Ігор Рейтерович,
провідний аналітик Благодійного фонду “Співдружність

До дискусії щодо обрання президента України
Верховною Радою на сучасному етапі

Питання обрання Президента країни парламентом не є новим для світової практики державного будівництва. На сьогоднішній день тільки у восьми розвинутих країнах Європи (Греції, Мальті, Німеччині, Італії, Чехії, Угорщині, Латвії та Естонії) голову держави обирає вищий законодавчий орган. Наявність у цьому списку двох колишніх радянських республік начебто повинна свідчити про життєздатність цієї процедури обрання на пострадянському просторі. З іншого боку, прибалтійські країни завжди були “ближче” до Європи, що обумовлюється історичними умовами, менталітетом, зовнішнім оточенням. Частина ж попередніх політико-економічних експериментів, що мали місце в Україні, свідчить, що сліпе наслідування та копіювання європейського досвіду не завжди відповідає реаліям сучасної української дійсності.

Прихильники чистої парламентської моделі наводять багато фактів, які повинні довести саме її прогресивність, демократичність та ефективність. Однак, у більшості країн світу голову держави все ж таки обирають всенародним голосуванням. Поряд з основними аргументами на користь виборів Президента парламентом існує значна кількість контраргументів, основними з яких, на думку аналітиків Фонду “Співдружність”, є наступні положення.

По-перше, рівень довіри населення до Верховної Ради України, згідно з останніми (за 2003 рік) статистичними даними, є надзвичайно низьким (майже 80% громадян України не задоволені діяльністю українського парламенту в цілому і лише біля 8% оцінюють його роботу позитивно). Крім того, 85% українців вважають, що Президент країни повинен обиратися шляхом всенародного голосування, при цьому лише 6% віддають цю прерогативу Верховній Раді.

Значна частина українських політиків стверджує, що при делегуванні свого депутата до парламенту виборець автоматично віддає йому свій голос на підтримку того чи іншого кандидата в Президенти і при цьому цей голос буде використаний за призначенням. Однак, на нашу думку, ця схема має суттєві недоліки, головний з яких полягає у тому, що депутат може в обмін на політико-економічні дивіденди (які виражаються в посадовій зацікавленості, фінансовій стимуляції, лобіюванні необхідного йому економічного чи соціального законопроекту тощо) підтримати іншого кандидата в Президенти. Не треба забувати також про те, що політичні орієнтації українського населення мають тенденцію швидко змінюватися, що характерно для перехідного періоду, тому зовсім не обов’язково виборець буде голосувати за того кандидата в Президенти, якого висуває партія чи блок, яким він, відповідно, віддав свій голос на парламентських виборах (для прикладу, на останніх президентських виборах 1999 року представник Партії зелених повинен був би набрати 5-8% голосів, реально ж його рейтинг склав всього біля 1%).

По-друге, виборна система, яка функціонує в Україні і від якої залежить склад парламенту, а отже в майбутньому і кандидатура Президента, має багато негативних та недемократичних рис, до яких, зокрема, можна віднести такі: використання різноманітних закордонних технологій у виборчому процесі (причому дуже часто – так званого “чорного піару”), підкуп виборців (що передбачає елементарну купівлю голосів), активне використання адміністративного ресурсу, вкрай низький рівень політичної освіченості населення, підпорядкованість або підконтрольність ЗМІ, закордонний фактор (вплив на політичні процеси в Україні політичних сил Росії та США) тощо. На думку значної частини вітчизняних та закордонних експертів, найдемократичніші вибори та референдуми в Україні мали місце у 1991-1994 роках. Порушення, які тоді траплялися під час виборчого процесу, як правило, зводилися до порушень під час голосування. Всі наступні вибори характеризувалися стійким посиленням боротьби за владу, пов’язану з розподілом економічної власності, що, в свою чергу, зменшувало і так низький рівень довіри населення до владних структур. У випадку, якщо парламентські вибори залишаться єдиною можливістю для волевиявлення населення (поряд з референдумами), кількість порушень під час їх проведення ще більше зростатиме, адже значення виборів та їх вплив на політико-економічне життя країни суттєво збільшаться.

По-третє, в Україні на даний момент практично відсутня реальна багатопартійність, більшість партій та блоків створюються або під конкретного політика, або з єдиною метою – проходження у парламент, тому після виконання завдання-максимуму вони розпадаються (найкращий приклад – блок “За єдину Україну!”). До того ж партії-переможці не можуть формувати уряд, а отже нести відповідальність за виконавчу владу в країні загалом. У випадку обрання Президента країни Верховною Радою необхідно розробити дієвий механізм взаємовпливів законодавчої та виконавчої гілок влади, який буде характеризуватися взаємним контролем та реальними важелями впливу для зміни ситуації в цілому (тобто, депутати повинні нести відповідальність за свій вибір глави держави).

