Олександр ПАЛІЙ,
експерт Інституту політики

Cтан свободи слова в Україні
(за рік до виборів Президента)

Всупереч тому, що формально цензура заборонена Конституцією України та Законом “Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова”, в Україні станом на кінець 2003 року продовжується здійснюватися тиск на незалежні ЗМІ. Фіксується тенденція до посилення тиску на мас-медіа у зв’язку з наближенням президентської кампанії, а також до зміцнення контролю влади та олігархічних угруповань над ключовим сегментом ринку українських ЗМІ.

Конституція, закони України “Про інформацію” (1992 р.), “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (1992 р.), “Про інформаційні агентства” (1995 р.), “Про телебачення і радіомовлення” (1993 р.), “Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі і гідності та ділової репутації громадян і організацій” (1993 р.), “Про власність” (1992 р.), “Про рекламу” (1997 р.), “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” (1998 р.), “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” (1998 р.), “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України” (1997 р.), “Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова” (2003 р.) тощо досі не змогли гарантувати свободи слова в Україні.

Головною проблемою забезпечення права на свободу слова в Україні є невиконання законодавства або часткове його виконання органами виконавчої влади. Ці органи, посилаючись на брак точних визначень і норм законодавства, виконують його лише в тій частині, у якій це вигідно політичному керівництву країни або угрупованням, наближеним до влади.

Крім того, підвищена увага органів виконавчої гілки влади до питання регулювання інформаційних відносин, створення численних органів контролю (в тому числі не передбачених Конституцією і законодавством) є однією з основних ознак обмеження свободи слова в країні.

Відповідно до Конституції та законів України, до органів, що регулюють відносини в інформаційній сфері, належать:

– Верховна Рада України, яка у своїй структурі має профільний Комітет з питань свободи слова та інформації;

– Державний Комітет з телебачення і радіомовлення, Голова якого призначається на посаду Президентом України за згодою Верховної Ради;

– Національна Рада з питань телебачення і радіомовлення, склад якої призначається Президентом України та Верховною Радою.

Однак, реальний вплив Адміністрації Президента у сфері інформації значно більший за фактичні повноваження усіх органів, що мають регулювати відносини в інформаційній сфері відповідно до законодавства України. У липні 2002 року в структурі Адміністрації Президента було створене Головне управління інформаційної політики, основною функцією якого стало управління інформаційним простором України, яке здійснюється поза межами правового поля.

В Україні у 2003 році відбувалося два різноспрямовані процеси. З одного боку, протягом року обсяги рекламного ринку в Україні зросли майже на 60%, з іншого боку, цей факт не спричинив незалежність ЗМІ від влади та олігархічних угруповань. Це зумовлено тим, що засновниками більшості впливових медіа є особи, наближені до влади та олігархічних угруповань або безпосередньо представники влади та олігархічних угруповань.

Таким чином, прибутковість ЗМІ не означає їх автоматичної незалежності від власників. Медіа-бізнес, як і будь-який великий бізнес в Україні, вимагає від його власника особистої лояльності або наближеності до влади. Це стосується й іноземних інвесторів, яким доводиться працювати за таких неринкових умов.

Володіти загальнонаціональними медіа, зокрема телеканалами, в Україні мають змогу лише бізнес-угруповання, наближені до державної влади, персоніфікованої в особі Президента. За таких обставин найважливішою умовою діяльності засобів масової інформації є лояльність до Президента та його Адміністрації, що на практиці означає виконання прямих вказівок щодо змісту інформаційних програм та публікацій на політичну тематику.

Тобто, найважливішою функцією ЗМІ в Україні є здобуття їхніми власниками додаткового політичного капіталу. Телеканал, газета чи радіостанція виконують роль засобу політичної пропаганди певного фінансово-політичного угруповання. За таких умов інформаційна функція мас-медіа нівелюється.

Фінансово-політична залежність виявляється у фактично монопольному контролі інформаційного простору України з боку фінансово-політичних груп. Під контролем олігархічних угруповань продовжують перебувати загальнонаціональні телеканали, значна частина регіональних телекомпаній та радіостанцій, низка найтиражніших загально­національ­них друкованих видань. Телепростір України монопольно контролюють два олігархічні угруповання – одне з них очолює зять Президента В. Пінчук (телеканали ICTV, СТБ, Новий канал), інше – група В. Медведчука–Г. Суркіса (телеканали “Інтер”, “1+1”, УТ-1, ТЕТ).

Інші політичні сили мають лише вкрай обмежений периферійний контроль над теле­простором через такі телеканали, як “Україна” (Партія регіонів), “5 канал” (“Наша Україна”), “Тоніс” (НДП).

