ВИБОРЧА КАМПАНІЯ-2002:
Специфіка та ймовірні результати

Особливості парламентської виборчої кампанії

Новий виборчий закон, який вступив в силу з моменту підписання Президентом України 30 жовтня, зберіг виборчу систему минулих парламентських виборів, де половина депутатського корпусу обирається в мажоритарних округах, а інша половина - за партійними списками. Незважаючи на те, що виборча процедура у новому законі значно змінена, наступні парламентські вибори загалом відбудуться за звичною для виборців і політичних сил системою. Усі попередні вибори до Верховної Ради відбувалися за щоразу новими виборчими правилами. Тож можна говорити, що новий закон значною мірою зорієнтований на збереження існуючої в нинішньому парламенті розстановки політичних сил і консервації політичних відносин в державі. За таких умов важко не помітити певних переваг у конкурентній боротьбі тих політичних сил, які вже сьогодні представлені в парламенті власними партійними фракціями або депутатськими групами.

Введення норми про грошову заставу замість збору підписів має як свої «плюси», так і «мінуси». Безумовною перевагою цієї норми є зменшення як кількості кандидатів від мажоритарних округів, так і кількості партій та політичних блоків через те, що застава не повертатиметься тим, хто програв вибори.

Другою суттєвою особливістю нинішньої кампанії є те, що виборча процедура, виписана в законі, фактично розділила виборчу кампанію на два етапи: офіційну і неофіційну виборчі кампанії. Згідно з законом кампанія має стартувати з 1 січня 2002 року, а фактично вона розпочалася з дня прийняття закону. Таким чином з 1 листопада 2001 року скоріше за все буде проводитися «неофіційна, неправова, недемократична» передвиборча кампанія, а з 1.січня по 31 березня 2002 року вона проходитиме згідно із законом і відповідно до норм демократії. Пояснення ЦВК про неможливість заборонити початок ведення передвиборчої кампанії вже сьогодні суперечить логіці президентського вето на попередні редакції закону, адже головним аргументом Президента були саме терміни передвиборчої кампанії. Л.Кучма пояснював свої рішення тим, що до початку передвиборчої кампанії парламент «міг виконати свою історичну місію - прийняти соціально-економічний блок документів». 90 днів були максимальним терміном для компромісу. Насправді, передвиборча кампанія у повному розумінні (з передвиборчою агітацією) розпочнеться за 50 днів, тобто у середині лютого.

Виникає питання щодо законності дій ЗМІ та політичних партій, які вже сьогодні розміщують політичну рекламу партій і виборчих блоків. Адже у виборчому законі, підписаному Президентом, є чітка дата, коли ЗМІ зобов’язані дотримуватися єдиних правил і виробити чітко регламентований механізм своєї роботи з політичною рекламою - після 1 січня 2002 року. Невідомо також, як трактувати роздачу до 1 січня 2002 року безкоштовних подарунків виборцям від майбутнього кандидата, яка заборонена під час передвиборчої агітації. Отже, на сьогодні в Україні склалася ситуація, коли фактично зіткнулися дві виборчі кампанії - правова й неправова, а ЦВК фактично погодилась з початком недемократичного ведення виборчої кампанії. Таким чином, вона насправді триватиме150 днів для партій і кандидатів, на діяльність яких ЦВК дивитиметься «крізь пальці», і з 50 днів для решти.

Третьою особливістю нинішньої кампанії є те, що значна частина політичних сил для ефективнішої участі у виборчій кампанії внутрішньо структурується вже не в рамках окремих політичних партій, як це було в 1997-1998 роках. Тоді наявні в суспільстві групи інтересів часто створювали цілком нові партії або перебирали владу в давно існуючих, але на той час послаблених політичних структурах, які не могли розраховувати на самостійну участь і перемогу в кампанії. Сьогодні політики перейшли до формування міжпартійних блоків і укрупнення невеликих політичних партій. Нові політичні проекти уникають непопулярного слова «партія», називаючись блоками або політичними об’єднаннями.