По-четверте, в українському суспільстві панує політична апатія та недовіра не лише до інститутів державної влади та її представників, а й до політичних партій, які теоретично повинні репрезентувати інтереси всіх верств населення країни (майже 42% громадян їм повністю не довіряють. При цьому, індекс повної довіри надзвичайно низький – всього 2,6%). За таких умов недовіра до партій буде автоматично переноситися і на особу Президента, якого депутати від партій оберуть.

По-п’яте, для обрання Президента парламентом обов’язково необхідна консолідована та чітко структурована Верховна Рада. Однак, на даному етапі українського державотворення у вищому законодавчому органі України панують діаметрально протилежні, полярні погляди, що може призвести до радикалізації парламенту і, як наслідок, дестабілізації ситуації загалом. При цьому, на перший план виходять не ідеологічні розбіжності (як у більшості країн Європи), а особистісні та фінансово-економічні. Фактично український парламент є конгломератом політичних сил, кожна з яких представляє ті чи інші фінансово-промислові групи (донецьку, київську, дніпропетровську, харківську тощо). Таким чином, народні депутати у своїй переважній більшості не виконують свою основну функцію – представництво інтересів народу, а лобіюють інтереси його окремих представників. При цьому реальні важелі впливу та контролю громадян на партії та депутатів фактично відсутні.

Крім того, в усіх європейських країнах, де главу держави обирає парламент, існують сильні центристські партії, що займають домінуюче положення і, як правило, визначають основні напрямки розвитку держави. Тому в Україні необхідне існування принаймні кількох партій (національно-центристського або консервативного спрямування, оскільки лівий сектор більш-менш сформований і представлений КПУ та СПУ), які будуть здатні сформувати дієву парламентську більшість (досвід же існування сучасної більшості у Верховній Раді переважно свідчить про її безпорадність у вирішенні багатьох питань, у тому числі пов’язаних з конституційною реформою).

По-шосте, українська політична еліта в своїй переважній більшості недостатньо освічена та кваліфікована. На сьогоднішній день в Україні дуже мало парламентаріїв, здатних займатися активною законодавчою діяльністю на професійній основі. До того ж, більшість з них до сьогодні світоглядно не визначилася, яким шляхом повинна прямувати Україна, якою повинна бути її економіка, зовнішньополітична орієнтація тощо. Значна частина депутатів, які виступають проти обрання Президента Верховною Радою, просто не бажає брати на себе додаткову відповідальність, адже у всіх можливих проблемах та кризах (перш за все економічного плану) громадяни будуть звинувачувати здебільшого один парламент.

По-сьоме, для обрання Президента Верховною Радою України необхідне своєрідне удосконалення такої структури як парламент (український вищий законодавчий орган de facto таким не може вважатися, адже згідно з Перехідними положеннями Конституції України ще необхідно прийняти Закон про регламент вищого законодавчого органу). Тому, першочерговим завданням є розробка та прийняття відповідного законопроекту. Крім того, для повного правового забезпечення нової системи виборів Президента необхідне прийняття Законів про Кабінет Міністрів України та Президента України. Лише після цього з юридичної точки зору будуть всі підстави говорити про можливість зміни процедури виборів глави держави.

По-восьме, в Україні остаточно не вирішено питання відносно того, якою повинна бути система виборів народних депутатів – пропорційною, мажоритарною або змішаною. Без розв’язання цієї проблеми неможлива дієздатна робота наступного парламенту, а отже і функціональна процедура обрання Президента (у разі, якщо буде прийнятий відповідний проект конституційної реформи). На думку аналітиків Фонду “Співдружність”, найкращою на даному етапі є змішана система, яка не призведе до створення двох, максимум трьох квазіпартій, які законсервують роботу Верховної Ради, монополізувавши на значний період законодавчі повноваження.

Нарешті, виходячи з сучасної політичної ситуації та розкладу сил у Верховній Раді України, зібрати більшість у ¾ голосів (337 народних депутатів) фактично неможливо. Навіть для обрання Президента ²/₃ голосів, що вимагає підтримки 300 депутатів, провладним партіям необхідний тактичний союз принаймні або з фракцією КПУ, або з фракцією “Наша Україна”. У іншому випадку робота парламенту буде паралізована, а обрання Президента розтягнеться на невизначений термін.

Таким чином, підсумовуючи все вищезгадане, можна зробити висновок:

впровадження на сучасному етапі державотворення в Україні виборів Президента парламентом є кроком неефективним і, що головне, передчасним, адже він вимагає серйозної та комплексної підготовки, яка полягає у реформуванні українського політико-правового простору, його структуризації та суттєвій демократизації. Першочерговими засобами повинні стати прийняття Закону України про регламент Верховної Ради та Закону України про вибори народних депутатів. Крім того, вирішення цього важливого питання обов’язково повинно відбуватися виключно через всеукраїнський референдум, як це передбачено діючою Конституцією.