Тіньовий характер капіталу, за рахунок якого власники фінансують ЗМІ, визначає і специфічний характер залежності журналістів від власників. Практика видачі заробітної платні “в конвертах” в обхід податкових органів спричиняє те, що значна частина журналістів змушена працювати без трудового договору, що робить їх цілком залежними від волі власника медіа.

Основним засобом обмеження свободи слова в Україні є політична цензура – видання вказівок щодо змісту інформаційних програм телебачення і радіо, статей у пресі, тиск у різноманітних протизаконних формах на журналістів та окремі ЗМІ, які намагаються об’єктивно висвітлювати суспільно-політичне життя країни.

Незважаючи на законодавчу заборону цензури й встановлення за її здійснення кримінальної відповідальності Законом “Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова” (2003 р.), в Україні, за даними журналістів та працівників ЗМІ, триває розповсюдження матеріалів інструктивного характеру, так званих “темників”, з “рекомендаціями” стосовно змісту інформаційних програм на всіх провідних загальнонаціональних телеканалах. Щоправда, після публічного розголосу ситуації з “темниками”, на деяких телевізійних каналах замість письмових вказівок, з якими мали змогу знайомитися всі журналісти редакції, “рекомендації” надсилаються лише випуско­вим редакторам чи редакторам програм.

Під час подій, які мають значний суспільний резонанс, сюжети новин на різних телеканалах або подібні, або тотожні. У коментарях стосовно цих подій перевага надається точці зору Президента та його Адміністрації.

У “темниках” містяться рекомендації щодо використання наступних методів маніпуляції та дезінформації аудиторії:

•    замовчування певних фактів чи подій, незбалансоване подання інформації щодо одних політичних сил порівняно з іншими;

•    домінування у поданій інформації оцінкових суджень над фактами;

•    подання фактів окремо від їх загального контексту.

Вищезазначена практика відносин у сфері “влада–власник–ЗМІ” призводить до того, що журналісти змушені виконувати прямі вказівки стосовно професійної діяльності, або вдаватися до самоцензури. У регіонах ситуація ускладнюється тим, що пропозиція на ринку праці для журналістів є надзвичайно обмеженою.

Тиск на ЗМІ є однією з найпоширеніших форм політичної цензури. Найактивнішим суб’єктом здійснення такого тиску є державна виконавча влада, зокрема правоохоронні органи.

Органи виконавчої влади в Україні успадкували з радянських часів широкий інструментарій засобів впливу на суспільство, і на засоби масової інформації зокрема. ЗМІ в Україні зіштовхуються з перешкоджанням своїй законній діяльності з боку посадових осіб центральних органів виконавчої влади, державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, органів внутрішніх справ, служби безпеки, податкової інспекції, пожежних та санітарних служб тощо. Залежність системи судової влади в Україні від виконавчої влади та її корумпованість і вразливість до незаконних методів тиску у багатьох випадках робить неефективним для засобів масової інформації звернення до судових органів у разі порушення прав ЗМІ.

В Україні триває висунення позовів до ЗМІ з вимогою компенсації моральної шкоди чи шкоди діловій репутації на необґрунтовано великі суми, причому в окремих випадках суди не виконують норм чинного законодавства. Так, зокрема, всупереч Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова”, Приморський суд Одеси ухвалив рішення прийняти до розгляду позов до газети “Юг” у розмірі 500 000 грн, однак при цьому взяв державне мито не в розмірі 50000 грн, як того вимагає Закон, а лише 17 грн.

Серйозною проблемою для функціонування засобів масової інформації в Україні стала надмірна зарегульованість бізнес-активності в Україні, створена для полегшення контролю влади за суб’єктами господарювання, і, зокрема, ЗМІ.

В Україні наявна фактична безкарність чиновників за незаконне обмеження прав ЗМІ. Жодного з чиновників досі не було звільнено з роботи за створення перешкод у діяльності ЗМІ. На Другому всеукраїнському Форумі журналістів заступник Генерального прокурора України О. Корнюкова повідомила про порушення Генеральною прокуратурою проти одного з дрібних чиновників у провінції кримінальної справи за відмову в наданні журналістові інформації про стан народжуваності і смертності. Однак така діяльність Генпрокуратури є лише імітацією захисту свободи слова, оскільки набагато вагоміші порушення прав журналістів і ЗМІ лишаються без відповідного реагування.

Це дозволяє говорити про санкціоноване творення перешкод функціонуванню окремих ЗМІ з вищих щаблів влади в Україні.

В Україні зафіксовані численні випадки безпідставного (без вироку суду) вилучення чи затримки тиражу друкованих видань. Протягом осені 2003 року найгучніший випадок такого характеру мав місце стосовно миколаївської газети “Український південь”.

