Уривки із стенограми парламентських слухань
«Суспільсто, засоби масової інформації, влада:
свобода слова та цензура в Україні»
4 грудня 2002 року

ТОМЕНКО М.В.

Шановні учасники парламентських слухань, від імені Комітету з питань свободи слова та інформації щиро вітаю всіх присутніх у сесійній залі українського парламенту.

На жаль, не добра, а погана звістка зібрала нас сьогодні. Звістка про те, що в Україні ближчим часом може зникнути професія журналіста так само, як може остаточно зникнути предмет відання нашого комітету - свобода слова. Впродовж останніх місяців в українському суспільстві точиться дискусія з проблеми цензури і рівня свободи слова. І я думаю. що настав час підвести риску, глибоко і системно обговорити непросту тему, спільно визначити шляхи і форми подолання цього явища.

Скажу так: аналіз, проведений у комітеті, а також громадськими інституціями, які співробітничають з нами, наводять на однозначний висновок - неможливо заперечити факт існування в Україні політичної цензури. Щоправда, я знаю тих політиків, що стверджують, що у Україні немає цензури. На щастя, більшість з них знаходиться в цьому залі. Поради для них: прочитати дослідження громадської ради з питань свободи слова, яка називається «Політична цензура в Україні» і просто послухати журналістів. Як стверджують експерти-журналісти, політична цензура в Україні здійснюється різними методами: чи то усними розпорядженнями, чи відповідними документами інструктивного спрямування, що виходять із владних структур. Серед засобів цензурування важелі економічні та механізми податкового, іншого тиску на засоби масової інформації, їх власників, журналістів.

Існує ще один опробований кількома роками метод необгрунтованих судових позовів, внаслідок чого припиняють діяльність ЗМІ. Аналіз судових позовів, і про це, сподіваюсь, скажуть журналісти і представник Верховного Суду, свідчать: як привило посадових особи мають претензії до засобів масової інформації, які критикують їх діяльність або органи, що вони їх представляють. Головна ж ідея позову полягає не в спростуванні необ'єктивної інформації, а в закритті газети чи телерадіокомпанії шляхом висунення непомірної суми за відшкодування моральних збитків.

Багато присутніх в цій залі журналістів, керівників ЗМІ, пережили подібні судові процеси, коли до них виставлялась сума відшкодувань, які в кільканадцять разів перевищують фінансові можливості редакції. Як правило так діють проти опозиційних і незалежних від влади засобів масової інформації.

Прикладів безліч. За браком часу назву показовий. Кілька років тому до газети «Всеукраинские ведомости» було висунуто судовий позов футбольного клубу «Динамо» за те, що в інформації газети було названо суму контракту за можливий продаж відомого футболіста Андрія Шевченка. Щоправда, трохи пізніше цю футбольну зірку продали за більшу суму, але журналісти стали безробітними, а видання припинило існування.

Сьогодні, наприклад, до газеті «Вечірні вісті» знову подано 15 позовів на загальну суму 15 мільйонів доларів саме за критику діяльності Президента і органів влади. Подібна ситуація в «Сільських вістях», «Україні молодій» і низці інших опозиційних незалежних об'єктивних засобів масової інформації.

А чи хто з нас, шановні колеги, може назвати подібні позови до пропрезидентських видань або тих, що засновані органами виконавчої влади.

І все-таки не можу промовчати про український різновид цинічної форми політичної цензури, її своєрідну «невидиму руку», коли нема конкретного заборонного чи рекомендаційного документа, але всі розуміють, що вона, цензура ця, існує. Найпарадоксальніше те, що ця «невидима рука» діє в українських умовах чітко і безперебійно. Назву кілька резонансних прикладів того, як саме спрацьовує невидима рука цензури, і наші громадяни прекрасно розуміють: щось негаразд в цій країні. Пригадайте, як центральні телекомпанії України висвітлювали акцію опозиції 16 вересня, створення парламентської більшості чи відкриття кримінальної справи проти Леоніда Кучми. Подивіться на результати моніторингу, що його провела академія української преси та Інститут соціології. Так у загальній кількості інформації шість загальнонаціональних каналів, які висвітлювали інформацію про парламентську більшість, розподілились таким чином: 54 відсотки інформації - це позиція Президента, 24 відсотки інформації - позиція власне більшості і 22 відсотки представлена опозиція. Скажімо, серед інформації в новинах по цих же шести загальнонаціональних каналах постанова Київського апеляційного суду про відкриття кримінальної справи проти Кучми була основною подією дня. І ця основна подія, як ви бачите, в цих шести каналах зайняла аж 5 відсотків від загальної кількості інформації.

Бачите: невидима рука цензура чітко визначає правильні - неправильні події, авторитетних і дискредитованих політиків. Останнім часом, до речі, політичній цензурі почала піддаватися міжнародна діяльність Президента. Я не кажу вже про випадки легкої поведінки Леоніда Кучми за кордоном, про що писали російські, вірменські, інші закордонні видання. Йдеться про події більш серйозні, зовнішньополітичні.

Ніхто не бачив документа, який би заборонив усім засобам масової інформації України замовчувати факт недавнього Кишинівського самміту глав держав СНД. Як відомо, вперше в історії існування СНД Президент Росії Володимир Путін запропонував кандидатуру Леоніда Кучми на посаду керівника Ради глав держав СНД на наступний період. В результаті голосування Президент України не набрав необхідної кількості голосів, оскільки 3 президенти СНД виступили категорично проти його кандидатури.

Про цей факт, який має неабияке геополітичне значення в рамках СНД і політичне в межах України, не повідомив жоден загальнонаціональний канал. Промовчали основні телерадіокомпанії і газети.

На регіональному рівні невидима рука цензури діє ще активніше, можна сказати, по-фельдфебельськи. Органам місцевої влади, які є засновниками чи власниками багатьох регіональних ЗМІ є з кого брати приклад. Центральна влада за це не покарає, більше того - вона заохотить до придумування нових механізмів впливу на засоби масової інформації.

Показовий приклад, який нещодавно мені письмово, мене письмово проінформували із Запоріжжя. Недавно в Запоріжжі сталася трагедія: загинула людина в результаті наїзду на неї автомобіля колони міліцейського супроводу під час перебування в місті одного з міністрів українського уряду, що мчала містом з перевищеною швидкістю. Одна місцева телекомпанія і одна газета буквально рядком повідомили про цю трагедію. І тиждень мали серйозний клопіт від органів влади і міліції. Після цього - повна мовчанка. Незрима рука заборонила інформувати жителів областей про трагедію людини.

