НАТО в контексті національних інтересів України

Національна безпека великої країни (із значним розміром і вразливим геополітичним розташуванням) може бути забезпечена або за допомогою могутнього (зокрема ядерного) потенціалу стримування, або за рахунок участі у впливових і потужних воєнних блоках чи альянсах.

Відмова України від засобів ядерного стримування та її приєднання до Договору про нерозповсюджування ядерної зброї (ДНЯЗ) практично унеможливили формування самодостатньої системи безпеки України. Без’ядерна Україна не може розраховувати на успіх у протистоянні з ядерною державою, якщо таке протистояння відбуватиметься без військово-політичної допомоги Україні з боку іншої ядерної держави чи союзу держав.

Крім того, економічні обмеження істотно знижують можливість розвинути у найближчій перспективі конвенційний потенціал стримування, достатній для захисту на­ціональних інтересів України власними силами. У результаті ядерного роз­зб­ро­єння Україна позбулася третього за величиною у світі військового потенціалу. Після розвалу Союзу на території України залишалося 222 одиниці стра­тегічних носіїв – 176 МБР i 46 важких бомбардувальників (ВБ), а також від­по­відне ядерне оснащення (близько 2000 ядерних боєголовок міжкон­тинен­тальних балістичних ракет (МБР), крилатих ракет (КР) i ядерних бомб для бомбардувальників). Крім цього, на території України залишилась значна кількість тактичних ядерних боєзарядів. Свого часу з 19 ракетних комплексів, що перебували на озброєнні СРСР, 13 було розроблено в КБ «Південне» i виготовлено «Південним маши­но­будів­ним заводом» (м. Дніпропетровськ). У певні періоди частина ракет наземного базу­вання, виготовлених цим об’єднанням перевищувала 60% від ядерного потенціалу СРСР.

Однак Україна вже в 1991 році стала широко декларувати своє рішення про повне i якнайшвидше ядерне роззброєння. Так, у постанові Верховної Ради від 24 жовтня 1991 року говорилося: «Україна проводить політику, спрямовану на повне знищення ядерної зброї i компонентів її базування, розміщених на території України. Вона має намір виконати це в мінімальні строки...». Політичні та деякі технологічні чинники призвели до того, що ядерну зброю на території України було ліквідовано: тактичну у 1992 році, стратегічну до 1996 року. Боєголовки було вивезено до Росії на знищення, тоді як ракети, а також ракетні пускові шахти та установки було ліквідовано Україною.

Позбувшись ядерної зброї, здатної відігравати роль стримування від нападу, держава повинна була створювати без’ядерний збройний військовий еквівалент, який міг би певною мірою бути стримуючим фактором від нападу. Деякі військові теоретизували, що існування таких сил в принципі можливе, і вони могли б базуватися на найбільш ефективних родах військ із звичайним озброєнням: ударній авіації, ракетних військах i аеромобільних частинах, тобто силах, що мають досить високу ефективність і оперативність застосування. Проте достатнього неядерного еквіваленту можливостям тактичної ядерної зброї в Україні нині немає. Крім того, дискусійним є й питання, чи може такий еквівалент узагалі існувати. Тобто, з ліквідацією ядерної зброї Україна втратила можливість адекватно реагувати на загрози військового характеру, пов’язані зі зброєю масового знищення, які можуть виникнути в регіоні. Таким чином для надійного гарантування безпеки України єдиним виходом є союзницькі відносини із стороною, яка має адекватні потенційним загрозам ядерні сили. Причому ця сторона має бути демократичною і водночас не мати значного набору інтересів, антагоністичних українським національним інтересам. Такою стороною сьогодні є Захід, «ядром» якого є НАТО.

Враховуючи той факт, що країни НАТО зацікавлені в існуванні незалежної України, а також у відсутності воєнних потрясінь у Східній Європі, слід погодитися з твердженням, що НАТО зацікавлений у підтриманні обороноздатності України.

Геополітичне розташування нашої країни протягом століть зумовлювало той факт, що її територія була ареною протиборства між державами Сходу та Заходу.

Конкурентна боротьба за вплив на Україну Росії і США, за умов збереження невизначеності зовнішньополітичних орієнтирів, пасивності у вирішені питань безпеки та відсутності внутрішньополітичної стабільності можуть привести до набуття Україною стану буферної зони між геополітичними силовими центрами. Належність до буферної зони не може задовольняти національні інтереси України, оскільки загрожує безпеці країни, зокрема, з огляду на відсутність гарантій стабільного і незалежного розвитку, можливе втручання у внутрішні справи України з боку інших держав, намагання інших держав розв’язувати свої суперечки за рахунок українських інтересів або й на українській території тощо.

Саме тому покращання взаємодії між Україною і НАТО можна розглядати як спосіб уникнути перелічених вище небезпек шляхом розвитку співпраці з Альянсом аж до приєднання до нього. Участь України в НАТО, разом з перевагами, що їх мають члени НАТО від членства в Альянсі (зовнішня безпека, гарантії від зовнішнього втручання, гарантії стабільності тощо), дозволяє його членам зберігати суверенність у питаннях визначення свого внутрішньополітичного курсу. Це вигідно відрізняє НАТО від таких оборонних об’єднань минулого, як Організація Варшавського договору.

