Соціальні настрої населення України

 

В розділі представлені результати та аналіз низки загальнонаціональних та київських соціологічних досліджень, проведених протягом 2000 року. Як найважливіші тематично визначені опитування з проблем прав людини, політичних настроїв та поінформованості громадян.

Дотримання прав і свобод в Україні

У березні 2000 року Інститутом політики у рамках проекту Програми розвитку ООН (ПРООН) в Україні “Захист прав людини” було проведено повторне (перше у вересні 1999 року) репрезентативне загальнонаціональне опитування “Права й свободи людини в оцінках громадян України”. Збирання інформації та її обробка виконана фірмою GfK-USM (Українські опитування та дослідження ринку). Усього опитано 1200 осіб, похибка вибірки 2,5%.

Респондентам пропонувалося визначитися з оцінкою того, чи є Україна сьогодні державою, де дотримуються права і свободи людини. Майже чверть опитаних узагалі не змогли дати певної відповіді на це запитання. Лише кожен десятий респондент згоден з тим, що живе в країні, де дотримуються громадянські права і свободи. Тих, хто схильний вважати інакше, виявилося значно більше: 65,2% відповіли, що вони не згодні із судженням про дотримання в Україні прав і свобод (4,4% не визначилися з відповіддю).

 

Мал. 1.
Чи згоден респондент із тим, що Україна – це держава,
в якій сьогодні дотримуються прав і свобод людини

(альтернативи об’єднані, % округлені)

Отже, майже дві третини громадян визнають, що в державі сьогодні існують серйозні проблеми з дотриманням прав людини. Між жінками й чоловіками різниці у поглядах на цю проблему не існує. Що ж до вікової диференціації, то частіше за інших вагалися з відповіддю ті, кому за 60. Найбільше незадоволених станом дотримання прав і свобод у державі виявилося серед респондентів 40-49 років, а найоптимістичнішими у своїх оцінках були ті, кому зараз 50-59 років. Частка тих, хто наскільки згоден, настільки ж і не згоден із тим, що Україна – це держава, в якій дотримуються прав і свобод людини, є найменшою у північному та східному регіонах. Жителі столиці найчастіше (12,7%) погоджувалися з такою неконкретною відповіддю. Серед представників усіх соціально-демографічних категорій практично однаковою є частка (близько 11%) тих, хто повністю чи частково згоден із тим, що права людини в Україні додержуються.

В дослідженні 60% опитаних заявили, що в останні п’ять років їхні права й свободи порушувалися. Третини опитаних це соціальне лихо не торкнулося, а 7% так і не зрозуміли, вважати чи ні порушенням прав те, що трапилося з ними останнім часом (мал. 2). При цьому переважна більшість порушень стосувалася соціально-економічних прав (мал. 3), а про порушення прав особистості повідомили 28,5% тих, хто взяв участь в опитуванні. Якщо виходити з оцінок громадян, то сьогодні в Україні дотримання політичних прав майже повністю забезпечується: про порушення повідомили лише 4,1% опитаних.

Мал. 2.
Чи порушувалися в останні 5 років Ваші права й свободи,

(%)

Жителі Києва становлять деякою мірою окрему групу. Справа в тому, що тільки 62% повідомили про порушення соціально-економічних прав – значно менше, ніж у середньому по Україні. Водночас, кияни значно вразливіші стосовно порушень прав особистості (41,2%, при середньому по країні 28,5%), а також громадянських прав (26,5%, при середньому 9,5%). Про порушення соціально-економічних прав найчастіше повідомляють респонденти 40-49 років (90,1%), тобто найпродуктивнішого вікового періоду і відповідального за рівень життя родини.

Мал. 3.

Інтенсивність порушення конкретних прав і свобод
(більше 100%, оскільки називалося декілька прав)

Що ж роблять громадяни України, коли сутикаються з фактами порушення їхніх прав. За даними опитування відповідь однозначна: переважна більшість воліє нічого не робити, не виступає на захист прав і свобод, не вимагає від інстанцій відновлення справедливості. Лише третина тих, хто повідомив про порушення прав, звернулася за захистом до організацій, обов’язком яких є надання юридичної та консультативної допомоги громадянам, решта примирилася з тим, що сталося (мал. 4).

 

Мал. 4.

