Верховна Рада України четвертого скликання:
структура і перспективи діяльності

Складна конфігурація політичних сил та втручання в переговорний процес непарламентських органів влади, насамперед адміністрації Президента, а також політично некоректні дії влади під час та після виборчої кампанії призвели до виникнення політичного конфлікту та спричинили справжню парламентську кризу вже від початку роботи нової Верховної Ради.

Керівництво Верховної Ради

Обрання керівництва Верховної Ради стало першим серйозним питанням, яке постало перед новим складом парламенту. В умовах української політичної дійсності посада спікера парламенту набула особливої ваги у зв'язку з тим, що він окрім впливу на перебіг законотворчого процесу, як правило, стає серйозною політичною фігурою і може розглядатися як імовірний кандидат на посаду Президента. Боротьба за обрання спікера новообраного парламенту розгорнулася ще й тому, що саме він за Конституцією підписує рішення Верховної Ради про порушення процедури імпічменту проти Президента, що є особливо актуальним для тих політичних сил, які провели свою виборчу кампанію під антипрезидентськими гаслами. Очевидно дана мотивація була важливою і для президентської сторони, адже Леонід Кучма однозначно наполягав на кандидатурі саме екс-глави своєї адміністрації Володимира Литвина.

За умови максимальної поляризації позицій фракцій "за Литвина - проти Литвина", єдиним способом довести виборцям свою непричетність до обрання спікером парламенту лідера непопулярної політичної сили (блок "За єдину Україну!" набрав лише близько 12% голосів виборців) була неучасть у голосуванні, а точніше - неотримання бюлетеня. Рішення про обрання Головою Верховної Ради Володимира Литвина (фракція "Єдина Україна"), першим заступником Голови Геннадія Васильєва (фракція "Єдина Україна") і заступником Олександра Зінченка (фракція СДПУ(о)) було прийнято мінімально необхідною кількістю голосів - 226. За даними експертів, за пакет "Литвин-Васильєв-Зінченко" віддали свої голоси 175 членів фракції "Єдина Україна", 31 член фракції СДПУ(о), 7 членів фракції "Наша Україна", 2 члени фракції КПУ, 1 член СПУ (невдовзі були виключені зі складу фракцій) та 10 позафракційних депутатів. Обрання спікера поділило парламентські фракції на два антагоністичні табори: "Єдина Україна" і СДПУ(о) з одного боку та "Наша Україна", комуністи, соціалісти і фракція Блоку Юлії Тимошенко з іншого.

Мінімальна перемога В.Литвина стала можливою, насамперед, завдяки збереженню мажоритарної частини виборів, а також більшій сконсолідованості пропрезидентських фракцій, центр прийняття рішень яких, насправді, знаходився не в парламенті, а в адміністрації Президента. Натомість опозиційним фракціям було набагато важче порозумітися між собою через ідеологічні протиріччя, особисту психологічну недовіру до партнерів, а також через відсутність авторитетного центру впливу поза парламентом.

Тим не менше, деякі фракції, які програли боротьбу за керівні посади в президії, змогли взяти реванш при розподілі посад голів парламентських комітетів. Так представники фракції "Наша Україна" очолили 10 комітетів, а комуністи - 6. "Єдиній Україні" дісталися 4 комітети, Блоку Юлії Тимошенко - 2, соціалістам - 1 комітет та 1 спецкомісія з питань приватизації, а СДПУ(о) - лише один комітет.

Найчисельнішими виявилися комітети з питань бюджету, паливно-енергетичний, фінансів і банківської діяльності та з закордонної політики.

Вперше в історії сучасного українського парламентаризму шляхом політичних переговорів було визначено й те, хто буде посідати місця заступників та секретарів комітетів. Як відомо, Закон України "Про комітети Верховної Ради України" чітко передбачає процедуру обрання заступників та секретаря на засіданні комітету за пропозицією Голови комітету. Проте, абсолютна більшість комітетів діяла у відповідності до домовленостей лідерів фракцій. Виключення склали лише Комітет у закордонних справах (Голова - Дмитро Табачник) та Комітет з питань будівництва, транспорту та зв'язку (Голова - Валерій Пустовойтенко), де представники опозиційних фракцій не були обрані до керівництва комітетами попри політичні домовленості.