Нарешті, загальна схема передвиборчого протистояння може бути змінена зі старої: всі проти комуністів (версія президентських виборів - Кучма проти Симоненка). Сьогодні важко повірити в те, що КПУ може отримати більшість і формувати Уряд. Отож, існує реальний шанс, що українським виборцям вперше за часів незалежності доведеться обирати між різними пропозиціями партій (блоків), яким саме чином продовжувати реформи. Але оскільки у суспільстві ще немає консенсусу щодо бачення подальшого розвитку держави, в країні не здійснено основних структурних реформ, які б могли свідчити про незворотність політичних та економічних процесів у державі, то основна виборча дискусія може точитися і довкола цього стратегічного питання:яким буде рух до демократичного і ринкового суспільства.

Президентські та парламентські виборчі мотивації

Головною стратегічною особливістю наступної виборчої кампанії будуть передвиборчі мотивації як різних груп електорату, так і різних політиків. Адже, тепер, голосуючи за якусь партію чи виборчий блок, виборець так чи інакше ототожнює їх з лідером списку, якого в свою чергу розглядає, як імовірного претендента на президентську посаду в 2004 році. Одночасно і найвірогідніші лідери майбутньої президентської кампанії розглядають нинішні вибори як підготовчий етап і можливість зайняти найвигідніші позиції напередодні головної баталії. Саме цим продиктоване бажання лідерів виборчих блоків згуртувати довкола себе не лише своїх прихильників, а й, навіть, ворогів своїх майбутніх конкурентів.

Сьогодні можна констатувати, що в Україні стартували швидше «передпрезидентські» вибори, аніж парламентські, бо на них майбутні кандидати в президенти опробовуватимуть свої передвиборчі блоки. Вже сьогодні можна назвати вісім кандидатів, які так чи інакше підтвердили своє прагнення балотуватися в президенти, і блоки, які за ними стоять - Віктор Ющенко («Наша Україна»), Петро Симоненко (КПУ), Віктор Медведчук (СДПУ(о), Наталія Вітренко (ПСПУ), Олександр Мороз (СПУ), Юлія Тимошенко (Форум національного порятунку), Олександр Омельченко («Єдність»), а також блок «За єдину Україну», який підтримує Президента Леоніда Кучму.

У найскладнішій ситуації перебуває блок «За єдину Україну», оскільки він не може назвати лідера. Це означає, що він не може грати в «передпрезидентські вибори». Якщо цей блок не знайде лідера, то він значною мірою буде ідентифікуватись з нинішнім Президентом.

Передвиборча парламентська кампанія зводитиметься до того, що виборчі блоки намагатимуться максимально зачепитися за рейтинги своїх лідерів. У цьому аспекті найгірша ситуація - у лідера «Єдності», Київського міського голови О.Омельченка, рейтинг якого становить 1-3% (рейтинг «Єдності» 1-3%), найкраща - у В.Ющенка, рейтинг якого 28-31% («Наша Україна» - 19-23%) та П.Симоненка - 15-20% (КПУ - 16-20%).

Є проблема щодо подолання 4-х відсоткового бар’єру у Форуму національного порятунку (Ю.Тимошенко) і ПСПУ (Н.Вітренко). Для поліпшення їхньої ситуації, їм треба буде змінити назви і називатися відповідно блоком Ю.Тимошенко і блоком Н.Вітренко, оскільки особисті рейтинги цих політиків є помітно вищими за рейтинги очолюваних ними політичних сил.

«Передпрезидентські вибори» не відповідають ні чинному законодавству, ні тій політичній моделі, яка закладена в Україні. Використання парламентської передвиборчої кампанії як підготовки до президентських виборів, сприятиме остаточному перетворенню України на президентську республіку.