Можна назвати ще дуже багато прикладів подібного подібного, але ще більше назвете ви, шановні учасники слухань. Про що це свідчить. Про те, що в Україні створено централізовану систему контролю за змістом інформації, призначеної для суспільства, отже, контролю за діяльністю ЗМІ журналістів. Дозвольте навести приклад, що стосується безпосередньо участі Адміністрації Президента України в системі фільтрування інформації, зомбування людей і впливу на громадську думку. Ідеться про часто рекламовані у пресі так звані моніторинги засобів масової інформації, реальною метою якого є відслідковування регіональних ЗМІ і регіональної влади, які критикують Президента і органи виконавчої влади.

Подивіться на табличку, це типовий лист, який надсилає Адміністрація Президента до голів обласних держадміністрацій, міської і севастопольської адміністрацій. У цьому листі дається повний виклад всіх сюжетів і публікацій, у яких піддано критиці Президента Адміністрацією Президента. Високі посадові особи у регіонах повинні пояснити, що вони зробили, аби не допустити подібної критики надалі, які зробили висновки щодо неслухняних ЗМІ. Дуже цікава табличка, яка обведена на схемі, там написано, скільки розміщено статей за ініціативою Адміністрації Президента. Адміністрація Президента з Києва розсилає у регіони так звані базові статті з рекомендацією розмістити там. Ми маємо документи, як це, скажемо, діє Львівська обласна адміністрація і інші. Вони розсилає ці базові з Адміністрації Президента статті у районні адміністрації, де, ну, відверто брудні статті про Віктора Ющенка, Петра Симоненка, Олександра Мороза, Юлію Тимошенко. І потім обласні районні адміністрації звітують, скільки таких статей вони розмістили і інформують, чому вони не розмістили ту кількість, яка їм пропонувалася.

Отже, висновок очевидний. Політична цензура - факт незаперечний, безсумнівний. До речі, соціологічні опитування вказують: громадяни України чітко розуміють, що відбувається в інформаційному просторі країни. Для цього продемонструю наступну табличку, відповідно до якої за результати опитувань, проведених у жовтні Українським демократичним колом, 68 відсотків співвіт­чиз­ників­ вважають, що політична цензура у тій чи іншій формі здійснюється в Украї­ні. До речі, опитування наших колег-соціологів у листопаді місяці по­казують, що ця цифра зросла до 75-80 відсотків. До речі, більшість громадян наших прекрасно знають, хто її здійснює цю цензуру. Згідно опитувань 55 відсотків кажуть, що цензуру України здійснює Адміністрація Президента. Вза­галі, коли стоїть питання про підготовку цих фахівців у галузі цензури, експерти сьогодні кажуть, що скоріше за все цю непросту ношу на себе взяла Соціал-де­мократична партія (об'єднана), що нині претендує на статус направляючої і ке­рівної сили українського суспільства. Але що ж стало причиною такого стану за­собів масової інформації та неможливості журналістів вільно, незалежно, як це во­диться в нормальному світі, висвітлювати події, явища в Україні? Хто стоїть на за­ваді цього законного права на професійну діяльність? Відповідь проста. В Україні створено неконституційну модель управління інформаційним простором, де здійснюється абсолютно викривлена не передбачена чинним законодавством система відносин: влада - засоби масової інформації, що деформує суспільні і моральні цін­ності, порушує основоположні права людини, насамперед, на одержання і поши­рення інформації. Це разом із змістом нинішнього політичного режиму, де вдала все частіше діє не за законом, а по поняттям, призвело до такого стану речей.

Водночас можна констатувати. В Україні створено демократичне законодавство стосовно інформаційної сфери. Треба віддати належне законотворцям, котрі на початку та в середині 90-ї років минулого століття вже, творячи інформаційне право молодої держави, і гадки не мали, що їхні закони не будуть виконуватися. Більше того, що норми цих законів використовуватимуться частково або повністю в протилежному до демократії напрямку.

Продемонструю це на двох схемах.

Перша. Згідно Конституції та чинного законодавства управління інформаційним простором здійснюється наступним чином. Ключовими, як бачите, тут є Верховна Рада України, Президент України і відповідно уповноважені на здійснення інформа­ційним простором Державний комітет інформаційної політики з телебачення і радіомовлення, парламентський Комітет з питань свободи слова, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.

Друга схема показує реальну картину, яка склалася сьогодні. НА вершині упра­влін­ня інформаційним простором розташувала структура, яка має дорадчі функції. Фактично ж вона є вищим органом виконавчий, який і здійснює управління інформаційною сферою. Цей орган називається Адміністрація Президента України. Не маючи підтверджених Конституцією України та чинним законодавством повноважень здійснювати цю функцію, Адміністрація замість забезпечення діяльності Президента і висвітлення його діяльності у ЗМІ взяла на себе не властиву функцію, чим прямо порушує чинне законодавство. Вона безпосередньо керує Національною телеком­панією, хоча НТКУ має всі законні підстави діяти у відповідності до Закону про телебачення і радіомовлення на підставі рішень Верховної Ради і Президента України. Вона, Адміністрація, в такий спосіб фактично керує обласними телерадіо­компаніями, всіми ЗМІ державної і комунальної форм власності, про що свідчать згадані мною листи з моніторингу. Вона утворила різного роду консультативні органи до Президента, куди входять всі, крім народних депутатів, і в такий спосіб здійснює одноосібний вплив на ЗМІ. Вона, врешті, бере на себе невластиві функції, про що свідчать останні події з Національною радою України з питань теле­бачення і радіомовлення. Як ви знаєте, Верховна Рада 4 липня прийняла відповідне рішення про недовіру Національній раді та голові Національної ради.

З порушенням чинного законодавства глава Адміністрації Президента через два з половиною місяці відповів Верховній Раді, що ніхто не збирається виконувати постанову Верховної Ради щодо заміни голови Нацради. Лист написаний не тільки юридично безграмотно, але з перевищенням функціональних обов'язків, які належать главі Адміністрації, адже звільнення чи призначення голови Нацради - виключне повноваження Верховної Ради і Президента України.

До речі, реальні повноваження Адміністрації Президента такі, що вона вважає собі не просто найвищим керівним органом у сфері інформаційної політики, а і у відносинах з європейськими структурами. Викликають подив документи, що їх розсилає Головне управління інформаційної політики до Парламентської Асамблеї Ради Європи. Втім зрозуміло, що це не входить до повноважень канцелярії Президента, вона не може вступати в міжнародні відносини від імені України. Такі документи, як відомо, за дорученням Президента може підписувати Міністерство закордонних справ.

Але найсумніше не в цьому. Всі ці документи далекі від об'єктивності. Останній звіт, яким Моніторинговому комітету Ради Європи інформується про всі медіа, які регулярно критикують Президента, ну виглядає просто смішним. Там названо низку засобів масової інформації в числі системних критиків Президента, засновниками якого є бізнесмени, члени партії «Регіонів». Ну може це така задумка, щоби скомпрометувати нового Прем'єр-міністра і донецьку урядову команду, яка має безпосередню причетність до цих медіа.

