СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЖУРНАЛІСТИКА
І ПЕРЕДВИБОРЧИЙ РИНОК ЗМІ

Стан журналістики

Сучасна українська журналістика, отримавши статус самостійної національної школи, в певний конкретний період для того, щоб стати привабливою в очах українських споживачів інформації мусила вибирати між двома традиційними шляхами. Вона могла довго і настирливо бути попелюшкою, або починати за традицією - з професії повії. На сьогодні ситуація виглядає так, що у загальній масі українська журналістика обрала другий шлях. І наслідком цього другого шляху стали певні, вже сьогодні очевидні, уроки.

Першим негативним уроком цього другого шляху стала втрата в нашій країні напряму «політична журналістика». В Україні практично не сформувалася цілісна і зрозуміла для суспільства політична журналістика, яка б розповідала своїм громадянам про реальну політику в Україні.

Другим уроком стала достатньо висока ступінь непрофесіоналізму. Тим не менше, непрофесійна журналістика є меншим злом, аніж професійна антижурналістика, яка так само є достатньо модним явищем в сьогоднішній Україні. Спроби створити неполітичну журналістику протягом двох-трьох років завершились тим, що в Україні сьогодні є популярною журналістика на замовлення політиків або певних олігархічних структур, що не є за визначенням політичною журналістикою. Саме така журналістика призвела до того, що ЗМІ стали самостійним суб’єктом політики. Хоча, за логікою, вони мусили бути суб’єктом або елементом творення громадянського суспільства, а не політичного режиму. І важко не помітити не журналістські, а політичні причини, які пояснюють вищезгаданий стан речей.

Першим аргументом мусить слугувати елементарна аксіома - не може бути конкурентною, професійною і цивілізованою журналістика в країні з недемократичним, неправовим і закритим політичним режимом. Можна спробувати щось зробити в конкретному регіоні, в конкретній галузі, в конкретній проблемі, але все це обмежено в часі, і немає тих якісних характеристик, які б змінили ситуацію в країні вцілому.

Друге пояснення полягає в тому, що в Україні є дві площини функціонування медіа. Це площина пострадянського і олігархічного форматів. Не можна погодитись із твердженням, що в нашій державі створена система комерційних ринкових медіа. Якби ми жили в системі комерційних медіа, то власник медіа діяв би абсолютно інакше. Він би давав абсолютну свободу журналістському колективу для популяризації бренду, набирав кращих професійних журналістів, які б діяли з метою розширення кола споживачів інформації, а не щоденно корегував би генеральну політичну лінію, як це він робить сьогодні. Коли власники теле- та радіокомпаній говорять журналістам, що ваша проблема не заробляти гроші і робити конкурентними медіа, а говорити правильні речі й захищати правильних людей - це не комерційний і не ринковий продукт, це олігархічні медіа, які нічим не кращі за державні.

Ситуація в державних та муніципальних медіа теж досить непроста. Коли кажуть, що роздержавлення ЗМІ може автоматично вирішити проблему, з цим важко погодитись. До якого нового статусу має привести медіа роздержавлення? У сьогоднішніх умовах більшість з них отримають статус олігархічних. Можливо, це частково вирішить проблему матеріального становища тих людей, які переходять в олігархічні медіа. Це цілком очевидно. Але з точки зору сутнісних характеристик інформаційного простору, це принципово нічого не змінить.

Загалом можна вважати, що державних медіа у нас вже не існує. Показовий приклад - Перший національний телеканал. Якщо поцікавитися його спонсорами і тими, хто викупив телепрограми чи здійснює рекламну політику на цьому каналі, то можна побачити, що значною мірою це структури, які представляють основні фінансово-політичні угруповання в Україні. Тобто, насправді, це не є якась група людей, уповноважених суспільством або владою формувати концепцію та забезпечувати інформування глядачів Першого національного телеканалу. Партії СДПУ(о), НДП чи Партію регіонів України ніхто не уповноважував готувати телевізійний продукт на цьому загальнонаціональному і державному за формою власності телеканалі. Досі не створено експертної ради чи іншої громадської інституції, яка б здійснювала контроль за використанням коштів Державного бюджету та моніторинг якості програм. Ця дилема і протистояння між дуже поганими державними медіа та не кращими, з точки зору суспільного інтересу, олігархічними медіа, мусили б бути вирішені на користь абсолютно іншого, третього формату медіа.