Політичним партіям та громадським організаціям, як важливим елементам громадянського суспільства, у сьогоднішній Україні довіряє незначна частина людей (відповідно 2,3% та 4,5%). Тому українському суспільству треба ще пройти складний шлях, перш ніж політичні партії стануть впливовими гравцями і будуть відображати та реально відстоювати інтереси громадян. А поки що далеко не всі виборці поєднують готовність підтримувати того чи іншого лідера із назвою очолюваної ним структури. А 20% виборців, які ще не визначилися у свої політичних симпатіях, є саме тим електоратом, за який будуть боротися існуючі політичні сили та можливі блоки й об’єднання, які будуть створені за період до закінчення реєстрації суб’єктів виборів.

Електоральна карта України: регіональний вимір

Електоральна карта України проявилася задовго до початку офіційної виборчої кампанії до Верховної Ради. Загалом симпатії виборців у різних регіонах України спираються на досвід їхніх попередніх голосувань, починаючи з 1991 року. Саме з того часу в навколополітичних колах прийнято посилатись на українську дихотомію по лінії Схід-Захід.

Причому якщо Захід наділяється національними, проєвропейськими, релігійними характеристиками, україномовністю та лояльністю до влади, то Схід у масовій свідомості асоціюється з протилежним: денаціоналізованість, проросійськість, російськомовність, пріоритет соціальних цінностей над національно-культурними і релігійними та глуха опозиційність або байдужість до влади. У партійно-ідеологічному розрізі Захід - за Рух і незалежність, а Схід - за комуністів та інтеграцію з Росією. Так було на початку Незалежності і, в уяві обивателя, триває до останнього часу. Проте, насправді, ситуація з політико-регіональним ландшафтом України була значно складнішою і почала змінюватися одразу після перших виборів. Особливо ці зміни проявилися під час парламентської та президентської кампаній 1998 і 1999 років.

На сьогодні ж ситуація виглядає так, що традиційні уявлення про регіональні особливості українського електорату можуть бути остаточно підірвані результатами парламентських виборів 2002 року. Це може бути пов’язано з трьома чинниками.

Перший - просування національно-демократичних партій на Схід за рахунок соціальної складової іміджу лідера блоку «Наша Україна» Віктора Ющенка. Другий - поява консолідованої політичної структури, нової «партії влади» на базі НДП-»Трудової України»-Партії регіонів-АПУ, що нещодавно отримала нову назву «За єдину Україну», спрямованої, попри присутність аграріїв, теж переважно на індустріальний Схід. Третій - часткова переорієнтація комуністичного електорату Центральної, Північної та Південної України на опозиційніші за КПУ, але теж соціально забарвлені блоки Юлії Тимошенко і Олександра Мороза. Така імовірна електоральна перебудова внаслідок названих трьох чинників відбудеться не стільки коштом втрати КПУ свого твердого електорату, скільки за рахунок тих, хто на попередніх виборах голосував за партії, які так і не потрапили до парламенту, або, потрапивши туди, згодом втратили позиції.

Вже сьогодні соціологи фіксують певні зрушення у цьому напрямку. Зокрема, жовтневе 2001 року опитування, проведене Gfk-USM (Українські опитування та дослідження ринку) на замовлення Інституту політики (опитано 1200 респондентів за репрезентативною вибіркою в усіх регіонах України), засвідчує, з одного боку, що блок «Наша Україна» крім Заходу має значну підтримку на Півночі, у Києві та в Центральній Україні. З іншого боку, блок НДП-ТУ-ПР-АПУ реально конкурує з «Нашою Україною» і комуністами на Півдні, з комуністами в Києві, і, навіть, перемагає блок Ющенка, але поступається КПУ на Сході.

