Політичні підсумки першої сесії
Верховної Ради України
(травень–липень 2002 р.)

Проблема формування парламентської більшості

Основний зміст політичного процесу на першій сесії Верховної Ради України IV скликання полягав у спробах створення парламентської більшості в тій чи іншій її конфігурації, із можливим домінуванням у такій більшості пропрезидентських чи опозиційних політичних сил. Метою її створення було формування відповідної кадрової політики, аж до отримання тією чи іншою політичною силою посад Голови Верховної Ради та Прем’єр-міністра. Посада Прем’єр-міністра за два роки до чергових президентських виборів могла стати важливим «трампліном» для тієї чи іншої політичної сили у її змаганні за найвищу посаду в країні.

На боці блоку «Наша Україна» у його кадрових претензіях був результат парламентських виборів, відчутні позитивні наслідки діяльності Уряду Віктора Ющенка, а також реальна можливість порозуміння як з опозиційними політичними силами (насамперед, СПУ та БЮТ), так і з частиною депутатів-бізнесменів, що увійшли до провладного блоку «Єдина Україна».

Президенту було досить важко ігнорувати факт, що за результатами березневих 2002 року парламентських виборів «Єдина Україна» здобула за загальнонаціональним округом удвічі менше депутатських мандатів, аніж «Наша Україна». Хоча, водночас, у мажоритарних округах, значною мірою завдяки особливості виборчої кампанії (надання переваг з боку влади лояльним політичним силам і переслідування нелояльних), «Наша Україна» здобула 42 мандати, тоді як висуванці блоку «За єдину Україну!» перемогли в дещо більшій кількості виборчих округів. Проте, варто наголосити, що кількість новообраних депутатів, які вступили до блоку «За єдину Україну!» майже удвічі перевищувала кількість депутатів, які під час ведення виборчої кампанії артикулювали свою належність чи симпатії до цього блоку.

Таблиця №1.

Результати парламентських виборів 2002 року
і розподіл депутатських мандатів
за результатами голосування в загальнонаціональному окрузі
(щодо партій, які подолали 4%-й бар’єр).

	Партія (виборчий блок партій)	Голосів «ЗА» по Україні	%	Мандатів
1	Виборчий блок політичних партій «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна»	6 108 088	23.57	70
2	Комуністична партія України	5 178 074	19.98	59
3	Виборчий блок політичних партій «За єдину Україну!»	3 051 056	11.77	35
4	Виборчий блок політичних партій «Виборчий блок Юлії Тимошенко»	1 882 087	7.26	22
5	Соціалістична партія України	1 780 642	6.87	20
6	Соціал-демократична партія України (об’єднана)	1 626 721	6.27	19

Перші голосування у Верховній Раді показали, що створити пропрезидентську парламентську більшість за такого розподілу сил буде складно. Всупереч пропозиції фракцій «Єдина Україна» та СДПУ(о) щодо збільшення кількості комітетів до 28 (з метою отримати в майбутньому ширше поле для політичних домовленостей), депутати спочатку проголосували за збереження попередньої кількості комітетів (23), хоча пізніше й сформували 24 парламентські комітети і 1 спеціальну комісію.

Ключовим питанням на початку сесії стало обрання керівництва Верховної Ради. Перемога конкретного кандидата від опозиції в цій боротьбі могла б дати політичній силі, яку він представляв, додаткові інформаційні та організаційні можливості для реалізації подальших кадрових претензій.

Однак на початку сесії парламент не підтримав жоден з трьох висунутих пакетів на посади Голови, першого заступника і заступника Голови Верховної Ради. Найбільша кількість депутатів підтримала пакет, поданий СДПУ(о): Голова Верховної Ради – лідер блоку «За єдину Україну!» Володимир Литвин, перший віце-спікер – представник Комуністичної партії Адам Мартинюк, віце-спікер – представник СДПУ(о) Олександр Зінченко. За цю пропозицію 15 травня 2002 року проголосувало 209 депутатів при необхідних 226, що дозволило Президентові говорити про наявність у нього 209 «вірних багнетів». Парламент не підтримав також висунуту Компартією пропозицію обрати Головою її представника Адама Мартинюка, першим віце-спікером – представника «Нашої України» Віктора Мусіяку, віце-спікером – представника фракції Блоку Юлії Тимошенко Петра Толочка. За цей пакет кандидатур проголосувало 172 депутати. Крім цього, Верховна Рада не підтримала запропоновану блоком партій «Наша Україна» пропозицію обрати Головою Верховної Ради Івана Плюща, його першим заступником – Адама Мартинюка, заступником – представника фракції Блоку Юлії Тимошенко Олександра Турчинова. Таку пропозицію підтримали лише 140 депутатів.

