Реальні інтереси та дії

Спираючись на наведене вище визначення політичної системи й роль при її формуванні установ політичного режиму, необхідно зауважити, що будь-які зміни політичної системи не відбуваються самі по собі, у відриві від цілком конкретних інтересів наявних у суспільстві політичних сил та політичних акторів. Раптова зміна поглядів Президента на політичну систему України зумовлена, насамперед, праг­ма­тичною зміною його стратегічних пріоритетів. Прихильність окремих представників опозиції до парламентсько-президентського устрою державної влади так само зумовлена, перш за все, бажанням обмежити повноваження цілком конкретного Президента України – їхнього політичного супротивника Леоніда Кучму.

Специфічність збігу інтересів конкурентних сторін (Президент раптом вирішив піти назустріч опозиції) пояснюється різними завданнями, які перед собою ставили політичні супротивники на період президентських виборів. Автори парламентського законопроекту розробляли його як противагу президентському, покликаному закріпити політичний успіх президентської влади, досягнутий на референдумі у квітні 2000 року. Автори звернення Президента України намагалися використати давню ініціативу опозиції на користь власним стратегічним інтересам у період реаль­ного політичного послаблення інституту президентства внаслідок перма­нентного загострення кризи довіри до Леоніда Кучми і фактично програної пропре­зидент­ськими партіями та блоками парламентської виборчої кампанії.

Головне питання сучасної української політики і для влади, і для опозиції – хто стане політиком номером один після відставки Леоніда Кучми. Претендуючи на системність власного політичного підходу, а також усвідомлюючи низькі шанси перемогти на президентських виборах, автори парламентського законопроекту не можуть відмовитися від власної ініціативи навіть тоді, коли Президент та провладні політики відкрито декларують, що переграли опозицію на її ж полі.

З іншого боку, звернення Президента до народу, як це вже неодноразово було в українській політиці, не розцінюється ним як обов’язкова для виконання декларація намірів. Тому, відсутність до цього часу будь-якого юридичного документу чи власного проекту внесення змін до Конституції залишає Президенту та його адміні­страції значний простір для політичного маневру. Саме в таких умовах відбувалося призначення нового Прем’єр-міністра Віктора Януковича та формування нового складу Кабінету Міністрів.

Специфіка політичної реформи у виконанні Леоніда Кучми передбачає:

1)   формування парламентської більшості на основі депутатів-мажоритарників з одночасним тиском на них регіональної та центральної виконавчої влади;

2)   формування парламентською більшістю нового Уряду на базі пропре­зи­дентських фракцій та груп із застосуванням квотного принципу;

3)   «протискання» президентськими фаворитами власних кандидатів на посади у ви­ко­навчій владі за рахунок квот слабших учасників пропрезидентської коаліції;

4)   включення до пакету перерозподілу посад, які не входять до складу Уряду або й, навіть, не відносяться до органів виконавчої влади (Національний банк, На­ціо­нальна рада з питань телебачення і радіомовлення, Фонд держмайна, Державна податкова адміністрація тощо);

5)   перерозподіл на користь більшості всіх без виключення парламентських посад;

6)   перекладення всієї повноти відповідальності на фактично призначену ним парламентську більшість та Уряд;

7)   зміни лише в організації політичної влади, не зачіпаючи відносини між суспільством та державою;

8)   проведення політичної реформи явочним порядком з відкладенням її юридичного оформлення на перспективу.