Особливості виборчого процесу та
результати парламентських виборів 2002 року

Парламентські вибори 2002 року могли ввійти в українську історію як приклад успішного мирного демократичного розв’язання конфлікту між владою і опозицією кінця 2000 – початку 2001 року, який за рік до виборів почав набувати непарламентських форм. Тоді сваволя з боку влади, а також застосування насильницьких методів боротьби вуличною опозицією на тлі пасивної поведінки основних владних акторів зупинили перетворення політичного конфлікту в суспільний.

Суспільство виявилося неготовим підтримати владу або опозицію у застосовуваних ними формах політичної поведінки. Таким чином, політичний конфлікт набув відкладеного статусу. Відтоді і влада, і опозиція сподівалися досягти остаточної перемоги внаслідок єдиної можливої на сьогодні форми політичної боротьби – демократичних виборів. Саме така форма подолання політичного конфлікту залишає останнє слово не за владою чи опозицією, а безпосередньо за суспільством. Однак, брак належної політичної культури і готовності з боку протиборчих сторін визнавати свою поразку, а також відсутність у влади традиції рахуватися з результатами волевиявлення громадян призвели до низки негативних наслідків.

По-перше, до нетолерантної політичної дискусії між блоком влади і опозицією.

По-друге, до спроб грубого маніпулювання громадською думкою через державні й підконтрольні ЗМІ, а також адміністративного тиску на виборців і опонентів.

По-третє, до післявиборчих спроб перегляду результатів голосування як в окремих мажоритарних округах, що проявилися у невизнанні результатів виборів лише в тих з них, де перемогли опозиційні кандидати, так і в загальнонаціональному масштабі через нав’язування суспільству думки про перемогу владного блоку «За єдину Україну!».

Реально зайнявши у загальнонаціональному багатомандатному виборчому окрузі лише третє місце (менше 12%) і програвши навіть радикальній опозиції (СПУ і Блок Юлії Тимошенко разом здобули симпатії понад 14% виборців), блок «За єдину Україну!» позиціонував себе як переможця виборів через створення найбільшої фракції в парламенті внаслідок залучення депутатів-мажоритарників, величезна частка яких йшла на вибори як самовисуванці, а не кандидати блоку. Таким чином, влада знову, як і у радянські часи, продемонструвала суспільству, що останнє слово залишається за нею, а не за тими, хто її обирає. Це мало виправдання лише з точки зору самовиживання нинішнього політичного режиму, але аж ніяк не сприяло подоланню соціально-психологічної депресії, розв’язанню соціально-економічних проблем і подальшій демократизації суспільства, стабільності та злагоді.

Пропорційна частина виборів

Виборча кампанія 2002 року для звичайного виборця була значно зрозумілішою у порівнянні з попередніми парламентськими виборами, коли йому вперше довелося голосувати за партії та виборчі блоки. А тому й політичний вибір суспільства в пропорційній частині голосування був значно прискіпливішим, виборчий бар’єр вдалося подолати лише 3-м партіям та 3-м виборчим блокам з 33-х учасників парламентських перегонів. Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», КПУ, Блок «За єдину Україну!», Блок Юлії Тимошенко, СПУ, СДПУ(о) підтримали 76% виборців. У 1998 році через 4%-й бар’єр пройшли 7 партій та 1 виборчий блок, які разом заручилися підтримкою 66% тих, хто взяв участь у голосуванні.

Результати голосування по загальнодержавному багатомандатному виборчому округу виглядають таким чином:

Кількість виборців, внесених до списків виборців на виборчих дільницях	37 403 661
Кількість виборців, які отримали виборчі бюлетені для голосування в багатомандатному окрузі	25 957 152	69,39%
Кількість виборців, які взяли участь у голосуванні в багатомандатному окрузі	25 909 407	69,26%
Кількість виборчих бюлетенів для голосування в багатомандатному окрузі, визнаних недійсними	963 462	3,71%
Кількість виборців, які не підтримали кандидатів у депутати, вклю-чених до виборчих списків партій (блоків), від жодної партії (блоку)	635 199	2,45%

 