Ще один претендент на звання фаворита влади - СДПУ (о) - зосереджує свої головні позиції по осі Північ-Південь, а не Схід-Захід. «Віртуальна» Партія зелених теж має більше прихильників у столиці й на Півдні, а Прогресивно-соціалістична партія Наталії Вітренко - на Півночі та Сході. Причому, партія Вітренко є фактично останньою «партією одного регіону», рейтинг якої найвищий саме у Сумській області, де знаходяться округи самої Наталії Михайлівни та Володимира Марченка. Нагадаємо, що саме завдяки результату в Сумській області ПСПУ пройшла до парламенту в 1998 році. Так само базовими регіонами для «Громади» і СДПУ(о) були, відповідно, Дніпропетровщина і Закарпаття. Для посталої на залишках «Громади» «Батьківщини» Дніпропетровщина не стала базовим регіоном, позаяк, це угруповання втратило адміністративний контроль над областю. А позиції об’єднаних соціал-демократів у Закарпатті послабшали, з одного боку, через активне протистояння з колишнім губернатором, а з іншого, через потребу переорієнтації регіональних акцентів у партійних інтересах, які з 1998 року значно зросли.

Аналіз експертів Інституту політики засвідчує лише теоретичну можливість появи нових суб’єктів виборчого процесу, які б могли суттєво перекроїти електоральну карту України. Хоча зрозуміло, що утворення своєрідних політичних фарм-клубів, що представлятимуть інтереси найвпливовіших фінансово-політичних груп (наприклад, «Яблуко» чи «Наша сила»), не залишиться непоміченим в регіонах України, але вони зможуть лише несуттєво послабити позиції «Нашої України» чи ФНП.

Якби вибори до ВР відбувалися сьогодні,
за яку партію чи блок ви б проголосували?,
%

Назва партії/ блоку	Захід	Північ	Центр	Південь	Схід	Київ
Блок «Наша Україна»	60	39	24	14	9	36
Блок «НДП-ТУ-ПР-АПУ»	4	6	9	12	11	11
КПУ	3	12	16	14	23	11
СПУ	3	4	5	3	3	6
СДПУ (о)	4	9	6	7	5	2
ФНП	3	4	3	3	2	5
ПЗУ	4	1	4	9	6	8
ПСПУ	2	5	3	3	5	3
За жодну	10	9	10	19	17	13
Важко відповісти	7	11	20	16	19	5

Огляд виборчих технологій

Уроки останніх парламентських і президентських виборів в Україні дають підстави говорити про значне, порівняно з попередніми виборами, зростання ролі та значення виборчих технологій. Під виборчими технологіями зазвичай розуміються механізми й інструменти впливу на громадську думку та настрої громадян під час проведення виборчих кампаній.

Парламентські вибори 1998 року подарували Україні три нові виборчі технології. Перша - віртуальна виборча кампанія Партії зелених, побудована на використання відеокліпів аполітичного змісту. Друга - Соціал-демократичної партії України (об’єднаної), побудована на експлуатації футбольної теми. Третя - масоване спрямування всіх наявних ресурсів на якийсь один регіон держави («Громада» - Дніпропетровщина, СДПУ(о) - Закарпаття, ПСПУ - Сумщина).

Виборчі технології, які використовувалися під час президентських виборів 1999 року, були з одного боку, значно складнішими, а з іншого - неорганічними для України, бо були запозичені з російського досвіду і мали лише короткочасний ефект.

Загалом, варто відзначити, що позитивними є поява і використання будь-яких виборчих технологій, які допомагають донести ідеї до виборців та сприяють демократичності, чистоті виборчого процесу. Якщо російські, американські технологи чи аналітики дають доречні ідеї з приводу того, як робити вибори прозорішими, то це може мати добрий результат. Але привнесення на український грунт антитехнологій, які допомагають маніпулювати думкою українських виборців під час виборчої кампанії - шкодить самій демократії. Можна погодитись з корисністю використання іноземних експертів як консультантів, адже використання досвіду російської, польської чи американської виборчих кампаній сприяє продукуванню певним українським кандидатом або його передвиборчим штабом свіжих, цікавих ідей.

