Головні тенденції української зовнішньої політики у 2002 році

Україна і США

22 січня 2002 року виповнилося 10 років з дня урочистого відкриття посольства США в Україні. Офіційні документи США з цього приводу засвідчили, що сучасна політика США щодо України спрямована на підтримку конструктивного діалогу з українською владою та надання нашій державі допомоги у зміцненні демократичних інститутів, створенні ринкової економіки, інтеграції в європейське співтовариство. Позитивно оцінена позиція України в підтримці антитерористичних дій США. Пріоритетні напрями розвитку відносин України з США, як із стратегічним партнером, були окреслені у виступі Президента України на зустрічі з керівниками дипломатичного корпусу, міжнародних організацій 4 лютого 2002 року.

Однак подальший перебіг подій в цілому можна характеризувати як кризу відносин стратегічного партнерства між обома державами. Як свідчення прагматичного ставлення США до формування взаємин з Україною може бути оцінена поява у січні 2002 року в деяких закордонних та вітчизняних ЗМІ статті колишнього та нинішнього послів США в Україні С. Пайфера і К. Паскуаля «Заявка України на вирішальне місце в історії», в якій було зроблено акцент на необхідності проведення в Україні чесних парламентських виборів, розслідування справи Г. Гонгадзе, створення незалежної судової влади та досягнення прозорості в операціях з енергоносіями, проведенні приватизації.

Подання на розгляд Сенату США проекту резолюції №205 про передвиборну ситуацію в Україні; візити до України заступника Держсекретаря США П. Добрянскі; делегації США на чолі з колишнім Держсекретарем США М. Олбрайт; помічника заступника Держсекретаря США С. Пайфера у лютому 2002 року продемонстрували посилення уваги Білого Дому до політичної складової відносин з Україною.

Не в останню чергу корегування політики офіційного Вашингтону щодо України було спричинено ходом та підведенням підсумків парламентських виборів 2002 року. У прийнятій Палатою представників Конгресу США 19 березня 2002 року резолюції №339 йшлося про необхідність «наполягати на тому, щоб Уряд України забезпечив демократичну, прозору і чесну виборчу кампанію». Американською стороною було чітко заявлено, що перспективи співпраці США з Україною, сприяння її європейській інтеграції напряму залежать від дотримання нашою державою принципів демократії, прав людини та верховенства закону. Слід зазначити, що політику США щодо України протягом передвиборної кампанії рядом українських пропрезидентських політиків і аналітиків було розцінено як «втручання у внутрішні справи суверенної держави».

У виступах і заявах офіційних представників США після 31 березня 2002 року проявилося двояке ставлення офіційного Вашингтону до результатів парламентських виборів в Україні: з одного боку – певне задоволення їхніми результатами, що «знаменують собою певний прогрес порівняно з виборами 1998 року», з іншого – жорсткі звинувачення на адресу української влади в проведенні виборів із серйозними порушеннями, у незаконному втручанні у виборчий процес, «огульному і відкритому зловживанні владою». Загальні оцінки офіційними представниками США результатів виборів в цілому збігаються з висновками спостерігачів Парламентської асамблеї ОБСЄ (викладені в «Заяві про попередні дані та висновки»). Парламентські вибори 2002 року в Україні, на їхню думку, були тісно пов’язані з наступними президентськими виборами. Ряд аналітиків провідних американських ЗМІ, надаючи значущості результатам виборів, відмічали особливу зацікавленість США у новому, прозахідно налаштованому українському парламенті.

Негативним чином вплинула на відносини між США і Україною поява в друкованих та електронних американських ЗМІ низки матеріалів про «касетний скандал», причетність української влади до продажу зброї Іракові, загибелі журналістів, корупції та інших зловживань. Активно обговорювалася можливість проведення в Україні дострокових президентських виборів. Водночас, після 31 березня спостерігалася обережність у підходах американських ЗМІ до висвітлення ситуації в Україні, пов’язаної з формуванням парламентської більшості та діями опозиційних до президентської влади політичних сил.

Серед позитивних економічних тенденцій розвитку українсько-американських відносин у 2002 році варто відмітити посилення інтересу США до транспортування енергоносіїв з Каспійського регіону до Європи українською територією; сiльськогосподарської галузi, малого та середнього бiзнесу, в цілому до поглиблення співробітництва на експертному рівні з метою визначення конкретних проектів і програм, реалізація яких була б вигідна обом сторонам. Позитивним сигналом для України можна було вважати ініціювання рядом конгресменів у 2002 році відміни дії щодо України поправки Джексона-Веніка.

Прагматичний інтерес політико-бізнесових кіл США до української економіки багато в чому обумовлював дії офіційного Вашингтону, спрямовані на мінімізацію впливу російського фактору на українську економіку. Помітною була зацікавленість бізнесових кіл США банківським сектором нашої держави. Було заявлено про підтримку процесу приватизації банків в Україні.

Негативним моментом економічної складової українсько-американських відносин стало введення США торгових санкцій проти України у відповідь на неліцензійне виробництво комп’ютерних програм, відео та музичних компакт-дисків. Наприкінці серпня США відклали на невизначений строк розгляд питання про надання Україні статусу країни з ринковою економікою, після того як ряд американських компаній заявили про «зарегульованість» українського ринку, втручання урядових структур в економіку, поширення корупції й відсутність верховенства права.

Усталеного характеру набула тенденція до поглиблення військово-політичного, військово-технічного співробітництва між Україною і США в загальному контексті надання США допомоги у реформуванні військової сфери України, що показали результати проведення засідання Комісії «Україна-НАТО» на рівні глав оборонних відомств країн-учасниць Альянсу 7 червня 2002 року.

Реакція офіційних представників США на рішення РНБО України від 23 травня 2002 року щодо нової стратегії розвитку відносин України з НАТО, кінцевою метою яких є вступ її до Північноатлантичного альянсу, була в цілому стриманою. У концентрованому вигляді позицію США щодо набуття Україною членства в НАТО висловила 30 травня заступник глави місії США в Україні М. Йованович: США позитивно сприйняли заяву України щодо вступу в НАТО, розглядаючи таке прагнення України як сигнал до активнішого проведення нею економічних і політичних реформ. Достатньо активну позицію в обгрунтуванні важливості вступу України до НАТО як для самої України, так і для Альянсу, зайняв З. Бжезинський. Разом з тим, виступи офіційних представників США (К. Пауелла, М. Йованович,
К. Паскуаля) з приводу вступу України до НАТО засвідчили, що позитивного результату Україна в цьому напрямі може досягти лише за умов розвитку демократії та ринкової економіки, дотримання прав людини, верховенства права, свободи слова та незалежності ЗМІ, вжиття дієвих заходів, спрямованих проти корупції. При цьому розвиток стратегічного партнерства між двома державами було поставлено офіційним Вашингтоном знову ж таки у пряму залежність від досягнення Україною конкретних результатів на шляху побудови демократичної, стабільної та ринково орієнтованої держави.