Отже, процес формування керівництва парламенту та комітетів засвідчив високий ступінь політичної структурованості та, відповідно, посилення ролі депутатських груп та фракцій щодо ухвалення рішень Верховною Радою України четвертого скликання.

Проблема формування парламентської більшості

Ключовою проблемою новообраного парламенту стало створення парламентської більшості. На початку першої сесії Верховної Ради України четвертого скликання могли бути актуальними, принаймні, чотири принципи формування більшості:

1. Політичний принцип утворення більшості передбачав об'єднання виборчих блоків та партій, що подолали 4-х відсотковий бар'єр, за ознакою "за" або "проти" діяльності Президента.

2. ідеологічний принцип міг лягти в основу створення більшості за умови пріоритетності світоглядних засад її суб'єктів (ставлення до ринкової економіки, європейського вибору тощо).

3. Ситуативний або персоніфікований принцип за основу брав обговорення конкретних кандидатур на посаду Прем'єр-міністра та Голови Верховної Ради, а в подальшому і повного складу керівництва парламенту та Уряду.

4. Функціональний або інституційний принцип визначав би механізми вдосконалення системи державної влади та регламентував би їх у спеціальному документі, який підписали б майбутні учасники парламентської більшості, після чого відбувалася б персоніфікація структур влади.

Саме з пропозицією функціонального або інституційного принципу, як системотворчого для майбутньої парламентської більшості, виступила фракція блоку "Наша Україна", яка запропонувала власний проект коаліційної угоди - Договір про спільні дії фракцій та Угоди між парламентською коаліцією Верховної Ради України, Президентом України та Кабінетом Міністрів України про солідарну відповідальність сторін.

Фракція "Єдина Україна" передала 21 травня 2002 року робочій групі фракції "Наша Україна" свої пропозиції щодо проекту цього договору, де зобов'язувалася реалізувати вимогу "Нашої України" про внесення змін до Конституції протягом двох років. У доопрацьованому "Єдиною Україною" документі відзначалося, що сторони мали б розподілити між собою посади Голови Верховної Ради, віце-спікерів, голів комітетів, їхніх перших заступників та керівників апарату парламенту і брали на себе обов'язок "сприяти переходу до інноваційної моделі розвитку української економіки, забезпечувати збалансованість Держбюджету, невідкладно прийняти законодавчі акти з реформування податкової системи, земельних відносин, банківської і кредитної систем України". Учасники угоди, відзначалося в його проекті, зобов'язувалися підтримати прийняття необхідних змін до Конституції та законів України "з метою подальшого розвитку демократичних принципів організації і здійснення державної влади", зокрема, підтримати законодавче врегулювання діяльності більшості й парламентської опозиції, забезпечення участі більшості в формуванні Кабінету Міністрів, запровадження пропорційної системи парламентських виборів і законодавче закріплення різних термінів проведення виборів до парламенту та місцевих органів влади. Також пропонувалося проведення реформи зі скорочення кількості адміністративно-територіальних одиниць в Україні, поступового запровадження виборності глав виконавчої влади на місцях, удосконалення порядку організації і діяльності прокуратури, СБУ, включення державної податкової й митної служб до єдиної системи органів виконавчої влади, запровадження представницького принципу формування і діяльності ЦВК. Пропонувалося також створити координаційний орган - Раду коаліції, до якого увійшли б Голова Верховної Ради і його заступники, а також по 3 уповноважені представники фракцій-учасниць.

Проте радикальніше крило пропрезиденського блоку "За єдину Україну!" й СДПУ(о), а також радикальна опозиція (фракції Блоку Юлії Тимошенко та Соціалістичної партії) наполягали на політичному принципі ("за" чи "проти" Президента Л.Кучми) структуризації парламенту. На цьому тлі поміркованіша частина пропрезидентських депутатів та фракція Комуністичної партії відстоювали ідеологічний підхід.