У подальшому опозиційним силам (насамперед «Нашій Україні» і КПУ) не вдалося ефективно виконувати взяті на себе домовленості щодо солідарного голосування за два альтернативні проекти, в одному з яких спікером мав стати представник «Нашої України» Роман Безсмертний, а в іншому – представник КПУ Адам Мартинюк.

Водночас мобілізація практично всіх депутатів-мажоритарників, які були обрані не від опозиційних блоків і партій, тиск на окремих депутатів від «Нашої України» та «допомога» деяких депутатів від інших опозиційних фракцій (зокрема КПУ та СПУ) допомогли пропрезидентським силам зібрати в парламенті необхідну кількість голосів для обрання екс-глави Адміністрації Президента Володимира Литвина Головою Верховної Ради. За таке рішення проголосували 226 депутатів – мінімальна кількість, необхідна для його ухвалення.

Таким чином, владі вдалося вирішити одне з важливих кадрових питань, закріпивши на стратегічно важливій посаді одного з найбільш довірених людей з оточення Президента Л.Кучми. Водночас, кількість зібраних голосів та методи їхнього збирання не залишали сумнівів, що така більшість є ситуативною і не може існувати тривалий час.

Зі свого боку, КПУ не могла згодитися на приєднання до пропрезидентських сил, і таким чином не підтримала створення міцної пропрезидентської більшості, через побоювання втрати свого реноме «опозиційної сили», через наперед задану другорядну роль у такому союзі, а також, частково, через незадоволення результатами голосування в мажоритарних округах у Східній і Південній Україні, де комуністам під час виборів у березні 2002 року вдалося здобути лише 6 депутатських мандатів.

У результаті процесу обрання керівництва Верховної Ради утворилася ситуація, за якої численні ініціативи як опозиційних, так і пропрезидентських політичних сил щодо формування політичної більшості не мали позитивних результатів.

Нинішній глава Адміністрації Президента Віктор Медведчук на початку роботи парламенту говорив про те, що до кінця першої парламентської сесії буде сформована стійка пропрезидентська парламентська більшість, яка налічуватиме не менш як 240 депутатів.

В Адміністрації Президента, уже після призначення В.Медведчука на посаду глави, було підготовлено документ, який має назву «Угода про створення постійно діючої парламентської більшості у Верховній Раді України четвертого скликання». Відповідно до проекту Угоди, пропонувалося створити постійно діючу більшість «на основі підтримки концептуальних засад стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки, визначених у посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір». Однією з цілей проекту Угоди, запропонованої Адміністрацією Президента, проголошувалося «сприяння комплексній єв­роінтеграції України з урахуванням необхідності поглиблення взаємовідносин з Російською Федерацією». Сторони угоди мали б підтримати участь парламентської більшості в формуванні Уряду, а також право Президента на розпуск Верховної Ради в разі нестворення нею парламентської більшості, та мали б «утримуватися від дій, що могли б завдавати шкоди членам постійно діючої парламентської більшості». Однак до кінця сесії цей документ не підписали навіть деякі фракції, члени яких раніше входили до «Єдиної України».

Зокрема, лідер фракції Партії промисловців і підприємців України та «Трудової України» Сергій Тігіпко заявив, що парламент поки що не готовий до формування більшості. Він підкреслив, що зараз точиться багато розмов про більшість, але коли справа доходить до конкретного голосування, депутати «виходять на приблизно 190 голосів», що свідчить про їх неготовність. Формування більшості у Верховній Раді можливо, на його думку, тільки після дискусій і визначення пріоритетів між політичними силами в парламенті. С.Тігіпко наприкінці першої сесії зазначив, що не підписував і поки не збирається підписувати жодних документів про формування більшості. У той же час, він сподівається, що восени цього року розпочнуться консультації між його фракцією і фракцією «Наша Україна» про співпрацю у парламенті. Було повідомлено, що консультації з Віктором Ющенком відбуваються по­стійно, однак досягненню угоди між фракціями заважають «політичні інтереси», а майбутні парламентські канікули необхідно використати для міжфракційного порозуміння, щоб поновити переговори про співпрацю восени.