	Партія (виборчий блок партій)	Голосів «ЗА» по Україні	%
1.	Виборчий блок політичних партій «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна»	6 108 088	23,57
2.	Комуністична партія України	5 178 074	19,98
3.	Виборчий блок політичних партій «За єдину Україну!»	3 051 056	11,77
4.	Виборчий блок політичних партій «Виборчий блок Юлії Тимошенко»	1 882 087	7,26
5.	Соціалістична партія України	1 780 642	6,87
6.	Соціал-демократична партія України (об’єднана)	1 626 721	6,27
7.	Виборчий блок політичних партій «Блок Наталії Вітренко»	836 198	3,22
8.	«Жінки за майбутнє» Всеукраїнське політичне об’єднання	547 916	2,11
9.	Виборчий блок політичних партій «Команда озимого покоління»	525 025	2,02
10.	Комуністична партія України (оновлена)	362 712	1,39
11.	Партія зелених України	338 252	1,30
12.	Політична партія «Яблуко»	299 764	1,15
13.	Виборчий блок політичних партій «Єдність»	282 491	1,09
14.	Виборчий блок політичних партій «Демократична партія України – партія «Демократичний союз»	227 393	0,87
15.	Партія «Нова генерація України»	201 157	0,77
16.	Виборчий блок політичних партій «Руський блок»	190 839	0,73
17.	Виборчий блок політичних партій «ЗУБР» (За Україну, Білорусію, Росію)	112 259	0,43
18.	Комуністична партія робітників і селян	106 904	0,41
19.	Селянська партія України	98 428	0,37
20.	Партія реабілітації тяжкохворих України	91 098	0,35
21.	Всеукраїнська партія трудящих	88 842	0,34
22.	Політична партія «Всеукраїнське об’єднання християн»	75 174	0,29
23.	Соціал-демократична партія України	68 664	0,26
24.	Виборчий блок політичних партій «Народний рух України»	41 730	0,16
25.	Виборчий блок політичних партій «Проти всіх»	29 665	0,11
26.	Українська морська партія	29 025	0,11
27.	Народна партія вкладників та соціального захисту	27 273	0,10
28.	Всеукраїнська партія «Нова сила»	26 299	0,10
29.	Українська політична партія «Християнський рух»	23 591	0,09
30.	Партія Всеукраїнського об’єднання лівих «Справедливість»	21 957	0,08
31.	Українська національна асамблея	11 839	0,04
32.	Виборчий блок політичних партій Українська партія та Всеукраїнська партія міжнаціонального порозуміння «Новий світ»	11 048	0,04
33.	Ліберальна партія України (оновлена)	8 535	0,03

Мажоритарна частина виборів

Особливістю виборів 2002 року було слабке усвідомлення виборцями безпосереднього зв’язку між партійною приналежністю мажоритарних кандидатів і політичною відповідальністю за передвиборчі обіцянки. Мотивація голосування в багатьох мажоритарних округах залишилася суттєво іншою, ніж за партії та виборчі блоки. Зокрема, це стосується ідеологічної мотиваційної складової. У багатьох регіонах України виборці або не вбачали необхідності в одночасній підтримці і списку, і кандидатів-мажоритарників, висунутих партіями чи блоками, або не пов’язували ідеологічну мотивацію з конкретним представником партії (блоку) у своєму окрузі.

Ідеологічно найпослідовнішими в цьому плані виявилися виборці Західної України та Києва, які голосували і за список, і за кандидатів в округах від блоку «Наша Україна», а також Донецької області, де було віддано відповідну перевагу кандидатам від блоку «За єдину Україну!». Цікаво, що найнепослідовнішими показали себе прихильники КПУ, список якої переміг у 100 виборчих округах, але депутатами в них стали лише шестеро комуністів.

Загалом висуванці партій і блоків перемогли в 129 з 225 мажоритарних округів. Ще 27 депутатських мандатів отримали партійці-самовисуванці. Найбільше таких серед членів партій-учасниць блоку «За єдину Україну!». Тож не дивно, що у фракції «Єдина Україна» кількість депутатів-мажоритарників у 5 разів перевищувала кількість депутатів, обраних за списком.