Частка опитаних, яка зверталася до відповідних інстанцій
у разі порушення їхніх прав і свобод,
(%)

Громадяни України довіряють такій структурі державної влади, як суд, проте не звертаються до суду, якщо в цьому виникає потреба. Останнє може свідчити не лише про недостатню правову компетентність громадян, а й про неготовність судової системи, прокуратури і адвокатури ефективно захищати права й свободи людей. Водночас, попри те, що довіра до місцевої влади є досить низькою, саме до неї найчастіше звертаються опитувані – очевидно так зручніше, є відповідні навички, традиції взаємодії тощо. Не випадково, що захисту в місцевої влади частіше шукають люди старші 60 років (20,3% з них), а найменше – молодь до 30-ти років (6,2%), причому 70,8% із них воліють взагалі нікуди не звертатися.

Жінки дещо активніші за чоловіків у захисті прав (33% із них зверталися до інстанцій проти 28,5% серед чоловіків). Місцеві органи влади залишаються для них найавторитетнішими арбітрами у справі захисту прав (15,5% проти 8,5% серед чоловіків), тоді як чоловіки переважно звертаються до суду, прокуратури й адвокатів (16,2% проти – 10,6% серед жінок).

І хоча в опитаних склалося уявлення про те, які саме інстанції здатні захистити їхні права, проте реальна поведінка, спрямована на захист прав, досить радикально розходиться з декларованим знанням (мал. 5).

 

Мал. 5.

Розбіжність між знанням про те, які інстанції здатні найефективніше захистити
соціально-економічні права, і реальним звертанням до них,
(%)

Вербально респонденти демонструють готовність відстоювати права. Лише 5,3% не вважають за потрібне звертатися за захистом порушених соціально-економічних прав. Проте, майже три чверті тих, хто повідомив про порушення прав, не потурбували жодних інстанцій, які могли б їм допомогти. І хоча опитані й називають суди різних рівнів найефективнішими інстанціями захисту соціально-економічних прав (41% вважають за необхідне саме там шукати справедливості), однак звернулися до них лише 8,7% тих, чиї права порушено. Буквально одиниці турбують своїми проблемами центральні органи виконавчої та законодавчої влади.

 

Отже, порушення прав не обурює опитаних, не змушує їх удаватися до енергійних дій щодо захисту прав: пасивному сприйняттю вони віддають перевагу перед відстоюванням свобод у державних і правових установах.

 

 

Ставлення до політики та політичні орієнтації населення.

а) Як часто громадяни України слідкують за новинами про політику та діяльність Уряду.

Дані репрезентативного опитування “Громадська думка населення України про демократію”, проведеного у липні 2000 року Київським міжнародним інститутом соціології у рамках спільного канадсько-українського проекту “Демократична освіта”. Опитано 1598 осіб, похибка вибірки 2,0%.

У сучасному суспільстві засоби масової інформації стали для більшості людей якщо не єдиним, то безумовно, основним джерелом одержання повідомлень про події у світі та всередині країни. Газети, радіо, телебачення щодня інформують громадян про події в економічному, політичному, соціальному житті. Політики, політичні партії, органи державної влади, включаючи Уряд, через ЗМІ постійно оприлюднюють свої наміри, оцінки та інтерпретації того, що відбувається. Наскільки зацікавленими у щоденному чи періодичному одержанні такої інформації є її адресати – українські громадяни, і як на це впливають їхні соціально-демографічні характеристики?

Загальний розподіл відповідей на запитання “Як часто Ви стежите по телевізору або з газет за новинами про політику та діяльність Уряду?” виявився таким: 37% опитаних роблять це кожного дня, 26% – майже кожного дня, 15% – два або три рази на тиждень, 4% – один день на тиждень, 12% – дуже рідко, 5% – не стежать взагалі, а 1% респондентів не змогли дати певної відповіді (див. мал. 6).

 

Мал. 6.