Варто зауважити, що ще на початку першої сесії «Наша Україна» висувала власний проект Угоди між парламентською коаліцією Верховної Ради України, Президентом України та Кабінетом Міністрів України про солідарну відповідальність сторін. Фракція «Єдина Україна» передала 21 травня 2002 року робочій групі фракції «Наша Україна» свої пропозиції щодо проекту цього договору, де зобов'язувалася реалізувати вимогу «Нашої України» про внесення змін до Конституції протягом двох років. У доопрацьованому «Єдиною Україною» документі відзначалося, що сторони мали б розподілити між собою посади Голови Верховної Ради, віце-спікерів, голів комітетів, їхніх перших заступників та керівників апарату парламенту і зобов'язувалися «сприяти переходу до інноваційної моделі розвитку української економіки, забезпечувати збалансованість Держбюджету, невідкладно прийняти законодавчі акти з реформування податкової системи, земельних відносин, банківської і кредитної систем України». Крім того, сторони мали намір підтримувати європейський вибір України і проголосили про необхідність створення парламентського Комітету з питань європейської інтеграції, сприяти вступові України до Світової організації торгівлі. Учасники угоди, відзначалося в його проекті, зобов'язувалися підтримати прийняття необхідних змін до Конституції і законів України «з метою подальшого розвитку демократичних принципів організації і здійснення державної влади», зокрема, підтримати законодавче врегулювання діяльності більшості й парламентської опозиції, забезпечення участі більшості в формуванні Кабінету Міністрів, запровадження пропорційної системи парламентських виборів і законодавче закріплення різних термінів проведення виборів до парламенту та місцевих виборів. Також пропонувалося проведення реформи зі скорочення кількості адміністративно-територі­альних одиниць в Україні, поступового запровадження виборності глав виконавчої влади на місцях, удосконалення порядку організації і діяльності прокуратури, СБУ, включення державної податкової й митної служб до єдиної системи органів виконавчої влади, запровадження представницького принципу формування і діяльності ЦВК. Пропонувалося також створити координаційний орган – Раду коаліції, до якого увійшли б Голова Верховної Ради і його заступники, а також по 3 уповноважені представники фракцій-учасниць.

Попри те, що прийнятність цього документу для своїх політичних сил визнавали представники «Єдиної України», він також не був реалізований, головним чином через відмінні підходи сторін до вирішення ключового на той час кадрового питання – обрання Голови Верховної Ради України.

Наприкінці діяльності першої сесії стало очевидним, що головними суб’єктами переговорного процесу щодо створення парламентської коаліції на основі Угоди «Нашої України» є БЮТ, СПУ та КПУ. Саме в період парламентських канікул буде визначено, яка з концепцій отримає підтримку для формування тієї чи іншої кон­фігурації парламентської більшості.

Міжфракційні парламентські переходи

Основна зміна в складі фракцій на першій сесії Верховної Ради України IV скликання стосувалася розпаду фракції «Єдина Україна», яка на початок сесії 14 травня 2002 року налічувала 175 депутатів (на певний момент її чисельність сягнула 186 депутатів) і вважалася найбільшим політичним об‘єднанням у Верховні Раді. 

Проте 20 червня 2002 року у Верховній Раді України було оголошено про розпад парламентської фракції «Єдина Україна» та створення на її основі 7 нових депутатських фракцій і груп. Такий розвиток подій ще раз засвідчив той факт, що фракція «Єдина Україна» була створена штучно, за відсутності в її членів спільних ідеологічних орієнтирів, але за умов існування в них суперечливих бізнесових інтересів і особистих амбіцій.

Таблиця №2.
Кількісні показники переходів по фракціях за результатами
першої сесії Верховної Ради України IV скликання

Фракція	Кількість виходів з фракції
Фракція «Єдина Україна»	176
Фракція «Наша Україна»	10
Фракція «Аграрники України»	1
Фракція комуністів	1
Фракція Соціал-демократичної партії України (об’єднаної)	1
Фракція Соціалістичної партії України	1

 Основний потік міжфракційних переходів поза межами колишньої «Єдиної України» мав місце після виборів спікера, на яких група депутатів, обраних від блоку «Наша Україна», та кілька депутатів від інших опозиційних фракцій проголосували за спікера від «Єдиної України» Володимира Литвина. Нагадаємо, що члени «Нашої України» виключили зі своєї фракції у Верховній Раді 7 депутатів, які всупереч позиції фракції взяли участь у голосуванні за даний пакет кандидатур на посади в керівництві парламенту.

