УКРАЇНСЬКІ ПАРТІЇ НАПЕРЕДОДНІ ВИБОРІВ:
становлення української багатопартійності
Особливості розвитку українських партій та партійної системи
Особливості формування і ролі партій безпосередньо залежать від ступеня розвиненості самого суспільства та його політичної еліти. Ця обставина визначає специфіку українських політичних партій та партійної системи, якою вона склалася протягом останніх дванадцяти років так само, як і характер та глибину їх впливу на владу та суспільство.
За цей період Україна пройшла шлях від однопартійності до гіпертрофованої багатопартійності. Розпочався цей процес ще до здобуття незалежності й на першому етапі розгортався у відповідності до утвердження в країні ідеологічного та політичного плюралізму. Закономірно, що спочатку це був спрощений і антагоністичний дуалізм: ідеї національної незалежності та демократії проти радянської комуністичної авторитарної ідеології. Фактично, у 1989-1991 роках мало місце протиборство між комунізмом та антикомунізмом. Ареною цієї боротьби була спочатку виключно масова свідомість, пізніше – політична сфера, система влади. В цій боротьбі головним чином враховувались загальні настрої, емоційний стан населення, а не конкретні глибинні інтереси його окремих верств. Дуже велику роль мали й зовнішні чинники. Внаслідок цього гасла були важливішими за грунтовні програми, а політичні та національні питання цілком домінували над економічними та соціальними. Протистояння КПУ та Народного руху України, закономірно, значною мірою набуло форми взаємозаперечення. Розробка позитивних програм з урахуванням практичних завдань перехідного періоду не сприймалась як надто актуальна.
Досягнення незалежності дало додатковий поштовх становленню багатопартійності, появі партій, що презентують широкий політико-ідеологічний спектр. З осені 1991 року почався якісно новий етап розвитку партійної системи. Зокрема, виникають партії соціалістичного, соціал-демократичного, загальнодемократичного, християнсько-демократичного та націонал-демократичного спрямування. Даний етап характеризувався досить швидким заповненням новоствореними партіями секторів ідеологічного спектру. Водночас, стає наочним роздрібненість політичних сил, штучність, неусталеність, недієздатність багатьох партій. Давалися взнаки і такі обставини, як слабкість правових засад діяльності партій та поступове зниження громадської активності населення після її значного піднесення у 1989-1991 роках. На розвиток партійної системи впливають такі чинники як соціальна недиференційованість, неартикульованість групових інтересів, брак навичок і навіть розуміння потреб політичної самоорганізації у переважної частини населення. При цьому виявились важливі особливості становлення багатопартійності в Україні. Поява більшості нових партій не спиралась на відповідну усталену соціальну базу, випереджала процес соціального структурування. Найбільші можливості для класичного розвитку (тобто такого, що передбачає наявність власного електорату) мали партії, що орієнтувались не на відмінності громадян за ознакою їх відношення до засобів виробництва, а на їх диференціацію за ознаками ставлення до незалежності та національного питання, чи навіть просто на рівень розкріпачення свідомості. Це створювало особливу шкалу концентрації уваги таких партій, обмежувало їх амплуа і роль у політичній боротьбі. Зазначені обставини вкрай утруднили становлення в Україні нових, європейського гатунку лівих партій та, особливо, партій ліберального спрямування.
З середини 90-х років стала очевидною зміна парадигми розвитку партійної системи. Українські партії дедалі більше стали не стільки презентувати окремі суспільні прошарки, скільки слугували формою організації публічного функціонування і легітимації окремих груп державної, політичної та бізнесової еліти. Вони почали будуватись згори, а процес вибору ідеології набув цілком штучного характеру. Гальмування економічних реформ та соціальних перетворень, принципи організації влади, що утвердились, визначили зворотну логіку: не партії артикулюють суспільні інтереси і визначають політичний розвиток, характер і зміст діяльності влади, а сама влада, недемократична за походженням і принципами дії, визначає правила виникнення, існування та коефіцієнт політичної успішності партій.
Партії у Верховній Раді
Ритм становлення та якісні особливості партійної системи спричинили глибокий вплив на діяльність Верховної Ради. Водночас, правові засади, практика діяльності, неформальний статус парламенту, труднощі розвитку парламентаризму, як такого, великою мірою визначали умови розвитку національної партійної системи. Вибори 1990 року проходили в умовах масового виходу з Компартії України. Частина кандидатів у депутати фактично приховувала свою партійну приналежність або тільки визначалася з нею. На момент підтвердження повноважень новообраних депутатів і початку роботи Верховної Ради нового скликання число депутатів-комуністів складало 381. Комуністи провели свого лідера на посаду Голови Верховної Ради й одержали контроль над її Президією, наділеною у той період значними повноваженнями. Проте, політична ситуація і морально-психологічна атмосфера не дозволяли комуністам діяти повною мірою як партійній фракції і використовувати свою більшість. Вони утворили групу «За радянську суверенну Україну», що швидко втрачала чисельність. У липні 1990 року до неї входило вже лише 239 депутатів. На цьому рубежі група набула формальної усталеності, але фактично складалася з ортодоксального і компромісного крил і не завжди голосувала консолідовано. Опозиційна депутатська група «Народна Рада», що переважно складалась з представників Руху, в цей час нараховувала 125 депутатів. Після заборони діяльності КПУ внутрішня організація депутатського корпусу остаточно втратила партійну основу.