Для зміни ситуації в Україні недостатньо лише звинувачувати медіа в тому, що вони нічого не роблять. Адже дещо можна зробити вже сьогодні і зробити двома шляхами. Або правовим шляхом через прийняття законів (політики), або «шляхом звичаєвого права» (журналісти), тобто явочним порядком.

Професійним або правовим шляхом можна рухатися й не вирішуючи глобальних завдань. Необхідно вирішити ключові та найпринциповіші проблеми журналістської діяльності. Наприклад, взаємини по лінії - засновник і журналіст. Це питання, яке мусить бути обов’язково врегульованим, бо інакше триватиме історія з відкриттям і закриттям газет з однаковими назвами, де мінятимуться лише знаки плюс, мінус, крапочки тощо. Коли відбувається зміна засновників, то розпочинається боротьба за торговий знак, заручниками якої стають працівники видання. Чисельні подібні прецеденти мусили б навчити, що не варто працювати або небезпечно працювати у газеті, де 99-% акцій де-юре володіє мало кому відома бабуся з Британських Вірджинських островів, або група пенсіонерів з Нової Зеландії, хоча всі знають, що де-факто реальними власниками є київські олігархи.

Хрестоматійний приклад - історія з припиненням випуску газети «Независимость», коли
журналістський колектив став заручником невдалого переговорного процесу головного редактора з предстаниками різних фінансово-політичних груп.

Адже, як свідчить практика, коли у журналістів виникають проблеми, вони реально не можуть знайти суб’єкта оскарження неправових дій і юридично не мають з ким змагатися. Оскільки за документами знайти його неможливо, а журналіст, відповідно, не має змоги захистити свої права. Цю достатньо складну проблему можна врегулювати шляхом прийняття відповідних правових документів. Що, в свою чергу, також дасть можливість вивести реальних власників ЗМІ із тіньової сфери. Відповідно, зникне й система подвійної оплати праці журналістів, яка досі практикується в абсолютній більшості олігархічних медіа і додатково посилює залежність журналістів.

Тепер щодо другої групи проблем, яку можна вирішити без додаткової законодавчої бази, але вона не менш складна, оскільки пов’язана з психологічними особливостями взаємовідносин в самому журналістському середовищі. Насьогодні існує низка спільних проблем, які змушують журналістів шукати систему єдиних правил поведінки, кодекс професійної етики, дотримуватись своєрідного аполітичного солідаризму. Якщо олігархи-політики не здатні виробити певні правила поведінки в інформаційному просторі, то можна домовитись про неписані правила поведінки в середовищі журналістів на засадах солідаризму. Проблема полягає ще й в тому, що в старшій генерації працівників ЗМІ утворився певний розподіл, за яким важко визначити загальнонаціональних лідерів та авторитетів в цій сфері. Тому тут важливішим є молодше покоління журналістів, яке ще остаточно не розподілене олігархічною інфраструктурою національного ринку медіа. Історична місія молодого покоління українських журналістів полягає в тому, щоб спробувати самим і змусити старше покоління діяти за спільними правилами. Правилами, які не врегульовані законодавством, але які є загальноприйнятими в середовищі журналістів. Наприклад, не ставити своє прізвище під матеріалами на замовлення, до якого журналіст не має жодного відношення; боротися за кожне слово у власному матеріалі.

Окрім етичних існують і фінансові правила поведінки, які надзвичайно важливі для посилення конкурентноспроможності своєї професії. Наприклад, у деяких українських представництвах західних компаній журналісти діяли за визначеними спільними правилами поведінки. Але в процесі зміни керівництва молоде покоління журналістів їх зруйнувало, погодившись на меншу оплату праці і на абсолютно інший формат відносин із засновниками.

