старшого віку (55 років і більше) більшою мірою цікавляться цією справою. Більшою є також серед них і частка тих, хто взагалі нічого не чув про цю справу. А найменше таких серед людей середнього віку – від 34 до 54 років.

Як і слід було очікувати, чим вищий рівень освіти опитаних, тим краще вони інформовані та більше цікавляться всім, що пов’язане зі зникненням Г. Гонгадзе. Третина людей з вищою освітою вважає себе добре поінформованою про цю справу, в той час як серед індивідів із початковою освітою та неповною середньою лише кожен п’ятий висловив таку думку.

Де б не мешкали опитані, у селі, малому чи великому місті, місце проживання не впливає на рівень обізнаності та інтерес до долі зниклого журналіста. Винятком є лише столиця, де кожен третій вважає свою обізнаність з вказаними справами доброю та постійно ними цікавиться. Найпоінформованіші та найбільш зацікавлені громадяни є жителями західного та центрального регіонів.

Будь-яка інформація, особливо ж інформація, що стосується вищих посадовців, не залишається нейтральною у плані ставлення до неї, а оцінюється з позиції довіри чи недовіри. За даними опитування, 15% респондентів повністю довіряють цій версії, 37% довіряють, але хотіли б одержати підтвердження з боку міжнародної експертизи. 15% респондентів частково чи загалом не довіряють версії касетних записів про участь вищих посадовців у трагічній долі журналіста. Кожен третій український громадянин досі не визначився, до якої думки пристати.

Довіра/недовіра до версії 
ініціаторів «касетної справи»
про причетність вищих посадових 
осіб держави до зникнення журналіста Г. Гонгадзе

	% респондентів
Повністю довіряю версії про причетність вищих посадових осіб до зникнення журналіста	15
В основному довіряю, але вважаю, що ця версія має бути перевірена міжнародною експертизою	37
В основному не довіряю, вважаю, що касетні записи не доводять причетність керівників держави до зникнення журналіста	8
Зовсім не довіряю, вважаю, що касетні записи повністю сфальсифіковано	7
Важко сказати	33

На такий загальний розподіл довіри чи недовіри опитаних їхні вік та стать аж ніяк не впливають. Зазначені оцінки однаковою мірою характерні для чоловіків і жінок, молодих та літніх людей. Деякою мірою рідше схильні довіряти вказаній версії опитані з початковою освітою та неповною середньою.

Статистично значуще не впливає на рівень довіри/недовіри місце проживання опитаних. У даному разі сільські мешканці не відрізняються від жителів міст. Навіть кияни за рівнем довіри не випереджають жителів інших міст. Так само і регіон проживання значуще не позначається на загальнонаціональному розподілі ставлення опитаних до ймовірної причетності вищих посадових осіб держави до зникнення журналіста Георгія Гонгадзе (як вартої чи не вартої довіри). Привертає увагу ж те, що жителі східного регіону вважають себе добре поінформованими щодо зазначених справ меншою мірою, аніж жителі західного, але на сході країни загалом частіше довіряють версії про причетність вищих посадових осіб до зникнення журналіста.

У лютому ж на замовлення Інституту політики компанія GfK-USM (Українські опитування та дослідження ринку) здійснила опитування 600 киян (вибірка репрезентативна, помилка вибірки у межах 5%). 72,7% киян, тобто майже три чверті, вважають зникнення Г. Гонгадзе справою політичною, тоді як лише 13,3% бачать тут не політичний, а побутовий злочин. Водночас 39,5% киян визнають записи майора Мельниченка за автентичні, а 31,6% – за фальшиві (23,9% не мають усталеної думки). За даними опитування, проведеного Центром
ім. О. Разумкова наприкінці квітня 2001 року, 9% респондентів вважають Мельниченка зрадником, тоді як 16% – «людиною, яка чесно виконувала свій обов’язок перед народом».