Цей період став визначальним для подальшого політичного розвитку України і, звичайно, для становлення сучасної партійної системи. Ключову роль відіграли два моменти: відмова від проведення дострокових демократичних виборів, які б дозволили принципово оновити владу, і перехід до президентсько-парламентської форми правління. В Україні, на відміну від країн Балтії, зміни політичної еліти, адекватної принциповим змінам у засадах державності і моделі суспільного розвитку, не відбулося. Популярний, але організаційно аморфний, Народний рух України виявився неспроможним забезпечити демократичний розвиток держави. Його керівництву не вистачило ні політичної далекоглядності, ні реальної волі до остаточного визначення стратегії національного розвитку, врешті, – самої волі до влади. Заборонена КПУ тимчасово перестала існувати лише як партія. Водночас, як осердя радянської державної влади, головний механізм управління, як основа єдиної організованої дієздатної сили – бюрократичної системи, – вона фактично продовжувала діяти. Шанси на демонтаж цієї системи були втрачені. Пристосування старої номенклатури до нових умов відбулось досить швидко, випереджало становлення суспільства, що й забезпечило її провідну роль у державотворенні. Ставка на зміцнення виконавчої гілки влади, створення інституту президентства – стало основою її самозбереження, а потім і домінування. Ухваливши рішення про проведення 1 грудня 1991 року президентських виборів, Верховна Рада створила передумови для подальшого послаблення власних позицій, загальмувала і деформувала процес становлення сучасних партій. Надалі, а особливо після 1994 року, цей процес відбувається за потужного впливу президентської влади.
Восени 1991 року склалася нова структура парламенту: Народна Рада – 90, аграрії – 74, Рух – 48, групи «За соціальну справедливість» – 42, «Нова Україна» і Конгрес національно-демократичних сил – по 34, «Земля і воля» – 33, «Рада» – 31, «Згода» – 26, промисловці – 22, «Демократичне відродження» – 21. Припускалася участь депутатів у роботі двох депутатських груп одночасно. Групи не були ні формою представництва партій у парламенті, ні навіть артикульованими, а тим більше ефективними, учасниками законодавчої діяльності. Частина депутатів активно брала участь у формуванні нових партій, або вступала до існуючих. Вже на початок 1994 року біля трьох четвертих депутатів були позапартійними. Члени Руху і Партії демократичного відродження України, створеної в грудні 1990 року, складали по 8% депутатів, Демократичної партії України й Української республіканської партії – по 4%, СПУ і КПУ (зареєстрована в якості нової партії у жовтні 1993 року) – по 1%.
Вибори до Верховної Ради 1994 року були першими, які відбувались за умов багатопартійності, але, фактично, ще не на реальній багатопартійній основі. Вони проходили за мажоритарною системою;політичні партії мали право висувати кандидатів в депутати нарівні з групами виборців, трудовими колективами і громадськими організаціями. Показово, що значна кількість партійних активістів воліла не афішувати свою партійну приналежність під час передвиборної боротьби. До Верховної Ради було обрано 91 представника КПУ, 22 – НРУ, 21 – СелПУ, 14 – СПУ, 11 – УPП, по 5 – ППУ та КУНу. Ще 8 партій мали від одного до чотирьох депутатів. З 405 обраних депутатів тільки 178 представляли партії. Серед переможців виборів тільки 94 були висунуті партіями або виборчими блоками, з них 61 – КПУ, 13 – НРУ, по сім СелПУ та УРП. За наявності поділу на лівих та правих реального партійного структурування парламенту не відбулося. Нестійкий, нечіткий характер політичних поглядів більшості депутатів, так само, як і слабкість впливу партій на депутатський корпус, наочно виявлявся у постійних змінах складу фракцій та депутатських груп у Верховній Раді.
Таблиця 1.