“Як часто Ви стежите по телевізору або з газет
за новинами про політику та діяльність Уряду?”,
(%)

Як відомо, люди різного віку, статі, рівня освіти мають неоднаковий інтерес і можливості щодо постійного чи більш-менш регулярного читання газет та перегляду телепередач. До того ж, далеко не всіх, хто це робить, цікавить саме відслідковування перипетій політичного життя країни. Зокрема, гендерна асиметрія щодо участі чоловіків і жінок у різних формах політичної активності виявляється й на рівні стеження за новинами про політику, що підтверджується результатами дослідження (див. мал. 7) та загалом може пояснюватися орієнтацією жіночої частини, скоріше на “малий світ” сім’ї, ніж на “великий світ” політики.

 

Мал. 7.

Як часто чоловіки та жінки стежать за новинами про політику та діяльність Уряду,
(%)

Роки життя вочевидь додають інтересу, можливостей чи часу для читання та споглядання нових фактів з життя й діяльності політиків та урядовців. Найбільша частка опитаних, які стежать за політичними новинами кожного дня (44-47%), припадає на найстарші вікові групи: 50-59 років та старші 60 (див. табл. 1). Наймолодші респонденти (18-29 років) зазвичай задовольняють своє бажання знати про події у країні майже кожного дня або ж 2-3 рази на тиждень. Проте, серед них зафіксована найбільша частка (18%) тих, хто робить це дуже рідко.

Прямопропорційна залежність спостерігається між стеженням за новинами та освітою опитаних. Жодень день без політичних новин не може пройти для половини людей з вищою освітою і лише для третини – із неповною та повною середньою загальною освітою.

Порівняно з жителями усіх інших регіонів України, жителі західних областей відносно рідше стежать за політичними новинами на сторінках ЗМІ. Інших значущих регіональних відмінностей не спостерігається. Натомість проживання в міській чи сільській місцевості суттєво позначається на бажанні й можливостях бути в курсі політичних подій. Задовольняють таке бажання кожного дня 42% населення міст України і лише 27% жителів сільської місцевості. Серед останніх відносно більше опитаних, які дуже рідко стежать, або взагалі не стежать за перебігом подій у країні.

 

Таблиця 1.

Як часто респонденти слідкують по телевізору або з газет за новинами
про політику та діяльність Уряду,
( %)

		Кожного дня	Майже кожного дня	2-3 рази на тиждень	Один день на тиждень	Дуже рідко	Не стежу взагалі
Вік	18-29	14	31	24	7	18	5
	30-39	35	30	16	5	11	2
	40-49	36	26	15	5	13	4
	50-59	44	25	11	2	12	5
	Старші 60	47	21	12	2	10	7
Освіта	Початкова чи неповна середня	32	24	14	2	15	11
	Середня загальна	31	27	16	5	16	5
	Середня спеціальна	38	26	17	5	11	3
	Вища	48	27	15	2	6	2
Регіон	Західний	24	33	22	6	12	3
	Південний	43	22	15	2	11	5
	Західно- центральний	37	26	15	4	11	8
	Східно- центральний	40	25	13	5	13	4
	Східний	40	24	13	4	14	4
Місце прожи- вання	Місто	42	24	14	4	11	4
	Село	27	29	18	4	13	8

Отже, загалом дві третини дорослого населення України постійно (кожного або майже кожного дня) звертаються до засобів масової інформації для того, щоб дізнатися про перебіг подій у країні та про діяльність Уряду.

 

б) Чи є Україна демократичною державою, як це проголошено в Конституції.

У статті 1 Конституції Україна проголошена суверенною й незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Чи сприймають країну саме такою її громадяни і наскільки поширеними є інші оцінки? У відповіді на це запитання спиратимемося на дані того ж опитування Київського міжнародного інституту соціології у рамках спільного канадсько-українського проекту “Демократична освіта”. Відповідаючи на запитання: “У Конституції 1996 року Україна була проголошена демократичною державою. Яка Ваша думка щодо розвитку демократії в Україні?”, думки опитаних розподілилися таким чином: Україна зараз є демократичною державою – 4%; Україна ще не стала повністю демократичною державою, але перебуває в процесі становлення демократії – 42%; Україна не є демократичною державою – 44%; важко відповісти – 10% (див. мал. 8).

 

Мал. 8.

Чи є Україна демократичною державою,

(%)

 

Чоловіки й жінки загалом є однодумцями щодо оцінки демократичності рідної країни. Водночас, відмінність у поглядах обумовлена скоріше належністю до різних поколінь, місцем та регіоном проживання. Так, найбільшу віру в демократичність України плекають молоді люди віком від 18 до 29 років. Зі збільшенням кількості прожитих років зростає і впевненість опитаних у недемократичності нашої держави (див. табл. 2).