30 травня 2002 року група народних депутатів, виключених 28 травня з фракції «Наша Україна», вступила до фракції «Єдина Україна» у парламенті. Членами фракції «Єдина Україна» стали Олександр Буряк, Ернест Галієв, Тарас Довгий, Дмитро Сандлер, Володимир Щербань і Олексій Ярославський. Позафракційним тимчасово лишився один з виключених із фракції «Наша Україна» депутатів – Сергій Бондарчук. Після розпаду «Єдиної України» ці депутати стали членами новостворених фракцій і груп.

У свою чергу, Комуністична партія України 29 травня виключила колишнього Генерального прокурора Михайла Потебенька зі своєї парламентської фракції, оскільки він також підтримав пакет керівництва Верховної Ради на чолі з Володимиром Литвином.

Після таких змін на 30 травня 2002 року розподіл депутатських мандатів між фракціями виглядав наступним чином: «Єдина Україна» – 182 мандати, «Наша Україна» – 112, КПУ – 63, СДПУ(о) – 30, БЮТ – 23, СПУ – 21. Позафракційними залишалися 16 з 447 обраних народних депутатів.

Загалом, за підсумками першої сесії (на 15 липня 2002 року) розподіл політичних сил у парламенті мав вже такий вигляд:  «Наша Україна» – 110 народних депутатів, Комуністична партія України – 63, Партія промисловців і підприємців України і «Трудова Україна» – 40, «Регіони України» – 36, СДПУ(о) – 33, БЮТ – 23, СПУ – 21, НДП – 17, депутатські групи «Демократичні ініціативи» – 18, «Європейський вибір» – 18, «Народовладдя» – 17, фракція «Аграрії України» – 16, група «Народний вибір» – 15.

 

Кадрові рішення Верховної Ради

Крім обрання Голови Верховної Ради і його заступників, під час якого інтереси опозиції – фракцій «Наша Україна», КПУ, СПУ, БЮТ – було цілковито проігноровано, важливим епізодом першої сесії стало голосування за розподіл посад голів комітетів Верховної Ради України та їхніх заступників.

Здобувши перемогу під час виборів спікера, пропрезидентські сили пішли на деякі поступки під час обрання голів парламентських комітетів та їхніх заступників.

З одного боку, спроба чергового розподілу керівних посад у парламенті без участі найбільших фракцій – «Нашої України» і КПУ – могла б виштовхнути ці фракції в нішу жорсткої опозиції до влади та відкрити для них можливості необмеженої критики владних дій. З іншого боку, пропрезидентські сили не могли бути задоволені підсумками голосування за розподіл комітетів. Кандидатури голів низки комітетів від опозиції не могли повною мірою влаштовувати Адміністрацію Президента, як і суттєве зростання можливостей опозиційних фракцій реалізовувати законодавчі ініціативи через низку ключових комітетів, очолюваних їхніми представниками.

7 червня Верховна Рада України 235-ма голосами ухвалила Постанову «Про обрання голів і перших заступників голів комітетів Верховної Ради України четвертого скликання, створення Спеціальної контрольної комісії з питань приватизації, обрання голови і першого заступника голови цієї комісії та призначення Керівника Апарату Верховної Ради України». При цьому фракції Блоку Юлії Тимошенко і Соціалістичної партії, погодившись на спільні принципи розподілу посад у комітетах, не брали участь у голосуванні.

Відповідно до Постанови, перелік комітетів Верховної Ради доповнено пунктом, який передбачає створення Комітету з питань європейської інтеграції. Таким чином, у парламенті четвертого скликання діють 24 комітети та Спеціальна контрольна комісія з питань приватизації.

Список комітетів і депутатів, які їх очолили:

Від фракції «Наша Україна» (10 комітетів):

– Комітет з питань бюджету – Петро Порошенко;

– Комітет із промислової політики і підприємництва – Юрій Єхануров;

– Комітет з питань аграрної політики і земельних відносин – Іван Томич;

– Комітет з питань свободи слова й інформації – Микола Томенко;

– Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією – Володимир Стретович;

– Комітет з питань культури і духовності – Лесь Танюк;

– Комітет з питань захисту прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин  – Геннадій Удовенко;

– Комітет з охорони здоров'я – Микола Поліщук;

– Комітет з питань європейської інтеграції – Борис Тарасюк;

– Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності – Володимир Мойсик.