Перші голосування у Верховній Раді показали, що створити пропрезидентську парламентську більшість за такого розподілу сил дуже складно. На боці блоку "Наша Україна" у його кадрових претензіях був результат парламентських виборів, відчутні позитивні наслідки діяльності Уряду Віктора Ющенка, а також реальна можливість порозуміння як з опозиційними політичними силами (насамперед СПУ та БЮТ), так і з частиною депутатів-бізнесменів, що увійшли до провладного блоку "Єдина Україна".

Водночас, мобілізація практично всіх депутатів-мажоритарників, які були обрані не від опозиційних блоків і партій, тиск на окремих депутатів від "Нашої України" та "допомога" деяких депутатів від інших опозиційних фракцій (зокрема КПУ та СПУ) дозволили пропрезидентським силам зібрати в парламенті необхідну кількість голосів для обрання екс-глави адміністрації Президента Володимира Литвина Головою Верховної Ради. Цей прецедент давав надію пропрезидентським силам на те, що єдиний фронт опозиції буде зламано, якщо вони діятимуть наступально і послідовно. Водночас, кількість зібраних голосів та методи їхнього збирання не залишали сумнівів, що така більшість є ситуативною і не може існувати тривалий час.

Наприкінці першої сесії в адміністрації Президента, вже після призначення В.Медведчука на посаду глави, було взято курс на створення парламентської більшості на виключно пропрезидентській основі. Підготовлений для цього документ мав назву "Угода про створення постійно діючої парламентської більшості у Верховній Раді України четвертого скликання". Відповідно до проекту Угоди, пропонувалося створити постійно діючу більшість "на основі підтримки концептуальних засад стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки, визначених у посланні Президента України до Верховної Ради України "Європейський вибір". Однією з цілей проекту Угоди, запропонованої адміністрацією Президента, проголошувалося "сприяння комплексній євроінтеграції України з урахуванням необхідності поглиблення взаємовідносин з Російською Федерацією". Сторони угоди мали б підтримати участь парламентської більшості в формуванні Уряду, а також право Президента на розпуск Верховної Ради в разі нестворення нею парламентської більшості, та мали б "утримуватися від дій, що могли б завдавати шкоди членам постійно діючої парламентської більшості".

Формування парламентської більшості стало основною подією початку другої сесії Верховної Ради України. 27 вересня фракції та депутатські групи колишньої "Єдиної України", СДПУ(о) і позафракційні оголосили про створення більшості. Поіменний склад став відомий лише 8 жовтня, коли про своє входження до більшості офіційно заявили 230 народних депутатів. Та конфігурація більшості, яка склалася у жовтні у Верховній Раді України, не була характерною для практики світового парламентаризму. У країнах з багатопартійною системою парламентську більшість утворюють, як правило, 2-3 депутатські фракції тих політичних сил, які брали участь у виборах і мають достатню кількість голосів для формування більшості. З дев'яти ж фракцій, утворивших більшість українського парламенту, лише одна представляла партію, що йшла окремим списком, чотири - у складі блоку "За єдину Україну!", а разом вони набрали біля 18% голосів виборців.

Тобто, системотворчим чинником, який об'єднав ці політичні сили, була не підтримка депутатів більшістю виборців, а підтримка самими депутатами глави держави. Як йдеться у преамбулі Угоди про створення постійно діючої парламентської більшості, народні депутати об'єднуються, "підтримуючи ініціативи Президента України щодо переходу до парламентсько-президентської форми правління, курс на європейську інтеграцію та поглиблення відносин з Росією, подальшу трансформацію суспільства шляхом ринкових та демократичних перетворень". Таке "ідеологічне підгрунтя" більшості, котра формувалася головним чином з міркувань отримання посад та під тиском адміністративного ресурсу, зробило ідеологічні засади новоствореної більшості суто декларативними.