Формування парламентських фракцій

Фракції	Обрано за списком	Обрано в округах	Приєдналось самовисуванців	Загальна кількість	% у ВР
«Наша Україна»	70	42	7	119	26,6
Комуністична партія України (фракція комуністів)	59	6	–	65	14,5
«Єдина Україна»	35	86	54	175	39,2
Блок Юлії Тимошенко	22	–	1	23	5,2
Соціалістична партія України (фракція СПУ)	20	2	–	22	4,9
Соціал-демократична партія України (об’єднана)	19	8	4	31	6,9
Позафракційні депутати	–	12	–	12	2,7

Внаслідок такого перерозподілу, фракції, які підтримують Президента, значно зміцнили свої позиції. «Єдина Україна» з третього місця піднялася на перше, а СДПУ(о) – з останнього на четверте. Таким чином і без того складна конфігурація парламентських сил та конфлікт інтерпретацій результатів виборів фактично унеможливили створення стійкої парламентської більшості вже на початку роботи Верховної Ради четвертого скликання.

Регіональні особливості

Регіональний вимір виборів мав низку особливостей.

По-перше, досвід «Громади», яка у 1998 році 35,38% голосів виборців отримала у Дніпропетровській області, був частково відтворений і на нинішніх виборах. У Донецькій області блок «За єдину Україну!», а фактично Партія регіонів, отримав 36,8% голосів виборців, а частка жителів Донецької області серед усіх громадян, які підтримали цей блок, склала 31%. Тобто кожний третій прихильник блоку – це донеччанин.

По-друге, виборці Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської областей сформували б парламент лише з двох блоків: «Наша Україна» та Блоку Юлії Тимошенко. Інші партії та блоки, у тому числі ліві та провладні, не отримали тут більше 3,3% голосів.

По-третє, найпомітнішою тенденцією стало істотне зменшення електоральної підтримки лівих політичних партій на півночі України. Якщо у 1998 році на Сумщині за КПУ, блок Соціалістичної та Селянської партій, ПСПУ проголосувало 59% виборців, то нині тут переміг блок «Наша Україна», а за КПУ, СПУ та Блок Наталії Вітренко проголосували 36% тих, хто брав участь у голосуванні. Аналогічна ситуація у Чернігівській області. В 1998 році за КПУ, блок Соціалістичної та Селянської партій, ПСПУ голосували 56%, а тепер кожний четвертий підтримав «Нашу Україну» (24,81%), а за КПУ та СПУ голосував кожний третій (32%).

Лідер виборчих перегонів – Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» не дотягнув до 4%-го бар’єру лише у Луганській і Донецькій областях та Севастополі. Пропрезидентський блок «За єдину Україну!» не зміг подолати виборчого бар’єру в Галичині та Києві. Незважаючи на спробу актуалізувати проблему суттєвих розбіжностей, а то й розколу України на дві частини, результати голосування засвідчили відсутність такого конфлікту.

Специфіка виборчих технологій

Застосування виборчих технологій під час кампанії 2002 року набуло першочергового значення. У комбінації особистісного, мас-медійного, адміністративного, фінансового й ідеологічного виборчих ресурсів особливого значення набув імідж або образ харизматичного лідера як засіб впливу на громадську думку й електоральну поведінку. У зв’язку з цим помітною стала зміна стилю ведення політичних кампаній в бік виразнішої персоніфікації політичних партій і виборчих блоків (глава адміністрації Президента України В.Литвин та Прем’єр-міністр України А.Кінах очолили виборчий блок «За єдину Україну!», В.Горбулін – блок «Демократична партія України – «Демсоюз», Ю.Тимошенко утворила свій одноіменний блок тощо). Новостворений блок політичних партій «Наша Україна» при використанні іміджу В.Ющенка спромігся забезпечити партіям вищий результат (а отже й кількість місць у Верховній Раді), ніж можлива арифметична сума голосів виборців та мандатів, отриманих ними поодинці. Ефективним технологічним кроком виявилось внесення в назву блоку прізвища лідера.

Особливістю виборів 2002 року була спроба використати процес «клонування партій» як окремий технологічний прийом передвиборної боротьби. Йдеться про використання брендів відомих партій або імен популярних особистостей для перехоплення їхнього електорату. Проте у порівнянні з минулими виборами громадяни України стали компетентнішими: вони акуратніше заповнювали бюлетені (менше бюлетенів визнані недійсними); чітко розрізняли «політичних двійників» (КПУ(о) отримала 1,4%, блок «Народний рух України» – 0,15%, Всеукраїнська партія трудящих на чолі з О.Морозом – 0,34%); відмовили у мандатах «аполітичним» учасникам виборчого процесу – ПЗУ, об’єднанню «Жінки за майбутнє» та іншим.

