ПАРЛАМЕНТСЬКІ ВИБОРИ В ПОЛЬЩІ

Польща є парламентсько-президентською республікою з унітарною формою державного устрою. Проте парламент країни складається з двох палат: Сейму (нижня палата – 460 депутатів) і Сенату (верхня палата – 100 сенаторів).

Президент призначає голову Ради Міністрів та затверджує кандидатури міністрів, запропоновані прем’єр-міністром. Внутрішню і зовнішню політику держави здійснює рада міністрів, вона ж керує органами державної адміністрації. Члени уряду колективно відповідають перед Сеймом за діяльність Ради Міністрів. Тому парламентські вибори для Польщі є дещо важливішими за вибори президентські, які відбулися рік тому.

Виборча система

Вибори до Сейму і Сенату є пропорційними і відбуваються одночасно. Країна поділена на 41 виборчий округ до Сейму і 40 виборчих округів до Сенату. До Сейму в кожному окрузі обирається від кількох до кількох десятків депутатів. Партії та виборчі блоки реєструють свої списки кандидатів в окружних комісіях, перед тим зібравши по 5000 підписів під кожним окружним списком. Якщо по 5000 підписів зібрано в 21 і більше округів, то реєстрація списків у решті округів відбувається автоматично. Черговість прізвищ у списках визначають самі партії чи виборчі блоки. Виборці можуть голосувати лише за один окружний виборчий список і лише за одного кандидата в цьому списку. Потім виборчі комісії підраховують (за пропорційним принципом) кількість депутатських мандатів, які в результаті голосування припадають на кожен виборчий список. Черговість депутатів у кожному виборчому списку визначається голосуванням виборців, тому кандидати зацікавлені вести активну кампанію у своєму окрузі. Проте, до Сейму проходять кандидати лише тих виборчих списків, котрі у масштабі всієї країни подолали 5% поріг для партій і 8% поріг для виборчих блоків.

До Сенату в кожному окрузі обирається від 2 до 4 сенаторів за мажоритарною системою. Кожен виборчий штаб мусить зібрати не менше 3000 підписів виборців. В бюлетені не можна відмітити більше прізвищ, ніж кількість сенаторів, яка обирається в даному окрузі. До Сенату потрапляють кандидати, які набрали більшу кількість голосів. Жодних виборчих бар’єрів у цьому випадку не передбачено.

Партійна система

У Польщі після демократичних змін 1989 року встановилась парламентсько-кабінетна система урядів. Політичні партії почали відігравати провідну роль у політичній системі. Наприклад, питання призначення уряду залежить виключно від домінуючих у парламенті партій. Роль президента в цьому є суто символічною. Зрештою, повноваження президента Польщі являють собою щось середнє між повноваженнями президента в Німеччині і у Франції. Жоден польський політик не може потрапити на будь-яку посаду без партійної підтримки. Наглядові ради державних підприємств, державне радіо і телебачення, Національна рада з питань телебачення і радіо, керівники юридичних установ – стовідсотково залежні від партійних домовленостей і торгів.

Польські політичні партії умовно поділяються на три категорії. Перша – посткомуністичні партії, які ведуть свою генеалогію ще з часів Польської Народної Республіки. Це Союз Лівиці Демократичної (колишня Польська об’єднана робітнича партія), Польська селянська партія (колишній сателіт ПОРП – Об’єднана селянська партія), а також Демократична партія, яка не змінила своєї назви, але цілком втратила будь-яке значення.

Друга категорія партій – постсолідарністські. Як нові партії вони почали будуватися з 1989 року, поступово виділяючись з профспілки «Солідарність». Спочатку істотні політичні сили творилися довкола виразних особистостей, до того ж лише у контексті їхніх особистих політичних поразок (Порозуміння центру для Лєха Валєнси, Унія демократична Тадеуша Мазовєцкого, Рух для Республіки Яна Ольшевського та ін.). Персональний етап розвитку партійної системи (1990-1992 рр.) змінив програмовий етап, коли партії почали ділитися і кристалізуватися вже на ідейних принципах, з’явилися «програмові ради» партій, які частково прикривали персональні протиріччя всередині угруповань. З 1994 року почався новий етап розвитку польських політичних партій – етап внутрішньопартійних течій. Він був частково загальмований перемогою у 1997 році на парламенських виборах широкої (понад 30 партій) коаліції АВС. Проте, напередодні наступної виборчої кампанії 2001 року політична поляризація всередині партій досягла піку, внаслідок чого відбулося радикальне перегрупування сил всередині правого і правоцентристського спектрів.

