Микола Томенко,
директор Інституту політики;
Олексій Дніпров,
експерт Інституту політики

Проблема законності третього терміну
президентства Леоніда Кучми

25 грудня 2003 року Конституційний Суд України ухвалив, поза сумнівом, історичне рішення у справі щодо строків перебування на посту Президента України (далі – Рішення Суду). Як відомо, згідно з Рішенням єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні чинний Президент України Л. Кучма має право балотуватися на посаду глави держави на чергових президентських виборах, що відбудуться у жовтні 2004 року. Такожзагальновідомо,що чинний Президент України перебуває на цій посаді другий термін підряд через своє обрання на прямих виборах у 1994 та 1999 роках відповідно. Частина третя ст. 103 Конституції України недвозначно говорить про те, що “одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд”.Фактично, Рішення Суду України від 25 грудня 2003 року для багатьох фахівців виглядає алогічним та таким, що не ґрунтується на конституційних нормах. Відомо також, що за це рішення проголосувало одинадцять суддів Конституційного Суду. Чотири судді висловилися проти (довідково – склад Конституційного Суду України – вісімнадцять суддів), троє з них – М. Савенко, П. Ткачук та В. Шаповал оприлюднили свої окремі думки.

Нагадаємо, що відповідно до всіх конституційних нормативно-правових актів, які діяли в Україні – Конституції УРСР 1978 року, Конституційного договору 1995 року, Конституції України 1996 року, одна особа не може займати посаду Президента більше двох строків підряд.

Також, що дуже важливо, у ст. 114-2 Конституції 1978 року (чинній з поправками на момент першого обрання Леоніда Кучми на посаду Президента у 1994 році) так само чітко визначено неможливість третього терміну президентства: “Одна й та ж особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд”.

Крім того, коли Л. Д. Кучма у 1999 році другий раз підряд балотувався на посаду Президента України, він, у чіткій відповідності до вимог виборчого законодавства, проходив реєстрацію у Центральній виборчій комісії. 30 червня 1999 року була ухвалена Постанова цього органу “Про реєстрацію кандидата у Президенти України Кучми Леоніда Даниловича”. Згідно з цим нормативно-правовим актом, Центральна виборча комісія постановила “зареєструвати Кучму Леоніда Даниловича, 1938 року народження, громадянина України, позапартійного, освіта вища, Президента України, який проживає у місті Києві, висунутого зборами виборців у місті Києві 14 травня 1999 року, кандидатом у Президенти України”. Тобто, Центральна виборча комісія розглядала Кучму Л. Д., чинного Президента України саме як кандидата на другий термін. Вказана Постанова не оскаржувалась ані Л. Кучмою, ані іншими кандидатами у Президенти України. 28 вересня 1999 року Постановою Центральної виборчої комісії було затверджено форму та текст виборчого бюлетеня по виборах Президента України 31 жовтня 1999 року. Виборчий бюлетень у графі напроти імені кандидата у Президенти Кучми Леоніда Даниловича містив наступну інформацію: “1938 року народження, Президент України, проживає в м. Києві, позапартійний, висунутий зборами виборців у м. Києві”. Отже, беззаперечним фактом є те, що громадяни України, у жовтні 1999 року голосувавши за чинного Президента, виходили з того, що обирають його на другий термін підряд! А отже положення Рішення Суду про те, що Л. Д. Кучму у 1999 році було обрано вперше, суперечить волі народу України, що була виражена на минулих президентських виборах.

Рішення Суду також значно підірвало авторитет національної юридичної науки. Адже, як зазначається у тексті Рішення Суду, надання Леоніду Кучмі права втретє підряд балотуватися на виборах Президента підтримали вчені-правознавці Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого, Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук, Інституту держави і права ім. В. Корецького НАН України! Але як насправді готувалися ці висновки авторитетних наукових установ? Чи це не спроба Конституційного Суду України хоча б якось виправдати прийняття позитивного рішення? Достовірна інформація з різних джерел щодо написання висновків по цій справі, яка фактично кожного дня “оновлюється” та оприлюднюється, дає ствердну відповідь на це питання.

Так, наприклад, у Національній юридичній академії ім. Я. Мудрого висновок щодо термінів перебування особи на посту Президента України готувала кафедра конституційного права, що є абсолютно логічним і правильним. А автором першого висновку Академії став доцент кафедри конституційного права, кандидат юридичних наук Ф. В. Веніславський. Останній чітко аргументував неможливість надання Л. Д. Кучмі права балотуватися на чергових виборах Президента України. Зокрема, він зазначив про “правонаступність в конституційно-правовому регулюванні статусу Президента України” протягом усього часу існування інституту президентства в нашій державі, оскільки з 1991 року та “до сьогоднішнього дня не відмінений Закон УРСР від 5 липня 1991 року “Про Президента Української РСР”, за яким “одна й та ж особа не може бути Президентом Української РСР більше двох строків підряд”.