Від фракції Комуністичної партії України (6 комітетів):

– Комітет з питань економічної політики, управління народним господарством, власності й інвестицій – Станіслав Гуренко;

– Комітет з питань соціальної політики і праці – Василь Хара;

– Комітет зі справ пенсіонерів, ветеранів і інвалідів – Петро Цибенко;

– Комітет з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму – Катерина Самойлик;

– Комітет з питань національної безпеки й оборони – Георгій Крючков;

– Комітет з питань регламенту, депутатської етики й організації роботи Верховної Ради – Валентин Матвєєв.

Від фракції «Єдина Україна» (4 комітети):

– Комітет з питань фінансів і банківської діяльності – Сергій Буряк;

– Комітет з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики і ядерної безпеки – Андрій Клюєв;

– Комітет з іноземних справ – Дмитро Табачник;

– Комітет з питань будівництва, транспорту і зв'язку – Валерій Пустовойтенко.

Від фракції Блоку Юлії Тимошенко (2 комітети):

– Комітет з питань правової політики – Василь Онопенко;

– Комітет з питань державного будівництва і місцевого самоврядування – Анатолій Матвієнко.

Від фракції Соціалістичної партії України (1 комітет):

– Комітет з питань науки й освіти – Станіслав Ніколаєнко.

Від фракції Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) (1 комітет):

– комітет з питань екологічної політики, природокористування і ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи – Іван Різак.

Головою Спеціальної контрольної комісії з питань приватизації обрано Валентину Семенюк (СПУ).

Керівником Апарату Верховної Ради призначено Валентина Зайчука (СДПУ(о)).

Комітети Верховної Ради України в перший день своєї роботи, 12 червня, обрали заступників голів комітетів, секретарів та голів підкомітетів.

Важливим рішенням Верховної Ради стало затвердження Генерального прокурора. 4 липня 2002 року Верховна Рада погодилася з пропозицією Президента Леоніда Кучми призначити Генеральним прокурором заступника голови Державної податкової адміністрації, начальника слідчого управління податкової міліції Святослава Піскуна. Кандидатуру С.Піскуна підтримали 347 депутатів при необхідних 226, проти – 8, утрималися 9, не голосувало 58. За кандидатуру С.Піскуна віддали голоси 73 члени фракції «Наша Україна», 2 соціалісти, 60 комуністів та 10 позафракційних депутатів, а також пропрезидентські фракції в повному складі. Призначення Генпро­курора з таким результатом голосування стало несподіваним, оскільки інститут виконуючого обов’язки Генерального прокурора є більш бажаним для тих депутатів, котрі побоюються політично обумовленого чи суто кримінального переслідування з боку прокуратури: надсилати запит до Верховної Ради щодо позбавлення депутатів депутатської недоторканності може лише Генеральний прокурор, виконуючий обо­в’язки Генпрокурора такого права не має.

Іншим важливим кадровим рішенням Верховної Ради стало обрання трьох членів Національної ради з питань телебачення та радіомовлення. 4 липня Верховна Рада звільнили своїх представників – Юрія Покальчука, Віктора Лешика та Юрія Шкарлата з Нацради, визнавши їх роботу незадовільною. Ці представники звинувачувалися депутатами у виконанні політичних замовлень Адміністрації Президента і обмеженні права на свободу слова. У результаті голосування щодо призначення нових членів було затверджено трьох нових членів Нацради: Віктора Понеділка від КПУ (260 голосів), Віталія Манжосова від фракції «Регіони України» (410 голосів) і Віталія Шевченка від фракції «Наша Україна» (234 голоси). Таким чином, це стало певною поразкою Адміністрації Президента: Верховна Рада не лише оголосила недовіру Національній раді з питань телебачення і радіомовлення, а й змогла провести до неї трьох своїх представників, серед яких немає прихильників пропрезидентських СДПУ(о) та «Трудової України».

Ще одного члена Національної ради від Верховної Ради України має бути обрано восени 2002 року на черговій сесії Верховної Ради.