Особливістю передвиборчого періоду була поява політичних угруповань, які позиціонували себе як непартійні ініціативи. Наприклад, «Громадянська платформа», «Право і справедливість», Ліга польських родин, громадський рух «Альтернатива». Першим прикладом такої тактики була АВС 1996 року, коли політичні партії «заховались» за бренд профспілки «Солідарність».

Третя категорії політичних партій Польщі – найчисельніша, але найслабша. Варто згадати, що донедавна в Польщі було зареєстровано понад 300 партій, більшість з яких є мертвими, давно не діючими структурами і існують лише на папері та в уяві власних лідерів. Лише 50-60 польських партій провадять якусь діяльність, однак, як показують соціологічні дослідження, лише 20 з них присутні у громадській свідомості. Тільки 10 партій спромоглися брати якусь участь у парламентських виборах, і нарешті, 4-5 партій претендують на виконавчу владу.

Щодо чисельності польських партій, то СЛД нараховує 100 тисяч, а ПСП – 150 тисяч. Унія вольності і Акція виборча «Солідарність» мають по 20-30 тисяч членів. Решта мають не більше 3-5 тисяч партійців. Найдрібніші партії, а таких найбільше, мають по кілька десятків членів, більшість з яких не є активними.

На сьогодні в партійній системі Польщі змагаються дві тенденції: впорядкування системи довкола партійних програм і суспільних інтересів, а також вивищення харизматичних лідерів за холодним політичним розрахунком. Ці тенденції і створювали атмосферу передвиборчого політичного життя Польщі.

Хід і особливості кампанії

Правий уряд Єжи Бузека протягом 1997–2001 років провів 4 радикальні реформи: податкову, територіально-адміністративну, освітню та охорони здоров’я. Але ці реформи не були сприйняті суспільством як безумовно корисні, адже вважається, що вони не були доведені до кінця. Прикра поразка лідера АВС Мар’яна Кшаклєвського на минулорічних президентських виборах тільки підтвердила це і спричинила до кризи в самій АВС і в її урядовій коаліції з Унією вольності. Поступово розмилися ті програмові елементи АВС, які на минулих виборах об’єднали розмаїті угруповання правиці: заперечення стосовно практики приватизації, приязна проєвропейськість. Натомість, на перший план вийшли питання люстрації, спроби декомунізації, висловлювання за глибоку реприватизацію. Крім цього, внаслідок практичної діяльності збанкрутувала моральна частина політичного капіталу АВС. Виявилося, що новий уряд, який критикував лівих за корупцію і партизацію всіх державних структур, у цій справі пішов ще далі своїх попередників. Про що свідчили безкінечні публічні скандали, які відлякували від АВС колишніх союзників.

У виборах 23 вересня 2001 року повноцінну участь взяли участь 10 політичних партій і виборчих блоків: блок Союзу Лівиці Демократичної – Унії Праці, Акція Виборча Солідарність Правиці, Унія Вольності, Самооборона Республіки Польща, «Право і Справедливість», Польська селянська партія, «Громадянська платформа», Суспільний рух «Альтернатива», Польське національне об’єднання, Ліга польських родин [3].

Ще 4 суб’єкти виборчого права зареєстрували свої списки в більше ніж одному виборчому окрузі: Польська господарська унія, Польська соціалістична партія, «Конфедерація» та «Німецька меншість». В одному окрузі зареєструвала свій список «Німецька меншість Верхнього Шльонська».