«Постійні опозиціонери» (в лапках) згідно з цим листом - телекомпанія київської міської адміністрації «Київ», близька до НДП - «Тоніс» і низка інших пропрезидентських видань, як за останні кілька місяців взагалі не згадували щось поганого про Президента. Таких об'єктивних даних у цьому документі надзвичайно багато. Але ж ми розуміємо, з якою метою вони припускалися, адже існує неприховане намагання показати плюралістичну картину ЗМІ України, де медіа, власники яких є прихильники Президента, критикують самого гаранта. До речі, вчора я з цікавістю дізнався, що у нас одна структура порахувала кількість листівок проти Президента, які видавались під час парламентської виборчої кампанії, і вжила це як аргумент великого плюралізму і свободи слова в Україні. Я думаю, що думка цікава рахувати листівки під час виборів.

Шановні учасники слухань, ви, як ніхто, знаєте реалістичну, справжню картину національного інформаційного простору. З часу прийняття постанови Верховної Ради про сьогоднішні парламентські слухання до нашого комітету надійшло стільки сигналів про переслідування, утиски опозиційних журналістів і судові позови, що мені треба було б зачитувати це до 14-ї години нашого засідання, тому я про це не буду говорити, ви про це скажете. Який вихід з нинішньої ситуації?

Наш комітет, готуючись до слухань і співпрацюючи з багатьма державними, громадськими структурами, визначив план діяльності на найближчий період. Про це засвідчує і проект постанови і законопроект про зміни до законодавчих актів, який розданий вам.

По-перше, наші пропозиції. Для того, щоб поновити конституційний статус управління інформаційною сферою необов'язково приймати нові закони, необов'яз­ково затверджувати концепцію інформаційної політики, про яку говорить уже третій склад Державного комітету з інформаційної політики. На нашу думку, треба почати з того, щоб повернути конституційний статус тих державних органів, які повинні здійснювати управління інформаційним простором. Треба, щоби статті 171 Кримінального кодексу нарешті почала діяти, і Генеральна прокуратура і Міністер­ство внутрішніх справ хоча би відкрили одну справу і захистили журналістів.

Принагідно скажу, що закрите засідання Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова за участі Генеральної прокуратури продемонструвало, що наші правоохоронці, на жаль, не розуміють важливості активних адекватних дій в розслідуванні вбивств журналістів, а коментарі міністра внутрішніх справ про загибель журналістів від пиятики чи жарти заступника Генерального прокурора про версію вбивства Гонгадзе я розцінюю як звичайний владний цинізм.

Стосовно права громадян на отримання інформації від державних органів влади. Нам треба якнайшвидше створити низку прецедентів, щоб журналісти і громадяни могли добитися і могли, і мали би можливість отримати такі документи, вони могли виконувати і ці свої законодавчі права. З цією метою я вчора створив прецедент, я звернувся до Печерського районного суду стосовно глави адміністрації Президента Віктора Медведчука, який двічі не відповів на моє звернення і звернення Комітету надати інформацію про структуру і штатний розпис Адміністра­ції Президента. Я надіюсь, що печерський суд прийме відповідне рішення, мені нададуть цю інформацію, як громадянинові і депутату, а Президент у відповідності до чинного законодавства оголосить догану, часткову службову невідповідність або звільнить з посади Віктора Медведчука.

По-друге, потрібно законодавчо унормувати ті правові прогалини, які сьогодні у нас існують. Відтак, законопроект, який ми запропонували, направлений саме на це, і ми надіємося, що ми приймемо його уже до кінця цього року. Ми плануємо законодавчо розв'язати проблему такого ганебного явища, як політична цензура, ввести визначення цього поняття і жорстку відповідальність за застосування неї.

Ми запропонували варіанта вирішення необгрунтованих позивів до ЗМІ щодо відшко­ду­вання моральної шкоди, і ви прочитаєте це в законопроекті. Ми законо­давчо передбачили варіант доступу громадян до інформації і зупинення випадків неакредитації журналістів особливо на рівні місцевих органів влади. Ми пропонуємо варіант врегулювання статусу журналіста, його взаємин з власником, щоб забезпечити правові соціальні права медіа. Ми повинні розпочати реальну процедуру роздержавлення, щоб дозволити журналістам в цих медіа описувати реальне життя людей регіону, а не змальовувати протягом року історію 365 днів життя голів обласних адміністрації в панегіриках і фотографіях.

Отже, підсумовуючи, ще раз кажу: перше, найважливіше, - повернути конститу­цій­ність і законність діяльності ЗМІ і журналістів. Друге - забезпечити права журналістів на свою професійну діяльність і громадян на доступ до інформації. Принагідно хотів би застерегти всіх від частих посилань на так звану законодавчу неврегульованість навколо ЗМІ. Невже треба записувати в законах заборону обласним і районним адміністраціям давати вказівки друкарням знищувати наклади газет, як це відбувалось нещодавно на Тернополі чи в Запоріжжі? Чи надсилати перевірки після кожної критичної статті? Невже для того, щоб зупинити фізичне насильство і вбивство журналістів, треба записати в Конституції, що в Україні заборонені вбивства журналістів за професійну діяльність? Водночас сподіваюсь, що все-таки урветься чорна фатальність парламентських слухань. Ви знаєте, що після виступу на парламентських слуханнях 1997 року згодом загинув Георгій Гонгадзе. Після виступу на парламентських слуханнях 2001 року загинув Ігор Александров. Давайте разом зупинимо це!

На завершення зичу успіхів нашій спільній роботі задля єдиної мети - свободи слова і демократії. Дякую.

ТАБАЧНИК Д.В.

Шановні народні депутати, колеги і друзі!

Тема, яку ми сьогодні обговорюємо, не просто надзвичайно важлива для держави. Свобода слова є необхідною передумовою існування громадянського суспільства, однією з базових цінностей демократії. Ця тема стала актуальною для всіх - журналістів, народних депутатів, членів уряду, державних посадовців різних рангів, міжнародних експертів.

Свобода слова, висловлювань, розвиток демократичних інститутів перш за все необхідні нашому суспільству. Разом з тим ми прекрасно розуміємо, що від цього залежить політичний авторитет України в світі.

В даному випадку я хочу лише підкреслити суспільну вагу проблеми, яку ми сьогодні обговорюємо, адже не секрет, що політичний авторитет України значною мірою залежить від нашої спроможності досягти європейських стандартів саме в царині свободи слова.

В той же час обговорення проблем, пов'язаних із свободою слова в Україні загрожує перетворитися в перманентний, і, на жаль, не завжди конструктивний процес. Отже, у контексті розвитку теми про свободу слова сьогодні доцільно говорити, мабуть, про два напрямки цієї проблематики. Перший, і про це дово­диться останнім часом чимало чути, що в Україні наростає цензура, існує тиск на ЗМІ, даються вказівки, як треба чи не треба висвітлювати події.