Особливості
структурування Верховної Ради
у
період між виборами 1994 і 1998 років
|
Фракції та депутатські групи |
Травень 1994 |
Жовтень 1997 |
|
Фракція Комуністичної партії |
84 |
76 |
|
Фракція Народного руху України |
27 |
25 |
|
Група «Аграрії» |
36 |
25 |
|
Фракція Соціалістичної партії |
25 |
– |
|
Група «Центр» |
35 |
– |
|
Група «Реформи» |
29 |
31 |
|
Група «Державність» |
25 |
– |
|
Група «Єдність» |
26 |
33 |
|
Фракція СПУ-СелПУ |
– |
35 |
|
Група «Конституційний центр» |
– |
53 |
|
Група «Соціально-ринковий вибір» |
– |
24 |
|
Міжрегіональна депутатська група |
27 |
34 |
|
Група «Незалежні» |
– |
23 |
|
Група «Відродження і розвиток АПК» |
– |
21 |
|
Позафракційні |
21 |
34 |
|
Всього депутатів |
336 |
414 |
Вибори все ж сприяли подальшому розвитку партійної системи, появі не просто нових партій, а й прагматизації та професіоналізації діяльності частини з них. Зокрема, у 1996 році виникають такі помітні партії як Прогресивна соціалістична партія України, Народно-демократична партія та Соціал-демократична партія України (об’єднана), у 1997 році – партія «Реформи і порядок». Проте, більшість партій залишалась практично невідомою на загальнонаціональному рівні й не мала впливу на політичний процес.
Характерною ознакою аномального розвитку партійної системи стала поява партій-двійників та нестійких, ідеологічно аморфних партійних блоків та об’єднань. На початку чергової парламентської виборної кампанії загалом було зареєстровано 46 політичних партій, ще 10 готували установчі збори та очікували реєстрації. Відбувалась активна концентрація фінансових та інформаційних ресурсів, бурхливо розвивалися виборчі технології, структури та ринок PR. Статус народного депутата виявляється привабливим для багатьох підприємців і входження до партійних списків вважається найбільш раціональним шляхом до обрання.
На цьому етапі стає дедалі більш помітною роль владних структур у партійному будівництві. Різні прояви такої ролі – послаблення опозиції, створення цілком своїх, або зручних партій. Так, цілком очевидною є роль Адміністрації Президента у розколі СПУ і виникненні ПСПУ на чолі з Н.Вітренко. Найбільш яскравим прикладом другого варіанту є розбудова П.Лазаренком партії «Громада». Так само, підтримка влади визначила лідерство СДПУ(о) серед кількох соціал-демократичних партій.
У виборах до Верховної Ради 29 березня 1998 року, що відбулися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою (50% на 50%), взяли участь 21 партія та 9 виборчих блоків. Ухвалений напередодні новий виборчий закон через недосконалі механізми реєстрації не дозволив реально заохотити формування потужних авторитетних партій. Лише двом (Партії жінок і Партії національного порятунку) було відмовлено у реєстрації. Половина учасників виборів набрала від 1,3% до 0,14% голосів, тобто була статистами, що тільки дезорієнтували виборців. Але й вісім партій-переможниць, які подолали 4-відсотковий бар’єр та додали до 225 мандатів ще 79, здобутих у одномандатних округах, не змогли забезпечити чіткого структурування Верховної Ради. Значна кількість – 118 місць дісталась позапартійним депутатам. Вибори зафіксували стабільність представництва трьох лівих та однієї правої партії та радикально змінили решту політичних акторів. Тільки ліві партії утворили фракції виключно на партійній основі, решта – орієнтувались на залучення максимальної кількості депутатів за рахунок представників інших партій та позапартійних. Саме по собі це цілком природньо, але на практиці призводило до нехтування програмними принципами і спотворювало відносини за віссю «виборці – обранці – влада».
За результатами виборів 1998 року у Верховній Раді утворились фракції 9 партій: КПУ – 119 осіб (у т. ч. 2 позапартійні), НРУ– 47 (5), блок СПУ-СелПУ – 35 (7), ПСПУ – 17 (6), НДП – 91 (55 позапартійних та 11 з інших партій), «Громада» – 39 (13 та 5 відповідно), СДПУ(о) – 25 (4 та 3), ПЗУ – 24 (2 та 3). 26 депутатів об’єдналися у групу «Незалежні», 15 залишились позафракційними. Надалі спостерігалися постійні масштабні зміни у переліку та розмірах депутатських фракцій, постійні міграції депутатів. Надалі 3 фракції припинили своє існування, дві розділилася. Водночас були утворені 7 нових фракцій партіями, що не досягли успіхів на виборах або ж виникли вже після них. Більшість із них має неоднорідний, змішаний партійний склад. 48 депутатів не входять до жодної з фракцій і груп.
Таблиця 2.