Але однозначно можна стверджувати, що коли зарубіжні технологи роблять повністю «під ключ» виборчу кампанію політичної партії чи блоку, через них пропонують українському народу певні ідеї і підштовхують, використовуючи певні техніки маніпуляції, до реалізації цих ідей - це хибний підхід. Людина, яка все життя працювали в іншому етнопсихологічному та електоральному середовищі, не може запропонувати автентичні ідеї, які б органічно сприймалися даним суспільством. Отже, це будуть надумані речі, тобто, пропонуючи їх, технологи, фактично намагатимуться змінити суспільство в короткий термін виборчої кампанії. Такий підхід останнім часом отримав неабияке поширення в самій Росії й має загальне означення як «соціальне проектування». Західний підхід, як і підхід українських технологів, полягає принципово в іншому. В період виборчої кампанії необхідно почути суспільство, вивчити і відчути його бажання та очікування від виборів, щоб запропонувати виборцям адекватну і своєчасну ідею, а потім за їхньої допомогою вирішувати проблеми, які хвилюють виборців, на рівні легітимної влади.

Складні стосунки українських політтехнологів з їхніми російськими колегами пояснюються непрозорою конкуренцією. Російські фахівці не несуть належної відповідальності за наслідки своєї діяльності на відміну від вітчизняних, які реально ризикують втратити напрацьований в Україні імідж професіоналів високого рівня. Іноземні політтехнологи абсолютно адекватно сприймалися б у ролі консультантів, а не організаторів і безпосередніх виконавців самої технології виборчого процесу.

Задовго до початку виборчої кампанії 2002 року, оглядачі схиляються до думки про домінування адміністративного ресурсу як виборчої технології. Імовірно, що головні важелі адмінресурсу будуть зосереджуватися, насамперед, в руках голів облдержадміністрацій, які вже мають успішний досвід проведення Всеукраїнського референдуму 2000 року.

З огляду на вищесказане, українські вибори-2002 будуть проходити в прямій конкуренції західної та російської політтехнологічних шкіл між собою і з українським бюрократичним ноу-хау - адміністративним ресурсом.

Імовірні результати виборів-2002

На виборах 2002 року боротьбу за перше місце у парламенті вестимуть блок Віктора Ющенка «Наша Україна» та Комуністична партія України. Про це свідчать результати усіх загальнонаціональних опитувань. Напередодні початку парламентської виборчої кампанії настрої громадян суттєво не змінилися, і за право сформувати власну фракцію ведуть боротьбу вісім основних суб’єктів виборчого права. Лідирують у цій боротьбі блок «Наша Україна» та КПУ, за які сьогодні готові віддати свої голоси відповідно 19-23% та 16-20% виборців.

Головна конкуренція за третє місце відбуватиметься між пропрезидентськими партіями - блоком «За єдину Україну» (до нього входять партії «Трудова Україна», Народно-демократична партія, Аграрна партія та Партія регіонів) та Соціал-демократичної партією України (об’єднаною). Рейтинг їхньої підтримки нині становить 4-8%. Однак, зважаючи на те, що блок «За єдину Україну» володіє значно більшим адміністративним ресурсом, одночасно не поступаючись СДПУ(о) у фінансовому і інформаційному плані, а також враховуючи результат попередніх виборів 1998 року, коли Народно-демократична партія випередила соціал-демократів об’єднаних, можна передбачити в майбутньому певний відрив блоку «За єдину Україну».

Достатньо високі шанси сформувати власні фракції у парламенті мають Партія зелених та соціалісти - відповідно 4-6% та 3-6%. А от очолюваний Юлією Тимошенко блок та Прогресивна соціалістична партія потраплять до парламенту лише за умов активної виборчої діяльності та ефективного використання ЗМІ. Нині їхній рейтинг становить лише відповідно 2-5% та 3-5%.

У мажоритарній частині виборів кандидати від політичних партій і виборчих блоків складуть значно більшу конкуренцію безпартійним кандидатам, ніж на виборах 1998 року. Причому, навіть декларуючи свою безпартійність і політичну незаангажованість, значна частина обраних депутатів-мажоритарників вже в стінах парламенту з великою ймовірністю визначиться на користь фракції пропрезидентського блоку «За єдину Україну». Саме така тенденція проявилася на минулих виборах, коли багато бізнесменів-депутатів одразу ж записалися до фракції «партії влади» НДП. Сьогодні ж, враховуючи соціально-економічний стан в державі та морально-психологічний клімат у суспільстві, значення адміністративного і фінансового ресурсів у виборах в мажоритарних округах значно зросте.