Стосовно цього хотів би зазначити: так, наше суспільство сьогодні недоско­нале, ми ще не виробили всіх засторог і противаг, які б природньо утримували і владу, і пресу від намагання порушити законодавство. Утримували з одного боку, і з іншого, щоб замовники не ставили пресу до бар'єру і не вкладали до рук замість пера отруйних багнет. Нам ще належить виробити дієві механізми демократичного контролю в інформаційній сфері.

В журналістському середовищі, на жаль, часто забувають, що цензура, а по суті система обмежень і самообмежень як явище існує в усіх цивілізованих країнах світу. Суспільство інколи вже постфактум починає виробляти механізми застережень у сфері інформації.

Досить лише нагадати висвітлення подій під час і після терористичних актів у Сполучених Штатах Америки і нещодавно в Москві, у Львові трагедія на аеродромі в Скнилові. Ми дуже мало (це я відношу і до законодавчої, і до виконавчої влади) приділяємо уваги морально-етичним чинникам нашої журналістики і в цілому засобів масової інформації, передусім це стосується електронних ЗМІ.

Другий аспект - економічна несвобода засобів масової інформації. Цікаво, що рух за свободу слова визрів у середовищі незалежних засобів масової інформації, що вказує в тому числі і на економічне підгрунтя теми, яку ми обговорюємо. Тепер уже всі усвідомили, що економічна несвобода нічим не краща від інших її різновидів. Нинішній стан реалізації конституційних положень щодо свободи слова та інформаційної діяльності забезпечується, по-перше, розвиненою нормативно-правовою базою, по-друге, функціонуванням інфраструктури поширення масової інфор­ма­ції, по-третє, наявністю потенційних можливостей підготовки професійних кадрів інформаційної сфери, які, на жаль, на сьогодні повною мірою не використовуються для забезпечення інформаційної сфери фахівцями нових напрямків діяльності та технологій.

Чинне законодавство створює можливості вибору інформації, вираженню і поширенню думок та поглядів, і воно в основному адекватне сьогоднішнім суспіль­ним реаліям. Фаховий розгляд цього питання було започатковано після відомого Указу Президента України 2000 року про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності ЗМІ, дальше утвердження свободи слова в Україні. Цей указ в сукупності з чинним законодавством з питань інформаційної діяльності сприяв системній роботі, спрямованій на подальше утвердження в Україні свободи слова та розвитку засобів масової інформації. Кожного разу, коли мова заходить про умови роботи журналістів, взаємовідносини між владою і засобами масової інформації, фінансування преси, телебачення, радіо, дискусія розвивається в двох магістраль­них напрямках: з одного боку, частина журналістів намагається довести, що в Україні в тій чи іншій формі існує і наростає цензура, політичний та економічний тиск на ЗМІ, з другого, доводиться протилежне, мовляв ситуація із ЗМІ лише віддзеркалює ситуацію в країні, а чинне законодавство, зокрема Конституція України, забороняє цензуру і гарантує свободу слова.

Не виняток і нинішня ситуація. Безпосереднє відношення до теми має проблема взаємин між державними структурами і недержавними засобами масової інформації, зокрема, так званого, тиску держави на недержавні ЗМІ.

Важливим фактором розвитку інформаційної сфери є законодавче запобігання тенденції монополізації ринку засобів масової інформації. наведу кілька об'єк­тив­них показників.

Станом на листопад цього року в Україні зареєстровано понад 15,5 тисяч періодичних видань. З них 9300 - видання з місцевою сферою розповсюдження, 6,5 тисяч - загальнодержавної, регіональної та або зарубіжної сфери розповсюдження. Перше місце серед засновників періодичних видань із загальнодержавної сферою розповсюдження посідають суб'єкти підприємницької діяльності - 65 відсотків, на другому місця фізичні особи - понад 18 відсотків, на третьому громадські організації - майже 11 відсотків, близько півтора відсотка зареєстровано релігійними організаціями, приблизно 1 відсоток політичними партіями. Органи виконавчої влади та місцевого самоврядування виступають засновниками або співзасновниками лише 5,2 відсотка періодичних видань.

Аналогічна картина в телерадіопросторі. В Україні лише 3,8 відсотка телерадіоорганізацій мають державну форму власності. Тобто, таких засновниками або співзасновниками, яких є органи державної влади та місцевого самоврядування. Отже, прямий тиск держави на недержавні організації згідно чинного законодавства практично неможливі. Але, на жаль, соціальна практика інколи демонструє протилежне. Одним із вирішальних чинників гарантій додержання європейських стандартів свободи слова і інформації є незалежна цивілізована судова система. Отже, загострення проблеми свободи слова, на наш погляд, часто є наслідком невідповідності судової практики вимогам сучасного інформаційного суспільства.

Будемо відверті, неможна закривати очі на непоодинокі факти упередженого ставлення до ЗМІ з боку представників судової влади, що проявляються у прийнятті судових рішень, про стягнення таких сум відшкодування моральних втрат, які у кілька разів перевищують річний бюджет засобів масової інформації.

Відомі факти, коли, розглядаючи позови про відшкодування моральної шкоди за поширення засобами масової інформації недостовірних повідомлень, суди приймають необгрунтовані рішення про припинення подальшого випуску цього ЗМІ. При цьому має місце пряме порушення вже судами не тільки матеріального права, бо невірно застосовуються норми законів, а й обмеження гарантій, встановлених Конституцією України. Тут хочу звернути увагу на таку важливу норму закону про друковані засоби масової інформації і пресу в Україні, що випуск друкованого засобу масової інформації може бути припинено за рішенням засновника або суду. При цьому суд припиняє випуск видання у разі використання друкованих засобів масової інформації для поширення відомостей, розголошення яких забороняється статтею 46-ю Закону України про інформацію.

Що стосується обмеження конституційних гарантій при ухваленні такого рішення, то зауважу. Згідно зі статтею 34 Конституції кожному надано право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. При прийнятті рішення про припинення випуску газет суд обмежує право засновника цього засобу та інших, наприклад, журналіста вільно поширювати інформацію, а читача права так само вільно її збирати. Словом, нам іноді бракує правової обізнаності, аби у рамках закону гідно і переконливо захищати журналістську свободу.

При досить великій щорічній кількості судових позовів до засобів масової інформації цей рік, рік парламентських виборів, став, мабуть, рекордним за цим показником. Складається враження, що деякі позивачі у таких справах вбачають не стільки спосіб захисту порушених прав, скільки джерело доходу, виставляючи мільйонні суми відшкодувань або своєрідну саморекламу.

