Парламентська більшість:
політичне структурування чи
крок до саморозпуску Верховної Ради?

 

Формування парламентської більшості стало основною подією початку другої сесії Верховної Ради України. Після невдалих спроб створити більшість за участю опозиційних фракцій, почав реалізовуватися варіант, репрезентований керівництвом Адміністрації Президента. 27 вересня фракції та депутатські групи колишньої «Єдиної України», СДПУ(о) і позафракційні оголосили про створення більшості. Поіменний склад став відомий лише 8 жовтня, коли про своє входження до більшості офіційно оголосили 230 народних депутатів. Та конфігурація більшості, яка склалася у жовтні цього року у Верховній Раді України, не характерна для практики світового парламентаризму. У країнах з багатопартійною системою пар­ла­ментську більшість утворюють, як правило, 2-3 депутатські фракції тих політичних сил, які брали участь у виборах і мають достатню кількість голосів для формування більшості. З дев’яти фракцій більшості українського парламенту лише одна пред­ставляє партію, що йшла окремим списком, чотири брали участь у виборах у складі блоку «За єдину Україну!», набравши разом біля 18% голосів виборців.

Системотворчим чинником, який об’єднав ці політичні сили, є не підтримка депутатів більшістю виборців, а підтримка самими депутатами глави держави. Як йдеться у преамбулі Угоди про створення постійно діючої парламентської більшості, народні депутати об’єднуються, «підтримуючи ініціативи Президента України щодо переходу до парламентсько-президентської форми правління, курс на європейську інтеграцію та поглиблення відносин з Росією, подальшу трансформацію суспільства шляхом ринкових та демократичних перетворень». Таке «ідеологічне підгрунтя» біль­шості, котра формувалася головним чином з міркувань отримання посад та під тиском адміністративного ресурсу, робить ідеологічні засади новоствореної більшості суто декларативними.

Варто зазначити, що формалізація більшості у складі 230 депутатів стала можливою завдяки приєднанню до її складу п’ятьох народних обранців з фракцій КПУ (О. Блохін та В. Литвин) та Блоку Юлії Тимошенко (В. Онопенко, С. Прав­денко та П. Толочко). Загалом у складі більшості налічується 15 народних депу­татів, котрі раніше належали до опозиційних фракцій (вісім депутатів прийшли до більшості з «Нашої України», по три – з фракцій КПУ та БЮТ, 1 – Соціалістичної партії). У зв’язку з цим вже вкотре активізувалося питання про зміну виборчого законодавства, яка б встановила припинення повноважень народного депутата у разі його виходу з фракції партії, за списком якої депутат був обраний до парламенту.

Увійшли до складу більшості також і заступники Голови Верховної Ради. Прямої заборони для входження їх до складу більшості Регламент парламенту не встановлює. Але варто також взяти до уваги, що керівництво парламенту обиралося ще до створення більшості. Тож, за логікою, воно повинно представляти інтереси всього парламенту.

Слід зауважити, що узгодити позиції 9 фракцій та груп, кожна з яких може заблокувати будь-яке рішення, буде надзвичайно складно. Враховуючи мінімальний запас голосів у пропрезидентської більшості, надзвичайно складним виглядає зав­дання забезпечення фізичної присутності народних депутатів у залі під час голо­сування. Адже мажоритарники, які складають 3/4 більшості, як правило набагато рідше відвідують засідання Верховної Ради, аніж депутати, обрані за партійними списками.

Нестійкий характер більшості став очевидним уже під час першого пленарного тижня жовтня, коли призупинення п’ятьма народними депутатами свого членства у більшості до з’ясування обставин нападу на народного депутата Володимира Сівковича зробило новоутворену парламентську більшість недієздатною навіть формально. Якщо цю ситуацію вдасться розв’язати, то подібні випадки неминуче повторяться в майбутньому, під час розгляду принципових корпоративних чи кадрових питань, таких як остаточне ухвалення бюджету на наступний рік, розгляд питань про кадрові зміни в уряді тощо. Характерно, що прийняття бюджету в першому читанні стало можливим лише завдяки участі в голосуванні фракції «Наша Україна», якій належить 97 голосів з 279, поданих за цей законопроект. Цікаво, що таким чином був проголосований проект бюджету, запропонований профільним Комітетом Верховної Ради, а не урядовий варіант основного фінансового документу. Це означає, що більшість учасників колишньої «Єдиної України» фактично не підтримала одного із лідерів свого блоку Анатолія Кінаха.

Загалом у день голосування 17 жовтня із 57 голосувань у парламенті лише 11 були результативними. Варто наголосити, що лише 2 рішення з цих одинадцятьох були прийняті без участі чотирьох фракцій, які не оголошували про своє приєднання до пропрезидентської більшості. Був відкладений на невизначений час анон­сований речниками більшості перерозподіл керівних посад у комітетах Вер­ховної Ради, незважаючи на обіцянки координатора парламентської більшості Олександра Карпова і представника Президента у Верховній Раді Олександра Задорожнього за будь-яких умов забезпечити виконання цих рішень саме 17 жовтня. Як заявляв Олександр Задорожній, цього ж вимагав від більшості й Президент Леонід Кучма.