У низці випадків здійснюється безпідставне розірвання договорів оренди приміщень, котрі наймають ЗМІ, з метою позбавлення останніх можливості функціонування, або відмова від друку ЗМІ. У 2003 році відмова друку мала місце щодо газет “Український південь” (м. Миколаїв) та “Остров” (м. Донецьк).

Практика підтримки з боку органів влади окремих видань і телеканалів призводить до створення нерівних умов конкуренції на українському медіа-ринку. ЗМІ, котрим надаються пільги (приміром, пільги при тарифікації послуг щодо доставки газет до передплатника), потрапляють у привілейоване становище і мають кращі умови для конкурентної боротьби на ринку.

Так, зокрема, Національна телекомпанія України має набагато розвинутішу матеріальну базу, аніж приватні ЗМІ. Водночас, функціонування державних та комунальних ЗМІ, зокрема НТКУ, не відзначається економічною ефективністю – так, за 9 місяців 2003 року Національна телекомпанія заробила від реклами лише близько 3,5 млн грн, у той час як за 2002 рік – близько 15,5 млн.

Нерівних умов конкуренції на медіа-ринку мають можливість домагатися для залежних ЗМІ окремі політичні та фінансові угруповання, наближені до влади. Вони лобіюють для них вигідні умови орендної плати за приміщення, орендування технічних засобів, особливі умови оподаткування тощо. Крім шкоди нормальному розвиткові ЗМІ на конкурентних ринкових засадах, створення таких нерівних умов конкуренції шкодить економічним інтересам України.

Впливові незалежні від влади ЗМІ існують далеко не в кожному регіоні. Як правило, це успішні бізнес-проекти або видання місцевих партійних осередків.

Основною функцією державних ЗМІ проголошується інформуваннясуспільства про діяльність органів державної влади. Однак моніторинг новин, які продукує НТКУ, засвідчив, що інформаційна функція УТ-1 фактично зводиться до пропаганди позиції Президента України. У програмах “Новин” на Першому національному телеканалі діяльності Президента України та Адміністрації Президента України відводиться набагато більше часу, аніж діяльності Верховної Ради чи судової гілки влади. Переважно позитивно висвітлюється діяльність керівників місцевих обласних державних адміністрацій, депутатів з пропрезидентських фракцій.

Насамперед для журналістів регіональних ЗМІ важливою є норма Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації”, яка встановлює низку пільг для журналістів, котрі працюють у державних ЗМІ, зокрема, пенсійне забезпечення на рівні державних службовців. Однак, право на таке пенсійне забезпечення журналіст набуває лише при досягненні певного стажу роботи на державній службі (у системі державних ЗМІ). Таким чином, наявні значні можливості тиску на журналістів цих видань, адже, звільнившись з роботи в державному ЗМІ, журналіст втрачає право на пільги.

Кінцевою метою тиску на ЗМІ є протизаконний вплив на інформаційну політику ЗМІ або окремих журналістів задля маніпулювання громадською думкою і впливу таким чином на результати виборів, інші політичні процеси, які тією чи іншою мірою залежать від громадської думки.

Основними передумовами залежності ЗМІ є:

-    недемократичність політичної культури політичної еліти та частини суспільства, успадкована з радянських часів;

-    наявність в органів влади широкого інструментарію легальних і напівлегальних засобів впливу на ЗМІ, у тому числі через організаційні, фінансові, економічні та репресивні механізми;

-    неефективна діяльність правоохоронних органів щодо захисту свободи слова, законних прав ЗМІ та журналістів в Україні;

-    нерозвиненість конкурентного ринкового середовища на медійному ринку в Україні, здатність влади та окремих політичних угруповань лобіювати привілейовані умови функціонування для окремих ЗМІ;

-    непрозорий характер відносин у системі “власник–ЗМІ”, що спричиняє залежність мас-медіа.

З огляду на такий стан речей журналісти й представники громадських організацій зробили спробу визначити загальні принципи діяльності у передвиборчий період. 10 листопада
2003 року відбувся Другий всеукраїнський Форум журналістів “За вибори без цензури”, метою якого була організація керівників ЗМІ та журналістів для протидії порушенням  їхніх прав у виборчий період. У Другому Форумі взяли участь представники засобів масової інформації (близько 200 редакторів та інших представників регіональних ЗМІ, понад 100 редакторів та журналістів з Києва),  а також народні депутати України, представники центральних органів виконавчої влади, дипломатичних місій тощо. Учасники Форуму затвердили текст Резолюції Форуму та Принципи поведінки ЗМІ в передвиборчий період (див. Додаток).

Боротьба з порушенням законних прав ЗМІ є складовою частиною демократичних перетворень в Україні. Демократизація політичного режиму в Україні може покласти край такому атавізму радянської політичної системи, як незаконний тиск на ЗМІ, та забезпечити право громадян України на свободу слова.