На оцінку державного ладу в країні як недемократичного практично не впливає рівень освіченості індивідів. Така оцінка однаково поширена (42-44%) серед опитаних, що мають зовсім різну освіту. Проте, відмінність полягає в тому, що освіченіші громадяни частіше оцінювали Україну як демократичну чи в процесі становлення демократії й рідше вагалися з відповіддю. Серед індивідів із початковою та незакінченою середньою освітою кожен п’ятий не зміг оцінити міру демократичності країни, у якій живе.

Село часом образно називають колискою України. До цього можна було б додати, що село також колиска віри в демократичну Україну, бо селяни значно більше у цьому переконані, ніж городяни.

На заході країни найвища оцінка державного устрою як відповідного Конституції. Вона дещо нижча у центральних областях, набуваючи у східному та південному регіонах найменшого значення. Якщо порівняти східний і західний регіони, то переважна більшість мешканців заходу переконані, що Україна вже зараз є демократичною державою або перебуває в процесі становлення демократії (70%). У східних областях такої думки дотримується лише третина опитаних.

 

Таблиця 2.

Оцінка демократичності України,

(%)

		Україна є демокра- тичною державою	Україна перебуває у процесі становлення демократії	Україна не є демокра- тичною державою	Важко сказати
Вік	18-29	8	54	30	8
	30-39	5	47	42	6
	40-49	5	46	43	6
	50-59	3	40	49	8
	Старші 60	2	32	50	16
Освіта	Незакінчена середня	1	29	44	20
	Середня загальна	5	41	43	11
	Середня спеціальна	5	48	42	5
	Вища	6	47	44	3
Регіон	Західний	7	63	25	5
	Південний	4	32	52	12
	Західно- центральний	5	42	43	10
	Східно- центральний	3	47	40	10
	Східний	2	31	56	11
Місце прожи- вання	Місто	4	39	49	8
	Село	4	49	34	13

Отже, загалом переконання в демократичності чи недемократичності держави приблизно навпіл ділить громадян України, щоправда суттєво коливаючись у залежності від соціально-демографічних та поселенських чинників.

 

в) Політичні уподобання й ставлення до політиків населення України наприкінці
2000 року.

У жовтні, а також наприкінці листопада 2000 року на замовлення Інституту політики проведено два опитування населення України щодо політичних уподобань і ставлення до політиків. За репрезентативною вибіркою опитано 1000 осіб (похибка вибірки до 3%).

Згідно з діючим законодавством до виборів у Верховну Раду залишається більше року. І партії вже розгорнули підготовку до них. Прискорювати її примушує й імовірність дострокових виборів до парламенту. Підвищена активність в цьому Соціал-демократичної партії (об’єднаної) – досить згадати кампанію з обговорення у районних організаціях скороченої програми партії (“55 тез”), благодійницькі акції з допомоги незахищеним верствам населення, перетворення її напередодні Нового року у партію “Дідів Морозів” (а ці Діди, як відомо, завжди з подарунками) – свідчить якщо не про те, що СДПУ(о) є основним “двигуном” ідеї дострокових виборів, то принаймні про те, що вона заздалегідь “прикуповує” собі голоси, активно розширюючи базу електоральної підтримки. Це цілком сучасний та ефективний спосіб: мобілізація виборців шляхом їх матеріальної підтримки. А якщо згадати ще й вражаючий “медіа-плацдарм”, то вже зовсім не випадковим здається зростання протягом року частки тих, хто проголосував би за партію на виборах до Верховної Ради. За нашими даними восени так збиралися вчинити 7,5% виборців.

Здається, що Комуністична партія нічого не зможе протиставити політичній міграції частини свого поміркованого, але збіднілого виборця, на позиції соціал-демократії. Стратегія підняття на боротьбу явно програє стратегії грошової, або продовольчої підтримки. Наприкінці 2000 року партію все ж збиралася підтримати п’ята частина тих, хто має намір прийти на вибори і вже визначився зі своїми політичними уподобаннями.

 

Таблиця 3.

Якби вибори до Верховної Ради відбулися наступної неділі,

за яку партію Ви голосували б?