Загострення українсько-американських відносин у 2002 році, перш за все, було спричинено «кольчужним скандалом» (підозрою українського керівництва в нелегальному постачанні високотехнологічного обладнання Іраку) на тлі протистояння США з режимом Саддама Хусейна. Визнання ФБР аутентичності запису розмови у кабінеті Президента України між Л. Кучмою та В. Малєвим щодо можливості постачання «Кольчуг» до Іраку в обхід санкцій ООН, а також незадоволення співпрацею української влади з групою американсько-британських інспекторів 13-20 жовтня 2002 року призвели до справжньої кризи у міждержавних відносинах.

Разом зі свідченнями посилення в Україні політичної цензури, жорсткою критикою незадовільного стану функціонування українського інформаційного простору, це призвело до м’якої форми ізоляції українського керівництва на європейській та міжнародній арені. Це проявилося, зокрема, під час проведення Празького саміту НАТО у формі участі в ньому Леоніда Кучми.

Незважаючи на помітне погіршення у 2002 році українсько-американських відносин, США одночасно демонстрували готовність співпрацювати з Україною у сфері зміцнення міжнародної та європейської безпеки. 18 листопада у зверненні до народу України та американців українського походження з приводу голодомору, Дж. Буш підкреслив, що США будуть і надалі допомагати вільній та незалежній Україні. В іншому своєму зверненні з приводу голодомору від 23 листопада Дж. Буш відзначив, що США продовжуватимуть надавати Україні підтримку в створенні демократичних інститутів, становленні ринкової економіки та всебічному дотриманні прав людини. Багато українських аналітиків розцінили це звернення як знакове.

Аналіз динаміки українсько-американських відносин після Празького саміту НАТО дозволяє зробити висновок про те, що США наприкінці 2002 року у відносинах з Україною дотримувалися вичікувальної позиції. Водночас, можна стверджувати, що США надаватимуть усе більшого значення конкретним діям української влади, спрямованим на досягнення євроатлантичних стандартів, насамперед у політичній сфері. На думку експертів Інституту політики, слід очікувати посилення інтересу США до процесів інституційних змін в українському суспільстві, зокрема, до підтримки незалежних ЗМІ та громадських організацій.

Україна і Європейський Союз

Протягом 2002 року у відносинах Україна–ЄС простежувалася криза, як наслідок не лише загального погіршення міжнародних позицій України, а чинників, пов’язаних з внутрішніми процесами в Євросоюзі і внутрішньополітичними процесами в Україні та їх сприйняттям на Заході.

Розвиток ситуації в Європейському Союзі впродовж 2002 року визначався планами подальшого розширення ЄС, введенням до готівкового обігу євро та активізацією дискусії з приводу майбутнього устрою Європи у Конвенті, який розпочав свою роботу 28 лютого. Він характеризувався також підвищенням рівня активності євроструктур у сфері боротьби з тероризмом.

12-13 грудня на саміті у Копенгагені лідери 15 країн-членів ЄС досягли домовленості про прийом до Євросоюзу нових 10 країн. Офіційно завершилася фаза переговорів про вступ до ЄС Естонії, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини, Словенії, Чехії та Угорщини. Ці країни отримали офіційне запрошення вступити до Європейського Союзу.

Перша хвиля розширення ЄС запланована на 2004 рік. У 2007 році планується приєднання до ЄС держав «другої хвилі» – Болгарії та Румунії.

Щодо України – то тут поки що ведеться мова лише про загальне «зміцнення» відносин на базі довгострокового підходу, який базуватиметься на підтримці демократичних та економічних реформ в нашій державі, її стабільного розвитку. Ще раніше, на саміті ЄС у Мадриді, який відбувся у січні 2002 року на рівні міністрів закордонних справ, було заявлено про занепокоєння ЄС повільністю соціально-економічних реформ в Україні.

На розвиток відносин України та Європейського Союзу помітно вплинуло проведення парламентських виборів, адже вони були останніми перед розширенням ЄС. Відтак, спостерігався підвищений інтерес Євросоюзу до розкладу політичних сил у майбутньому українському парламенті. В оцінках ряду європейських структур, країн-членів ЄС результатів парламентських виборів в Україні спостерігалася помітна розчарованість ними внаслідок того, що не вповні реалізувалися очікування, пов’язані з прогнозованою перемогою виборчого блоку «Наша Україна». Тому результати парламентських виборів в Україні були в цілому оцінені на Заході як «обмежені». Особливе занепокоєння викликали в європейських країнах численні порушення виборчого законодавства. Організаційне забезпечення виборів було визнано «цілковито некомпетентним».

Після проведення парламентських виборів у ряді європейських ЗМІ набула поширення теза, що непередбачуваній Україні з її «адміністративним ресурсом і нерівним доступом до ЗМІ» в ЄС немає місця. Таку тенденцію підтверджує ініціатива Євросоюзу надати Україні (поряд з Білоруссю та Молдовою) статус особливого сусідства, що обговорювалася на зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів Європейського Союзу в Люксембурзі
15 квітня. На думку експертів Інституту політики, ініціатива ЄС щодо надання Україні статусу особливого сусідства є невигідною для нашої держави, бо закріплює її маргінальний статус. Однак спричинена вона, перш за все, пасивністю самої України у площині реальних, а не декларативних кроків на шляху власної євроінтеграції, що на контрасті з країнами «першої та другої хвилі» призвело до втрати часу, а можливо й цивілізаційного шансу. Після розширення ЄС його трансформація буде відбуватися швидше, ніж Україна спроможна пристосуватися до копенгагенських критеріїв членства (до розширення). Зі зміною конфігурації ЄС та зміцненням внутрішньої інтеграції змінюватимуться і критерії та пріоритети розширення (чи звуження) організації.

