Політична криза:
історія та уроки

Політична криза, що виникла внаслідок «касетного скандалу», розвивалася впродовж усього року, попри спроби керівництва країни «перегорнути» сторінку, заявити що кризу «вичерпано». Влада та її медіа всіляко уникали терміну «політична криза», вважаючи, що він зобов’язує до низки поступок перед опозицією. Особливістю було те, що дана політична криза була скоріше кризою довіри до Президента, вона не поширювалася на соціально-економічний вимір.

Основу кризи становила втрата довіри населення до основних інститутів влади, і, зокрема, до Президента у зв’язку з «касетним скандалом». Громадяни досить швидко сформували свої думки та переконання щодо перебігу, причин та змісту політичної кризи. Головне переконання: влада причетна до зникнення журналіста Г.Гонгадзе, а засоби виконання нею своїх повноважень ставлять під сумнів її легітимність.

Розвиток політичної кризи відбувався наступним чином.

На початку 2001 року опозиція провела кілька масових маніфестацій у Києві, у найбільших з яких, за оцінками міліції, приймали участь від 20 до 25 тисяч чоловік. 6 лютого у Києві на вул. Хрещатик Соціалістичною партією, УНА-УНСО за участі представників кількох інших партій було встановлено наметове містечко, що функціонувало цілодобово з агітаційною метою. Однак 1 березня за рішенням Старокиївського районного суду м. Києва містечко було знесене силовим шляхом, учасників акції заарештовано, але незабаром відпущено. Під час діяльності наметового містечка проти його «мешканців» було здійснено кілька провокацій, в організації яких вони звинуватили органи влади, і, зокрема, Міністерство внутрішніх справ. Через тиждень було ліквідовано й «студентське» наметове містечко у Шевченківському парку м.Києва.

Крім того, в різних регіонах України одночасно з Київською акцією відбувалися демонстрації й мітинги з вимогою розслідування «касетного скандалу» та відставки Президента. Найчисельніші акції мали місце у Львові та Черкасах. У Львові, Харкові, Рівному і деяких інших містах мали місце спроби встановлення нових «наметових містечок», однак вони зустрічали опір з боку органів влади. На демонстрації в Києві відповіддю були маніфестації-імітації «бюджетників» у Сімферополі, Луганську, Харкові, «форуми молоді» та естрадні шоу на підтримку Президента України.

9 березня, під час святкування чергової річниці народження Тараса Шевченка, відбулися вуличні сутички між антипрезидентськими демонстрантами і міліцією. У демонстрації брали участь 25 тисяч осіб. Увечері того ж дня міліцією було розгромлено штаб-квартиру організації УНА-УНСО, яка була найактивнішою в сутичках з міліцією. Загалом було заарештовано понад 200 осіб. 16 з них провели в ув’язненні весь наступний 2001 рік, очікуючи результатів слідства та суду за звинуваченнями в організації та участі в масових заворушеннях. Опозиція звинуватила владу в провокації подій 9-го березня.

Після 9-го березня вулична активність опозиції відчутно зменшилася. Політична криза в Україні характерна тим, що опозиція виявилася неготовою до взяття влади. Більшість населення лишилося поза акціями «Україна без Кучми», хоча соціологічні опитування показували, що від 42% до 47% українців підтримували гасла акції «Україна без Кучми».

Стратегічна помилка опозиції полягала в тому, що вона говорила суспільству, що ключова проблема – це зміна прізвища президента. А суспільство в якийсь момент зрозуміло, що для опозиції принципово важливо лише прийти до влади, а подальший план дій опозиції залишався невідомим. Опозиція мала б роз’яснити, яким буде життя після Кучми, тому що суспільство потребувало цієї відповіді. Друга стратегічна помилка опозиції – на певному етапі протистояння опозиція мала б сказати, що прізвище президента – це непринципове питання, а президентом стане будь-хто, але обраний демократичним шляхом. Опозиція зробила інакше: кожне політичне середовище говорило, що наступник президента – це найбільш чесний
О.Мороз, найбільш принципова Ю.Тимошенко, або найбільш професійний В.Ющенко. Таким чином з’явилася N-на кількість кандидатів, що вдало використала влада: всі вони хочуть бути президентами. І саме так це зрозуміло суспільство.