На засобах масової інформації ніби-то намагаються нажитися інформаційно, публічно, матеріально будь-хто, і в першу чергу частина, так званих, публічних осіб. Неодноразові спроби законодавчо обмежити розмір грошової компенсації моральної шкоди від журналістів або редакцій були б логічним і досить ефективним способом врегулювання цієї проблеми. На жаль, ніяких змін у вирішенні цього поки досягти не вдається.

Хочу також звернути увагу на те, що в будь-якому конфлікті завжди не менше двох сторін. Веду до того, що журналісти і ЗМІ в цілому дуже рідко звертаються до суду. Що це? Від небажання боротися за свої права у цивілізований спосіб, очевидно, що це найбільш ефективний засіб утвердження своїх прав на свободу творчості, а ніж публічні збурення щодо цієї свободи.

Наведу приклад. Газета «Мелитопольские известия» виграла судовий процес у міського голови, захистивши свою ділову репутацію.

В цілому, як би ми не критикували наше законодавство, воно достатньою мірою дозволяє ефективно захищати права журналістів і засобів масової інформації за умови, що в їхніх діях не було злого умислу. Так, наприклад, всім відома газета «Свобода» має досвід участі більш як у двадцяти судових процесах, більшість з яких завершився прийняттям рішень на користь газети.

Водночас, в контексті обговорюваної теми свободи слова не можу не сказати про одну важливу деталь. Наполегливість спроби розпочати обговорення, зауважте, лише розпочати обговорення проблеми демонстрації на телеканалах розпусти і насильства сприймаються деякими керівниками останніх вкрай негативно, трактуються, як посягання на свободу висловлювання думок. У керівників деяких телерадіо­організацій виробилось вибіркове ставлення до чинного законодавства. Статті, що забороняють втручання у творчі справи редакцій дотримуються свято, а статті, які обмежують рекламний час, захищають права неповнолітніх, суспільну мораль інтерпретуються лише, як посягання на свободу слова. Чого варта хоча б безкі­нечна реклама торгових марок, за якими ховаються горілчані вироби.

У правовому суспільстві, на нашу думку, не повинно діяти правило: переможців не судять. У справжньому правовому суспільстві перед законом мають бути всі рівні.

Говорячи про взаємини влади і ЗМІ хочу відзначити позитивні зрушення здійснені на виконання рекомендацій минулих парламентських слухань з питань свободи слова. Так, наприклад, ДП України з метою налагодження партнерських відносин із ЗМІ запровадило щорічне оприлюднення переліку суб'єктів господарської діяльності ЗМІ, включених до національного плану перевірок щодо сплати податків на поточний рік. Перевірки засвідчили, що засоби масової інформації - переважно добросовісні платники і сьогодні уряд готовий поставити питання про повний мораторій на податкові перевірки ЗМІ у 2003 році.

Ще одна проблема - кадрове забезпечення ЗМІ. Попит на професію журналіста постійно зростає. Так буде і надалі, оскільки ми живемо в добу бурхливого розквіту інформаційних технологій. Натомість у редакційних колективах до 80 відсотків журналістських посад обіймають люди без базової журналістської освіти. Передусім впадає в очі строкатий рівень підготовки саме творчих працівників. І вважаю, що це питання має безпосереднє відношення до нинішніх парламентських слухань, адже дуже часто саме низький професійний рівень журналіста і брак відповідної освіти спонукають його до спрощених висновків, тенденційності, а отже дискредитують цю важливу для суспільства професію.

Хочу торкнутися однієї з найболючіших тем. На жаль, я змушений констатувати, що професія журналіста в Україні, як, до речі, і в усьому світі, залишається однією з найнебезпечніших. За даними МВС України впродовж 1995-2000 років зареєстровано 12 вбивств та 2 замахи на життя працівників ЗМІ, 3 факти тяжких тілесних ушкоджень зі смертельними наслідками. Розкрито 7 убивств, 1 замах на вбивство та всі 3 випадки нанесення тяжких тілесних ушкоджень. Але ця страшна статистика тримає в напрузі не лише журналістів, але і все суспільство. Зрозуміло, що це болюча проблема перш за все для колективів, для сімей журналістів, які постраждали. На підтримку таких сімей спрямований указ Президента України «Питання соціального захисту дітей журналістів, які загинули або стали інвалідами у зв'язку з виконанням службових обов'язків», яким передбачено державні стипендії цим дітям. З метою звільнення цих стипендій від оподаткування прибутковим податком з громадян Кабінет Міністрів розробив і в липні цього року подав на розгляд Верховної Ради проект закону про внесення змін до статті 5 Декрету Кабміну «Про прибутковий податок з громадян». Користуючись нагодою, прошу народних депутатів підтримати цей законопроект.

Окрема проблема - це відкритість у діяльності органів державної влади. З метою створення додаткових умов для реалізації конституційних прав громадян на інформацію, участь в управлінні державними справами Президентом України видано указ від 1 серпня цього року «Про додаткові заходи із забезпечення відкритості у діяль­ності органів державної влади». Президент виходив з того, що суспільство по­винно мати досить високий рівень довіри до державної влади. Такої довіри поки що немає, бо ми в силу багатьох причин, зокрема і успадкованих, ще не досягли від­критості, яка відповідала б світовим демократичним нормам. Тому визначено головне завдання - пріоритетом державної влади є реалізація зрозумілої суспіль­ству політики.

На виконання завдань, визначених в названому указі, Кабінет Міністрів ухвалив постанову про заходи щодо подальшого забезпечення відкритості у діяльності органів виконавчої влади. В цьому документі враховано також положення указів про підготовку пропозицій щодо забезпечення гласності в діяльності органів державної влади, про додаткові заходи забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення.

Хочу нагадати вам, що 1 листопада цього року відбулося підключення єдиного WEB-порталу органів виконавчої влади до мережі Інтернет. До речі, в Сполучених Штатах Америки такого єдиного урядового WEB-порталу ще не існує. Таким чином зроблено найважливіший крок до створення в Україні електронного уряду, що справедливо вважається новітньою формою демократії і міжнародним стандартом функціонування уряду. Урядовий портал це лише перший крок до створення інформаційної системи «Електронний уряд». При цьому доцільно зазначити, що засоби масової інформації, засновниками яких є суб'єкти підприємницької діяльності, політичні партії, фізичні особи тощо, в основному, відмовляються від висвітлення діяльності органів державної влади. В цих умова висвітлення діяльності органів влади забезпечується, в основному, державними і комунальними ЗМІ, які фінансуються, на жаль, в недостатній мірі у потребах 30-40 відсотків від визначеного бюджету. Тут додаються ще й технічні проблеми, які не дозволяють нам гідно забезпечувати реалізацію прав громадян на отримання офіційної інформації.