Якщо у Західній Україні переважні шанси мають єдині узгоджені кандидати від блоку «Наша Україна», то на решті території місцева влада змушена буде підтримувати пропрезидентськи налаштованих кандидатів, з умовою, що вони, будучи обраними, поповнять лави фракції блоку «За єдину Україну». До того ж, навіть нині кістяк фракцій «Трудової України» і Партії регіонів складають депутати-мажоритарники з непоганими шансами на повторну перемогу.

Виходячи з того, що, на нашу думку, у парламентських виборах візьмуть участь близько 15 партій та виборчих блоків (у 1998 році - 30), а 4-х відсотковий бар’єр зможуть подолати, як і минулого разу, не більше 8, можна спрогнозувати імовірний склад Верховної Ради-2002.

Якщо кількість виборців, які візьмуть участь у майбутньому голосуванні, буде середньою арифметичною від явки попередніх парламенських 1998 року і першого туру президентських виборів 1999 року, то виборчі дільниці відвідають 26 526 661 осіб. Існує висока ймовірність того, що сума голосів, поданих за списки, які не зможуть подолати бар’єру, хоча і розсіється серед наполовину меншої кількості суб’єктів виборів, буде не набагато меншою або приблизно дорівнюватиме тій, яка була на попередніх парламентських виборах. За умови збереження такої конфігурації виборча квота (кількість голосів, необхідних для обрання одного кандидата з виборчого списоку), обчислена за методом Томаса Хейра, дорівнюватиме 78 тисячам виборців. Таким чином, враховуючи перерозподіл мандатів за рахунок голосів за списки, які не подолали виборчого бар’єру, кількість мандатів, які партія чи блок отримають за виборчими списками, визначається шляхом ділення кількості голосів, відданих за партію, на виборчу квоту. Іншими словами, коефіцієнт перерозподілу мандатів становитиме 1,5.

Отже, якби вибори Верховної Ради відбувалися сьогодні, і результати партій дорівнювали б їхнім мінімальним або максимальним рейтингам, то партійно-політичний склад Верховної Ради виглядав би наступним чином.

 

Імовірна структура майбутньої Верховної Ради за ознакою партійності

	Пропорційна частина				Кількість	Загальна
Назва партії / блоку	Міні­ мальний рейтинг	Кількість депутатів	Макси­ мальний рейтинг	Кількість депутатів	мажори­ тарних депутатів	кількість депутатів
«Наша Україна»	19%	65	23%	78	41-49	106-127
Комуністична партія України	16%	54	20%	68	20-30	74-98
«За єдину Україну»	4%	14	8%	27	50-60	64-87
СДПУ(о)	4%	14	8%	27	6-12	20-39
Партія зелених України	4%	14	6%	20	-	14-20
Соціалістична партія України	3%	-	6%	20	5	5-25
Форум національного порятунку	2%	-	5%	17	5	5-22
Прогресивно-соціалістична партія України	3%	-	5%	17	2	2-19
«Демократичний союз»	2%	-	2%	-	8	8
«Єдність»	1%	-	2%	-	6	6

 

Таким чином, стійка ідеологічна більшість у наступному парламенті не може бути створена. Не може бути створена і виразно пропрезидентська більшість, так само як і виразно опозиційна. Тобто, мова вкотре може йти лише про ситуацію нестійкої політичної рівноваги, адже ситуативна коаліційна більшість навряд чи зможе гарантувати створення і діяльність сильного коаліційного уряду. Проте, це лише картина на старті виборчої кампанії і Експертна рада Інституту політики не виключає, що імовірні зміни у рейтингах партій та блоків, а також кристалізація політичних інтересів виборчих суб’єктів у мажоритарних округах, можуть суттєво змінити уявлення про майбутню конфігурацію українського парламенту.