Варто зазначити, що формалізація більшості у складі 230 депутатів стала можливою завдяки приєднанню до її складу п'ятьох народних обранців з фракцій КПУ (О.Блохін та В.Литвин) та Блоку Юлії Тимошенко (В.Онопенко, С.Правденко та П.Толочко). Загалом у складі більшості налічувалось 15 народних депутатів, котрі раніше належали до опозиційних фракцій (вісім депутатів прийшли до більшості з "Нашої України", по три - з фракцій КПУ та БЮТ, 1 - Соціалістичної партії). У зв'язку з цим вже вкотре активізувалося питання про внесення змін до виборчого законодавства, що дозволило б припинення повноважень народного депутата у разі його виходу з фракції партії, за списком якої депутат був обраний до парламенту.

Враховуючи мінімальний запас голосів у пропрезидентської більшості, від самого початку надзвичайно складним виглядало завдання забезпечення фізичної присутності народних депутатів у залі під час голосування. Адже мажоритарники, які склали 3/4 більшості, як правило, набагато рідше відвідують засідання Верховної Ради, аніж депутати, обрані за партійними списками.

Нестійкий характер більшості підтвердився уже протягом першого пленарного тижня жовтня, коли призупинення п'ятьма народними депутатами свого членства у більшості до з'ясування обставин нападу на народного депутата Володимира Сівковича зробило новоутворену парламентську більшість недієздатною навіть формально. Загалом у день голосування 17 жовтня із 57 голосувань у парламенті лише 11 були результативними. З них, лише 2 рішення були прийняті без участі чотирьох фракцій, які не оголошували про своє приєднання до пропрезидентської більшості.

Єдиним реальним наслідком нової "оксамитової революції" у Верховній Раді стало поглиблення протистояння у парламенті. Наступний крок, здійснений від імені більшості, - формування коаліційного уряду. Однак і тут більшість потрапила у цілковиту залежність від Президента, передусім через законодавчу неврегульованість статусу парламентської більшості та коаліційного уряду. Положення про Парламентську більшість містило цілий ряд норм, не передбачених Конституцією та законами України. Зокрема, у п. 3 зазначається право суб'єктів утворення більшості "брати участь... у формуванні коаліційного Кабінету Міністрів України" та "висувати кандидатури на посаду прем'єр-міністра України з метою визначення єдиної кандидатури на цю посаду". Конституція України передбачає лише надання Верховною Радою згоди на призначення Прем'єр-міністром кандидатури, запропонованої Президентом. Тому реалізація вказаного права більшості на формування коаліційного уряду та визначення кандидатури на посаду Прем'єр-міністра, насправді, залежала виключно від волі Президента.

Варто також додати, що переговорний процес навколо внутрішньопарламентського перерозподілу керівних посад проходив надзвичайно напружено і став однією з ключових суперечностей у роботі новоствореної більшості. Голова Верховної Ради не увійшов, на відміну від своїх заступників, до більшості і досить стримано оцінив деякі ініціативи представників більшості, зокрема, щодо перерозподілу посад керівників комітетів.

Все це, а також жорстка позиція депутатських фракцій, які не увійшли до складу більшості ("Наша Україна", КПУ, БЮТ та СПУ), призвело до того, що створення парламентської більшості замість того, щоб прискорити законотворчий процес, фактично його заблокувало й призвело до чергової парламентської кризи. Фактично два тижні парламентської роботи, починаючи з 12 грудня, було втрачено. Всі зусилля більшості проголосувати власні кадрові рішення виявилися марними через фізичну відсутність у залі критично необхідної кількості її представників, а також готовність опозиції протестувати у непарламентській формі проти порушення регламенту під час голосування. Саме 12 грудня представникам опозиції вдалося заблокувати повторне голосування про призначення лідера фракції партій ППУ та "Трудова Україна" Сергія Тігіпка Головою Національного банку*. У відповідь 17 грудня фракції більшості поза межами зали засідань здійснили спробу проголосувати за пакет рішень іменними бюлетенями, до якого включили також пункт про позбавлення опозиційних фракцій посад керівників парламентських комітетів. Ситуацію вдалося розблокувати, насамперед, завдяки пом'якшенню позиції депутатів фракції Партії регіонів та "Європейський вибір", які орієнтуються на Прем'єр-міністра В.Януковича та Першого віце-прем'єр-міністра М.Азарова. В результаті компромісної постанови керівництво парламентськими комітетами не змінилося, а С.Тігіпко приступив до виконання обов'язків Голови НБУ.