Натомість, через деякий час від Національної юридичній академії ім. Я. Мудрого до Конституційного Суду надійшов зовсім інший висновок. Висновок саме про те, що Л. Кучма беззаперечно може бути обраний Президентом України на третій термін.

Ще один приклад. Одним із аргументів Конституційного Суду України при прийнятті позитивного рішення у справі щодо надання чинному Президенту України права балотуватися на чергових президентських виборах був також офіційний висновок Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, фахівці якого на чолі з директором Інституту, доктором юридичних наук, професором Ю. С. Шемшученком вважають, що “діючий Президент України був обраний за Конституцією України 1996 року вперше. Саме ця обставина має враховуватись при офіційному тлумаченні Конституційним Судом України частини третьої статті 103 чинної Конституції України”.

На жаль, українське суспільство вже звикло до “подвійної” позиції так званої сучасної “еліти” України. От і в цьому випадку. Лише 16 листопада 2003 року було підписано до друку п’ятий том “Юридичної енциклопедії” – видання, яке “є першим в Україні багатотомним систематизованим зводом знань про державу і право”. Головою редакційної колегії цього видання є саме директор Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України Ю. С. Шемшученко.

“Звід знань про державу і право” на сторінці 65 у розділі “Президент України” говорить нам, що “одна і та ж особа не може бути П. У. (Президентом України – Авт.) більше двох строків підряд”. Далі, ще цікавіше: “Тепер П. (Президентом – Авт.) України є Л. Д. Кучма, обраний 1994 і переобраний на другий строк у 1998”. Крім того, під цим розділом “Юридичної енциклопедії” стоїть і підпис його автора – Ю. С. Шемшученка.

Справа навіть не в тому, що відомий вчений-правознавець за найкоротший термін змінив свою позицію. І не в тому, що той же вчений переплутав дату обрання на другий термін Л. Д. Кучми (як відомо це було не у 1998, а у 1999 році). Перший президентський строк Л. Д. Кучми є елементом історії України. Він міститься у всіх енциклопедіях, підручниках, збірниках тощо. Водночас, Конституційний Суд України своїм рішенням щодо надання чинному Президенту України права балотуватися на чергових президентських виборах фактично зробив так, що тепер потрібно “переписати” історію сучасної України, прибравши звідти п’ятирічний період перебування Л. Д. Кучми на посаді Президента (з 1994 по 1999 рік).

Фактично, сьогодні Український народ став свідком “правової цензури” життя країни протягом п’яти років.

Чим же ще, крім висновків юридичних наукових установ аргументував свою позицію Конституційний Суд України?

Позиція тієї частини складу Конституційного Суду України, яка позитивно голосувала за Рішення Суду, в основному зводиться до того, що діючий Президент України був обраний за Конституцією України 1996 року вперше, оскільки втратила чинність нормативна база щодо інституту президентства України, яка існувала до набрання чинності Конституцією України 1996 року (Конституція України 1978 року, Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 року, Закон України “Про вибори Президента України” від 5 липня 1991 року). Положення частини третьої ст. 103 Конституції України має тлумачитись у системному поєднанні та нерозривному зв’язку зі змістом ст. 103 та Конституції України в цілому, а не з правовими актами, які визначали інший статус Президента України і втратили чинність після прийняття Конституції України.

Рішення Суду також говорить про те, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи (ст. 58 Конституції України). Крім того, принцип незворотності дії в часі поширюється також на Конституцію України. Оскільки частина третя ст. 103 Конституції України не містить будь-яких винятків щодо дії передбаченого нею обмеження у часі, а в інших нормах Конституції України також немає застережень про надання зворотної дії положенню зазначеної статті, це положення поширюється лише на правовідносини, які виникли після набрання чинності Конституцією України.

Таким чином, передбачене Конституцією України обмеження щодо зайняття однією і тією ж особою поста Президента України не більше ніж два строки підряд стосується лише особи, яка, по-перше, займала пост Президента України два строки підряд, а, по-друге, набувала повноважень Президента України відповідно до частини першої ст. 104 Конституції України. Як відомо, Леоніда Кучму було обрано вперше Президентом України у 1994 році за Конституцією України 1978 року...