Отже більшість опитаних різними організаціями та компаніями висловлюють сумнів у легітимності дій влади. Звідси випливає, як про це свідчать дані двох загальнонаціональних опитувань, проведених на замовлення Інституту політики компанією GfK-USM у лютому та травні 2001 року (вибірка 1000 осіб, помилка вибірки до 4%), позитивне ставлення до акції «Україна без Кучми». Тільки три, або чотири людини із 100 нічого не знають про таку акцію.

Яким є Ваше ставлення до акції «Україна без Кучми»?,
(%)

	Травень 2001 року	Лютий 2001 року
Скоріше позитивним	46,7	42,3
Скоріше негативним	27,4	25,4
Важко сказати	22,7	28,3
Нічого не знаю про акцію	3,2	4,0

У травні майже половина опитаних позитивно поставилася до акції, приблизно одна чверть негативно й стільки ж респондентів не змогли визначити свого ставлення. Водночас, на думку громадян, вихід із політичної кризи мав бути не таким, який запропонований й реалізований командою Президента України, яка не спростовувала звинувачень, а ігнорувала їх так само, як ігнорувала суспільні настрої та очікування.

На Вашу думку, як у світлі останніх подій («касетна справа», акція «Україна без Кучми») повинні поводитися Президент, Верховна Рада та опозиція?,
(%)

Президент самостійно йде у відставку	28
Президент й далі виконує свої обов’язки	20
Відбувається референдум щодо необхідності дострокових виборів Президента	11
Верховна Рада ініціює процедуру відставки Президента (імпічмент) й доводить її до завершення	9
Верховна Рада та опозиція домагаються об’яви та проведення дострокових виборів Президента України	6
Важко сказати	26

Тільки кожний п’ятий переконаний, що Президент України повинен й надалі спокійно виконувати свої обов’язки. Ще 26% не визначилися з тим, що ж необхідно робити політичній еліті після оприлюднення записів майора Мельниченка та акцій, які організовувала опозиція. Водночас 54% населення висловилися за відставку Президента України, причому значна частина (28%) очікувала, що Президент самостійно прийме рішення про відставку.

Переконання друге, яке склалося у громадян України протягом першої половини поточного року: ініціювання урядової кризи для того, щоб вийти із політичної кризи, є серйозною помилкою.

Власне не Уряду як такому видавало населення кредит довіри, а виключно В. Ющенку. Діяльність на посаді Прем’єр-міністра перетворювала його на фігуру національного масштабу, яку значна частина населення прагнула інвестувати найтвердішою соціальною валютою – довірою. За даними Київського Міжнародного інституту соціології у січні 2001 року
В. Ющенку повністю й в основному довіряли 46,4% опитаних (загальнонаціональне опитування 2000 осіб, помилка вибірки 2,2%), тоді як Л. Кучмі – 26,2%.

Близькі до наведених дані були отримані Центром ім. О. Разумкова наприкінці квітня 2001 року. 59% опитаних негативно поставилися до можливої (на момент опитування ще можливої) відставки Уряду В. Ющенка. Половина респондентів очікували погіршення економічної ситуації в Україні у зв’язку з можливою відставкою.

Треба зазначити, що довіра до В. Ющенка та надія на його Уряд спиралися на цілком об’єктивні підстави. За систематичними спостереженнями компанії GfK-USM та Міжнародного центру перспективних досліджень останнього кварталу 2000 року та у першому кварталі 2001 року відбувалися позитивні зміни у споживчих настроях громадян. У перші місяці цього року індекс споживчих настроїв в Україні зріс на 1,2 пункта і становив 80,7 (за можливих значень індексу від 0 до 200). Тобто близько півроку постійно зростає кількість громадян, які сподіваються на покращання особистого матеріального становища в наступному півріччі. Інакше кажучи, чи не вперше в історії незалежної України майбутнє стає джерелом оптимізму та впевненості для все більш широкого кола громадян. Нічого дивного немає і в тому, що ці оптимізм та впевненість пов’язувалися з конкретною фігурою.

Переконання третє, виявилене опитуванням громадської думки: опозиція не має ресур-
сів для подолання політичної кризи у спосіб, який би сприяв демократичному розвиткові
України.