Розуміючи це, українська дипломатія позитивні зміни у відносинах між Україною і Євросоюзом пов’язувала, перш за все, з зовнішньополітичними кроками України у напрямі здобуття статусу асоційованого члена ЄС. Але відповідні висловлювання щодо необхідності надання Україні статусу асоційованого членства не знаходять жодної підтримки представників Євросоюзу, які, поки що, стурбовані лише ситуацією на майбутньому східному зовнішньому кордоні ЄС.

У відносинах України з ЄС кожні півроку відчуваються певні зміни, залежно від того, яка саме з країн-членів Євросоюзу, згідно з 6-місячною системою ротації, перебирає на себе функції головування. Якщо у першому півріччі 2002 року, під час головування Іспанії, увага з боку ЄС до України була мінімальною, то, починаючи з 1 липня, після початку головування Данії, у цих відносинах спостерігається пожвавлення.

У той час, коли країни-члени ЄС і країни-кандидати наполегливо і завзято будують «єдину Європу» (девіз, обраний Данією на час виконання обов’язків головуючої країни), за Україною, по суті, вже закріплено роль «нової країни-сусіда» ЄС. Саме з цим словосполученням останнім часом згадується Україна в офіційних документах Євросоюзу. Спеціальний статус сусідства передбачатиме лібералізацію торгівлі з ЄС, тісне співробітництво на кордонах у справах юстиції, внутрішніх справ, безпеки та оборони. Разом з тим представники ЄС продовжують наполягати на необхідності для України виконання Угоди про партнерство та співробітництво, що разом зі Спільною стратегією ЄС щодо України є основними документами, які регулюють відносини Україна–ЄС. Спроби винести на обговорення на саміті Україна–ЄС, що відбувся 4-5 липня у Копенгагені, не передбачене цими документами питання про набуття Україною статусу асоційованого членства, не мали успіху. Це питання можна вважати відкладеним на невизначений час. Не справдилися й сподівання на отримання статусу країни з ринковою економікою. Ця перспектива також може відкластися на декілька років. Обіцянки ж з боку ЄС допомогти Україні у вступі до СОТ не позбавлені підстав, оскільки продиктовані власними інтересами, зокрема, необхідністю мати можливість обмежити доступ дешевої сільськогосподарської продукції (насамперед пшениці) з України та Росії на європейські ринки. Загалом липневий саміт Україна–ЄС засвідчив, що представники ЄС не бачать будь-якої можливості для інтеграції України до ЄС навіть у віддаленому майбутньому, залишаючи для неї статус «країни-сусіда».

Після липневого саміту Україна–ЄС, оприлюднення 22 липня проекту Робочої програми з імплементації Спільної стратегії ЄС щодо України на друге півріччя 2002 року, є помітним посилення прагматизму в ставленні європейської спільноти до України. Згадана програма, яку оцінюють як надзвичайно конкретну, поряд з пунктом, присвяченим посиленню демократії і розвитку демократичних інституцій, містить у собі низку положень, пов’язаних з підтримкою інтеграції України до європейської та світової економік, регіональним транскордонним співробітництвом із сусідніми країнами, співробітництвом у галузі посилення стабільності та безпеки в Європі та світі, співпрацею у сфері охорони довкілля, ядерної безпеки, а також з поглибленням співпраці у сфері юстиції та внутрішніх справ.

Питання про євроінтеграційні перспективи України активно обговорювалося на вересневому Європейському економічному саміті у Зальцбурзі. Негативним у контексті перспектив розвитку відносин між Україною і ЄС слід вважати твердження Європейського комісара у справах розширення ЄС Г. Верхегена про те, що Україна не має жодних перспектив приєднання до ЄС у найближчі 10-20 років. Цей факт у деяких західних ЗМІ було сприйнято як остаточне перекреслювання перспектив євроінтеграції України. Загалом саміт у Зальцбурзі підтвердив, що в України у відносинах з ЄС не залишилося ресурсів для відстоювання активної позиції.

Наприкінці вересня на відносинах Україна–ЄС помітно позначився скандал, пов’язаний із звинуваченням України у продажі радарних установок до Іраку. У західних ЗМІ з’явилася ціла низка публікацій, у яких, зокрема, розглядалася реальна загроза для України стати країною-парією. Проте офіційні представники ЄС були у своїх висловах обережнішими. Так, 30 вересня в інтерв’ю Бі-Бі-Сі Х. Солана заявив, що відносини з Україною, незважаючи на висунуті звинувачення, продовжують залишатися для ЄС важливим стратегічним пріоритетом, а також підкреслив, що Україна є дуже важливою країною з погляду стабільності в Європі і що ЄС не може залишити Україну у закинутому відстійнику, для неї необхідно виробити особливий формат стосунків. У пропозиціях, що підготували до саміту міністрів закордонних справ ЄС (Брюссель, 30 вересня) Х. Солана та К. Петтен, йшлося про створення тісніших торговельних та політичних зв’язків ЄС з майбутніми сусідніми країнами, хоча текст документу цілком очевидно свідчить, що ці зв’язки жодним чином не досягатимуть рівня, передбаченого повним членством. У цьому контексті вперше з’явилася конкретна назва угоди про партнерство, яку планувалося підписати з Україною на саміті ЄС у Копенгагені у грудні 2002 року – Європейська угода про сусідство (European Neighborhood Agreement). Це свідчить про те, що формат майбутніх стосунків ЄС з Україною попередньо вже визначений. Нехтувати цим фактом означає для України знову гаяти час і втрачати реальні можливості. Адже формат «нового сусідства» має бути остаточно вироблений не пізніше квітня 2003 року (Афінський саміт).

Питання статусу сусідства з жовтня місяця проробляється у межах так званої «Ініціативи щодо нових сусідів» (New Neighbors Initiative), яка, в свою чергу, становить частину Спільної зовнішньої та оборонної політики (CFDP) ЄС. З цього випливає, що Україна, а також Молдова та Білорусь, попри запевнення щодо різниці між цими країнами, розглядаються, насамперед, як джерело загроз для розширеного ЄС, а згадана «Ініціатива…» має на меті зменшити ризик цих загроз. На сьогодні концепція «нового сусідства» має вигляд такої, що спрямована на створення своєрідної «перехідної зони» для уникнення надмірного розриву між розширеним ЄС та «іншим світом». Про серйозність намірів з боку ЄС закріпити за Україною статус «нового сусіда» свідчить текст проекту «Договору, що встановлює Конституцію Європи», оприлюднений у жовтні. У першій частині розділу IX («ЄС та його найближче оточення») проекту міститься спеціальна стаття, якою регулюватимуться «привілейовані відносини» між ЄС та сусідніми державами, щоправда з суттєвим застереженням – «у випадку рішення про створення таких відносин». У цьому контексті стає зрозумілою досить стримана реакція ЄС на «кольчужний скандал», зменшення закидів у бік України щодо недотримання демократичних прав та свобод, темпів проведення ринкових реформ тощо.