Динаміка змін складу фракцій і
депутатських груп після виборів
1998 року
|
|
Число депутатів |
Дата |
Дата |
||
|
Фракції та групи |
Обрано 29.03.1998 |
Побувало у складі |
Станом на 04.10.2001 |
утворення |
ліквідації |
|
Фракція Комуністичної партії України |
111 |
133 |
113 |
12.05.1998 |
|
|
Фракція Народно-демократичної партії |
25 |
95 |
16 |
12.05.1998 |
|
|
Фракція Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) |
20 |
58 |
35 |
12.05.1998 |
|
|
Фракція Партії зелених України |
20 |
33 |
17 |
12.05.1998 |
|
|
Фракція «Громада» |
24 |
47 |
– |
12.05.1998 |
29.02.2000 |
|
Фракція Прогресивної соціалістичної партії України |
18 |
18 |
– |
12.05.1998 |
10.02.2000 |
|
Група «Відродження регіонів» |
|
45 |
– |
19.02.1999 |
06.04.2001 |
|
Група «Незалежні» |
– |
33 |
– |
21.07.1998 |
16.02.2000 |
|
Фракція Народного руху України |
Разом 47 |
51 |
15 |
12.05.1998 |
|
|
Фракція Українського народного руху |
|
23 |
22 |
02.03.1999 |
|
|
Фракція Соціалістичної партії України |
Разом 35 |
40 |
17 |
12.05.1998 |
|
|
Фракція Селянської партії України |
|
25 |
– |
01.10.1998 |
29.02.2000 |
|
Фракція партії «Реформи і порядок» – «Реформи-Конгрес» |
4 |
34 |
14 |
22.12.1998 |
|
|
Фракція партії «Батьківщина» |
– |
45 |
26 |
04.03.1999 |
|
|
Група «Трудова Україна» |
– |
62 |
45 |
20.04.1999 |
|
|
Група «Солідарність» |
– |
30 |
20 |
29.02.2000 |
|
|
Фракція партії «Яблуко» |
– |
18 |
17 |
15.09.2000 |
|
|
Група «Регіони України» |
– |
25 |
24 |
21.03.2001 |
|
|
Фракція партії «Демократичний союз» |
– |
29 |
18 |
06.04.2001 |
|
Таблиця 2 ілюструє масштаби міграції депутатів між фракціями і ступінь їх нестабільності. Внутрішня структура депутатського корпусу постійно зазнає значних змін. 166 депутатів об’єдналися у фракції та групи, існування яких безпосередньо не пов’язане з результатами виборів. Кількість фракцій та депутатських груп, утворених партіями, які не брали участі у виборах, вже зрівнялась з кількістю партій, що отримали представництво за результатами виборів. При цьому відповідні партії мають низький рейтинг підтримки виборцями. Особливо показовим є те, що вони чисельно та з точки зору реальної ролі беззастережно домінують у парламентській більшості й визначають головні напрями діяльності законодавчої влади в державі. Це свідчить про наявність серйозної проблеми щодо дієвості механізму виборів та представництва партій у Верховній Раді.
Нові фракції та групи, хоча й
мали безпосередній зв’язок з партіями, створювались здебільшого на
позаідеологічній основі. На початок осінньої сесії 2001 року до їх складу входила
значна кількість депутатів, що обирались за списками партій цілком різної
політичної орієнтації. Так, фракція партії «Яблуко» чисельністю 17 депутатів
об’єднала 12 «списочників» – по 3 представника ПЗУ і НРУ, по 2 – ПСПУ, НДП та
блоку СПУ-СелПУ; фракція «Батьківщини» (26 депутатів), крім 5 громадівців,
прийняла 3 представника блоку
СПУ-Селпу, 2 – СДПУ(о), по одному – КПУ, ПСПУ та НРУ; група «Трудова Україна»
(45 депутатів) – 5 громадівців, 3 представника блоку СПУ-СелПУ, 2 – СДПУ(о), по
1 – КПУ, ПСПУ, НРУ. Більш однорідними і до того ж такими, що склались в
основному з мажоритарників, є фракція «Демократичного союзу» та групи «Регіони
України» і «Солідарність». Лише одна з новоутворених фракцій – фракція партії «Реформи і порядок» – «Реформи-Конгрес», з
точки зору партійної приналежності депутатів склалася з однодумців.
Політичний потенціал партій
Ресурси впливу партій в основному визначаються двома чинниками: роллю у формуванні владних структур та рівнем авторитету в очах громадськості. Українська Конституція обмежує політичну роль партій. Але було б недостатнім зазначити, що партії в Україні мають стандартні умови діяльності, властиві президентсько-парламентським республікам. Вони не тільки відокремлені від виконавчої влади, а й значною мірою стали заручниками довготривалої боротьби між Президентом і Верховною Радою. Квітневий 2000 року референдум, що був спрямований на обмеження політичних можливостей парламенту, встановлення контролю над ним, водночас містив серйозні загрози розвитку партій та партійної системи.