Істотною відмінністю виборів 2002 року стало використання, як виборчої технології, судових позовів про порушення (очевидні й надумані) виборчого законодавства. Свою роль тут зіграли й адміністративні можливості податкових органів України.

Вкрай некоректною виборчою технологією було втручання російських державних посадовців та політиків у парламентські вибори в Україні. Йдеться про різного роду заяви, перш за все, голови адміністрації президента Російської Федерації Олександра Волошина, про підтримку блоку «За єдину Україну!», СДПУ(о) і КПУ та про критичне ставлення до блоку «Наша Україна». А також упереджене висвітлення перебігу української виборчої кампанії в російських мас-медіа, зокрема в останні дні кампанії, що є прямим порушенням виборчого законодавства України.

Істотних змін зазнало використання адміністративного ресурсу в ході виборчої кампанії 2002 року. На відміну від президентських виборів, коли адмінресурс носив централізований характер і діяв по всій вертикалі, від центру і до низів, тепер ця вертикаль не змогла повністю закріпитися на місцевому рівні з огляду на певну кристалізацію власних електоральних інтересів регіональних еліт. Крім того, попри всі заклики та запевнення не використовувати адмінресурс, він проявлявся по всій території України у відкритій і прихованій формах. Фактично спостерігалося прагнення підлеглих не просто виконувати неформальні вказівки керівників-кандидатів, а догодити, продемонструвати свою відданість, вислужитися для того, щоб і надалі зберегти за собою своє робоче місце.

Керівне становище державних посадовців-кандидатів істотно впливало на державні ЗМІ. За даними різноманітних моніторингових служб в останній місяць виборчої кампанії присутність в інформаційних програмах Першого національного каналу телебачення блоку «За єдину Україну!» становила від 50 до 70%. Підконтрольні засоби масової інформації також робили все, щоб надати час у різноманітних ток-шоу лише для агітаційних заходів представникам даного Блоку та СДПУ(о).

Уроки виборів 2002 року та перспективи парламентаризму

Результати голосування засвідчили значну недовіру суспільства до нинішньої політики влади, яку від повного фіаско врятували лише мажоритарні вибори. Це ще раз підтверджує політологічну аксіому, що в недемократичній неправовій країні мажоритарні вибори є основою для маніпулювання та зловживання владою.

Українська політична еліта не створила прецеденту відповідальності державних посадових осіб за відсутність виборчої підтримки, а отже за власну суспільно-політичну нелегітимність. Своїми посадами поплатилися лише керівники виконавчої влади нижчого рівня за те, що не змогли забезпечити суспільну легітимність найвищим посадовим особам.  Президент України замінив голів обласних та районних державних адміністрацій, де блок «За єдину Україну!» зазнав поразки, не на представників найпопулярніших політичних партій та блоків, що були підтримані у регіоні, а навпаки, на аутсайдерів електоральної підтримки.

Результати виборів у черговий раз яскраво засвідчили неспроможність розіграти карту протистояння між Східною і Західною Україною. Підсумки голосування не дають підстав говорити про якісь регіональні чи територіальні лінії розколу держави. Так, Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» переміг не лише у Києві та на Заході країни, а й в областях Північної та в більшості областей Центральної України. Блок «За єдину Україну!» переміг на Сході – в Донецькій області, Комуністична партія України – в усіх областях Південної України, Соціалістична партія України – в Полтавській області. Отож, спроби багатьох російських політиків та певних політичних сил України будувати власну стратегію на протиставленні «проросійської» Східної та «проамериканської» Західної України в котре провалилися. Українські аналітики, технологи та соціологи виявили набагато більшу адекватність та підготовленість на нинішніх виборах у порівнянні зі своїми російськими чи іншими зарубіжними колегами.

Сучасна політична журналістика не витримала випробовування виборчою кампанією, а загальна ситуація в ЗМІ продемонструвала необхідність радикального реформування українського інформаційного поля. Спроби багатьох відомих журналістів через участь у парламентській кампанії привернути увагу до проблем свободи слова виявилися неуспішними. Водночас, українські громадяни, не дивлячись на фантастичні маніпулювання інформацією та дезінформування виборців, змогли реально оцінити всіх учасників виборчих перегонів і прийняти адекватні рішення. Це означає, що суспільство за десять років незалежності змогло знайти механізми не лише соціально-економічного, а й інформаційного самовиживання в державі, де відсутня свобода слова.