Україна і НАТО

9 липня 2002 року минуло п’ять років з часу підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та організацією Північноатлантичного договору. За цей час ряд положень Хартії втратили свою актуальність і вимагали змін. 8 липня указом Президента України було введено в дію рішення РНБОУ від 23 травня 2002 року «Про Стратегію України щодо Організації Північноатлантичного договору (НАТО)». Завдання Стратегії – окреслити політико-правові засади та кінцеву мету курсу України на євроатлантичну інтеграцію, бачення загальноєвропейської системи безпеки, національні інтереси стосовно НАТО, цілі та рамки подальшого розвитку співробітництва між Україною і НАТО. На зустрічі у Ризі, у липні 2002 року, прем’єр-міністрів «Вільнюської десятки» (Албанія, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Македонія, Румунія, Словаччина, Словенія, що є кандидатами на вступ до НАТО, а також Хорватія) президенти Латвії та Польщі заявили про необхідність серйозного розгляду питання про можливе членство України в НАТО, незалежно від часових рамок остаточного вирішення цього питання. Безумовно, що співробітництво з «Вільнюською десяткою» та «Вишеградською групою» може забезпечити додаткову і необхідну підтримку стабільнішому розвитку відносин України з НАТО. Водночас, Україні для цього потрібно реалізувати на практиці ті зобов’язання, що були задекларовані Україною і НАТО під час двосторонніх зустрічей у Києві 9-10 липня та Празі 22 листопада 2002 року. На прийняття РНБОУ зазначеного вище рішення помітний вплив мали рішучі кроки, що зробила Росія у формуванні своїх відносин з НАТО (створення за результатами проведення Римського саміту Росія–НАТО, що відбувся у травні 2002 року, Ради Росія–НАТО; перехід на новий формат відносин в рамках «двадцятки»). Подальша підтримка позаблокового статусу України була визнана безперспективною. Реакція на заяву України про намір почати процес вступу до НАТО в цілому була схвально сприйнята на Заході, у тому числі й країнами-членами НАТО. Досить відчутну підтримку євроатлантичного вибору України надавала Польща.

Нового стимулу розвитку відносин між Україною та НАТО надав візит делегації Північноатлантичної Ради НАТО на чолі з Генсекретарем Альянсу Дж.Робертсоном до України, а також проведення засідання комісії Україна–НАТО (КУН) 9-10 липня. Учасники засідання обговорили питання, пов’язані з умовами перебування Чорноморського флоту РФ на території України, станом делімітації українсько-російського міждержавного кордону тощо. Водночас, візит в Україну делегації ПАР НАТО не дав однозначної відповіді на питання, що досить широко обговорювалося в українських ЗМІ: «Чи буде Україна повноправним членом НАТО?» Під час засідання КУН було представлено Проміжну доповідь щодо нових механізмів і модальностей подальшого розвитку відносин партнерства між Україною і НАТО згідно з рішеннями, що були визначені за підсумками засідання КУН у Рейк’явіку 15 травня. У доповіді були окреслені головні напрями поглиблення політичного і практичного партнерства: розвиток політичного діалогу Україна–НАТО; практична співпраця у проведенні оборонної реформи; взаємодія в економічній сфері; співробітництво у сферах охорони державного кордону, озброєнь, планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру, науки. Водночас, на думку керівництва НАТО, існує «ряд моментів, що все ще перешкоджають поглибленню співробітництва». Зокрема, Україні необхідно вирішити «два найважливіших питання» для «забезпечення глибшого рівня» співробітництва між НАТО й Україною: чиновники на всіх рівнях цивільної та військової бюрократії в Україні повинні взяти на себе всю повноту відповідальності, продемонструвати реальну зацікавленість у здійсненні програм співробітництва і працювати на інтереси України; «непропорційно великі й погано організовані збройні сили, створені в часи «холодної» війни, є тягарем для економіки України, а отже і для інших сфер, що потребують реформування».

Сучасну позицію НАТО щодо України можна звести до певної формули: відносини партнерства між НАТО та Україною повинні й надалі розвиватися, у тому числі, на основі інтенсивніших консультацій та зміцнення співробітництва з питань політики, економіки та оборони; однак, з огляду на внутрішні проблеми України, на сьогодні Брюссель не готовий обговорювати можливість членства України в Альянсі.

Криза в українсько-американських відносинах вплинула на реалізацію євроатлантичної політики України – «кольчужний скандал» по суті поставив Україну поза правовим полем НАТО.

Великі надії Україна пов’язувала із засіданням спільної робочої групи Україна–НАТО з питань оборонної реформи, яка проходила в Ялті 28 жовтня. За підсумками засідання українська сторона висловлювалась досить оптимістично стосовно можливості узгодити з НАТО документ, який став би першим кроком на шляху до підписання плану дій зі вступу до НАТО. Як офіційний Вашингтон, так і НАТО досить чітко дали зрозуміти, що претензій до України, українського народу в них немає. Ще раніше, Президент України під час свого візиту до Македонії 22-23 жовтня заявив про незмінність курсу України на інтеграцію в європейські структури та НАТО. 23 жовтня у Верховній Раді України відбулися парламентські слухання «Про взаємовідносини та співробітництво України з НАТО», які показали наявність проєвроатлантичної більшості в українському парламенті.

Візиту української делегації на Празький саміт НАТО, що відбувся у листопаді, передували дипломатичні труднощі, що проявилися у сигналах лідерів країн НАТО щодо небажаності присутності на саміті українського Президента та рекомендації обмежитися рівнем міністра закордонних справ. У результаті ігнорування українським керівництвом дипломатичних натяків, організаторам саміту вперше довелося розсадити учасників за французькою абеткою (французька поряд з англійською є офіційними мовами Північноатлантичного Альянсу) для того, щоб Л. Кучма не опинився між президентом США та прем’єр-міністром Великої Британії.