Партії, хоча й виявляли неабияку активність, врешті не відіграли значної ролі під час президентських виборів 1999 року. За даними «Соціс-Геллап» понад 35% виборців відкидали вплив будь-яких партій на свою позицію щодо кандидатів на посаду Президента. За результатами опитування Інституту соціальної і політичної психології таких – аж 53%. Показово, що сумарний вплив лівих партій наближається до результату, отриманого на виборах лідером комуністів Петром Симоненком, тоді як значна частина тих, хто голосував за позапартійного Леоніда Кучму, не орієнтувалась на позицію жодної з партій. Ключову роль у переобранні Л. Кучми восени 1999 року відіграли політико-економічні угруповання, в яких домінували приватні фінансові капітали. Саме вони, підмінивши партії, запропонували масовану і найбільш ефективну фінансову, організаційну та інформаційно-пропагандистську підтримку. Водночас, у якості самостійної і, фактично ще однієї антипартійної сили, виступила бюрократія, для якої публічна політика є, щонайменше, незручною сферою. Саме її дії спричинили оцінку президентських виборів 1999 року, як таких, що «не відповідали деяким критеріям і зобов’язанням, взятим країною перед ОБСЄ». Зафіксовано випадки, коли державні адміністрації та офіційні особи проводили кампанію на користь діючого Президента і проти його конкурентів. Місія спостереження за виборами ОБСЄ виявила незаперечні докази широкого застосування подібної тактики державними інституціями, її систематичність та координованість по всій країні, що забезпечило діючому Президенту вагому та постійну перевагу над конкурентами. Влада в Україні залишається позапартійною. Президент не ідентифікує і не зв’язує себе з будь-якою політичною партією або партійною коаліцією. Його підтримка партіями під час президентських виборів не породжує жодних зобов’язань по формуванню уряду. Закономірно, адміністративний ресурс став чи не основним орієнтиром і, разом з тим, чинником діяльності партій.
Таблиця 3.
Порівняльний потенціал партій
|
|
Кількість партійних організацій |
Кількість членів |
Оцінка |
Коефіцієнт
впливу |
|||||
|
|
Регіо- |
Місцевих |
|
ЗМІ |
Фінанси |
ВР |
КМ |
АП |
Регіон. рівень |
|
КПУ |
27 |
594 |
– |
2,6 |
3,2 |
6,4 |
3,6 |
2,6 |
3,4 |
|
НРУ |
27 |
395 |
– |
2,6 |
2,2 |
2,7 |
1,5 |
2,1 |
2,8 |
|
УНР |
26 |
267 |
27 000 |
1,6 |
2,4 |
2,8 |
1,7 |
1,6 |
2,1 |
|
СПУ |
27 |
563 |
44 853 |
3,0 |
2,5 |
3,3 |
1,5 |
1,3 |
2,2 |
|
СелПУ |
25 |
301 |
90 705 |
1,9 |
2,0 |
0,8 |
1,2 |
1,3 |
2,1 |
|
ПЗУ |
26 |
194 |
52 329 |
2,1 |
3,4 |
2,5 |
2,4 |
2,2 |
1,4 |
|
НДП |
27 |
506 |
128 260 |
3,8 |
4,0 |
3,1 |
4,7 |
4,4 |
4,8 |
|
ПСПУ |
19 |
64 |
– |
1,3 |
1,7 |
1,6 |
1,2 |
1,3 |
1,6 |
|
СДПУ(о) |
27 |
767 |
211 978 |
7,0 |
6,6 |
5,4 |
5,6 |
5,3 |
5,7 |
|
ПРП |
26 |
76 |
– |
2,3 |
3,1 |
2,6 |
1,9 |
1,8 |
2,5 |
|
ДС |
27 |
714 |
21 867 |
5,2 |
5,8 |
4,9 |
4,4 |
4,8 |
4,7 |
|
ТУ |
12 |
8 |
3 000 |
6,2 |
6,8 |
5,9 |
5,6 |
5,8 |
4,7 |
|
«Батьків- |
27 |
594 |
135 000 |
3,8 |
5,7 |
3,2 |
1,6 |
1,5 |
2,3 |
|
«Яблуко» |
20 |
15 |
|
– |
– |
– |
– |
– |
– |
|
ПРУ |
|
|
– |
3,0 |
6,4 |
4,1 |
4,7 |
5,5 |
6,0 |
Рівень довіри до партій в останні роки залишався постійно низьким. У суспільстві навіть не утвердилось розуміння значення партій. Так, за даними опитування, проведеного фірмою «Соціс-Геллап» на замовлення Міжнародної фундації виборчих систем у 2000 році лише 56% громадян вважали політичні партії важливими для розвитку демократії. Лише 2% респондентів вважають, що партії служать інтересам виборців, тоді як 24 – що вони відображають інтереси своїх лідерів, 13 – державного апарату, 10% – фінансових і бізнесових структур.
Таблиця 4.