Єдиним реальним наслідком нової «оксамитової революції» у Верховній Раді, якщо вона все ж відбудеться, буде поглиблення протистояння у парламенті та блокування законодавчого процесу в комітетах. Це призведе до перетворення посад голів комітетів, навколо яких так довго сперечалася більшість, на суто символічні. Адже можливості лобіювання законопроектів з боку комітетів існують лише за умови дієздатності парламенту.

Наступний крок, анонсований більшістю, – формування коаліційного уряду. Однак і тут більшість є цілком залежною від Президента, передусім через зако­но­давчу неврегульованість статусу парламентської більшості та коаліційного уряду. Тому Положення про Парламентську більшість містить цілий ряд норм, не перед­бачених Конституцією та законами України. Зокрема, у п. 3 зазначається право суб’єктів формування більшості «брати участь ... у формуванні коаліційного Кабіне­ту Міністрів України», та «висувати кандидатури на посаду Прем’єр-міністра Украї­ни з метою визначення єдиної кандидатури на цю посаду». Конституція України перед­бачає лише надання Верховною Радою згоди на призначення Прем’єр-міністром кандидатури, запропонованої Президентом. Тому реалізація вказаного пра­ва більшості на формування коаліційного уряду та визначення кандидатури на посаду Прем’єр-міністра насправді залежить виключно від волі Президента.

Варто також додати, що переговорний процес навколо можливого перерозподілу посад керівників парламентських комітетів проходив надзвичайно напружено і став однією з ключових суперечностей в роботі новоствореної більшості. Можна прог­но­зувати, що процес формування «коаліційного уряду» учасниками більшості буде набагато гострішим, тим більше, що посади Прем’єра та силових міністрів, як це було проголошено, «залишаються в компетенції Президента». В той же час низка фракцій уже мають своїх представників у чинному уряді. Зокрема, Віце-прем’єр Володимир Семиноженко, Міністр фінансів Ігор Юшко та Міністр палива та енергетики Віталій Гайдук представляють Партію регіонів; Міністр освіти Василь Кремень є одним з керівників СДПУ(о). За таких умов на вагомі посади може розраховувати далеко не кожна з 9 фракцій. Тому розмови про «коаліційний уряд» можна характеризувати радше як аргумент, покликаний обгрунтувати призначення парламентської більшості в очах громадської думки.

Прогнозуючи можливість дієздатності парламенту, варто відзначити, що в даній ситуації оптимальнішим був би варіант ухвалення рішень ситуативною більшістю голосів. Згадаємо досвід 2001 року, коли вже після фактичного розпаду правоцентристської більшості парламент ухвалив ряд важливих законів.

Сьогодні для конструктивної роботи Верховної Ради найважливішим є усвідомлення народними депутатами, зокрема новообраними, інтересів парламенту в цілому. Допоки цього не станеться, вплив законодавчої влади на події в країні буде незначним і чимдалі зменшуватиметься. Інформаційна війна проти парламенту здійснюватиметься за апробованим сценарієм: «конструктивний» Президент проти «деструктивної» Верховної Ради. Президент та його оточення намагатимуться покласти відповідальність за непродуктивну роботу парламенту не лише на чотири опозиційні фракції (вони в інтерпретації влади та підконтрольних їй ЗМІ є деструктивними за визначенням). Певну долю відповідальності у даному випадку, ймовірно, нестиме спікер Володимир Литвин. Можливо, цим можна пояснити той факт, що Голова Верховної Ради не увійшов, на відміну від своїх заступників, до більшості і досить стримано оцінив деякі ініціативи представників більшості, зокрема, щодо перерозподілу посад керівників комітетів.

Можливим виходом з гострої політичної кризи міг би стати реальний діалог влади і опозиції за участю Президента та лідерів опозиційних фракцій. Проведення такого діалогу повинно бути публічним, і результатом його мало б стати закріплення до­мовле­ностей шляхом підписання договору Президента та керівників як провладних, так і опозиційних політичних сил. Головними умовами домовленостей на шляху до подолання парламентської кризи можуть бути ухвалення:

–   Закону про парламентські вибори на пропорційній основі;

–   підписання Президентом законів України про Кабінет Міністрів України, про тимчасові слідчі комісії, про Рахункову палату;

–   внесення змін до Конституції щодо права парламенту на формування уряду тощо.

Однак розвиток ситуації показує, що готовності до такого діалогу в Леоніда Кучми та його найближчого оточення немає. Якщо така готовність не з’явиться і на­далі, парламент четвертого скликання ризикує припинити виконання функції органу законодавчої влади, поступово скочуючись до ролі національного «дискусійного клубу». А через певний період, Верховна Рада України четвертого скликання може опинитися перед необхідністю дострокових парламентських виборів.

	Порівняльна таблиця щодо результатів голосування парламентських фракцій

Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс ---------------- Рейтинг кандидатів у Президенти України ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45) ---------------- Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44) ---------------- Інші новини ----------------

© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.