Що стосується тактичних помилок, то у різних сегментів опозиції були розбіжності щодо тактики конкретних дій, у цьому контексті головною вадою була відмова від переговорів чи «круглого столу» з владою. Під час переговорів від влади (а вона була б готова йти на поступки) можна було вимагати серйозних змін в інформаційній системі; виборчого законодавства – зокрема, запровадження пропорційної системи виборів. Такі передумови створили  б грунт для оксамитової революції через парламентські вибори, бо переконання, що Л.Кучма сам напише заяву про відставку, було абсолютно хибним. Опозиція також не змогла презентувати себе й перед вітчизняним бізнесом в якості можливого швидкого переможця, і здобути на цьому тлі необхідний фінансовий ресурс. Їй не вдалося каталізувати соціальне невдоволен­ня в регіонах та використати його для дій у столиці. Фактично об’єднання «Україна без Кучми» у другій половині 2001 року перестало існувати як активний політичний гравець після з’ясування, що його учасники підуть на вибори окремими блоками, і єдиного виборчого об’єднання опозиційних сил створити не вдасться. Водночас декларувалася можливість координації зусиль двох най­впливовіших учасників антипрезидентської опозиції – СПУ та партії «Батьківщина», які пізніше оформилися у виборчі блоки Соціалістичної партії України та Блок Юлії Тимошенко відповідно. Водночас і влада змушена була йти на поступки, оскільки була серйоз­но послаблена дискредитаційним потенціалом «касетного скандалу». Послідовно залишили свої посади одні з його учасників – Голова СБУ Леонід Деркач та Міністр внутріш­ніх справ Юрій Кравченко.

Подальший перебіг політичної ситуації в Україні визначався двома важливими завданнями, які вирішував нинішній владний режим: забезпечення спадкоємності президентської влади і відповідних результатів парламентських виборів 2002 року. Саме в цьому контексті необхідно розглядати всі дії й протидії основних політичних гравців: відставка Уряду Віктора Ющенка, призначення на посаду Прем’єр-міністра Анатолія Кінаха, запровадження інституту державних секретарів, формування передвиборчих блоків для участі у парламентських виборах тощо.

Навесні Президентом України політичний конфлікт було переведено у протистояння олігар­­хічних фракцій з Урядом В.Ющенка і за рахунок низки вдалих кроків влади значною
мі­рою мінімізовано загрозу падіння влади. В результаті на початок літа виконавча влада, уособлю­­вана Урядом, а також опозиція відносно знизили свою активність, а президентська влада – посилилася. Президент, скориставшись помилками опозиції, відновив свій статус найвпливо­ві­шого політичного актора. В Адміністрації Президента існували побоювання, що Прем’єр-мі­ністр В.Ющенко був найприйнятнішим кандидатом на посаду Президента для багатьох опозиційних та зовнішніх сил. Тож мета нейтралізувати їх стала однією з причин відсторонен­ня В.Ющенка від влади та подальшої дискредитації його в олігархічних і державних медіа.

Ще одна причина, що змушувала команду Президента підтримувати дискредитацію фінансово-політичними групами Олександра Мороза, Юлії Тимошенко, Віктора Ющенка, а також інших політиків та лідерів місцевого самоврядування, – це прагнення у будь-який спосіб сформувати стійку пропрезидентську більшість у наступному парламенті та забезпечити спадковість режиму.

Президент, парламент і політична опозиція єдиним способом подолання системної кризи в державі називали інституційні зміни. Всі учасники політичного протистояння неодноразово висловлювалися на користь внесення змін до Конституції. Імплементація результатів всеукраїнського референдуму для суттєвого розширення повноважень Президента не отримала підтримки у парламенті, навіть у середовищі «пропрезидентських» сил. Проте, Президент і його команда продовжували агітувати за необхідність конституційного унормування президентської республіки в Україні. В свою чергу, спроби парламентської опозиції на хвилі загострення політичної кризи змінити модель державної влади на парламентсько-президентську або навіть просто парламентську були успішно нейтралізовані адміністративною і олігархічною складовими політичного режиму. Не дивлячись на те, що обидві сторони визнавали необхідність внесення змін до Основного Закону, жодна з цих сторін зробити цього не змогла.

Сьогодні в українській політичній еліті лінія конфлікту пролягла між її олігархічною та неолігархічною складовими. Варто наголосити, що протягом останнього часу політична система України складається з трьох важливих сегментів: олігархічного (фінансово-політичні угруповання, «клани» і т. ін.), громадсько-політичного (системні партії, парламент як інституція, громадські та правозахисні організації) і адміністративного (владного). Подальший розвиток країни гальмується характером нинішнього політичного режиму, основою якого залишалася колишня партійно-господарська номенклатура та клас сучасної олігархії.

Загалом у ході політичної кризи Президент зберіг свої позиції, насамперед, через пасивність громадськості, а також через те, що політикою компромісів йому вдалося нейтралізувати значну частину опозиції, задоволеної проміжними поступками. Президентові вдалося перенацілити протистояння широких кіл громадськості із власним режимом на протистояння між олігархічними і неолігархічними суспільними складовими. У цій боротьбі, користуючись адміністративним впливом, Президент залишив за собою можливість бути вирішальною силою задля того, щоб мати змогу вести ефективний політичний діалог і добиватися поступок з обох сторін. Окрім того, Президент не задовольнився роллю спостерігача і утворив власного політичного гравця – блок «За єдину Україну!», який є конгломератом владних та олігархічних сил. Вочевидь, він розраховує, що блок «За єдину Україну!» стане основою парламентської більшості, яка забезпечить стабільну під­трим­ку політики Президента.