Однак рішення, що були тут прийняті, безумовно сприятимуть подальшому зміцненню безпеки України і вплинуть на її євроатлантичну інтеграцію. НАТО змістило акцент співробітництва з двостороннього формату на вирішення кожною країною-партнером, у тому числі й Україною, своїх проблем у такому співробітництві самотужки і внутрішніми засобами. НАТО поставило перед усіма країнами (і Україною) низку завдань, після виконання яких може бути розглянуте питання повноправного членства в Альянсі. Було заявлено про необхідність створення «нового механізму Індивідуальних планів дій з питань партнерства, що будуть запропоновані бажаючим країнам-партнерам і будуть застосовуватися як інструмент поглиблення співробітництва та сприяння демократичним реформам». Такий план дій для України був ухвалений на засіданні КУН, яке відбулося в рамках Празького саміту. Щороку він повинен конкретизуватися щорічним детальним і предметним планом необхідних заходів і дій. Метою Плану є чітке визначення стратегічних цілей та пріоритетів України для досягнення повної інтеграції в євроатлантичні структури безпеки, а також для створення стратегічних рамок щодо існуючого та майбутнього співробітництва Україна–НАТО. План містить
5 розділів:

1. Політичні й економічні питання.

2. Питання безпеки, оборони та військові питання.

3. Захист і безпека інформації.

4. Правові питання.

5. Механізми імплементації.

У розділі «Політичні й економічні питання» сформульовані, зокрема, наступні цілі, на виконання яких Україна має зосередити свою увагу, – завершення адміністративної реформи; зміцнення громадянського контролю над Збройними Силами і сектором безпеки в цілому; боротьба з корупцією, відмиванням коштів; проведення необхідних заходів з метою виключення України із списків FATF. Крім того, Україна повинна підтримувати стабільний ріст щорічного ВВП, ввести мораторій на ініціювання законопроектів про додаткові пільги, розширити процес земельної реформи, створити необхідні умови для формування середнього класу, ліквідувати бідність, посилити свою енергетичну безпеку. Все це підтверджує тезу про довгостроковий характер реалізації євроатлантичного вибору України. На засіданні Комісії Україна-НАТО був прийнятий також робочий план на 2003 рік. Отже, перспективи євроатлантичної інтеграції України залежатимуть від самої України і головний тягар покладено на неї. Виконання Україною прийнятих на себе зобов’язань, окреслених в документах, ухвалених на Празькому саміті НАТО, слід розглядати як перший крок на шляху приєднання України до Membership Action Plan.

Україна і Росія

Українсько-російські відносини протягом 2002 року – Року Україні в Росії – характеризувала низка різнопланових тенденцій та подій. Про інтенсивність контактів на вищому рівні свідчить факт проведення понад десяти офіційних та робочих зустрічей президентів обох держав, чого не спостерігалося за усі роки державної незалежності України. Наявність посиленого інтересу Росії до України засвідчили такі події: парламентські слухання на тему: «Про російсько-українські відносини і роль Міжпарламентського об’єднання «За союз України, Білорусії і Росії» у реалізації концепції стратегічного партнерства» (пройшли 27 лютого в Державній Думі Росії); проведення 21 листопада за ініціативою комітету СНД Радою Федерації парламентських слухань «Росія – Україна: пошук спільних підходів до поглиблення економічної інтеграції»; офіційний візит 15-16 грудня до України делегації Держдуми РФ на чолі зі спікером Г.Селезньовим. Активністю вирізнялися також контакти між силовими відомствами обох держав з метою посилення спільної боротьби з міжнародним тероризмом, організованою злочинністю, незаконною міграцією.

Досить напруженою весь період була ситуація у сфері економічних міждержавних відносин. Об’єми українського товарного експорту в Росію у 2002 році зменшилися, порівняно з 2001 роком, на 15%. Збереження цієї негативної тенденції слід очікувати і у 2003 році, зокрема зменшення об’ємів експорту до Росії українського металу, продуктів харчування, продукції хімічної промисловості внаслідок конкуренції з боку російських товаровиробників. При цьому, впродовж 2001 року спостерігалася тенденція до збільшення об’ємів товарного експорту в Україну з Росії. Негативним чином на розвиток економічних міждержавних відносин вплинуло введення Росією економічних санкцій проти українських товаровиробників (прийняття російським урядом постанови від 4 липня «Про заходи для захисту економічних інтересів Російської Федерації при здійсненні зовнішньої торгівлі товарами»), відмова російської сторони від підписання Угоди про вільну торгівлю. Серед причин такої позиції варто вказати на бажання Росії захистити свою сталеву промисловість, що втратила ринок збуту в США.

Не було зафіксовано помітних позитивних зрушень у поверненні грошей українських вкладників, що після розпаду СРСР акумулювалися на рахунках Зовнішекономбанку Росії.

Протягом 2002 року спостерігався активний опосередкований тиск на Україну щодо її вступу в ЄврАзЄС на фоні активних заяв офіційного Києва щодо пріоритетності європейського вибору нашої держави, неможливості одночасно інтегруватися до ЄС і ЄврАзЄС.

Більшою, порівняно з іншими галузями, була взаємодія у військово-технічній сфері, пов’язана з реалізацією спільного проекту з будівництва військово-транспортного літака АН-70, інших військово-технічних проектів. Постійно у полі зору обох держав перебували питання газопостачання та газотранзиту. Підписано двосторонній договір про створення міжнародного консорціуму з управління і розвитку газотранспортних мереж України. Очікується, що роботи по введенню в дію газового консорціуму будуть завершені до 30 серпня 2003 року.

У зовнішньополітичній сфері Україна підтримала активні кроки Росії у боротьбі з тероризмом, підписання договору між Росією і США про скорочення стратегічних наступальних потенціалів, формування нового формату співробітництва Росії з НАТО у рамках «двадцятки». Подальшого розвитку набули консульські контакти між обома державами. Наприкінці квітня було відкрито Генконсульство України в Ростові-на-Дону. Різко негативною була реакція офіційної Москви щодо чергового обговорення питання про перебування російського Чорноморського флоту на території України як проблемного питання на шляху її європейської (євроатлантичної) інтеграції.

Серед помітних тенденцій у розвитку відносин між Україною і Росією у 2002 році варто відмітити посилення уваги обох сторін до проблем прикордонного співробітництва, трудової міграції та вдосконалення законодавства у цій галузі. При цьому російська сторона в цілому негативно поставилася до демаркації українсько-російського кордону і вважала, що обидві держави ще не готові до цього процесу, який, на їхню думку, нав’язується Заходом.