Також досить симптоматичною невдачею Адміністрації Президента стало обрання на вакантну посаду судді Конституційного Суду, серед інших, представника від опозиції – прихильника Соціалістичної партії України Павла Ткачука. Варто відзначити, що Конституційний Суд розглядається як представниками опозиції, так і діючою владою як важливий інструмент щодо регулювання можливості внесення змін до Конституції України та можливості третього терміну нині діючого Президента.

11 липня 2002 року Верховна Рада 256 голосами обрала головним редактором парламентської газети «Голос України» Анатолія Горлова, який до цього займав посаду заступника головного редактора цього видання. Раніше «Голос України» очолював народний депутат, член фракції БЮТ Сергій Правденко.

Крім того, 18 червня 2002 року Розпорядженням Голови Верховної Ради України Володимира Литвина, відповідно до подань депутатських фракцій, затверджено склад Постійної делегації Верховної Ради України в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

Згідно з документом, членами Постійної делегації Верховної Ради у ПАРЄ стали:

Михайло ГЛАДІЙ («Єдина Україна»),

Сергій ГОЛОВАТИЙ (БЮТ),

Костянтин ЖЕВАГО («Наша Україна»),

Роман ЗВАРИЧ («Наша Україна»),

Олександр КАРПОВ («Єдина Україна»),

Орест КЛИМПУШ («Єдина Україна»),

Юрій КОСТЕНКО («Наша Україна»),

Борис ОЛІЙНИК (КПУ),

Анатолій ПИСАРЕНКО (СДПУ(о)),

Анатолій РАХАНСЬКИЙ («Єдина Україна»),

Володимир РИБАК («Єдина Україна»),

Петро СИМОНЕНКО (КПУ).

Заступниками членів Постійної делегації Розпорядженням затверджено:

Олексія БАБУРІНА (КПУ),

Таріела ВАСАДЗЕ («Єдина Україна»),

Давида ЖВАНІЮ («Наша Україна»),

Юхима ЗВЯГІЛЬСЬКОГО («Єдина Україна»),

Івана КИРИЛЕНКА («Єдина Україна»),

Олександра КОС'ЯНЕНКА («Єдина Україна»),

Едуарда МАТВІЙЧУКА («Наша Україна»),

Олександра МОРОЗОВА («Наша Україна»),

Петра ПОРОШЕНКА («Наша Україна»),

Миколу РУДЬКОВСЬКОГО (СПУ),

Віталія ШИБКА (СПУ),

Володимира ЩЕРБАНЯ («Єдина Україна»).

Діяльність у сфері парламентського контролю

Значна частина спроб постановки питань про політичну та іншу відповідальність представників влади, ініційованих опозицією на першій сесії ВР України IV скликання, завершилася невдачею.

Опозиція (СПУ, БЮТ, частина КПУ та «Нашої України») при розгляді питань щодо початку процедури імпічменту Президентові стабільно збирала від 130 до ледь більше 160 голосів. Так, 9 липня 2002 року Верховна Рада відмовилася розглядати питання про імпічмент Президенту України, не підтримавши пропозицію включення цього питання до порядку денного. За пропозицію щодо включення питання про початок імпічменту до порядку денного парламенту проголосував 161 депутат, а саме – 59 з 63 депутатів фракції Комуністичної партії, усі 23 депутати фракції Блоку Тимошенко, 20 з 21 депутата фракції Соціалістичної партії і 57 зі 111 депутатів фракції «Наша Україна». Окрім них, за включення цього питання до порядку денного проголосували 2 депутати фракції «Аграрії України» – Михайло Гладій і Василь Шпак. Проти проголосували фракції, створені на базі блоку партій «За єдину Україну!», а також фракція Соціал-демократичної партії України (об'єднаної).

3 липня Верховна Рада направила запит до Генеральної прокуратури, у якому вимагала притягти до кримінальної відповідальності колишнього Генерального прокурора, депутата Михайла Потебенька. За запит, ініційований депутатом від фракції Блоку Юлії Тимошенко Григорієм Омельченком, проголосували 133 депутати при необхідних 100. У запиті Г.Омельченко повідомив, що М.Потебенько під час роботи на посаді Генпрокурора покривав незаконну діяльність народного депутата Олександра Волкова і його партнерів.