До Сенату зареєстрували своїх кандидатів у більшій частині округів лише Союз лівиці демократичної – Унія праці, Польська селянська партія та блок «Сенат 2001». Останній являє собою спільний блок багатьох постсолідарністьських угрупувань, найголовніші з яких: Акція виборча Солідарність правиці, «Громадянська платформа», «Право і справедливість», а також Унія вольності (з 98 кандидатів 40% – висуванці АВСП, по 20% – висуванці ГП, ПіС, УВ). Іхнім виборчим гаслом стало «Добрий Сенат – добре право». А право, за їхнім твердженням, має бути позапартійним.

Нинішню кампанію відрізняло від попередніх фактична відсутність ідологічних суперечок. Не йшлося про аборти чи релігійні питання, які були дотепер визначальними у виборі пересічними поляками. Цього разу темою кампанії, не зважаючи на всю складність питання для обивателя, стала економіка. На перший план вийшли податки і економічні справи – питання, які не мають однозначного розв’язання. Вступ Польщі до ЄС також не став основною темою кампанії, як можна було очікувати, позаяк сам термін вступу було в черговий раз відкладено.

Кандидати дискутували про податки і проблеми освіти, яка стала цього разу пріоритетом більшості угруповань. Завдяки цим дискусіям тема освіти і податків зайняла важливе місце у свідомості виборців.

Загалом кампанія була просякнута в значній мірі песимізмом і скепсисом. Вона не розбудила надії у виборців на краще майбутнє, бо проходила під гаслом: нині тяжко, буде тяжко, а добрих перспектив не видно. Тому несподіванкою для оглядачів виявився високий рівень протестності голосування, який дозволив потрапити до парламенту кільком популістським, антизахідним, радикальним націоналістичним партіям і угрупованням, які в цій кампанії отримали значну підтримку, передусім на селі. Крім того, бракувало справжніх дебатів поміж партіями.

Результат виборів

Особливістю нинішньої кампанії було те, що переможці (СЛД) були відомі заздалегідь. Йшлося насправді лише про ступінь їхньої перемоги. В той час як правиця переживала скандальні розколи і перегрупування сил, лівиця демонструвала єдність і впевненість у майбутній перемозі: лідер СЛД Лєшек Міллер навіть оприлюднив персональний склад свого майбутнього уряду.

Основні актори довиборчої політичної сцени Польщі АВС і Унія вольності, а також політичні новоутворення на зразок «Громадянської платформи» чи «Права і справедливості» не мали шансів наздогнати лідера ще й тому, що терористичний акт в США 11 вересня заступив собою тему виборів у польських ЗМІ. На цьому фоні вести агресивну інформаційну кампанію було не лише неетично, а й, фактично, неможливо.

Не виключено, що такі передумови виборчої кампанії призвели до того, що в голосуванні 23 вересня 2001 року взяла участь найменша кількість виборців з часів ПНР – 46,3%. Не зважаючи на те, що СЛД отримала безпрецендентну в історії сучасної Польщі підтримку – 41,4% голосів тих, хто взяли участь у виборах, цього виявилось недостатньо для формування самостійного кабінету.

Крім блоку СЛД-УП до Сейму потрапили ще п’ять угруповань – ліберальна «Громадянська платформа», консервативне «Право і справедливість», католицько-націоналістична Ліга польських родин, а також дві селянські партії, традиційна ПСП та популістсько-радикальна «Самооборона».

Партії і блоки	1997 р.	Партії і блоки	2001 р.
Союзу Лівиці Демократичної	27,1%	Союзу Лівиці Демократичної – Унії Праці	41,4%
–	–	«Громадянська платформа»	12,7%
–	–	Самооборона Республіки Польща	10,2%
–	–	«Право і справедливість»	9,5%
Польська селянська партія	7,3%	Польська селянська партія	9%
–	–	Ліга польських родин	7,9%
Рух відбудови Польщі	5,5%
Акція Виборча Солідарність	33,8%	Акція Виборча Солідарність Правиці	5,6%
Унія Вольності	13,4%	Унія Вольності	3,1%

Проте, перемога СЛД-УП (217 мандатів) виявилась не настільки переконливою для того, щоб самостійно сформувати уряд. Для цього їхній коаліції забракло 15 мандатів. «Громадянська платформа» провела 66 депутатів Сейму, «Самооборон» – 52, «Право і справедливість» – 47, ПСП – 41, Ліга польських родин – 35. Ще 2 депутати представлятимуть у Сеймі німецьку меншість.