Натомість, оприлюднені окремі думки суддів Конституційного Суду України М. Савенка, П. Ткачука та В. Шаповала, на наш погляд, є більш юридично обґрунтованими та логічними за саме рішення Конституційного Суду України. Крім того, вони повністю підтверджують наведені вище аргументи щодо “антиконстуційності” Рішення Суду.

Як зазначає М. Савенко, рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 року за формою є рішенням єдиного органу конституційної юрисдикції. Однак за змістом його проблематично назвати актом конституційного правосуддя, оскільки воно не містить належного правового обґрунтування, базується на неправильно застосованих та інтерпретованих положеннях Конституції України, що дає підстави припустити наявність упередженості Конституційного Суду України, політичного підходу до вирішення спірного питання.

Інтерпретація зазначеної частини з використанням усіх способів тлумачення, зокрема граматичного, історичного, логічного, телеологічного, дає протилежне, аніж у Рішенні Суду, її розуміння, якщо виключити явну упередженість окремих суддів. Так, на підставі граматичного тлумачення можна зробити висновок, що норма ст. 103 Конституції України означає, що конкретний громадянин України (одна й та сама особа) може послідовно, по черзі, один за одним (підряд) займати пост Президента України і здійснювати надані главі держави повноваження протягом певного періоду в часі, встановленого Основним Законом України, але не більше двох таких відрізків часу (два строки підряд).

Визначення перебігу строку перебування на посту Президента України після набуття чинності Конституцією України 1996 року було б правильним за умови, якби цей пост вона закріпила вперше, тобто до набуття нею чинності в Україні не було посади Президента.

Історичне дослідження це спростовує. Пост Президента вперше було засновано Законом Української РСР “Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР” від 5 липня 1991 року. В цей же день Верховна Рада Української РСР прийняла Закон Української РСР “Про Президента Української РСР” та Закон Української РСР “Про вибори Президента Української РСР” (в редакції від 24 лютого 1994 року – Закон України “Про вибори Президента України”).

Усі названі закони містили положення, аналогічне частині третій ст. 103 Конституції України.

Конституція України 1996 року зберегла правонаступництво інституту президентства України, закріпивши його відповідними нормами, і відтворила також положення, що одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд (частина третя ст. 103).

Історико-правове дослідження підводить до однозначного висновку, що діючий Президент України вперше приступив до виконання своїх повноважень у липні 1994 року. Таким чином, відлік строку перебування Л. Кучми на посту Президента України необхідно вести саме з цього моменту, а не з початку вступу на пост за чинною Конституцією України, як зазначається в Рішенні Суду.

Продовження перебування Президента України на посту підтверджується відсутністю в Основному Законі України приписів щодо дострокового обрання нового Президента України після набуття чинності Конституцією України.

Перехідні положення Конституції України визначили проведення саме чергових виборів Президента України в останню неділю жовтня 1999 року. Вибори проводилися після закінчення першого строку перебування на посту Президента України, обраного в 1994 році. Як відомо, на цих виборах на пост Президента України на другий строк було обрано Л. Д. Кучму.

На думку судді Конституційного Суду України В. Шаповала, в правовому полі України положення про обмеження права однієї й тієї ж особи бути Президентом України більше двох строків підряд безперервно діє з 1991 року, з моменту заснування інституту Президента України. Це також дає підстави для висновку, що особа, яка була обрана Президентом України в 1994 році і перебування якої на цьому посту до 1999 року було підтверджено чинною Конституцією України, перебувала на цій посаді перший п’ятирічний строк.

Вщент розбивається і аргумент на користь надання Л. Кучмі права балотуватися на чергових виборах Президента у жовтні 2004 року щодо принципу незворотності дії в часі Конституції України.

Так, ст. 58 Конституції України закріпила лише один із загальновизнаних принципів сучасного права щодо зворотної дії норм права в часі і не охоплює інших принципів визначення дії правових норм у часі, зокрема таких, як негайна дія норми та дія норми на перспективу.

Загальновизнаний принцип негайної дії норм права закріплено у ст. 8 Конституції України, якою встановлено, що норми Конституції України є нормами прямої дії і застосовуються безпосередньо з моменту набрання ними чинності.