(% до тих, хто брав би участь у виборах)

Комуністична партія України (П. Симоненко)	19,6
Соціалістична партія України (О. Мороз)	7,7
Соціал-демократична партія України (об’єднана) (В. Медведчук)	7,5
Народний рух України (Г. Удовенко)	6,8
Народно-демократична партія (В. Пустовойтенко)	6,6
Партія зелених України (В. Кононов)	5,9
“Батьківщина” (Ю. Тимошенко)	4,7
Партія “Реформи і порядок” (В. Пинзеник)	4,3
Український народний рух (Ю. Костенко)	3,1
Прогресивна соціалістична партія України (Н. Вітренко)	2,8
“Демократичний союз” (О. Волков)	2,5
Партія “Трудова Україна” (С. Тігіпко)	1,2
“Яблуко” (М. Бродський)	0,9
Конгрес українських націоналістів (С. Стецько)	0,5
Голосував би проти всіх	22,6

Загалом же населення України на майбутніх виборах збирається підтримати 8-9 партій за умови збереження 4-х відсоткового бар'єра для політичних партій. Стабільними є позиції НРУ Г. Удовенка та Соціалістичної партії О. Мороза, Партії зелених та, як це не дивно, Народно-демократичної партії В. Пустовойтенка. “Батьківщину”, “Реформи і порядок”, УНР, скоріше за все, очікують важкі бої за увагу виборців. Проте, не без шансів.

Як видно з таблиці 4, політичних діячів в Україні знають, проте, довіра до них залишається досить низькою. У 2000 році єдиним політиком, щодо якого думки розділилися, є Прем’єр-міністр В. Ющенко: йому довіряє 33,1%, а не довіряє 31,1% (різниця у межах похибки вибірки, а тому правильно говорити про те, що йому довіряє стільки ж людей, скільки й не довіряє). Частка тих, хто довіряє лідерові комуністів П. Симоненку майже дорівнює частці тих, хто збирається голосувати за КПУ на виборах до Верховної Ради. Іншим політикам не довіряють близько 50 і більше відсотків опитаних. Виключенням є міський голова Києва О. Омельченко та глава Адміністрації Президента В. Литвин. Проте першого не знає чверть населення України, а другого – більше третини (36,3%). Чверть і більше опитаних не змогли визначити свого ставлення до політиків.

 

Таблиця 4.

Ступінь довіри до політиків,

(упорядковано за зменшенням частки тих, хто довіряє політику, %)

	Довіряю	Не довіряю	Важко відповісти	Не знаю такого політика
В. Ющенко (Прем'єр-міністр України)	33,1	31,1	34,2	1,6
П. Симоненко (1-й секретар КПУ)	17,8	55,6	24,9	1,7
О. Мороз (голова СПУ)	13,6	57,2	27,3	1,9
О. Омельченко (міський голова Києва)	13,0	32,0	29,8	25,2
Ю. Тимошенко (віце-прем’єр-міністр України)	12,2	56,4	27,7	3,7
Г. Удовенко (голова НРУ)	11,6	51,2	28,0	9,2
В.Пинзеник (голова ПРП)	10,8	45,8	26,6	16,8
В.Медведчук (1-й заст. Голови Верховної Ради)	10,7	45,7	32,2	11,4
Є. Марчук (секретар РНБО)	9,6	52,4	32,7	5,3
Н. Вітренко (голова ПСПУ)	9,3	64,6	24,1	2,0
І. Плющ (Голова Верховної Ради)	9,0	52,3	32,0	6,7
Ю. Костенко (голова УНР)	8,0	48,7	28,3	15,0
В. Литвин (Глава Адміністрації Президента)	3,3	35,9	24,5	36,3

Наприкінці 2000 року населення України не підтримує ідею про відставку Уряду
В. Ющенка. На запитання про те, наскільки опитувані згодні із судженням “Відставка Кабінету Міністрів В. Ющенка дозволить успішніше проводити соціально-економічні реформи”, були отримані такі результати: в основному згодні із судженням 15,2%, в основному не згодні – 50,1%, важко відповісти – 34,7%.

Кияни про 2000 рік

14–24 грудня на замовлення Інституту політики компанія GfK-USM (Українські опитування та дослідження ринку) здійснила репрезентативне опитування 600 жителів Києва. Похибка вибірки 5%.