Натомість у Сенаті блок СЛД-УП отримав абсолютну більшість – 68 мандатів. Блок «Сенат-2001» лише 16, ПСП – 7, «Самооборона» – 3, Ліга польських родин – 2. Позапартійних сенаторів обрано лише 4.

Наслідки і висновки

Вибори 23 вересня 2001 року залишили в Сеймі лише 2 традиційні партії, при чому лише ті, що беруть свій родовід з часів ПНР. Непереконливими виглядають паралелі між СЛД в Польщі та СДПУ(о) в Україні, які намагаються провести самі українські «об’єднані соціал-демократи», з огляду на те, що відствяткувати перемогу Лівиці до Польщі були запрошені не вони, а Соціалістична партія Олександра Мороза та Соціал-демократична партія України Юрія Буздугана.

Решта 4 є новотворами польської політики і являють собою швидше зародки партій, ніж власне партії з розгалудженою структурою і членством. Практично зникли з політичної арени «постсолідарністські» партії і тепер вона складається з трьох течій:лівоцентристи (старі), правоцентристи (нові) і селяни. Останні є досить нетиповими для сучасних політичних систем країн ЄС, куди прагне вступити Польща.

З усіх учасників виборчої кампанії задоволеними результатами можуть бути лише двоє – крайньоліва «Самооборона» і крайньоправа Ліга польських родин. Решта угруповань (крім СЛД-УП) висловили своє незадоволення остаточним результатом. Наприклад, «Громадянська платформа» отримала підтримку лише половини з тих виборців, які минулого року голосували за її лідера Анджея Олєховського. ПСП програла «Самообороні», на що аж ніяк не сподівалась. «Право і справедливість» вважає свої майже 10% непоганою стартовою позицією для будівництва нової правиці. Але партія, яка виступала за сильну державу з сильним правом і верховенством закону програла значну частину потенціальних виборців тій же «Самообороні», яка в своїй практиці, навпаки, зневажає і право, і закони, а тепер її лідери ще й отримала депутатську недоторканність.

Близько двох тижнів тривали переговори нового прем’єра Польщі Лєшека Міллера щодо урядової коаліції. Вона виглядає так: СЛД – 199 депутатів, Унія Праці – 18 депутатів і Польська селянська партія – 41 депутат. Лідери УП і ПСП отримали посади віце-прем’єрів.

Колишній уряд правиці був надійним союзником України, зокрема, і в питанні будівництва обхідного газопроводу Росія-ЄС. Польща першою визнала незалежність України і активно лобіювала наші інтереси в європейських та євроатлантичних структурах. Довгий час Польща, як член Веймарського трикутника (Польща-Німеччина-Франція), виступала посередником у переговорах між Україною і Заходом, зокрема, була безпосереднім контактером в кризові моменти для зовнішньої і внутрішньої політики України (членство в ПАРЄ, «справа Гонгадзе» та інше). Така форма міждержавної співпраці була можливою завдяки консенсусу в «українському питанні» між усіма політичними силами Польщі, а також, не в останню чергу, через добрі особисті стосунки президентів обох країн.

Але нинішній польський уряд не буде настільки відданим Україні, аби діяти навіть на шкоду собі. Лідери СЛД не приховували, що значний внесок у структурне зміцнення партії і фінансування виборчої кампанії зробив Александр Гудзоватий, якого називають «польським олігархом» і який є власником концерну «Бартінпекс», польського партнера російського «Газпрому». Відтепер Польща може скорегувати свої східноєвропейські пріоритети від «політично проукраїнських» в бік «економічно проросійських». Російський чинник у польській політиці не зможе переважити чинник європейський (новий уряд є послідовним прихильником вступу Польщі в ЄС), проте, здатний нейтралізувати чинник український.

Отож, Україна в результаті польських парламентських виборів отримала ще одного сусіда після Росії, який намагатиметься перевести міждержавні стосунки у «прагматичне», ринкове русло. Чи буде готова Україна у довгостроковій перспективі діяти адекватно цим викликам з боку сусідів – покажуть наступні парламентські вибори власне в Україні і формування після них нового уряду.