Якщо визнати доводи Рішення Суду щодо поширення дії частини третьої ст. 103 Конституції України лише на правовідносини, які виникли після набрання чинності Конституцією України, правильними, то це правило необхідно поширити і на інші її положення. Президент України Л. Д. Кучма вперше вступив на цей пост у 1994 році, тобто до набрання чинності Конституцією України, яка також не містить застережень щодо здійснення ним повноважень. За логікою Конституційного Суду, оскільки зворотна дія нормам Конституції України, які регулюють діяльність, визначають правовий статус Президента України (зокрема, ст. ст. 102, 103, 107), не надана, то Президент України, обраний до набрання чинності Конституцією України, мав би діяти за Конституцією України 1978 року і обиратися в липні 1999 року. Однак Президент України після набрання чинності Конституцією України 1996 року діяв за цією Конституцією України. “Спроба Конституційного Суду поширити на частину третю ст. 103 Конституції України принцип зворотної дії норм права в часі зумовлена намаганням знайти хоч якесь правове обґрунтування на підтвердження неправильного її тлумачення”, – зазначає суддя Конституційного Суду України В. Шаповал.

Конституцією України Президенту України надано широкі повноваження. Необмежене безперервне перебування на посту Президента України однієї особи не виключає встановлення режиму особистої влади (культу особистості) і може призвести до виникнення антидемократичного режиму в державі. Запровадження обмеження щодо строків перебування однієї й тієї ж особи главою держави (Президентом) має на меті звузити можливість встановлення особистої влади. На жаль, Конституційний Суд України заблокував цю мету і, отже, фактично, відкрив шлях до довічного перебування однієї й тієї особи на посту Президента України. Адже, як зазначає В. Шаповал, прийняття згодом нової редакції чинної Конституції України або навіть внесення до неї змін стосовно наявного на момент таких змін статусу Президента України “провокувало” б формальний висновок про те, що перший строк перебування на посту новообраного Президента України починається лише після виборів, які вперше відбудуться після нової ревізії Конституції України або внесення відповідних змін, і складення ним присяги.

“Таким чином, Конституційний Суд України фактично створив передумови для встановлення антидемократичного політичного режиму влади в Україні”, – робить узагальнюючий висновок суддя Конституційного Суду України М. Савенко.

Насамкінець, хотілося знову трошки заглибитися у сучасну, але вже світову, історію. 5 листопада 1999 року Конституційним Судом Російської Федерації було ухвалено “Визначення по справі щодо тлумачення ст. 81 (частина 3) та пункту 3 розділу другого “Заключні та перехідні положення” Конституції Російської Федерації”. Підстава розгляду справи – запит Державної Думи Російської Федерації з проханням розтлумачити положення Конституції РФ про те, що “одна й та ж особа не може бути обрана Президентом Російської Федерації більше ніж два строки підряд” у контексті того, що чинного на той момент президента РФ Б. М. Єльцина було обрано вперше за старою Конституцією Росії.

Конституційний Суд Російської Федерації своїм рішенням від 5 листопада 1999 року закрив провадження по цій справі у зв’язку з відсутністю “нечіткості в розумінні норм Конституції (норми щодо заборони одній і тій же особі більше двох строків підряд обіймати посаду Президента Росії – Авт.), оскільки у відповідності до них Президент Російської Федерації до виборів у червні–липні 1996 року здійснював свої повноваження перший строк та був у 1996 році обраний на другий строк підряд”. Крім того, Конституційний Суд РФ зазначив, що ухвалення нової Конституції Росії було фактично і схваленням продовження займання посади Президента однією і тією ж самою особою. З прийняттям нової Конституції РФ термін президентства Б.М. Єльцина не переривався, а перший строк повноважень Президента не починав вираховуватися заново. Крім того, “Постановою Центральної виборчої комісії Російської Федерації від 9 червня 1996 року було офіційно оголошено, що Президент Російської Федерації вважається обраним на цю посаду на другий строк. Відповідно, всі учасники виборчого процесу – виборці, відповідні правозастосувачі та сам Президент Російської Федерації виходили з того, що він висувався, підтримувався та обирався як особа, що претендує на посаду Президента другий строк підряд, а попередній період був для нього відповідно першим строком”. І найцікавіше. Конституційний Суд Російської Федерації сказав про те, що “слід зазначити, сам Президент Російської Федерації, будучи відповідно до статті 80 (частина 2) Конституції Російської Федерації гарантом Конституції, неодноразово публічно заявляв про те, що на чергових виборах у 2000 році не буде балотуватися на посаду Президента України на черговий строк повноважень, інакше це було б порушенням Конституції Російської Федерації”.

Ситуація, яка виникла в Російській Федерації у 1999 році (!) абсолютно ідентична тій, яка виникла в Україні наприкінці 2003 року. Але більшість Конституційного Суду України всупереч чинному законодавству, міжнародному досвіду та здоровому глузду ухвалила рішення про право Л. Кучми брати участь у президентських виборах 2004 року. Це нанесло шкоду не лише авторитету судової системи, національної юридичної науки, а також іміджу української держави в світі.