Політичним же наслідком грудневої парламентської кризи було фактичне руйнування проголошеної парламентської більшості і повернення парламенту до ситуативних голосувань, без огляду на формат "більшість-меншість". Так, за постанову про прийняття Державного бюджету на 2003 рік разом з більшістю голосували представники фракцій меншості без КПУ, в той час як проти неї виступили депутати більшості з фракції СДПУ(о).

Схоже на те, що створення пропрезидентських структур у Верховній Раді було розраховане лише на одну сесію для вирішення окремих кадрових питань. Так було з фракцією "Єдина Україна" (обрання керівництва Верховною Радою) і може повторитися з "парламентською більшістю" дев'яти фракцій (формування від їхнього імені "коаліційного уряду"). У всякому разі лідер фракції СДПУ(о) Л.Кравчук наприкінці року проголосив про фактичний (не юридичний) розпад парламентської більшості.

Міжфракційні парламентські переходи

Основна зміна в складі фракцій протягом першої сесії Верховної Ради України четвертого скликання стосувалася розпаду фракції "Єдина Україна", яка на початок сесії 14 травня 2002 року налічувала 175 депутатів (на певний момент її чисельність сягнула 186 депутатів) і вважалася найбільшим політичним об'єднанням у Верховні Раді.

Проте 20 червня 2002 року у Верховній Раді України було оголошено про розпад парламентської фракції "Єдина Україна" та створення на її основі 8 нових депутатських фракцій і груп. Такий розвиток подій ще раз підтвердив той факт, що фракція "Єдина Україна" була створена штучно, за відсутності в її членів спільних ідеологічних орієнтирів, але за умов існування в них суперечливих бізнесових інтересів і особистих амбіцій.

З одного боку, головне завдання - обрання спікера було виконане, але з іншого - кількості депутатських мандатів для формування парламентської більшості, навіть спільно з СДПУ(о), явно не вистачало, що спричинило кризу в середині фракції "За єдину Україну!" й призвело до переформатування пропрезидентських сил у парламенті.

Склад фракцій та депутатських груп Верховної Ради

	Кінець і сесії (12 липня 2002 р.)	Кінець іі сесії (17 січня 2003 р.)
Фракція "Наша Україна"	110	102
Фракція комуністів	63	60
Фракція "Регіони України"	36	42
Фракція партій ППУ та "Трудова Україна"	38	41
Фракція Соціал-демократичної партії України (об'єднаної)	34	39
Група "Демократичні ініціативи"	17	22
Фракція Соціалістичної партії України	21	20
Група "Народовладдя"	17	20
Фракція Блоку Юлії Тимошенко	23	18
Група "Європейський вибір"	18	18
Фракція Народно-демократичної партії	17	16
Фракція Аграрної партії України	16	16
Група "Народний вибір"	15	15
Фракція "Єдина Україна"	11	-
Позафракційні	11	20
Разом	447	449

Основний потік міжфракційних переходів поза межами колишньої "Єдиної України" мав місце після виборів спікера, коли група депутатів, обраних від блоку "Наша Україна", та кілька депутатів від інших опозиційних фракцій проголосували за спікера від "Єдиної України" Володимира Литвина. Нагадаємо, що члени "Нашої України" виключили зі своєї фракції у Верховній Раді 7 депутатів, які всупереч позиції фракції взяли участь у голосуванні за даний пакет кандидатур на посади в керівництві парламенту.

Друга хвиля відтоку депутатів із опозиційних фракцій відбулася у листопаді 2002 року під час формування пропрезидентської парламентської більшості та після голосування по кандидатурі Прем'єр-міністра. Але вона виявилася набагато слабшою, ніж сподівалися ініціатори створення більшості, коли пропонували перерозподілити між собою владу у парламентських комітетах за рахунок посад, які належали опозиційним фракціям, і не призвела до кардинального перелому у парламентському протистоянні.

