Сергій МАКЕЄВ,
доктор соціології;

Володимир Горбач,
експерт Інституту політики

Вибори президента в суверенній Україні

Важливість наступних виборів Президента України обумовлюється однією обставиною: у 2004 році має відбутися не лише зміна політичної фігури на головній державній посаді, а й здійснюватиметься переконструювання всієї системи владних відносин в країні. Зрозуміло, що політичні угруповання й сили, які зараз виконують владні функції, не мають демократичних навичок прощання з владою згідно з волею виборців. Скоріше, обрання нового президента вони розцінюють як персональну й групову політичну катастрофу. Тому й боротьба навколо виборів президента обіцяє бути такою запеклою, якої історія суверенної України ще не знала. Сьогоднішні, ще досить мляві суперечки навколо політичної реформи обіцяють політичну бурю, жертвами якої стануть не лише політики, а й пересічні громадяни. У зв’язку з цим доцільно нагадати суспільні настрої та дії основних політичних гравців, які супроводжували попередні президентські вибори й окреслити ситуацію напередодні майбутніх.

Довіра до політиків

Довіра, як це відомо соціологам, досить опосередковано пов’язана із наміром голосувати за конкретного кандидата. Громадяни можуть не довіряти конкретному політику і, тим не менш, віддавати за нього свій голос. Нагадаємо ситуацію із довірою у 1994, 1998 та 2003 роках.

Таблиця 1.
Довіра до провідних політиків у 1994 році, (%)^[1]

У 1994 році чинному президентові Л. Кравчуку скоріше довіряли 13% населення, а його головному опонентові Л. Кучмі, який щойно полишив посаду Прем’єр-міністра, – 21%. Громадяни саме на президента покладали відповідальність за соціально-економічну кризу в Україні. При цьому невдоволення концентрувалося переважно на сході країни (у західному регіоні домінувало терпиме ставлення до Л. Кравчука). Отже, перебування в опозиції до президента, персоніфікація альтернативності діючій владі, популярність на сході й півдні, тобто там, де живе переважна більшість виборців, – все це забезпечувало зайняття вигідної позиції у передвиборчих перегонах. Тому не випадково й те, що, як свідчили дані того ж опитування, 32% респондентів мали намір голосувати за кандидатів від опозиції президенту Л. Кравчуку, і лише 16% за тих, хто його підтримує. Інші претенденти на найвищу державну посаду фактично були лише статистами у цій політичній грі: виборцями вони не розцінювалися й не сприймалися реальними кандидатами у президенти.

Таблиця 2.
Довіра до провідних політиків у 1998 році, (%)^[2]

Як бачимо, за рік до президентських виборів 1999 року ситуація із довірою виборців до імовірних кандидатів була і подібною і, водночас, відмінною від ситуації 1994 року. Подібність її полягала у досить низькому рівні довіри до чинного президента. Подібно до Л. Кравчука, Л. Кучма тепер масово підтримувався на заході і значно втратив у популярності на сході й півдні. Відмінність полягала у тому, що хоча президент не був лідером суспільних симпатій, але реально втримував позицію найрейтинговішого політика. Суспільство, виражаючи недовіру президенту й акумулюючи у його особі своє незадоволення соціально-політичним становищем, чітко не протиставляло йому нікого, не персоніфікуючи альтернативний вибір. О. Мороз, якому скоріше довіряли 12% тих, хто має право голосу, не сприймався як політично самодостатня альтернатива Л. Кучмі. Таким чином, бути в опозиції президенту – це необхідна, але не достатня умова для того, щоб очолити Україну у 1999 році.

Дещо інша ситуація з довірою населення й намірами голосувати за того чи іншого політика склалася у 2003 році. Альтернатива досить прозора: у 2004 році відбудеться або зміна влади, тобто президентом стане політик із опозиційного табору, або передача влади, коли президентом оберуть кандидата від правлячої нині коаліції політичних сил. І хоча до старту виборчої кампанії ще півроку, проте коло можливих кандидатів практично визначене. Скоріше за все від провладних сил буде єдиний кандидат. Чи станеться так й від опозиції – поки що не очевидно. Принаймні Комуністична партія України не відмовиться висувати свого лідера. Відсутність реальних шансів у П. Симоненка бути обраним поступиться перед нагодою попрактикуватись у мобілізації й згуртуванні своїх прихильників.