В цьому контексті надзвичайно серйозною в уряді вважають проблему фінансового та матеріально-технічного забезпечення трансляції програм телебачення і радіо як державного, так і недержавного. В зв'язку з цим вважаю за необхідне торкнутися питання функціонування концерну РРТ. Як відомо шановним народним депутатам, оскільки ця тема розглядалась парламентом минулого скликання, нинішні проблеми концерну обумовлені боргом, який це підприємство накопичило за попередні чотири роки через суттєве недофінансування. З метою виправлення ситуації уявляється за необхідне провести реструктуризацію боргів концерну, що можливо лише через прийняття відповідного законодавчого акту, тобто за підтримки і розуміння депутатського корпусу.

Неможливо також переоцінити роль засобів масової інформації у формуванні позитивного іміджу України за кордоном. На жаль, скоріш за все несвідомо, деякі наші журналісти долучаються до компанії зовнішнього тиску на Україну. Результат такої свободи слова на поверхні - страждають національні інтереси України. Думаю, що зі мною погодяться - журналісти не повинні бути учасниками чужої гри. Інколи ми платимо надто високу ціну за фальшиве розуміння свободи слова.

Декілька конкретних пропозицій: перше - ми вважаємо, що слід провести аналіз чинного законодавства, що регулює відносини у сфері діяльності засобів масової інформації та, зокрема, правовий статус журналіста - ініціювати внесення до них відповідних змін з метою вдосконалення законодавчої бази. Друге - перед виконавчою за законодавчою владою стоїть завдання покращити матеріально-технічний стан системи телерадіомовлення, підвищити його технічний рівень з метою повнішого забезпечення конституційних прав і свобод громадян на отримання, зберігання, поширення інформації. Третє - слід забезпечити також надання державної, адресної підтримки та фінансової допомоги ЗМІ, які їх потребують відповідно до Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів». Під час формування щорічних бюджетних запитів, запитів на фінансову підтримку преси, передбачити відповідні кошти в Державному бюджеті. Четверте - на базі існуючих освітніх і наукових закладів та установ, зокрема, Інститут журналістики, «Укртелерадіопресінституту» нам нале­жить організувати проведення семінарів та тренінгів, інших заходів за сучасними формами навчання з метою поповнення і зміцнення правових знань у працівників ЗМІ різних категорій, щоб теж законодавство вони могли використо­вувати так само ефективно, як журналісти газети «Свобода». П'яте - завершується розробка спеціальної державної програми «Журналіст», яка передбачає комплекс заходів, спрямованих на подальше утвердження принципів свободи слова в Україні. В цій програмі планується підтримка круглих столів, які проводить національна спілка журналістів та інші журналістські об'єднання, де обговорюються проблеми ЗМІ.

Шосте, час вимагає від нас розроблення концептуальних засад модернізації журна­лістської освіти з урахуванням сучасних тенденцій розвитку ЗМІ, європейського інформаційного простору, зростання рівня аудиторії преси, телебачення, радіо, «Інтернету», підвищення ролі культурологічної, мовної, комп'ютерної та творчої підготовки журналістів. І це далеко не повний перелік, який ми маємо на меті реалізувати, але і вони свідчать про чималі масштаби майбутньої роботи.

Шановні друзі і колеги, давайте, дивлячись один одному у вічі визнаємо: в Україні цензури де-юре не існує, і нам треба разом коригувати соціальну практику.

Хотів би також сказати, що з цієї трибуни, принаймні в день парламентських слухань не повинна звучати відверто спотворена інформація, зокрема, про Кишинівський самміт, де не було ніякого голосування щодо кандидатури Президента України на посаду Ради голів держав СНД.

Завершуючи виступ, від імені уряду дозвольте запевнити, що новоутворений Кабінет Міністрів готовий спільно з Верховною Радою забезпечувати практичну реалі­зацію норм законодавства, які забезпечать неухильне дотримання конститу­цій­них принципів свободи слова, відкритість і моральність журналістики, протидію будь-яким проявам політичної цензури. Ми готові разом з вами стояти на сторожі дер­жавних інтересів, збереження високої духовності нашого народу, його моралі і честі.

Сподіваємося на підтримку законодавчих ініціатив уряду з боку депутатського корпусу з комплексу питань, спрямованих на розвиток інформаційної сфери України, економічну свободу ЗМІ та забезпечення конституційних гарантій на свободу слова. Дякую вам за увагу.

ШЕВЧЕНКО А. В.

Доброго ранку, колеги!

Для мене день, коли я вперше побачив темник, завжди буде святковим. Я, як зараз пам'ятаю, це 24 серпня - День незалежності, і тоді прямо у ............ «Нового каналу» прийшов факс, в якому анонімний порадник наполягав на тому, щоб у випуску «Новин» обов'язково прозвучала фраза про те, що парад на Хрещатику пройшов на європейському рівні.

Я пам'ятаю, ми тоді довго чудувалися і сміялися з того, як нова команда в Адміністрації Президента такими нестандартними методами намагається достукатися до преси.

Не так смішно стало ввечері, коли в усіх випусках новин, які я подивився, прозвучала дослівно ця фраза про парад на європейському рівні, який пройшов на Хрещатику. А потім за лічені дні стало зовсім не до сміху, коли нормою життя стали безіменні папери із інструкціями, які ритмічно з'являлися в редакціях усіх центральних телеканалів: цинічні, по-садистські детальні, обов'язкові до виконання, без варіантів.

Що таке «темник»? Це пара-трійка сторінок тексту, в яких коротко і ясно розповідають журналістам, які новини хоче бачити влада. І я просив би вивести на монітор перший відбиток, якщо він зараз готовий. Я так розумію, що у нас з'явилися технічні проблеми в останній момент.

Структура дуже проста: подія, як показувати, чиї коментарі брати, чиї коментарі... Ну, я думаю, що нас чують техніки. Якщо є така можливість, я-таки просив би вивести слайд, який є зараз у вашому комп'ютері.

Ну, всяке буває в житті. Я думаю, що потужний інтелектуально, дуже сильний Апарат Верховної Ради зможе знайти спосіб вивести все-такі ці слайди, які зараз, підкреслюю, є у комп'ютері у системі «Рада».

Отже, дуже проста структура, дуже філігранні формулювання. Цитую мовою оригіналу: «Просьба игнорировать, просьба цитировать в полном объеме, просьба широко осветить».

Я не говорю, звідки цей документ, оскільки такий папір отримували всі канали. Такі документи розсилалися щотижня, а в особливо гарячі дні, наприклад, перед акціями опозиції у вересні у щоденному режимі. Я спеціально зберіг для своїх онуків «темник», який усі центральні канали отримали у день мого останнього ефіру, це було 13 вересня, п'ятниця. День був гарячий, якщо пам'ятаєте, влада і опозиція завершали підготовку до акцій протесту, тому документ дуже детальний. Він починається словами: «Прохання у вечірніх випусках дотримуватися такого порядку висвітлення подій дня...» і далі за текстом. Фактично це план випуску, який залишається просто втілити у життя.