На гуманітарну складову двосторонніх відносин негативним чином вплинуло обговорення в Україні питання про надання статусу ветеранів учасникам національно-визвольних змагань у складі Української Повстанської Армії.

У рамках проведення Року Росії в Україні було збільшено набір українських громадян – абітурієнтів до російських вузів, досягнуто домовленостей щодо розробки спільної угоди про правові основи відкриття російських навчальних закладів в Україні й українських – в Росії, видання спільного журналу «Діалог». Створення робочої групи з підготовки єдиного підручника історії для середніх загальноосвітніх шкіл обох держав викликало неоднозначну реакцію в Україні.

В цілому ж, аналіз перебігу подій впродовж 2002 року свідчить, що наміри офіційної Москви обумовлені жорстким прагматизмом і спрямовані на посилення свого впливу в політичній, економічній та гуманітарній сферах нашої держави. Негативним слід вважати поширення в інформаційному просторі України присутності російських ЗМІ та подання ними тенденційної інформації, особливо під час виборчих кампаній. Загрозу виникнення та загострення етнополітичних конфліктів, зокрема на мовному грунті, становить штучне роздмухування певними політичними силами в Росії так званого «питання співвітчизників», «порушення прав російськомовного населення в Україні», в тому числі росіян, що мешкають в АР Крим. Відтак до певних тривожних міркувань спонукає створення навесні 2002 року в МЗС Росії спеціального підрозділу по роботі з співвітчизниками, який поставив за мету «зробити все необхідне, щоб наші співвітчизники (росіяни) мали рівні умови для проживання в тих країнах, де вони будують своє життя».

Україна і Центральна Європа

В українсько-польських відносинах протягом року не спостерігалося значних зрушень, скоріше їх розвиток відзначався стабільністю та пошуком прагматичніших засад. Як і завжди, Польща підтримувала євроінтеграційні прагнення України і, зокрема, вітала її рішення щодо початку процесу вступу до НАТО. Під час квітневої зустрічі президентів обох країн А. Квасневський однозначно висловився за підтримку вступу України в ЄС та НАТО.

4 лютого Україну вперше після свого призначення відвідав керівник нового польського уряду Лешек Міллер з метою визначити пріоритети співробітництва на середньострокову перспективу в контексті майбутнього вступу Польщі в ЄС. Питання подолання негативних наслідків введення візового режиму для України було одним з ключових у ході подальших зустрічей на високому рівні, зокрема під час відвідин Варшави керівником МЗС України А.Зленком у березні.

Важливою подією у відносинах обох держав стало засідання Українсько-польської змішаної комісії з питань торговельно-економічного співробітництва в Жешуві (Польща) в червні 2002 року, під час якого керівники урядів обох країн обговорювали перспективи України в євроінтеграційних процесах та перспективи співробітництва в окремих галузях економіки. В ході двосторонньої зустрічі в Жешуві президенти Польщі й України обговорили питання створення міжнародного консорціуму для експлуатації нафтопроводу Одеса-Броди, а також його продовження до Гданська.

Участь Польщі у реалізації цього нафтотранспортного проекту була також підтверджена польським прем’єром Л. Міллером під час зустрічі зі своїм українським колегою в Коломиї в липні 2002 року. Наголошувалось, що здійснення такого проекту значно зміцнить енергетичну безпеку обох країн. У серпні було розпочате спільне проектування нафтопроводу Броди-Плоцьк як першого етапу в спорудженні гілки до Гданська.

Розвиток українсько-угорських взаємин отримав новий імпульс із відвідинами України угорським президентом Ференцем Мадлом у червні 2002 року. Двосторонні відносини відзначаються відсутністю проблемних питань, конструктивністю і прагматизмом. Угорщина також підтримує прагнення України бути асоційованим членом ЄС.

Питання співробітництва в контексті євроінтеграційних процесів обговорювалося на зустрічі державних секретарів міністерств закордонних справ України та країн Вишеградської четвірки в Кошице (Словаччина) 8-9 липня 2002 року за участі представників Єврокоміссії. Таким чином можна говорити про новий формат співробітництва, сприятливий для євроінтеграції України, особливо в контексті наближення кордонів ЄС до нашої держави.

Досить високою активністю відзначалися відносини України з країнами Балтії, які значно далі просунулися на шляху вступу до НАТО та ЄС і в очікуванні цих подій ініціювали пошук нового рівня взаємин з Україною. Всі три балтійські країни однозначно заявили про підтримку євроінтеграційних прагнень України. Серед них найпослідовнішу позицію зайняла Литва, яка заявила про наміри рішуче лобіювати інтереси України в Європі. При зустрічі керівників урядів обох держав в лютому 2002 року було заявлено про бажання обох країн не погіршувати співробітництво і після вступу Литви до ЄС та максимально зберегти умови діючої угоди про вільну торгівлю, координуючи свої дії з вимогами Євросоюзу. Під час березневого візиту президента Литви В. Адамкуса в Україну було вирішено створити Раду президентів обох держав з питань двостороннього та регіонального співробітництва. Зацікавленість Литви у співробітництві з Україною була підтверджена і створенням у Вільнюсі науково-дослідного Інституту України в жовтні 2002 року.

У системі багатосторонніх відносин центральноєвропейських держав помітною подією став неофіційний саміт глав держав регіону в Словенії наприкінці травні 2002 року, присвячений питанням участі цих країн у процесах європейської інтеграції. Зокрема, Україна намагалася привернути увагу до необхідності визначення з боку ЄС чіткішої позиції щодо її статусу, відкидаючи, перш за все, ідею «особливого сусідства».

20 червня Україна підписала Будапештську Конвенцію щодо регулювання транспортних перевезень на внутрішніх водних шляхах Європи.