Рівень довіри населення до політичних партій
|
|
1995 |
1996 |
1997 |
1998 |
1999 |
2000 |
2001 |
|
Зовсім не довіряю |
42 |
41 |
42 |
35 |
35 |
36 |
33 |
|
Скоріше не довіряю |
25 |
22 |
23 |
27 |
26 |
27 |
30 |
|
Важко сказати довіряю чи ні |
29 |
33 |
32 |
34 |
35 |
33 |
33 |
|
Скоріше довіряю |
2 |
2 |
2 |
2 |
3 |
3 |
3 |
|
Цілком довіряю |
1 |
1 |
1 |
1 |
1 |
1 |
1 |
|
Не відповіли |
1 |
0 |
0 |
1 |
1 |
1 |
0 |
Новітній етап партійного будівництва
Після президентських виборів, у січні 2000 року за активної участі новостворених депутатських об’єднань, у Верховній Раді вперше була сформована парламентська більшість у складі 237 народних депутатів, членів 11-ти фракцій та груп: СДПУ(о), Трудової партії України, Партії зелених України, «Батьківщини», «Відродження регіонів», «Громади», НДП, обох Рухів, «Реформи-Конгрес», «Незалежних». Основою існування більшості стала суто політична домовленість між депутатами, без формальної участі партій. Існує серйозна інституційна проблема, що обмежує роль партій. Очевидно, за своїми повноваженнями Верховна Рада має обмежений вплив на Уряд. У свою чергу, Уряд не має гарантованої підтримки парламентської більшості. Так, схваливши Програму діяльності Уряду, Рада протягом року не має права порушувати питання про недовіру йому. Проте, при цьому, вона не несе конкретних зобов’язань законодавчого забезпечення реалізації цієї Програми, а депутати і партійні фракції, що голосували за Програму, не несуть юридично оформленої відповідальності за результати її виконання. Таким чином, існують лише фрагменти механізму взаємодії між парламентом і урядом. Механізм обрання і структурування парламенту безпосередньо не орієнтований на створення стабільної більшості. Не існує правових і політичних передумов участі партій у формуванні Уряду й інших органів виконавчої влади й місцевого самоврядування. За десять років незалежності в українському парламенті більшість, як така, існувала тільки у період із січня 2000 по квітень 2001 років. Фактично, вона була сформована під тиском Президента на основі індивідуальних зобов’язань депутатів, що входили до центристських і правих фракцій та депутатських груп. Це було політичним актом, який не мав правового забезпечення.
Не припинився процес виникнення дрібних партій, що не мають політичних перспектив. На липень 2001 року їх було понад 120. Ця проблема знайшла відображення і в Посланні Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році». У доповіді «Суспільно-політичний розвиток країни. Основні завдання 2001 року», що є його складовою, зазначається: «…переважна більшість партій є самодостатніми, незалежними від суспільства інституціями, все призначення яких полягає у забезпеченні доступу до влади їхніх лідерів. Останнім часом набуває популярності новинка у політичних технологіях – так звані віртуальні партії, видимість існування яких створюється і підтримується засобами масової інформації. Відірваність від суспільних верств, превалювання інтересів партійних еліт над інтересами виборців зумовлюють кон’юнктурну політичну поведінку партій і, як наслідок, низький рівень довіри до них населення». Значною мірою це спричинено недосконалим законодавством. 5 квітня 2001 року був прийнятий новий Закон «Про політичні партії в Україні». Він замінив Закон України «Про об’єднання громадян» 1992 року і наблизив у цій частині національне законодавство до міжнародних стандартів. Закон не передбачає перереєстрації існуючих партій. Вже перші місяці дії закону свідчать, що він не може бути ефективним інструментом формування великих дієздатних партій.
Проте, українська мультипартійність має й суто
соціальне підгрунтя. Значна частина партій, як і громадських організацій, стає
для тисяч громадян формою соціального самоврядування, для деяких – засобом
самореалізації та кар’єри. Перший, переважно ідеологічний, етап розвитку
партійної системи давав менше таких можливостей. Сьогодні партії разом з подібними
до них за походженням та функціями громадськими організаціями складають масштабний
соціальний і, навіть, економічний феномен. На період виборів вони фактично
перетворюються на особливу галузь господарства, на потужний механізм виведення
на публіку невідомих претендентів на лідерство і тіньових капіталів у відкритий
обіг. Мультипартійність, таким чином, може виявитись стійким явищем, здатним
витримати випробування
4-відсотковим бар’єром та вимогами нового закону про партії. Десятки партій
мають усі шанси зберегти сенс свого існування як матеріал для блокування та як
інструмент регіональної політики. Проте, саме якість партій, їх реальна роль не
дають підстав вважати їх проявом реального ідейно-політичного плюралізму,
свідченням розвитку демократії та становлення громадянського суспільства.
Переваги суто прагматичних, технологічних підходів, обумовлені особливостями посткомуністичного розвитку країни, значною мірою позначились на розвитку національної партійної системи. Реальний вплив партій в Україні може визначатись не тільки і не стільки електоральною підтримкою, скільки наближеністю до влади. Не партії організують владу, а влада організує партії. Вони розглядаються як формальна складова демократичного устрою, від якої не можна відмовитись. Крім того, партії у модифікованому вигляді виявились цілком придатними для обслуговування вузькогрупових та приватних інтересів. Вони, таким чином, стали формою структурування не тільки і не стільки суспільства, скільки самої влади.