Таблиця 3.
Довіра до провідних політиків у 2003 році, (%)^[4]

Водночас, за “єдиного кандидата від пропрезидентських партій” проголосували б 9%, за “єдиного кандидата від опозиційних сил” – 30%, за “іншого кандидата” – 14%. Отже, передвиборчі настрої населення більше схожі на настрої у 1994 році, ніж у 1999. Є лідер довіри – В. Ющенко, якому скоріше довіряють 48% громадян. Захід та центр України виступають базою його підтримки. Відома виборцям і його опозиційність, тобто наміри переконструювати систему влади й способи володарювання. У можливого єдиного кандидата від провладної коаліції політичних сил також немає, здається, вибору. Чинний президент явно не популярний і представлятися його безпосереднім спадкоємцем – значить втрачати у популярності. Залишається, отже, відкрито чи, навпаки, не артикулюючи цього, дистанціюватися від дискредитованої фігури, якою є сьогодні Л. Кучма. Кандидат від влади буде гарантом не спадкоємності курсу, а стабільності держави й суспільства. Його імідж-мейкери розкручуватимуть риси самодостатності й ефективності, які, на їхню думку, здатні привернути симпатії виборців. Лише В. Янукович, певною мірою, відповідає таким вимогам. За короткий термін він із політичного небуття заручився підтримкою значної частини виборців: йому скоріше довіряють 28% громадян.

Динаміка конфігурації політичних сил

Кожні загальнонаціональні чи то парламентські, чи то президентські вибори в Україні супроводжуються переструктуризацією політичних сил як у суспільстві, так і в парламенті. З одного боку, політичні партії та парламентські фракції становлять певний інтерес для кандидатів у президенти як додатковий політичний ресурс для виборчої кампанії. З іншого – самі розрахо­вують на певні переваги у політикумі після успішної кампанії кандидата, якого вони підтримали. Прослідковується стійка тенденція: після парламентських виборів неминуче збільшується кількість парламентських фракцій, а напередодні президентської кампанії вони або укрупню­ються, або створюються об’єднання фракцій для підтримки окремих претендентів на найвищу в державі посаду.

Передвиборча ситуація у 1994 році

Тоді президентські вибори були позачерговими й відбувалися у липні 1994 року, через чотири місяці після позачергових парламентських вибрів. Український політикум на той час був структурований на три основні сегменти: “рухівців”, “комуністів” та колишню “номенклатуру”. Дострокові вибори у Верховну Раду та президента, на які свідомо пішов Л. Кравчук, мали оновити владу й стимулювати політичне структурування як суспільства, так і самої влади. Сподівання, проте, не справдилися. Партії знаходилися на початковому етапі свого формування, заборона діяльності КПУ поставила її прихильників у, так би мовити, “політичну тінь”. До того ж й парламентські вибори за мажоритарною системою не сприяли тому, щоб виборці віддавали перевагу кандидатам із чітко визначеною політичною позицією. Однак структурування парламенту все ж таки відбулося, а політична напруга в ньому визначалася протистоянням “рухівців” та “комуністів”. При цьому різні фракції відрізнялись не тільки політичними позиціями, а й орієнтаціями на того чи того кандидата у президенти.

Таблиця 4.
Депутатські фракції та групи Верховної Ради України
(станом на 11.05.1994 р.)

Новообрані депутати (О. Мороз, В. Чорновіл) без особливого успіху взяли участь у президентських виборах, оскільки в силу різних обставин не мали можливостей реально втрутитися в боротьбу між Л. Кравчуком та Л. Кучмою. Навколо першого гуртувалася гуманітарна та управлінська пострадянська номенклатура, а біля колишнього глави уряду – промислова та господарська еліта радянського періоду. Фактично йшлося про те, що різні частини неформалізованої й слабо структурованої “партії влади”, апелюючи до виборців та застосовуючи демократичні процедури, вирішували свої внутрішньоелітні протиріччя. Проте, якщо б президента обирала Верховна Рада, то, як видно із Таблиці 4, Л. Кравчук залишився б на своїй посаді. Однак виборці вирішили інакше.

Передвиборча ситуація у 1999 році

Особливістю президентських виборів 1999 року була консолідованість вищої та місцевої бюрократії, включаючи й великий приватний та державно-монополістичний бізнес. Її стрижнем був Л. Кучма. Проти нього не ризикнув висунути свою кандидатуру жоден політик, який на той час перебував у виконавчій владі. Зовні виглядало так, що чинному президенту протистоїть блок незадоволених кандидатів, яких він перед тим почергово звільняв з посад.