Сьогодні український ринок медіа знаходиться між двома серйозними небезпеками. Перша - це тіньова олігархічна сфера, яка діє за межами будь-яких правил поведінки і не хотіла б бачити журналіста самостійним суб’єктом взаємовідносин. Такий підхід заохочує своєрідну журналістську «проституцію». Друга серйозна небезпека для української журналістики - це поступове нищення українського ринку медіа, який ще остаточно не сформувався. В Україні знаходять попит російські та інші іноземні інформаційні проекти, в яких українські журналісти лише обслуговують ідеї тих, хто ніколи не жив у нашій країні, але претендує на її краще знання. Це не просто принижує українську журналістику, це є небезпекою для формування цивілізованої національної школи ЗМІ.

Але попри вищезгадані проблеми, які можна вирішити без високої політики, решта, безумовно, безпосередньо залежить від характеру політичного процесу в Україні. Ключовим актором, що визначатиме природу політичного режиму в нашій країні залишається Президент. Більшість експертів схильна вважати, що до появи нового Президента в Україні не можна говорити про якісні зміни в інформаційній політиці та, відповідно, забезпечення принципів свободи слова.

Залишається лише сподіватися, що українська журналістика, на відміну від попередніх років, тепер буде не лише спостерігати, а й, хоча б частково, впливати на перебіг подій в країні, зокрема, під час виборів. Вбивства Георгія Гонгадзе і Ігоря Александрова, призведуть не лише до частішого використання понять «свобода слова» і «свобода ЗМІ», а й спонукають до елементарної поваги щодо людей, які працюють у сфері журналістики. Але не варто забувати, що повагу не можна випросити в олігархів, повагу можна заслужити власною роботою. Професія журналіста - це не спосіб заробляння грошей, це робота за покликанням. В ній треба бути конкурентним на ринку і в інформаційному просторі. Але основною умовою конкурентності є збереження власної гідності.

Стан ринку ЗМІ

Для розуміння ситуації на передвиборчому ринку ЗМІ на сьогодні головне те, що основний загальнонаціональний ресурс розподілений між різними фінансово-політичними угрупуваннями, кожне з яких визначило свої власні принципи роботи. (Дивіться карту ЗМІ, складену Інститутом політики на основі експертних оцінок. До сфери впливу груп входять ті медіа, до складу яких входять або самі представники груп або ж їх прихильники).

Ситуація виглядає так, що сьогодні, не зважаючи на вимоги закону про вибори, практично неможливо забезпечити рівні можливості різних суб’єктів виборів. Це підтверджує навіть безпрецедентний для демократичних країн випадок з проектом проведення теледебатів, профінансувати які пропонував Міжнародний фонд «Відродження». Жоден з загальнонаціональних телеканалів не погодився на умову фонду щодо рівної участі у теледебатах усіх, в тому числі опозиційних, партій та виборчих блоків. Запропоновані гроші просто нікому отримати - таке може бути лише в країні де відсутні комерційні ЗМІ.

Натомість політичні партії, які не мають доступу до ринку медіа, але мають депутатів у Верховній Раді знайшли ще один безпрецедентний у демократичній країні механізм впливу на ситуацію - жорстке законодавче унормування теледебатів. Парадоксальність даної ситуації знімається лише в єдиний спосіб - констатацією недемократичності політичного режиму. Ситуація на ринку медіа є наслідком олігархічного стану політичного режиму, тому сьогодні неможливо говорити про якісь реальні зміни на ринку ЗМІ під час виборчого процесу.

Незважаючи на те, що перспектива підписання Президентом України цього законопроекту виглядає досить сумнівно, сам прецедент прийняття закону про обов’язкове проведення теледебатів є дуже показовим і свідчить про спроби зміни правил гри, які насьогодні диктуються суспільству фінансово-олігархічними угрупуваннями. Показово і те, що основні олігархічні фракції у Верховній Раді, представники яких реально володіють ЗМІ, голосували проти прийняття цього закону.

Єдиним позитивом у розвитку інформаційного ринку в ході виборчої кампанії може бути серйозна конкуренція з можливістю перерости в інформаційну війну між головними фінансово-політичними угрупуваннями, наприклад, між СДПУ(о) та «За єдину Україну». Конкуренція могла б призвести до появи обмеженого плюралізму у висвітленні передвиборчої кампанії, а інформаційна війна нагадувала б ситуацію з висвітленням «справи Гонгадзе» і появи плівок Мельниченка, коли радикально протилежні позиції демонстрували телеканали «1+1» та ICTV.