Фактично, функцію відображення структури суспільства, артикулювання і презентації його інтересів виконує частина ідеологічних партій (виразно лівих та виразно правих). Інші, неідеологічні партії нового типу, – абсолютно всі центристські, – скоріше позначають конфігурацію влади. Гіперболізована і внутрішньо обмежено консолідована партія влади структурується не тільки у тіньовий спосіб, а й за рахунок створення публічних угруповань у формі партій. Якщо протягом перших років у ВР переважали ідеологічні пристрасті, то пізніше, особливо після виборів 1998 року – почали домінувати конкретні питання розподілу влади і захисту групових економічних інтересів. Закономірно, що на перші ролі висуваються якісно інші актори і утверджуються інші правила гри.
Відбувається внутрішня еволюція багатьох партій, спостерігається девальвація ідеологічних цінностей і на перший план висуваються фінансові, інформаційні ресурси, неформальні взаємини з владою. Показово, що Демократична партія України, незважаючи на певну стартову популярність, не змогла утвердитись як ідеологічна партія; у суспільстві не знайшлося відповідного стійкого прошарку активістів. Водночас, лідер партії Володимир Яворівський, хоч і мав достатньо високий особистий рейтинг, не зміг акумулювати під партійну ідею фінансову підтримку. Тобто, в країні не знайшлося й прошарку фінансистів та підприємців, готових підтримати організацію, яка мала б репрезентувати та обстоювати їх інтереси публічними методами. Відсторонення В. Яворівського від керівництва ДПУ знаменувало перехід партії до групи неідеологічних, приватизацію новими прагматичними господарями популярного ідеологічного бренду та його нерозбірливих прихильників. Партія почала функціонувати як корпорація і презентувати вже виключно групові інтереси. Подібна еволюція, тільки без зміни формального лідера, відбулась і з Партією зелених.
Не маючи надійної опори, і навіть сприятливого середовища у суспільстві, партії закономірно не стільки формують владу, скільки орієнтуються на неї. За браком класу економічно незалежних громадян, нерозвиненістю вільного підприємництва партії можуть зростати тільки на основі наближених до влади фінансово-економічних структур. Водночас, кланово-олігархічні угруповання, прагнучи легітимізації своїх капіталів, стабілізації позицій у владі та набуття респектабельності, закономірно звернулись до партійного будівництва. Передовсім партії розглядаються як раціональний механізм потрапляння у Верховну Раду.
Особливості українських партій та партійної системи вплинули на розвиток українського парламентаризму. Водночас, самі ці особливості були значною мірою обумовлені еволюцією ролі ВР, її зануренням слідом за виконавчою владою у тіньову політику. Головно це пов’язано з тим, що ВР поступово цілком утвердилась як інститут захисту корпоративних інтересів, у тому числі як дах для бізнесу і плацдарм для лобіювання. Спроби утвердити принцип несумісності статусу парламентаря з підприємницькою діяльністю були фактично заблоковані. На фоні браку правових засад та політичного підгрунтя взаємодії законодавчої та виконавчої влади, зокрема і передовсім – парламентської більшості та Уряду, набули розвитку неформальні взаємини між представниками двох гілок влади на індивідуальній та дрібногруповій основі та з приводу особистих чи корпоративних інтересів. Це – неполітичні стосунки, які не є владно-державними, не мають нічого спільного з загальнонаціональними завданнями та загальнонаціональними функціями загалом. Так само вони не мають безпосереднього зв’язку з інтересами відповідної частини електорату.
Партійні програми та суспільно-політичні реалії
Партійна система в Україні все ще перебуває в стадії становлення. На сьогодні вже очевидно, що цей процес не тільки розтягується в часі, але й помітно відхиляється за своїми якісними характеристиками від європейських стандартів. Багатопартійність, що виникла, не має органічного зв’язку із соціальною структурою, а в більшості випадків і з артикульованими суспільними інтересами. Симптоматично, що з 1994 до 1999 року кількість тих, хто вважав, що країні потрібна багатопартійна система, зменшилась з 36 до 25%, а тих, хто дотримувався протилежної думки, – збільшилась з 30 до 42%. Наявне очевидне роздратування невиразністю і, водночас, галасливістю чисельних партій. Значна їх кількість є штучними утвореннями, зобов’язаними своїм існуванням владі. У силу цього партії лише умовно можуть вважатись представниками громадянського суспільства.
Крім того, важливе значення мають особливості політичного спектра партій, істотно відмінного від того, що склався в демократичних державах. Ідеологія українських комуністів та інших лівих партій, які утримують у своїй орбіті понад третину електорату, в принципі несумісна як з правовою демократією, так і з реалістичною перспективною моделлю національного розвитку взагалі. Проте й більшість центристських та правих партій за своїм походженням, реальною політичною орієнтацією і характером зв’язків з електоратом теж не здатна здійснювати суспільно значимі конструктивні функції. Нелівий електорат, фактично, не має адекватного його інтересам партійного представництва. Значна його частина втягнута в некласичну систему ідейно-політичних координат: «зелені», «регіонали», а з недавніх часів ще й «молоді професійні політики» з «Нової генерації». Останні фактично презентують нову хвилю після позбавлених уваги влади і великого бізнесу партій «пенсіонерів» та «жінок».