а) Оцінка року.

Киянам задавали питання: “Яким був 2000-й рік, по-перше, для Вас особисто, по-друге, для Вашої сім’ї, по-третє, для України”. Для відповіді пропонувалися чотири альтернативи – добрим; ані добрим, ані поганим; поганим; важко сказати.

Кияни, як виявилося, відчувають, що живуть життям, суттєво відмінним від життя всієї країни, що з ними відбувається те, чого не відбувається з Україною в цілому. Принаймні 2000-й рік був “добрим” для 22,1% з опитаних особисто, і для 20,7% їхніх сімей. Водночас, про те, що він був “добрий” для України заявило тільки 6,2% жителів столиці. “Поганим” для країни його вважають 50,2% киян, тоді ж як таким для себе особисто – 33,2%. Вважають його “ані поганим, ані добрим” 2/5 опитаних.

 

Таблиця 5.

Яким, на Вашу думку, був 2000-й рік,

(%)

	Для Вас особисто	Для Вашої сім’ї	Для України
Добрий	22,2	20,7	6,2
Ані добрий, ані поганий	43,5	45,5	33,8
Поганий	33,2	31,7	50,2
Важко сказати	1,1	2,1	9,8

 

 

б) Політик року – В. Ющенко.

В опитуванні киян просили визначити політика року. Запитання формулювалося так: “Хто з українських політиків, на Вашу думку, є “політиком 2000 року”. Мається на увазі людина, яка діяла краще за інших, зробила більше за інших для блага країни, суспільства, таких людей, як Ви?”. Воно було “відкритим”, тобто респондентам не пропонувався список політиків, вони повинні були самі назвати ім’я.

Більшість киян (56,2%) вважає, що у цьому році немає політичного діяча, гідного звання “політик року”. Отже, на запитання відповіли менше половини опитаних – 43,8%. Загалом ними було названо імена 25 політиків. З них 14 згадувалися по одному разу, 3 – по два рази, 1 політик – три рази. Політиком року кияни визнали Прем’єр-міністра В. Ющенка, його назвали 43,7% із тих, хто відповів на запитання і назвав ім’я. Традиційно популярний у киян і міський голова О. Омельченко. На цьому своєрідному референдумі за нього проголосувало 17,9% тих, хто визначився для себе з тим, хто вартий називатися політиком року.

 

Таблиця 6.

Хто з українських політиків, на Вашу думку, є “політиком року”

(% до тих, хто визначився, перелічені ті, хто згадувався чотири і більше разів)

В. Ющенко (Прем’єр-міністр)	43,7
О. Омельченко (міський голова Києва)	17,9
О. Мороз (СПУ, народний депутат)	10,3
Л. Кучма (Президент України)	9,9
Л. Кравчук (народний депутат)	5,3
Ю. Тимошенко (віце-прем’єр-міністр)	2,7
П. Симоненко (КПУ, народний депутат)	1,5

 

в) Подія року – закриття ЧАЕС.

Запитання щодо події року також було “відкритим”, тобто респонденти не вибирали його із заздалегідь підготовленого списку, а називали самі. Запитання формулювалося так: “Яку з подій 2000 року, на Вашу думку, можна визнати найважливішою для України?”.

Свої варіанти подій запропонували 57,5% опитаних, тобто, на відміну від запитання щодо політика року, тут визначилася більшість киян. 16 подій називалися два і більше разів, а 24 – тільки один раз.

У визначенні найважливішої події кияни майже одностайні. Подією року з надзвичайно великим відривом вони назвали закриття ЧАЕС. Так вважають 66,7% тих, хто відповів на це запитання. Другою за важливістю подією кияни вважають скандал з аудіокасетами – 8,7%. 6 опитаних найважливішою подією 2000 року назвали вибори Президента України, а ще 8 – призначення В. Ющенка Прем’єр-міністром. Можна, безперечно, вважати це помилкою. Проте важко заперечувати, що не хронологічно, а за політичним та соціально-економічним змістом, це події саме 2000 року.

 

Таблиця 7.

Найважливіші події хронологічного 2000 року

(% до тих, хто визначився, перелічені події, які назвали не менше, ніж 6 опитаних)