І таким першим дефіцитним ресурсом є яскрава особистість, яка б могла запропонувати всім зрозумілу ціль й засоби її досягнення, організувати всю справу, здійснити мобілізуючий вплив на конкретні групи населення. Як засвідчили дані Інституту політики (травень 2001 року, емпіричний етап – компанія GfK-USM за своєю стандартною вибіркою у 1000 осіб), респонденти не здатні вирізнити лідера опозиції.

Останнім часом в Україні склалася вельми активна політична опозиція.
Хто, на Вашу думку, є її лідером?,
(%)

Опозиція, зокрема у Форумі національного порятунку, із самого початку офіційно відмовилася визначати свого лідера. Можливо такий крок був доцільним на першому етапі. Проте потім відсутність лідера могла тільки сприяти відцентровим тенденціям у Форумі, які природно породжувалися суттєвою політичною гетерогенністю його основних складових частин. Те, що не зробила еліта, не здатне зробити й населення. Половина опитаних не змогла назвати лідера опозиції. Водночас кожний сьомий вважає таким лідером Ю. Тимошенко, кожний восьмий – П. Симоненка, а кожний дев’ятий – О. Мороза.

 

Таким чином, ігнорування громадської думки президентською владою, невміння використати її опозицією призвели до того, що громадські настрої та сподівання були відлучені від участі у позитивному вирішенні політичної кризи, яка розпочалася за місяць до першого року нового тисячоліття, а завершилася наприкінці першого півріччя 2001 року.

 

Висновки

Президент, парламент і політична опозиція єдиним способом подолання системної кризи в державі вважають інституційні зміни. Всі учасники політичного протиборства неодноразово висловлювалися на користь внесення змін до Конституції. Імплементація результатів всеукраїнського референдуму для суттєвого розширення повноважень Президента не отримала підтримки у парламенті. Не дивлячись на це, Президент і його команда продовжують агітувати за необхідність конституційного унормування президентської республіки в Україні. В свою чергу, спроби парламентської опозиції на хвилі загострення політичної кризи змінити модель державної влади на парламентсько-президентську або навіть просто парламентську успішно нейтралізовані адміністративною і олігархічною складовими політичного режиму. Не дивлячись на те, що обидві сторони визнають необхідність внесення змін до Основного Закону, жодна з цих сторін при нинішньому розкладі сил зробити цього реально не зможе.

Подальший розвиток країни гальмується характером нинішнього політичного режиму,
основою якого є колишня партійно-господарська номенклатура та клас сучасної олігархії. Системну кризу, тобто конфлікт інтересів цього режиму та більшості українського суспіль-
ства, неможливо подолати шляхом повернення до старих радянських управлінських методів і рішень.

Системна криза посилюється своєрідним компромісом у трактуванні положень Конституції:Президент не є главою виконавчої влади, а парламент не формує Уряд.

За наявної розстановки політичних сил у державі та нормативного невитлумачення взаємин у трикутнику Президент–парламент–Уряд, подвійне трактування нинішньої конституційної моделі організації влади і в найближчому майбутньому залишатиметься джерелом напруженості та нестабільності.

Останнім часом Президент, скориставшись помилками опозиції, відновив статус найвпливовішого політичного актора. Леонід Кучма не готовий і не зацікавлений визначати свого спадкоємця чи політика, що має реальні шанси стати наступним Президентом України. Саме це є однією з причин відсторонення В. Ющенка від влади та подальшої дискредитації його в олігархічних і державних медіа. Президент чудово розуміє, що президентські вибори (дострокові, або навіть 2004 року) – це вибори, на яких В. Ющенко залишається найреальнішим переможцем. Згідно з опитуваннями громадської думки, всі інші кандидати, в тому числі й нині діючий Президент, – далеко позаду.

Ще одна причина, що змушує команду Президента підтримувати дискредитацію фінансово-політичними групами Олександра Мороза, Юлії Тимошенко, Віктора Ющенка, а також інших політиків та лідерів місцевого самоврядування, – це прагнення у будь-який спосіб сформувати стійку пропрезидентську більшість у наступному парламенті.