Суспільство в Україні не здатне створювати свої партії. Останні, як і інші компоненти політичної сфери є творінням політичного істеблішменту, еліти. Українська еліта теж не є продуктом суспільства, фактично не залежить від нього і не репрезентує його інтересів. Проте, партійні програми все ж таки пишуться якщо не для громадян, то безумовно з розрахунком на їх уподобання. Мала структурованість цих уподобань ускладнює пошук новоствореними партіями своєї електоральної ніші та політичного іміджу. Ця ж обставина спричиняє втечу від ідеології, нівелювання її значення. Як наслідок, – підвищується тяжіння до центризму, як форми ідеологічного компромісу, та до варіантів позаідеологічного самовизначення. Найбільш наочними прикладами останнього є Партія регіонів. Ще більш чітко проявляється уникнення ідеологічної визначеності у назвах та гаслах політичних блоків.
Програми багатьох партій містять твердження, що вони відображають інтереси максимально широкого кола громадян, у деяких випадках – «усього народу України». Це призводить до включення у економічні та соціальні блоки програм дуже широкого набору цілей і постулатів від ліберальних до соціалістичних, здатних задовольнити людей різноманітних, у тому числі, протилежних політичних орієнтацій. Теж саме в іншій системі координат присутнє у розділах, присвячених національному питанню. Загалом, програми більшою мірою орієнтовані на боротьбу за виборця, ніж на практичну реалізацію у разі отримання влади. Передовсім це стосується програм лівих та олігархічних партій.
Перші відверто повернуті у минуле і вирізняються цілковитою нереалістичністю. Програми лівих мають детальні констатуючі частини, гарно пристосовані до залучення протестного електорату, але при цьому абсолютно безпорадні у практичних питаннях сучасної політики. Вони пропагують суспільну модель, яка не має нічого спільного з реальністю і не може працювати. Випадки безпосередньої участі комуністів у владі на регіональному, або відомчому рівні свідчать про абсолютну неможливість керуватись партійною програмою у конкретних справах.
Що стосується програм партій, створених кланово-олігархічними угрупованнями, то вони мають інші стосунки з практичної політикою. Фактично відбувся розподіл між великим капіталом привабливих політичних брендів. Програми писались кваліфікованими фахівцями під суто технологічні завдання. Вони відображають певні концепції публічної діяльності партійних лідерів, але не їх реальні погляди і дії в реальній політиці. Сам зміст програм позначає це лише однією особливістю – відмовою від оцінки дій влади.
Особливості функціонування парламентських фракцій та депутатських груп
Важливим показником, що характеризує парламентську діяльність партій, є консолідованість і активність фракцій. Таблиці 5A, 5B, 5C, 5D містять дані, які дозволяють проілюструвати особливості пофракційного голосування з деяких принципових політичних і економічних питань у їх спеціально обраній комбінації. Перша пара питань ілюструє ситуацію парламенту другого скликання, коли партії лише частково визначали його внутрішню політичну структуру, решта стосується сучасної ситуації у Верховній Раді. Питання про Конституційний договір та про Конституцію, голосування протягом одного дня альтернативних проектів з одного питання, ставлення фракцій та партійних груп до гострих питань політичного (про політичну опозицію) та економічного характеру (приватизація державного пакету акцій ВАТ «Маріупольського металургійного комбінату»), а також еволюція їхніх позицій щодо Уряду В.Ющенка – дають можливість дослідити різні важливі моменти у діяльності партій, їх роль у реальній політиці.
Перекрученість, суперечливість внутрішньопарламентських і внутрішньофракційних відносин, несумісність заявлених позицій, у тому числі програмних документів і зобов’язань перед виборцями, і практичних дій виявляється в широкій практиці відмови від участі в голосуванні. Для дуже багатьох депутатів, а у випадках розгляду принципових політично гострих питань, – і для цілих фракцій, не тільки зайняти чітку позицію, але й утриматися при голосуванні виявляється занадто ризикованим. Закономірно, що набула розповсюдження практика відмови або втечі від голосування.
Таблиця 5A.
Результати голосування
|
Фракції та групи |
1. За Конституційний договір 07.06.1995 р. |
||||||
|
|
За |
Проти |
Утри- |
Не голо- |
Відсутні |
% |
% |
|
Комуністи |
3 |
64 |
4 |
6 |
13 |
3,3 |
71,1 |
|
Соціалісти |
7 |
8 |
3 |
2 |
7 |
|
|
 Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
---------------- Рейтинг кандидатів у Президенти України
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
---------------- Інші новини---------------- |
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.