Історична довідка

Організація політичної влади в України за 11 років державної незалежності пройшла типовий для пострадянських країн шлях від «всевладдя ЦК» через «всевладдя Рад» до створення та «всевладдя» інституту президентства. Виглядає так, що саме видозміна організації політичної влади тягла за собою зміну відносин між суспільством та державою, а це, в свою чергу, позначалося на перебігу полі­тичних процесів. Прикладом таких змін може бути, зокрема, різна ефективність масових акцій політичної опозиції початку 1990-х та 2001-2002 років. Тогочасне студентське голодування змогло вплинути на Верховну Раду, як політичний інститут, наділений на той час повнотою влади і залежний від громадської думки. Але сьогоднішні акції протесту не можуть вплинути не лише на Президента, який добуває свій останній термін і де-факто не залежить від підтримки чи непідтримки виборців, але й на ту ж Верховну Раду, штучно обмежену у владних повноваженнях і контрольовану не стільки громадською думкою, як адміністрацією Президента.

Інституціалізація влади, закріплена в 1996 році Конституцією України, певний час являла собою лінію компромісу між основними політичними гравцями, силами та установами, і юридично збалансовувала органи влади в Україні у їхньому проти­борстві за повноваження. Конституція визначила Україну як республіку з прези­дентсько-парламентською формою правління.

Проте внаслідок перманентного протистояння між Президентом та парламентом, а також форми політичної активності громадян, стало можливим продовження прихованої боротьби за повноваження явочним порядком. Ініціатором цього процесу був саме Президент, який, отримавши внаслідок чергового обрання значну політичну самостійність (не може бути відкликаний або достроково переобраний без наявності надзвичайних обставин, передбачених Конституцією), де-факто намагався діяти в уявному політичному просторі президентської республіки. Призначення та повний контроль над керівництвом обласних та районних держадміністрацій за формального посередництва Прем’єр-міністра, оголошення президентського правлін­ня в окремих самоврядних адміністративних утвореннях, внесення кандидатури голови Уряду на голосування без попередніх консультацій з фракціями парламенту з одночасним публічним перекладанням відповідальності за всі негативи на Вер­ховну Раду – головні прояви такого підходу.

Проте «неформальність» домінування в політичній системі інституту президент­ства вимагала юридичного закріплення, спробою якого був референдум 2000 року. Формулювання питань, винесених на всенародне голосування, свідчили про реальні наміри глави держави значно розширити власні повноваження: виносити на референдум питання дострокового припинення повноважень Верховної Ради або й самостійно припиняти їх у разі несформування нею в місячний термін «постійно діючої парламентської більшості», а також незатвердження протягом трьох місяців поданого Кабінетом Міністрів Державного бюджету, обмеження депутатської недо­тор­канності й зменшення кількості самих депутатів парламенту з 450 до 300 з одночасним запровадженням двопалатного парламенту. Знаковим прагненням було бажання Президента мати можливість прийняття нової Конституції без участі парламенту – всеукраїнським референдумом.

На заваді цим планам стали спочатку Верховний Суд України, який визнав неконституційність двох з шести питань, винесених на референдум, а також сама Верховна Рада минулого скликання, яка фактично відмовилася розглядати зміни до Конституції в тій редакції, яка пропонувалася Президентом за підсумками самого всенародного голосування. Сподівання ініціаторів референдуму на новий склад парламенту також не справдилися через політичну конфігурацію новообраної Вер­хов­ної Ради та зміну інтересів самого Президента у нових політичних обставинах.