Деякі положення просто вражають своєю детальністю і технологічністю. Про стадіон Чайка треба розповідати на кадрах візиту Івана Павла ІІ: ці коментарі можна брати, ці коментарі не можна брати. Є цікавий пункт номер 4: подія затримання помічника нардепа Турчинова з великою сумою готівки. Цитую: «Додатково буде роздано відеоряд затримання. Прохання широко висвітлити».

Таке відео розсилалося на касетах, які за останній сезон добре примелькалися на всіх центральних каналах. У нас таких касет зараз є у членів страйкому, які сидять у залі. На них логотип телекомпанії «Альтернатива», якою принаймні донедавна керував Сергій Васильєв, який зараз очолює Управління інформації в Адміністрації Президента. На таких касетах канали отримували відео, про яке говорилося у «темниках», інколи на таких касетах були виступи Президента.

У мене виникає, як у громадянина, запитання: чи це означає, що комерційна телекомпанія отримала монополію на Президента, чи може це означає, що Адміністрація Президента настільки бідна, що мусить приймати допомогу у скромних приватних телестудій?

Росіяни подарували англійській мові слова «перестройка» і «гласность». Ми уже долучилися до того, що Брюссель, Страсбург і Вашингтон кажуть слово «темник» українською без перекладу. Але «темник» - це лише вершина айсберга. У кожній редакції є свої чорні списки, це ті люди, чия поява у новинах є небажана. І такі списки інколи поширюються навіть на культуру або навіть на футбол. Є, звичайно, свої табуйовані теми, які просто наглухо закриті для висвітлення. Історія з судовою справою проти Президента була показовою. І я думаю ті матеріали, які показував пан Томенко раніше, все це досить яскраво ілюструють.

Фактично теленовини України працюють у режимі автопілота. Я вдячний за те, що слайди такі з'явилися. Є речі, які ми можемо вирішити гуртом. Дякую.

Фактично теленовини України працюють в режимі автопілота. Хтось замість журналістів верстає випуски, знімає і тиражує відео, пише тексти, добирає коментарі губернаторів, які абсолютно ідентичними розсилаються по каналах. Для влади це така собі інтерактивна гра - зроби собі новини. Журналістам залишається хіба що вплавлятися у слаломі поміж цими залізобетонними конструкціями, які є темниках. Звичайно важко працювати стало не вчора. Як мінімум кілька останніх років журналістиці дихалося важко. Але, починаючи з цього літа, стало по-справжньому скрутно. Що змінилося? Раніше нам казали, що ми не можемо писати. Тепер нам кажуть, що ми мусимо писати. Влада це називає «інформаційою війною». Ми це вважаємо війною проти нашої професії.

Яке обличчя журналістики сьогодні? Це принижені репортери, люди, яких мала би гріти їхня місія, які би чесно і невтомно збирали інформацію і які натомість повертаються до редакції і мовчки, скрушно розводять руками - інформація ж цікава, але ж ми таке поставити не можемо. Це дезорієнтовані редактори, люди, які мали би вчити інших, бути прикладом , взірцем у роботі і які натомість на межі шизофренії балансують поміж вказівками вищого розуму і поміж своєю професійною честю. Це змучені власники, люди, які мали б дбати про рейтинги, про довіру до їхніх медіа, і які, натомість, мають угадувати свіжі коливання генеральної лінії і гасити дріб'язкові пожежі викликані роздратуванням чергового клерка.

Що несуть такі медіа людям? Брехню, приниження, зневіру. І я не вірю, що у таких медіа влада може виглядати сильною, чесною і чистою. Я не вірю.

Що все це означає для журналістів? Скажемо чесно, що не вперше після радянських часів журналістика в цій країні реально опинилася на межі знищення. Цю професію просто-напросто можуть ліквідувати.

Що все це означає для країни? Давайте скажемо чесно. Україна замість новин отримує брехню, напівправда - це брехня. І тут не повинно бути жодних ілюзій. Для українських журналістів не актуальна дискусія, чи є в країні цензура. Те, про що ми сьогодні тут повинні говорити, як розширити територію правди.

Однозначно журналісти несуть свою дуже гірку відповідальність за ту ситуацію, яка склалася. І кожному з нас про ціну наших компромісів пізніше скажуть діти, колеги і, можливо, Святий Петро.

Мені дуже подобається порівняння Дмитра Кисельова, який, до речі, зробив свій дуже важливий внесок у визнання темників, коли чесно і тверезо назвав їх хворобою росту нової Адміністрації Президента. Так от, пан Кисельов любить казати, що танго танцюють двоє: влада запропонувала правила гри, преса їх прийняла. Мені ця ситуація здається трошки інакшою. Партнер пропонує тур вальсу, партнерка погоджується і під час танцю партнер починає танцювати самбо і брудно чіплятися до партнерки, все, що їй залишається, це розгублено дивитися на своє вечірнє плаття, яке вже зовсім не вписується в цей новий контекст і згадувати про колишню чистоту намірів своїх і партнера.

Ще раз повторю, журналісти несуть свою дуже тяжку відповідальність, але це саме мусить зробити і влада. Для тисяч моїх колег не існує питання, хто тисне, - це Адміністрація Президента і її менші філіали в регіонах, обласні адміністрації і районні.

І я погоджуся з Дмитром Володимировичем, який каже, що справа не в законі, а в беззаконні. У нас можливо не існує цензури де юре, але вона точно є де факто. І кому, як не вам, Дмитре Володимировичу, знати про те, що все в цій країні вирішується з волі Адміністрації Президента в принципових питаннях.

І, чесно кажучи, мені просто дитячими здаються аргументи тих людей, які кажуть, що під темниками немає нічиїх підписів, немає вихідних даних, і так само не витримує критики теза про редакційну політику, яка, мовляв, викручує руки журналістам.

Свобода слова - це норма Конституції, це - прояв здорового глузду і в моєму розумінні цивілізована влада повинна дбати про це. Якщо відбувається згвалту­вання серед білого дня і прямо на вулиці, то міліціонер мусить втрутитись, а не розводити руками і казати: а, можливо, у цій пари така редакційна політика, можливо, вони в такий спосіб виявляють свої почуття один до одного.

Інше, натуралістичне, але промовисте порівняння, яке любить вживати мій друг і колега Євген Глібовицький: якщо ви бачите вулицю, заляпану кров’ю, то справа відповідальної людини - допомогти жертві і знайти злочинця, а не казати: дайте спочатку докази, а ми тоді подумаємо.