Україна і Південно-східна Європа

Традиційною сферою зовнішньополітичної активності України в Карпатсько-Дунайському регіоні протягом 2002 року залишався переговорний процес з Румунією щодо прикордонних питань, який так і не був завершений підписанням відповідних документів. Не приніс бажаних результатів січневий 11-й раунд переговорів. Не зміг зрушити з місця ситуацію і візит керівника українського Уряду до Бухаресту 30 січня, під час якого, зокрема, був підписаний договір про правову допомогу та правові відносини у цивільних справах. Головний пункт суперечок у прикордонних питаннях полягає у визначенні статусу о. Зміїний та позиції Румунії щодо спільного використання континентального шельфу і частини Дунаю, на що не погоджується українська сторона, доводячи свої суверенні права на ці території. Питання підписання договору про режим українсько-румунського кордону та делімітації континентального шельфу обговорювалися також на зустрічі керівників зовнішньополітичних відомств обох країн у Криму в серпні 2002 року. У вересні, під час зустрічі у Києві, президенти двох держав домовилися підписати угоду про режим державного кордону до 1 червня наступного року. Українсько-румунський кордон довжиною 608,6 км. має 13 пропускних пунктів і обидві країни зацікавлені в його стабільному функціонуванні, особливо у зв’язку із очікуваним вступом Румунії до НАТО та ЄС. Згідно з критеріями НАТО країна, що прагне вступу до Альянсу не повинна мати прикордонних суперечок із сусідами.

Рішення Празького саміту щодо вступу Румунії та Болгарії в НАТО досить серйозно впливатиме на загальну геополітичну ситуацію в регіоні Південно-східної Європи. Румунія демонструє готовність бути провідником західних інтересів у Чорноморському регіоні, а також декларує підтримку євроінтеграційних прагнень України. Болгарія також підтримує Україну на шляху євроінтеграції. Україну було названо перспективним партнером Болгарії у рамках Чорноморського економічного співробітництва та у створенні системи регіональної безпеки. Про аналогічну підтримку України висловився і президент Словенії Мілан Кучан під час зустрічі з українським президентом у липні 2002 року.

На Балканах активно здійснювалися економічна, військово-технічна та політична взаємодії між Україною та Македонією, яка в останні роки набула значення найважливішого нашого партнера в регіоні. Македонію цікавить, насамперед, розвиток військово-технічного співробітництва двох країн, зміст якого зазнає гострої критики з боку Заходу. В березні Україну відвідав міністр закордонних справ Македонії. В жовтні відбувся візит українського Президента в Македонію, під час якого керівники обох держав заявили про бажання спільно працювати в напрямі вступу до НАТО та ЄС.

Підписано торговельно-економічну угоду з Боснією та Герцеговиною; відповідний протокол стосовно напрямів співробітництва між Україною та Словенією. 28 травня у Загребі міністри оборони Хорватії та України підписали договір про технічне співробітництво (співробітництво з питань поставок зброї та надання технічної підтримки).

Зроблено перші кроки до налагодження співробітництва України з Албанією. У квітні відбулися офіційні візити керівника МЗС України до Албанії та Греції. Керівництво Грецької Республіки підтримало ідею вступу України до НАТО та ЄС, що важливо з огляду на головування Греції в ЄС у першому півріччі 2003 року. В червні Україну відвідав начальник Генерального штабу ЗС Греції з метою налагодження військового співробітництва, зокрема в частині надання допомоги українським Збройним Силам у переході до стандартів НАТО. В липні відбувся офіційний візит керівника грецького уряду К. Сімітіса в Україну, під час якого сторони намагалися визначити перспективи та напрями міждержавного співробітництва та налагодити взаємодію в рамках міжнародних регіональних організацій.

Україна та країни Кавказу і Центральної Азії

Серед Кавказьких країн найстабільніше розвивалися відносини України з її традиційним стратегічним партнером – Грузією. У рамках липневого візиту українського Прем’єра до Тбілісі відбулося засідання Спільної міжурядової комісії з питань економічного співробітництва. Україна заявила про готовність прийняти участь в модернізації грузинських нафтопроводів і підвищенні пропускної спроможності її морських портів. Разом з тим під час загострення грузинсько-російських взаємин у зв’язку з подіями в Панкіській ущелині в серпні-вересні 2002 року, Україна опинилася у делікатній ситуації випробування на міцність відносин з Грузією з огляду на свої взаємини з РФ. Україна виявила готовність прийняти участь у відновленні грузинських сил ППО, що в Росії було розцінено як недружній захід. Україна разом з іншими країнами постійно допомагає Грузії у розбудові її збройних сил, а її позиція є послідовною і прозорою. Україна також виступає посередником в грузино-абхазькому врегулюванні. У грудні відбувся робочий візит Президента України в Грузію для проведення політичних консультацій та підписання ряду двосторонніх документів.

Восени на кавказькому напрямі зовнішньої політики України визначився і відносно новий для неї елемент – вірменський. У жовтні під час візиту українського Президента до Вірменії було підписано ряд двосторонніх угод про співробітництво на міжурядовому та галузевому рівнях, серед яких – угода про взаємну охорону таємної інформації, про співробітництво в галузі енергетики, угода між оборонними відомствами про взаємодію в сфері міжнародної безпеки, оборонної політики та військового будівництва. В умовах, коли геополітичні орієнтації двох держав є досить різними, такий прорив у відносинах заслуговує на особливу увагу. Гальмуючим чинником стабілізації ситуації на Кавказі визнано, насамперед, вірмено-азербайджанський конфлікт, в якому Україна традиційно займає нейтральну позицію, водночас відстоюючи територіальну цілісність та непорушність кордонів Азербайджану, що, зрозуміло, не може влаштовувати Вірменію.

Азербайджан залишається одним із ключових стратегічних партнерів України, яка пов’язує з цією країною свої плани диверсифікації енергетичної залежності. У лютому 2002 року в ході засідання українсько-азербайджанської комісії з економічних питань Азербайджан запропонував українським компаніям взяти участь у будівництві азербайджанських нафто-, газопроводів і розробці родовищ. Україна не розглядає нафтопровід Баку-Джейхан як конкурентний українському проекту Одеса-Гданськ, а скоріше розцінює обидва маршрути як взаємодоповнюючі.

Українсько-турецькі відносини обидві сторони розцінюють як позитивні та стабільні. Під час переговорів керівників зовнішньополітичних відомств у Києві в червні 2002 року Туреччина заявила про підтримку вступу України в СОТ та про всебічне сприяння у будівництві нового рівня відносин України з НАТО.

У розвитку багатостороннього співробітництва країн регіону Україна завжди пов’язувала реалізацію власних інтересів з розвитком системи ГУУАМ. Але як і раніше наша країна не спромоглася досягти належного рівня зміцнення цієї організації, хоча певні кроки на цьому шляху і були здійснені. Невпевненість деяких країн-членів об’єднання ГУУАМ у його перспективності мала наслідком заяви про намір вийти з нього. У червні 2002 року Узбекистан заявив про припинення членства. Узбекистан і раніше висловлював свою позицію щодо ГУУАМ як системи з питань економічного співробітництва, хоча фактично наміри членів угруповання були пов’язані з проблемами безпеки Чорноморсько-Каспійського регіону та регіональними інтеграційними процесами в політичній площині в цій частині простору СНД. Сумніви у доцільності ГУУАМ висловлювало і керівництво Республіки Молдова.

