Позиція Президента

З точки зору політичної логіки зміст пропозицій Президента щодо проведення політичної реформи, які були висловлені ним 24 серпня 2002 року у зверненні до українського народу з нагоди 11-ї річниці незалежності, суперечить усім словам та діям глави держави, зробленим до цього.

Констатуючи необхідність для сталого та динамічного розвитку України прове­дення рішучих змін у її політичній системі, Президент зазначив: «Склалося так, що Україна сформувалася як президентсько-парламентська республіка (вид. – авт.), з усіма перевагами та вадами цієї системи. Мабуть, іншого шляху в нас не було. За умов відсутності демократичних традицій, при слабких політичних партіях Президент мусив брати на себе відповідальність за прийняття важливих рішень – у тому числі й насамперед – у питаннях економіки. Згадаймо – чимало реформа­торських ініціатив, які згодом знайшли підтримку суспільства й парламенту, було запроваджено саме президентськими указами.

Але я переконаний: для дальшого розвитку країна потребує переходу до іншої політичної системи – парламентсько-президентської республіки. Ще наприкінці 2000 року було зроблено реальні кроки в цьому напрямі. Тоді здавалося, що Верховна Рада спромоглася створити парламентську більшість. Одинадцять фракцій та груп запропонували кандидатуру Прем’єра – і я пішов їм назустріч.

Але, на жаль, створити механізм узгодженої роботи уряду і парламентської більшості не вдалося. Хоч, треба сказати, перші результати були обнадійливими.

Переконаний, що нам не варто винаходити якийсь свій, український велосипед. Такий механізм давно існує. Він включає коаліційний уряд, який спирається на сталу парламентську більшість. Парламентська більшість формує уряд і несе відпо­відальність за його роботу. Нагадаю, що це відповідає духу рішень Всеукраїнського референдуму 2000 року.

Саме за такого розподілу повноважень гілки влади зацікавлені в тісній співпраці, посилюється їхня відповідальність перед народом. Із запровадженням даної моделі має посилитися роль партій та структур громадянського суспільства.

Крім того, зазначена реформа має сприяти порозумінню між владою та конструк­тивною частиною опозиції, яка нерідко висловлюється саме за такий варіант.

Тож я звертаюся до Верховної Ради із закликом утворити парламентську більшість. Я вважаю, що така більшість має вже найближчим часом сформувати уряд. Хай цей уряд разом з більшістю реалізує свою економічну політику і несе відповідальність за цю політику перед народом. Безумовно, ця практика має бути закріплена конституційно. Роботу над відповідними змінами до Конституції треба розпочати якнайшвидше.

Одним з кроків у напрямі політичних реформ має стати реформа нашого вибор­чого законодавства, яке має відповідати потребам парламентсько-прези­дент­ської системи. Іншими словами, нам необхідна пропорційна виборча система, але європейського зразка.

Назріла потреба в адміністративно-територіальній реформі. Розробку її концепції і широке громадське обговорення вже просто неможливо відкладати.

Перехід до парламентсько-президентської моделі та посилення місцевого самоврядування – це і є наш європейський вибір. Саме така політична система демонструє свою ефективність у більшості країн Європи.

Я вже доручив створити робочу групу з розробки проекту політичної реформи і закликаю всі політичні сили, у тому числі опозиційні, включитися у цей процес…».

Аналізуючи текст виступу Президента, важко не помітити певний фаталістичний підхід його авторів («Склалося так, що Україна, сформувалася як президентсько-парламентська республіка, з усіма перевагами та вадами цієї системи. Мабуть, іншого шляху в нас не було»). Характерною є і політична риторика звернення Президента, яка місцями переходить у заочну полеміку з політичними супротив­никами та критично мислячими політологами. Окремі висновки, установки й поси­лання Президента значною мірою половинчасті або двозначні, окремі ж просто не відповідають дійсності. Тож спробуємо розглянути їх докладніше у контексті рефор­ми політичної системи України.