Основні проблеми військової співпраці з НАТО стосуються наступного. По-перше, не варто переоцінювати ізольоване значення військової співпраці. Надійне гарантування безпеки України за рахунок співпраці з Північноатлантичним Альянсом можливе лише за умови відповідного вибору політичної еліти і значної частини суспільства. Таким чином, можливості військових до розвитку контактів з НАТО об’єктивно обмежені.

Крім того, попри успіхи у сфері військової співпраці з НАТО, гарантування безпеки України, і, зокрема, успішна інтеграція нашої держави до євроатлантичних структур безпеки ускладнюється тим фактом, що Збройні Сили України не здатні повною мірою гарантувати безпеку держави. Упродовж усіх років незалежної Української держави триває скорочення Збройних Сил. Однак військової реформи, що створила б ЗС, здатні надійно захищати усю територію України від агресії із застосуванням лише звичайних озброєнь, досі не проведено. В Україні армія упро­довж п’ятиріччя 1995-1999 років фінансувалася на 1,4% ВВП, хоча на практиці ЗС одержували удвічі менше, аніж заплановано. Не поліпшився стан з фінансуванням Збройних Сил і після пожвавлення розвитку національної економіки в 2001-2002 роках.

Сьогодні в армії вкрай важкою є робота з особовим складом. Аналіз складу військовослужбовців строкової служби свідчить, що сьогодні основу призовного контингенту складають вихідці з сімей селян та робітників, а кожний п’ятий – із сімей пенсіонерів і безробітних.

Іншою ключовою проблемою боєздатності української армії, а отже, й можливостей її плідної співпраці з військами НАТО, є питання ідеологічного забез­печення її діяльності. Тривалий час українська армія була чи не єдиним відносно ефективно діючим інститутом патріотичного виховання. Однак у суспільстві, де антипатріотичні сили тривалий час займають провідні позиції, виконання цим інститутом своїх функцій, у тому числі виховних, не може бути повноцінним.

Надзвичайно актуальною для України є також проблема накопичення мобілі­заційних ресурсів достатньої якості. Успіх військового будівництва в Україні неможливий без невідкладних заходів у масштабі всієї країни з подолання морально-духовної кризи в суспільстві. Більшість солдатів і сержантів строкової службу вважають її лише примусовою повинністю, яка виконується тільки зі страху перед можливим карним переслідуванням. Тобто в державі є військові формування, які за якістю своєї організації, рівнем бойової підготовки, військово-технічним, морально-психологічним та політичним станом не можуть вважатися армією, здатною на реальне бойове застосування.

Значною проблемою є занепад престижу Збройних Сил і військової служби в суспільстві та в самому армійському середовищі, що також впливає на боєздатність українських Збройних Сил. У Збройних Силах реєструвалися випадки безконтроль­ного розпродажу майна та зброї. Така ситуація характерна для армій слабороз­ви­нених країн.

Деякі іноземні експерти відзначають «мінімальний успіх українських реформ, на деяких напрямах близький до провального». За їхніми даними «українське військо недостатньо укомплектоване, оснащене й організоване для виконання завдань наявними в держави засобами». Іноземні експерти твердять, що військова реформа в Україні не спрямована на повномасштабну трансформацію. Українські партнери на Заході дедалі більше стурбовані половинчастістю військових реформ. Утім, деякі із західних експертів вважають цю проблему не чисто військовою, але політичною, пов’язаною з браком політичної волі в українського керівництва.

Таким чином, хоча Україна має значні і досить якісні з військової точки зору людські ресурси, значні запаси звичайних озброєнь, матеріальну базу для виробництва озброєнь, на сьогодні Україна не використовує оптимальним чином ці ресурси. Це відбувається, насамперед, через неефективність усієї системи державної влади в Україні та через брак патріотизму і відповідальності керівництва країни.

Таким чином, членство в НАТО надасть Україні наступні переваги:

–  об’єднання з Великою Європою, достатні гарантії безпеки, що сприятимуть подальшій демократизації і розвиткові України в колі розвинутих європейських держав;

–   втрата статусу буферної держави між Росією і НАТО;

–   гарантії проти територіальних домагань, підтвердження недоторканості кордонів;

–  збільшення інвестиційної привабливості України, кращі перспективи швидшого приєднання до ЄС. Факт належності України до НАТО зменшить у європейських організацій і урядів песимізм щодо перспектив і серйозності висловлюваних керівництвом України євроінтеграційних намірів;

–   більш близькі і продуктивні відносини із західними сусідами, участь у процесах регіональної і континентальної інтеграції;

–  поширення «ядерної парасольки» НАТО на територію України;

–  відродження оборонної індустрії України, прискорення реформ Збройних Сил;

–  прискорення ринкових реформ;

–   доступ до технологій НАТО.