Адміністрація Президента України в нових політичних умовах

Одним з головних політичних наслідків обрання спікером нового парламенту колишнього глави адміністрації Президента Володимира Литвина стало фактичне узаконення ролі і значення президентської адміністрації, як найважливішого інституту в системі управління державою. У першу чергу, це пов'язано з тим, що у парламенті, внаслідок обрання спікера критично необхідною кількістю голосів, не відбулась кристалізація сильної законодавчої влади, оскільки не було встановлено достатнього домінування якоїсь з представлених у ньому політичних сил.

Об'єктивні причини, а саме: послаблення парламенту, як інституту, здатного приймати нагальні для країни рішення, та політична слабкість Уряду А. Кінаха, який не спирався на парламентську підтримку і за результатами виборів втратив політичну легітимність, призвели до того, що стратегічна ініціатива та центр політичної ваги закріпились за інститутом президентства.

Структура і повноваження адміністрації Президента України

Адміністрація Президента України не передбачена Конституцією як окремий суб'єкт влади, вона підпадає під дію ст. 106 п. 28 Конституції України про право Президента формувати консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті.

З моменту створення структура та повноваження адміністрації Президента України неодноразово змінювалися, відповідно до поглядів глави держави на її роль та місце у системі органів виконавчої влади. Окремо слід зазначити, що з кожним роком посилюється тенденція до створення паралельних структур у адміністрації Президента України до тих, які існують, наприклад при Кабінеті Міністрів України, міністерствах тощо. Окрім зрушень у структурі, функціях та моделі прийняття рішень, змінювались чисельність та розподіл владних повноважень. Так, на початку президентства Л. Кравчука апарат адміністрації налічував 19 підрозділів. Чисельність співробітників служби АПУ складала близько 80 осіб.

Указ Л. Кучми "Про заходи щодо удосконалення діяльності адміністрації Президента України" від 20 серпня 2002 року фактично закріпив зміни, що відбулися в структурі АП з 2000 року по червень 2002 року. Зокрема, до складу адміністрації Президента ввійшли 8 головних управлінь з 14 управліннями в їхньому складі, 9 окремих управлінь, Група радників, помічників, наукових консультантів та референтів Президента України, постійні представники Президента України, Секретаріат адміністрації Президента та Секретаріат Національної Ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування.

У червні 2002 року склад АПУ поповнився посадами - радника Президента України - директора Національного інституту стратегічних досліджень та Першого помічника глави держави. В липні відбулася реорганізація Головного управління з питань діяльності військових формувань та правоохоронних органів в Головне управління з питань судової реформи, діяльності військових формувань та правоохоронних органів, а Управління інформації та зв'язків з громадськістю в Головне управління інформаційної політики. Також створено Управління стратегічних ініціатив. Всі ці зміни було закріплено в новій структурі вищеназваним Указом Президента.

Серед нововведень - дві посади перших заступників глави адміністрації замість одної. Згідно з указом нинішній керівник адміністрації має вже шість заступників, при цьому п'ять з них одночасно очолюють Головні управління. Створено також окремий Відділ з питань підготовки доповідей та виступів Президента України. В складі адміністрації Президента відтепер передбачено посаду Уповноваженого Президента України з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України.

На сьогодні, згідно з штатним розкладом адміністрації Президента, в ній нараховується 619 штатних одиниць (без урахування кадрів, які працюють на громадських засадах). Це майже вдвічі більше, аніж кількість штатних одиниць ЦК Компартії УРСР у 1980-х роках.

Пріоритети нової адміністрації Президента України

Завдяки приходу на керівні посади діючих політиків - В. Медведчука, В. Хорошковського та інших, було посилено публічну складову політичного стилю адміністрації Президента. Головним завданням діяльності нового складу адміністрації Президента стало перетворення її на орган, здатний виробляти і забезпечувати ключові політичні рішення в країні. Леонід Кучма аргументував це таким чином: "Я хочу бачити адміністрацію Президента більш політичним центром, ніж вона була до цього, розробником стратегії в цілому, і щоб ця стратегія втілювалася в життя, а не залишалася на паперах". Чинний керівник АПУ Віктор Медведчук позиціонував себе на минулих парламентських виборах як "ефективного менеджера". Так само діяв і Валерій Хорошковський. і хоча для виборців це переважно не стало переконливим аргументом для голосування за їхні списки, елементи іміджу "ефективних управлінців" було перенесено через підконтрольні їм мас-медіа на сам інститут адміністрації Президента. Водночас, логіка дій нової адміністрації та характер їх висвітлення в ЗМі однозначно свідчать про те, що саме тут ухвалюються державні рішення, а Уряд і система виконавчої влади лише реалізують їх.