Це стосувалося не лише колишнього прем’єр-міністра Є. Марчука та рухівців: екс-міністра закордонних справ Г. Удовенка та екс-міністра екології Ю. Костенка. Саме так сприймався і колишній Голова Верховної Ради О. Мороз, який втратив свою посаду після чергових парламентських виборів за змішаною системою у березні 1998 року. З основних претендентів лише лідер комуністів П. Симоненко та лідерка ПСПУ Н. Вітренко були формально нічим не “зобов’язані” чинному президенту. Стратегічною перевагою Л. Кучми стала також відсутність однозначно визначених конкурентів “справа” й “зліва”. Участь у кампанії Голови Верховної Ради О. Ткаченка особливо підкреслювала інституційну природу передвиборчого протистояння законодавчої та виконавчої влад. Непопулярному президенту протистояла група претендентів, основним місцем роботи яких був непопулярний серед виборців парламент.

Таблиця 5.
Депутатські фракції та групи Верховної Ради України
(станом на 6.07.1999 р.)

Парламентська кампанія 1998 року збагатила “партію влади” вельми корисним досвідом. Її лідери усвідомили, що на вільне волевиявлення громадян не слід повністю покладатися, що виборчий процес має бути керованим. Окремі вищі адміністратори на місцях з цим не впоралися. І ще до початку президентської кампанії відбулися “чистки” корпусу голів обласних та районних держадміністрацій у залежності від того, чи змогли вони забезпечити на підвідомчій території перемогу провладних політичних партій та кандидатів. Тож під президентські вибори весь адміністративний ресурс було брутально мобілізовано й сконцентровано. Опонентам, в умовах слабкості опозиційних партій, залишалося використовувати лише парламентський ресурс. Останній же, як засвідчили подальші події, не витримує конкуренції з адміністративним ресурсом виконавчої влади.

Проте, якщо б президента обирала Верховна Рада, то Л. Кучмі не вдалося б залишитися на другий термін (Табл. 5).

Передвиборча ситуація у 2003 році

Особливість ситуації за рік до виборів полягає у тому, що, подолавши політичну кризу 2000-2001 років, існуючий політичний режим налагоджує механізми власного зміцнення й самозбереження. Структурою, відповідальною за підтримання цих механізмів у робочому стані, став квазікоаліційний уряд. Саме сюди, явно й латентно, зміщується центр владних повноважень, саме сюди поступово перетікає влада. Більшість у Верховній Раді 2002 року скликання вже не стільки пропрезидентська, скільки проурядова. Одним із її завдань у парламенті на цей та наступний роки виступає розкол політично неоднорідної антипрезидентської опозиції, яка сформувалася під час політичної кризи, а також дискредитація найчисельнішої фракції (“Наша Україна”) та її лідера. Інше завдання – створення механізму, який би забезпечив неможливість зміни системи влади в Україні. Його визначальні елементи закладені в проектах політичної реформи, які підготовлені в Адміністрації Президента та підписані більшістю у Верховній Раді.

Таблиця 6.
Депутатські фракції та групи Верховної Ради України
(станом на 30.10.2003 р.)

Ймовірні кандидати із президентського оточення “не спростовують” можливість своєї
участі у виборчій кампанії. Маються на увазі прем’єр-міністр В. Янукович, глава адміністрації президента В. Медведчук, голова Верховної Ради України В. Литвин, голова Національного Банку С. Тигипко, Міністр транспорту Г. Кірпа, голова фракції Народно-демократичної партії В. Пустовойтенко. В опозиційному середовищі про своє тверде рішення балотуватися повідомив лише лідер фракції “Наша Україна” В. Ющенко. Поки що не виключають можливості балотуватися також лідер фракції СПУ О.Мороз та Юлія Тимошенко.

Якби Верховна Рада обирала президента простою більшістю, то новим главою держави, скоріше за все, став би В. Янукович (Табл. 6).

Виборчі стратегії та політичні технології президентських виборів

З кожним новим виборчим циклом президентські виборчі кампанії в Україні поступово стають усе технологічнішими. Змінюються й акценти застосування різних ресурсів виборчих технологій: електорально-географічного, економічного, політичного, адміністративного, іміджевого та інформаційного. У залежності від рівня опанування того чи іншого ресурсу учасники виборчого процесу застосовують різні види виборчих технологій.

Стратегії та технології виборів 1994 року

Опальний екс-прем’єр-міністр Л. Кучма не обирав власної стратегії виборчої кампанії – за нього це зробила влада в особі непопулярного президента Л. Кравчука. Образ ефективного господарника, якому не дозволила розгорнутися неефективна влада, був сконструйований стихійно. Критика на його адресу мала зворотній ефект: вона підтверджувала правильність образу. Майбутнього переможця підтримував директорський корпус, проросійська інтелігенція, невеличка приватна телекомпанія “Гравіс” та російське телебачення. Комуністична партія перебувала під забороною і тому не висувала свого кандидата. У другому турі її лідери закликали своїх прихильників підтримати Л. Кучму як “менше зло”. Без цих голосів перемогти було неможливо. Так за прямої допомоги комуністичного електорату Л. Кучма вперше прийшов до влади.