Святослав Михайлович, я вдячний за те, що ви знайшли час сьогодні прийти і включитися в нашу спільну справу. У мене запитання: що ще потрібно Генеральній прокуратурі для того, щоб звернути увагу на цю тему і порушити кримінальні справи за фактами перешкоджання журналістам у їхній діяльності?! (Оплески)

Ще раз підкреслюю, якщо в цій країні люди не отримують чесної інформації, якщо про це криком кричать журналісти, громадські організації, закордонні спо­сте­рігачі, якщо у масовому порядку порушується Конституція, то я, як громадянин, хочу, щоб влада не ховалася за розмовами про редакційну політику, я хочу, щоб ця влада брала на себе відповідальність і діяла. Якщо ні, то я хочу іншої влади!

(Оплески) Якщо ні, то будемо діяти ми, і я говорю про це впевнено. За останні два місяці країною прокотилася серія журналістських бунтів і з'явилися сотні людей, які готові говорити про цензуру відкрито.

Газета «Сьогодні», з якої пішла група журналістів, конфлікт на УТ-1, тертя на СТБ, заворушення на Тонісі, драматична, складна ситуація на «1+1», періодичні спалахи «проти» у десятках редакцій, маса відкритих виступів про ти цензури у Миколаєві, Змієві, Донецьку, Кіровограді, Черкасах і Сімферополі, де журналісти минулого тижня провели попереджувальний страйк. Майже півтисячі журналістів підписали маніфест, в якому засвідчується цензура в цій країні, це люди з різних поколінь, з різних тусовок, з різних регіонів. І є ще тисячі журналістів, які поки що не наважилися відкрито заявити про себе, але які хочуть працювати на совість і їхній терпець не залізний. Це люди, які можуть постояти за себе, є в тому металу, і пружина неминуче розігнеться.

І я від імені журналістського страйкому підтверджую, що ми готові до загаль­но­українського журналістського страйку. Будуть закручуватися гайки, неминуче буде більший спротив і страйк - це далеко не все.

Ми збирали показати відеоматеріали, де про цензуру говорять провідні журналісти і, на жаль, на цю секунду не було технічної можливості встановити тут екран і це зробити. Якщо така можливість з'явиться після перерви, я зекономлю час і просив би це зробити пізніше.

Але головна теза, яка там звучала: журналісти мовчати більше не будуть. Це люди, які не хочуть вибирати між владою і опозицією, і це люди, які борються за професію, і це люди, які через два роки не хочуть порушувати питання цензури тоді, коли буде нова влада, і про це... Я хотів би, щоби це почули лідери опозиції, які зараз присутні в залі.

Що робити далі? Діяти. І у нас є маса давніх питань, які треба вирішувати, це і обмеження судових позовів проти журналістів, це Нацрада з питань телебачення та радіомовленні, і є купа питань по ліцензуванню. Це суспільне телебачення, створення якого, як на мене, є просто справою честі для цієї влади. ПДВ на папір для газетярів; закон про рекламу для телевізійників; освіта, про яку дуже слушно говорив вельмишановний віце-прем'єр. І я знаю, що сьогодні з цієї трибуни говоритимуть про все це, і ми, журналісти, справді вдячні всім, хто пам'ятає про ці речі і рухає країну в цьому напрямку. Але давайте дивитися реально. Якщо ми не відстоїмо професійні стандарти сьогодні, то завтра ми можемо опинитися в країні з ідеальними законами, з квітучим медіа ринком і без тих людей, які зможуть професійно і чесно робити новини.

Моя колега Юлія Мостова любить згадувати про те, що в цій країні свобода слова уже була. На початку 90-х, коли різні точки зору були в одному виданні або в одній телепрограмі. Нове покоління журналістів тих часів уже не пам'ятає. Ці люди приходять на роботу і ставлять дуже прості, але вбивчі запитання: кого ми «мочимо» і кого ми не чіпаємо. Тому ми переконані, що сьогодні ключова тема - цензура.

Пріоритет номер один - це захист і зміцнення професійних стандартів. Журналіст­ський страйком подавав свої пропозиції до постанови за результатами слухань і до законодавчих змін, комітет їх врахував. Ми загалом задоволені документами і вдячні депутатам за підтримку. Знаємо також, що можуть з'явитись інші альтернативні законопроекти, і ми вдячні всім, хто включився в цю нашу спільну справу. Я лише підкреслю, що для журналістів є дві ключові тези для зміни в законодавстві. Перше - розширити визначення поняття «перешкоджання журналістській діяльності» і посилити відповідальність за нього. Це потрібно для того, щоб раз і назавжди поставити поза законом цензуру, «темники», телефонне право і, тим більше, фізичне втручання.

Друге. Серйозно оздоровити внутрішньоцехову атмосферу. І тут є кілька шляхів. Колективні трудові договори, які треба зобов'язати укладати всі медіа і над якими уже працює Київська незалежна медіа-профспілка, утворена в суботу. Редакційні статути, які б зняли дискусію про редакційну політику. У Великобри­танії, наприклад, досить недавно в 1990 році всі медіа зобов'язали запровадити такі статути. Етичний кодекс, якому можна було б надати статус закону, як це зроблено в Німеччині. Нарешті, єдина прес-карта для журналістів, яка б убезпечила власника від випадкової неакредитації органами влади. Так, наприклад, ста­лося з журналістами Інтернет-видання «Українська правда», яких Генеральна прокуратура відмовилась акредитувати, бо їй не сподобався тон журналістських мате­ріалів. Тому ось ці дві тези: посилення відповідальності за цензуру і оздоровлення внутрішньоцехової атмосфери є для нас ключовими і ми віримо, що депутати швидко і красиво внести такі зміни до законопроектів. Думаю, це якраз той випадок, коли більшість і опозиція могли би разом вийти на якісний результат, який справді змінив би цю країну на краще.

Я звертаюся до журналістів і до ложі преси. Журналістський страйком закликає сьогодні зробити першою новиною у ваших випусках новин і у ваших стрічках новин тему свободи слова та цензури. Якщо ми не відстоїмо сьогодні право на цю новину, завтра ми, можливо, не зможемо розповідати про всі інші новини.

І насамкінець. Ми добре знаємо, як ми не хочемо жити - ми не хочемо брехні, не хочемо страху і не хочемо приниження. І ми добре знаємо, про яку роботу ми мріємо, там завжди всі сторони конфлікту матимуть право голосу, там ми говоритимемо правду, а не напівправду, там думатиметься вільно, писатиметься легко, там будуть невтомні журналісти, відповідальні редактори і дбайливі власники, там влада пишатиметься свободою слова, а не її імітацією, там кожен з нам зможе сказати: «Я гордий за те, що я роблю».

Я вірю, що це здійсненно. Тримайтеся!