Спроби надати АПУ нового іміджу зовсім не означають втрати старих, набутих за попередніх керівників, звичок. Ефективність попередніх глав адміністрації оцінювалася Президентом, насамперед, за здатністю силового "протискання" необхідних йому рішень через парламент, а точніше, за спроможністю формувати засобами силових та фіскальних органів влади, підпорядкованих Президенту, гранично необхідного тиску на Верховну Раду, конкретних депутатів, на органи місцевого самоврядування, суддів, бізнесменів тощо. Показово, що після призначення В. Медведчука указом Президента від 12 червня 2002 року, опозиційні фракції парламенту неодноразово звинувачували адміністрацію Президента у тискові на депутатів з метою створення у Верховній Раді пропрезидентської більшості. Лише за період літніх парламентських канікул кілька десятків народних депутатів оприлюднили в той чи інший спосіб інформацію про податкові перевірки або навіть відкриття кримінальних справ з метою тиску на їхню позицію.

Зрозуміло також, що Віктор Медведчук, добре знаючи історію своїх попередників, всіляко позиціонує себе як управлінця, який стоїть за Президентом, а не політика, який направляє Президента. Адже саме призначення В. Медведчука на посаду керівника адміністрації Президента стало прийнятним для Президента лише після невдалих для СДПУ(о) результатів парламентських виборів та ще більш неефективної квазіпрезидентської кампанії Віктора Медведчука як Президента Східної України. За даних обставин СДПУ(о) не залишалось нічого іншого, як запропонувати Президенту реформу політичної системи або без прямих президентських виборів, або з інститутом президентства, що виконує формальний церемоніальний статус глави держави.

Для цього започатковано ініціативи за кількома напрямками.

Президент спільно з адміністрацією зініціювали загальнонаціональну політичну дискусію про необхідність конституційної реформи в країні. Зміст цієї ініціативи визначено загальним прагненням перетворити Україну із президентсько-парламентської на парламентсько-президентську. Однак, справжньою метою запропонованої Президентом дискусії, найімовірніше, є:

-   спроба зняти з Президента відповідальність за стан у країні після восьми років його правління;

-   намагання відволікти частину політичних сил, відданих еволюційному шляху модернізації в Україні, від участі в запланованих політичних протестах;

-   знайти форму не обрання, а фактично призначення наступного Президента України.

Спробою відволікти опозиційні сили можна вважати й ініціативу Президента про запровадження пропорційної системи парламентських виборів. Адже опозиція неодноразово вимагала запровадження саме такої виборчої системи, тоді як Леонід Кучма до останнього часу наголошував на згубності такого шляху. В цілому конституційна ініціатива Л. Кучми спробою напередодні акцій протесту 16 вересня перевести розмови про нинішній політичний режим в дискусію про оптимальний політичний режим у майбутньому виконала свою програму-мінімум.

Також серед нововведень адміністрації - намагання визначити нові принципи та характер інформаційної політики в країні. Результат парламентських виборів 2002 року засвідчив, що програти в інформаційній сфері України можна навіть за тотального контролю над медіапростором. Тож указом глави держави Управління інформації і зв'язків з громадськістю було реорганізоване у Головне управління інформаційної політики. Окремим розпорядженням керівника інформаційно-аналітичної служби СДПУ(о) Сергія Васильєва було призначено керівником цього Управління. За назвою та функціями даний орган не відповідає конституційному статусу адміністрації Президента.