Це були “чисті” вибори – влада ще не вміла використовувати адміністративний ресурс.

Стратегії та технології виборів 1999 року

Позиція чинного президента перед виборами 1999 року була стійкіша й перспективніша, ніж у 1994 році. Коло претендентів на найвищу в країні посаду виявилося надзвичайно широким, що провіщало другий тур. Комуністична партія легалізувалася, а її лідер П. Симоненко став наймогутнішим та найзручнішим опонентом Л. Кучми. До того ж із загибеллю В. Чорновола й розколом Народного руху України “загрози справа” для режиму вже не існувало. Безпрограшна модель боротьби з комуністом, зразок якої дали президентські вибори в Росії 1996 року (протистояння Єльцин – Зюганов), стала орієнтиром виборчого штабу Л. Кучми. Її втілення у життя не потребувало адміністративних надзусиль. Проте залежна від президента адміністративна вертикаль працювала на “свого” кандидата. Це була явна демонстрація лояльності та відданості.

Для дискредитації опонентів в нагоді ставали будь-які засоби. Навіть якщо опоненти не представляли реальної загрози для Л. Кучми. Так, лідер Прогресивно-соціалістичної партії України працювала не стільки на себе, скільки проти лідера соціалістів О. Мороза. Відповідальність за теракт у Кривому Розі на мітингу Н. Вітренко, від якого постраждали люди, засобами масової інформації без суду та слідства було покладено на штаб місцевих соціалістів О. Мороза.

У другому турі Л. Кучма впевнено перемагає П. Симоненка. Так комуністи, тепер нібито у конкурентній боротьбі, вдруге приводять його до влади.

Стратегії та технології виборів 2004 року

Перед парламентською кампанією 2002 року експерти висловлювали припущення щодо помітного впливу адміністративного ресурсу на виборчий процес. Те, що відбулося в дійсності, перевищило найсміливіші прогнози. Широке застосування маніпулятивних (брудних) технологій під час майбутніх президентських виборів майже неминуче. По-перше, тому, що сформовані навички їхнього застосування, а владні структури не бачать перешкод для того, щоб приводити їх у дію. Ані моральних, ані фінансових. Показово ілюструє відсутність перешкод ототожнення “Нашої України” з фашизмом донецькими демократично налаштованими громадянами. Технології та способи впливу на виборців досить передбачувані. Ось їхній далеко не повний перелік: позиціонування владного кандидата як “непричетного” до непопулярного серед населення режиму Л. Кучми (лідер іншого покоління); створення сприятливого для нього психо-інформаційного тла кампанії (провокування деструктивної боротьби “правого” – “лівого”, “прозахідного” – “проросійського”, “комуністичного” – “антикомуністичного” кандидатів тощо); підтримка зовнішньополітичних сил (насамперед з Росії); монополізація провідних ЗМІ, неявна цензура, яка вже діє в електронних ЗМІ; заборона на проведення та висвітлення передвиборчих заходів опонентів, медіа-дискредитація опонентів без надання можливості для спростування; нарешті, можливе недопущення реєстрації невигідного опонента для участі у виборах (технологія відпрацьована на парламентських довиборах 2002 року).

По-друге, застосування таких технологій вимагає й ставка, що розігрується на президентських виборах. Ціною її є збереження влади в умовах, коли більшість населення налаштоване змінити владу. Це буде явна і таємна війна проти домінуючих у суспільстві настроїв. Війна за продовження терміну життя нинішнього політичного режиму.

Кандидат від “партії влади” найбільші шанси на президентських виборах матиме у випадку максимальної поляризації електорального поля й максимально можливої дискредитації опонентів. У виборчій грі братимуть участь полярні ціннісні суспільні установки: Європейський Союз – Єдиний економічний простір; НАТО – військовий союз із Росією; за надання російській мові державного статусу – проти надання такого статусу; український націоналізм – подвійна культурна ідентичність; засудження радянського періоду української історії – схвалення радянського періоду тощо. Фактично під гаслами збереження стабільності й єдності вбиватиметься клин між сходом та заходом України.

У 1994 році Україна єдина з пострадянських держав здійснила передачу президентської влади від одного президента до наступного за процедурою демократичних виборів. За настроями населення нинішня передвиборча ситуація більше нагадує президентські вибори 1994 року, ніж 1999 року. Проте, здається, “партія влади” не збирається наслідувати цій традиції демократії. Отже, Україну в цілому, її виборців, її політиків й чиновників в центрі й на місцях очікує серйозне випробовування на чесність й відповідальність.