Варіант антипрезидентської опозиції

23 лютого 2001 року як противагу законопроекту Президента щодо втілення в життя результатів всеукраїнського референдуму, у Верховній Раді було зареєстровано законопроект «Про внесення змін та доповнень у Конституцію України», авторами якого виступили народні депутати С.Головатий, А.Матвієнко, О.Мороз, П. Симоненко, В. Філенко та інші. Але процедура внесення змін до Конституції передбачає обов’язкову наявність висновку Конституційного Суду. Варто зазначити, що про необхідність внесення змін до Конституції під час парламентської виборчої кампанії говорили лідери практично всіх основних політичних сил України. Лише пропрезидентський блок «За єдину Україну!» у цьому контексті пропонував розширення повноважень Президента, інші – виступали за зміцнення позицій або парламенту, або Уряду, або і парламенту, і Уряду.

Однак після пропозиції Президента провести реформу політичної системи, Конституційний Суд 16 жовтня 2002 року розглянув звернення Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності проекту цього закону вимогам Конституції і визнав його таким, що відповідає цим вимогам. Претензії суддів Кон­ституційного Суду виникли лише до одного пункту, в якому йшлося про здійснення контролю парламентськими комітетами за виконанням законів і постанов Верховної Ради України органами державної влади та місцевого самоврядування, а також їхніми посадовими особами.

Аналізуючи зміст пропозицій парламентарів щодо змін у системі влади, варто зазначити, що в них не йдеться про перетворення України на парламентську республіку. За місцем і роллю Президент залишаються фігурою набагато важли­вішою за президентів парламентських республік. Корекція розподілу повноважень органів влади передбачає співіснування «сильного Президента» і «сильного парла­менту» (змішана система), пропонується лише певна ревізія владних повноважень у трикутнику Президент – парламент – Уряд. Якщо порівнювати нинішні конститу­ційні і реальні повноваження Президента, важко не помітити, що останні дещо переважають над першими. Запропоновані ж депутатами зміни, в порівнянні з реальними, значно обмежують повноваження Президента, наближаючи їх, з одного боку, до конституційних, з іншого – фактично узаконюючи парламентсько-прези­дентську форму правління.

Даний законопроект пропонує:

1) Узаконення поняття парламентської більшості і визначення принципів його формування й гарантій існування.

Так статтю 81 Конституції України пропонується доповнити положенням про те, що вихід народного депутата України, обраного за партійним списком, із відповідної фракції автоматично означатиме втрату депутатського мандату.

Парламентська більшість формується на основі партії або виборчого блоку, який переміг на виборах або на базі об’єднання політичних сил, які створили коаліцію вже після виборчої кампанії.

Обрання керівництва парламенту та формування парламентських комітетів, тимчасових спеціальних та слідчих комісій здійснюється на основі пропорційного представництва фракцій Верховної Ради.

Права парламентської меншості мають бути відображені у законі про регла­мент Верховної Ради. Причому в Конституції має бути зазначено, що парла­ментська меншість має очолювати три парламентські комітети – з питань бюджету, регламенту й свободи слова. Всі інші парламентські комітети, а також безпосередня участь у формуванні Кабінету Міністрів, як центрального органу виконавчої влади, має належати парламентській більшості. Відповідно, й повну політичну відповідальність за політику Уряду несе саме парламентська більшість.

2) Істотне розширення повноважень Верховної Ради як органу влади.

Парламент надає згоду Президенту не лише при призначенні Прем’єр-міністра, а й при звільненні глави Уряду. Більше того, згода Верховної Ради буде обов’язковою і при затвердженні всього персонального складу Кабінету Міністрів або окремих його членів за поданням глави Уряду. Також згода Верховної Ради буде потрібна Президенту, щоб змінювати голову Служби безпеки України та голову Державного комітету охорони державного кордону.

Сам же Уряд без згоди Верховної Ради не зможе змінювати керівництво Державної митної служби та Державної податкової адміністрації.

Щодо призначення Генерального прокурора України, то Верховна Рада призначатиме його за представленням Президента, а звільняти з посади зможе самостійно. (На сьогодні Верховна Рада наділена повноваженням давати згоду на призначення Генпрокурора та висловлювати йому недовіру).

3) Посилення впливу законодавчої влади на виконавчу.

Передбачається, що Кабінет Міністрів буде відповідальним і підзвітним саме Верховній Раді, а не Президенту, як це є сьогодні. Показово, що Уряд складатиме свої повноваження саме перед новообраною Верховною Радою в день її першого сесійного засідання, а не новообраним Президентом.

4) Посилення ролі Кабінету Міністрів.

 Зокрема, персональний склад Кабінету Міністрів формується Прем’єр-міністром. Він же звертається з поданням до Президента про утворення, реорганізацію й ліквідацію міністерств.

З огляду на специфіку реальної політичної системи України дуже важливою є запропонована норма про те, що голови місцевих державних адміністрацій призначаються і звільняються з посади саме Кабінетом Міністрів України за поданням Прем’єр-міністра, а не Президентом, як це є зараз.

5) Новий формат відносин між Президентом і Верховною Радою.

Так, якщо Президент протягом 15 днів не підпише прийнятого парламентом закону, і не накладе на нього вето, як це всупереч чинній Конституції відбувається досить часто, то закон набере чинності за підписом Голови Верховної Ради.

Крім того, для подолання президентського вето пропонується не 300 депу­татських голосів, як зараз, а лише 250.

Спрощується й процедура імпічменту Президента: замість голосів 3/4 парламентського корпусу пропонується 2/3.

Перелік підстав для проведення парламентом процедури імпічменту Президента розшириться за рахунок порушення останнім власної присяги.

6) Розширення повноважень Голови Верховної Ради.

Крім делегування права в окремих випадках підписувати закони, саме він, а не Прем’єр-міністр буде виконувати обов’язки Президента у разі його дострокового відсторонення від справ.