Політичні партії, як елемент політичної системи в Україні, з’явилися значно раніше за інститут президентства. Тож невідомо, чи Президент був змушений діяти в умовах слабкості політичних партій, чи навпаки, саме його принципово анти­партійна позиція та потяг до одноосібних дій в уявній президентській республіці, бажання «бути над сутичкою» протиборчих політичних сил (наго­лошування на власній ролі як гаранта Конституції й уникнення відповідальності за діяльність Уряду й політичну конфронтацію) спричинили інституційне послаблення політичних партій та обмежували їх потенційний розвиток. На користь другого припущення свідчить досвід усіх пострадянських країн (крім Балтійських) з домінуючою роллю в політичній системі інституту президентства, де так і не розвинулася ефективна партійна система.

Наприкінці 1999-го, а не 2000-го року, як у зверненні Президента, після перемоги на президентських виборах Леонід Кучма вніс до парламенту на затвердження на посаду Прем’єр-міністра кандидатуру Віктора Ющенка. Парламентська ж більшість оформилась 21 січня 2000 року, тобто вже після створення Уряду В. Ющенка і аж ніяк не «за пропозицією 11 парламентських фракцій та груп». Натомість, саме наприкінці 2000 року (як у зверненні Президента) спалахнув найбільший у сучасній політичній історії України скандал – звинувачення Президента Л. Кучми у при­четності до вбивства журналіста Г. Гонгадзе. Власне поведінка глави держави та інших посадових осіб країни у цьому скандалі і поховали надії на забезпечення парламентською більшістю, створеною на основі некомуністичних політичних сил, «формування механізму проходження через Верховну Раду законодавчих актів». Формально парламентська більшість минулого скликання створювалася на основі законодавчої підтримки програмних засад Послання Президента України про стратегію економічного розвитку на 2000-2004 роки. Реально ж вона діяла на засадах об’єднання некомуністичних політичних сил у парламенті на тлі досягнення ситуативного консенсусу та внаслідок збігу інтересів різних фінансово-промислових груп. Тобто, весь час свого існування вона залишалася штучною, створеною із суб’єктивних причин та схильною до перманентних структурних змін, а тому й завершила своє існування задовго до закінчення повноважень Верховної Ради ІІІ-го скликання – з відставкою Уряду В. Ющенка.

Теперішня теза Президента про те, що парламентська більшість формує Уряд і несе відповідальність за його роботу, сама по собі є очевидно правильною та неспростовною, але вона не дає відповіді на інше питання – хто формує саму парламентську більшість. У країнах сталої демократії ця місія покладається на виборців або самих парламентарів партійних фракцій, які утворюють коаліції. В українських умовах подібних випадків не зафіксовано. Нинішня парламентська більшість формувалася на основі депутатів-мажоритарників за активної участі адміністрації Президента.

Україна мала шанс уникнути такої ситуації, якби перед парламентськими виборами була проведена реформа виборчого законодавства. Верховна Рада тричі приймала виборчий закон на основі пропорційної виборчої системи – Президент накладав вето, аргументуючи це тим, що Україна не готова не лише до 100%-го пропорційного голосування, але й змішаного у пропорції 75/25, як пропонував нинішній глава адміністрації Президента Віктор Медведчук. Другим аргументом Президента було те, що пропорційна система обмежує конституційні права позапартійних кандидатів бути обраними до парламенту.

Пройшов рік, і Президент змінив свою думку на протилежну. Що означає для Президента і його адміністрації «пропорційна виборча система, але європейського зразка», наразі невідомо. Адже кожна європейська демократія має свій варіант виборчої системи, й не завжди пропорційної за визначенням. У цьому контексті є незрозумілою й президентська фраза про непотрібність винайдення «українського велосипеда», адже жодна європейська виборча система не повторює одна одну. Виборчий законопроект Ю. Іоффе, наприклад, пропонує фактично мажоритарну виборчу систему з голосуванням лише в округах з подальшим сумуванням голосів, відданих за мажоритарних кандидатів від політичних партій та блоків. Поки що не має гарантії, що не її мав на увазі автор Послання Президента. В усякому разі 28 листопада 2002 року пропрезидентська парламентська більшість не проголосувала за жоден з 3-х нових виборчих законопроектів, у тому числі й про вибори Президента України.

Звертає на себе увагу й те, що Президент Л. Кучма, який довгий час позиціо­нував себе як гаранта Конституції, у своєму Посланні пропонує конституційно закрі­пити практику відповідальності Уряду і парламентської більшості за економічну політику держави, практику цілком гіпотетичну, тобто ту, яка має, на думку Президента, бути, але якої ще насправді ніколи не було.