Згідно з указом Президента України до складу Ради з питань інформаційної політики при Президентові введено трьох керівників адміністрації, а саме - Віктора Медведчука (заступник голови), Сергія Васильєва (секретар Ради) та Георгія Почепцова (керівник Управління стратегічних ініціатив АПУ). До складу цієї Ради не ввійшов жоден представник від Верховної Ради та громадськості. Подібний підхід реалізовано і в складі Наглядової ради Національної телекомпанії України. Абсолютна більшість її членів представлена Кабінетом Міністрів та АПУ. Системне упорядкування інформаційного простору, що його запропонувала нова АПУ, автоматично відбилося на змісті політичної інформації. Експерти схильні вважати, що у серпні 2002 року була відновлена певна форма політичної цензури в українських ЗМі. Характер цензурування інформаційних новин, представлений у так званих "темниках", свідчить про авторство АПУ (принаймні до цього схиляється більшість оглядачів).

Одним з провідних напрямків роботи адміністрації Президента залишилися кадрові "чистки" в регіональній виконавчій владі. Вочевидь, основним критерієм "ефективності" регіонального державного апарату в очах адміністрації Президента є лояльність і особиста відданість чиновників вищому начальству. Саме у цьому руслі слід трактувати кадрові зміни, що охопили Україну відразу після виборів і отримали нового імпульсу після призначення нового глави адміністрації Президента. Так з 363 кадрових указів Президента України, підписаних з 1 квітня по 1 вересня 2002 року, 135 стосувалися зміни голів обласних та районних держадміністрацій (186 указів стосуються змін в органах центральної влади,
28 - посольств та закордонних представництв держави, 14 - судових органів).

Взагалі ж, принцип політичної відповідальності державних чиновників, якими за статусом є голови регіональних держадміністрацій, є хибним з огляду на те, що самих губернаторів чи голів райдержадміністрацій в Україні не обирають, їх призначає особисто Президент. Виходить, що за політичні поразки Президента відповідають особи, які є фактично звичайним інструментом в руках самого глави держави та чиновників його адміністрації. До того ж, укази Президента про звільнення посадових осіб держави, як правило, підписуються без указання причинзвільнення з посади, або з формулюванням "згідно з поданою заявою".

Види кадрових	Квітень-серпень 1998 р.		Квітень-серпень 2002 р.
указів	Кількість	%	Кількість	%
Центральна виконавча влада	188	74	186	51
Регіональна виконавча влада	31	12	135	37
Судова влада	18	7	14	4
Посольства та закордонні представництва	17	7	28	8
Разом	254	100	363	100

Аналіз регіонального представництва звільнених глав місцевих адміністрацій дозволяє зробити висновок, що ці зміни у більшості випадків стосувалися тих районів, де СПУ, БЮТ та "Наша Україна" набрали несподівано великий для влади відсоток голосів, а також тих, де у мажоритарних округах перемогли представники опозиції. Таким чином, на місцевому рівні в Україні чиновників різного рівня замінюють на особисто відданих главі адміністрації. Так, за півроку після виборів було звільнено із займаних посад 94 голів районних адміністрацій (загалом в Україні 611 районів).

Ще однією особливістю діяльності нової АПУ є посилення активності у зовнішньополітичній діяльності. Щоправда, в цій діяльності помітне домінування російського вектора. За активної підтримки глави АПУ відбувається просування російських національних інтересів не лише у фінансово-економічній, а й інформаційній сферах. Першим подібним проектом є створення прецеденту підписання угоди регіональних компаній з телекомпанією ОРТ (в обхід Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення) на ретрансляцію їхніх інформаційно-аналітичних програм.

Віктор Медведчук фактично позиціонує себе як куратора з боку Леоніда Кучми україно-російських відносин. В. Медведчука було призначено головою оргкомітету з проведення Року України в Росії, а російські медіа продовжують протиставляти проросійського Віктора Медведчука проамериканському Віктору Ющенку. Більше того, багато російських політиків відверто пишуть про свій інтерес у наступній президентській кампанії, за результатами якої хотіли б бачити нинішнього главу АП майбутнім Президентом України. Усе це може призвести до того, що найвпливовіші політико-бізнесові угруповання Україні та Росії, які мають величезні медійні та економічні ресурси, чималі організаційні можливості, розпочнуть спільну діяльність з обрання наступного Президента України.