Крім того, 4 липня 2002 року Верховна Рада ухвалила Постанову «Про утворення Спеціальної тимчасової комісії Верховної Ради України для контролю за дотриманням законності при проведенні повторних виборів народних депутатів України 14 липня 2002 року», головою якої було обрано народного депутата від фракції «Наша Україна» Юрія Оробця.

Попри те, що «Наша Україна», СПУ і БЮТ одностайно вимагали відставки ЦВК на початку сесії, це не призвело до видимих результатів. 14 травня фракції «Наша Україна», Соціалістичної партії і Блоку Юлії Тимошенко підписали декларацію про недовіру Центральній виборчій комісії України, у якій вимагали від Леоніда Кучми і Верховної Ради відправити у відставку всіх членів комісії. Декларанти обвинуватили Центрвиборчком у наданні переваги під час виборчої кампанії одній політичній силі – блоку «За єдину Україну!». Таке обвинувачення партії мотивували тим, що 60% посад керівників окружних комісій було виділено представникам партій, які входили до цього блоку, а в ряді випадків весь склад територіальних виборчих комісій був сформований з його представників. Окрім того, Центрвиборчком обвинувачувся в тому, що він не забезпечив рівний доступ до ефіру на державних каналах мовлення політичним силам, які брали участь у виборчій кампанії.

Попри те, що «Наша Україна», СПУ, блок Юлії Тимошенко і Компартія на початку сесії домовилися дослідити роботу Центральної виборчої комісії, а після цього ініціювати відставку деяких його членів, а також зміну системи формування комісії, це не призвело протягом першої сесії до жодних видимих результатів: довибори в трьох округах – на Черкащині, Вінниччині і Дніпропетровщині в липні 2002 року пройшли з тими ж порушеннями, що й  основні вибори в березні 2002 року.

11 липня 2002 року Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про утворення Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з розслідування обставин вбивства журналістів Георгія Гонгадзе, Ігоря Александрова, посягання на життя народного депутата України Олександра Єльяшкевича та фактів порушень державними діячами Конституції і законів України», керівником якої обрано Григорія Омельченка, представника фракції Блоку Юлії Тимошенко. Аналогічною комісією в попередньому складі парламенту керував представник блоку «Наша Україна» Олександр Жир, який не був обраний до парламенту, оскільки його зняли з реєстрації на повторних виборах до Верховної Ради України. Обрання Григорія Омельченка керівником Комісії з розслідування резонансних убивств журналістів та порушень державними діячами Конституції й законів України означало збереження за опозицією однієї з трибун для сприяння розслідуванню резонансних злочинів та тиску на чинну владу.

 

Висновки

Таким чином, основними політичними підсумками першої сесії стали:

– крах спроб формування стабільної пропрезидентської парламентської більшості;

– вдале для Президента використання «одноразової більшості» задля обрання керівництва Верховної Ради;

– неспроможність опозиції сформувати власну більшість, головним чином через позицію Комуністичної партії;

– демонстрація здатності виконавчої влади та правоохоронних структур тиснути на депутатів та мобілізувати їх для виконання цілей влади;

– отримання опозицією можливості широко впливати на законотворчий процес через комітети Верховної Ради;

– віднесення основних політичних конфліктів, зокрема питання розгляду відповідальності Уряду, на пізніший термін, щонайменше до осені;

– слабка зацікавленість як влади, так і опозиції у впливові на ситуацію в країні з використанням наявних у них політичних ресурсів, недовикористання обома сторонами можливостей суспільно значимих законодавчих ініціатив для цілей політичної агітації та пропаганди своїх ідей; головний ресурсний акцент влади і опозиції на вузькому інструментальному розумінні політичної боротьби;

– вдале для чинної влади вирішення кадрового питання в Генеральній Прокуратурі (позбавлення керівництва найбільш одіозних осіб з одночасним збереженням цілковитого політичного контролю над цим органом);

– небажаний для влади розвиток подій навколо Національної ради з телебачення і радіомовлення та щодо призначення суддів Конституційного Суду;

– стабільність складу політичних фракцій, створених на основі ідеологічно цілісних політичних структур або структур, об‘єднаних на основі несуперечливих економічних інтересів;

– утримання за Президентом політичної ініціативи та статусу найбільш впливового політичного гравця в країні.

	Парламентські фракції на кінець першої сесії
	Статистика переходів по фракціях

Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс ---------------- Рейтинг кандидатів у Президенти України ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44) ---------------- Інші новини ----------------

© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.