Рік, що минув з Ялтинського саміту ГУУАМ, не позначився розвитком цієї перспективної міжнародної організації. Навпаки, спостерігалося згортання активності об’єднання, стагнація його інститутів. Без зрозумілих причин переносилися і скасовувалися зустрічі національних координаторів ГУУАМ, не відбувалося просування у переговорах про зону вільної торгівлі та про інші спільні проекти. Кризу у розвитку ГУУАМ пов’язують, насамперед, із пасивністю України, яку інші члени справедливо оцінюють як неформального лідера об’єднання. Потенціал ГУУАМ зосереджується у сфері економічної політики, де запровадження зони вільної торгівлі та інших інтеграційних інструментів могло б сприяти спільній адаптації країн-учасників до правил і стандартів ЄС. Іншим важливим аспектом є співробітництво у галузі безпеки у зв’язку з розширенням НАТО та офіційно заявленими прагненнями України та Грузії приєднатись до Альянсу.

Липнева зустріч міністрів закордонних справ країн-членів ГУУАМ у Баку та наступний саміт глав держав-членів (Узбекистан був представлений його послом в Україні) 19-20 липня у Ялті все ж підтвердили бажання країн угруповання розвивати існуючий потенціал співробітництва. Про високий рівень міжнародної зацікавленості в справах ГУУАМ свідчила участь у саміті у якості спостерігачів представників десяти інших країн та ряду міжнародних організацій. За результатами роботи саміту президенти країн ГУУАМ підписали декларацію про спільні дії щодо забезпечення стабільності і безпеки в регіоні, положення про Раду міністрів закордонних справ, рішення про статус спостерігача діяльності ГУУАМ і прикінцеве комюніке саміту. Міністри закордонних справ країн об’єднання підписали угоду про створення зони вільної торгівлі, тимчасове положення про інформаційний офіс ГУУАМ, міжурядову угоду про співробітництво в сфері боротьби з тероризмом, організованою злочинністю й іншими небезпечними видами злочинів. Крім того, міністри культури чотирьох країн підписали протокол про співробітництво в галузі культури в 2002-2005 роках, а голови торгово-промислових палат – угоду про створення ділової ради.

Активізація діяльності ГУУАМ не пройшла непоміченою в США, які підтримували розвиток цієї організації з початку її заснування. У грудні 2002 року під час зустрічі у Вашингтоні послів країн ГУУАМ із заступником держсекретаря США Е. Джоунз була прийнята рамкова програма ГУУАМ–США зі сприяння торгівлі та транспортуванню, забезпечення прикордонного і митного контролю, боротьби з тероризмом, організованою злочинністю та наркобізнесом.

Іншим важливим напрямом співробітництва країн Чорноморського регіону стало підписання 25 квітня 2002 року Документу шести причорноморських держав про заходи зміцнення довіри і безпеки у військово-морській галузі на Чорному морі, який має вступити в силу з
1 січня 2003 року. Серед основних напрямів взаємодії держав, визначених Документом, – співробітництво і контакти у військово-морській галузі, що серед іншого передбачає встановлення прямих каналів зв’язку між військово-морськими установами причорноморських держав, обмін інформацією з різноманітних питань функціонування ВМС, проведення освітніх заходів для військово-морських офіцерів, співробітництво у попередженні екологічних загроз, у боротьбі з тероризмом, включаючи надання допомоги в боротьбі з організованою злочинністю, незаконним обігом наркотиків, зброї, а також розвиток співробітництва у сфері пошуково-рятувальних та інших заходів.

У ході щорічної зустрічі командувачів флотів країн Чорноморського регіону в квітні 2002 року в рамках програми Blackseafor сторони обговорили погляди на проведення антитерористичних заходів на Чорному морі, розглянули можливості здійснення у регіоні гуманітарних і пошуково-рятувальних операцій, зокрема, участі в рятуванні підводних човнів та захисту навколишнього середовища.

Інша міжнародна регіональна система співробітництва – Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), також зробила нові кроки щодо власного розвитку. Так у березні в Києві відбулася зустріч міністрів внутрішніх справ країн-учасниць ОЧЕС, під час якої був підписаний додатковий протокол до Угоди про співробітництво в боротьбі зі злочинністю. В червні відбувся саміт ОЧЕС у Стамбулі, під час якого було підписано Декларацію Саміту десятиріччя, де глави держав підвели підсумки роботи за десять років і висловилися за продовження співробітництва у рамках ОЧЕС. Особливий акцент було зроблено на такому новому для ОЧЕС аспекті діяльності як підвищення внеску ОЧЕС у підсилення безпеки і стабільності в регіоні.

На центральноазіатському напрямі найпомітнішою подією стали відвідини Президентом України Туркменистану у квітні 2002 року, під час якого обговорювалося питання реалізації проектів постачання газу через Каспій та Кавказ. Україну було також запрошено до участі в будівництві газопроводу Туркменистан-Афганістан-Пакистан. Тобто українські компанії разом з туркменськими нафтогазовими концернами мають можливість працювати на шельфі Каспійського моря. Президенти обох держав підписали у м. Туркменбаши угоду про подальший розвиток міждержавних відносин, яка підкріплює укладений у 2001 році договір про економічне співробітництво, відповідно до якого протягом 5 років до України буде поставлено 250 млрд. кубометрів природного газу. При цьому на двосторонніх взаєминах позначається несвоєчасна оплата Україною газових боргів, низькі темпи робіт, здійснюваних українськими фахівцями на деяких інвестиційних об’єктах в Туркменистані. Слід зазначити, що туркменський газ обходиться Україні значно дешевше російського і питання полягає лише в пошуках оптимальних маршрутів газопостачання, оскільки російські компанії вимагають занадто високу оплату за транзит.

Інший регіональний партнер України в Центральній Азії Узбекистан, попри його коливання із членством в ГУУАМ та зменшення обсягів торгівлі з Україною, також виявив зацікавленість в активізації двосторонніх відносин. У грудні відбувся робочий візит українського Президента до Ташкенту, під час якого були досягнуті домовленості щодо транспортування узбецьких товарів через українські морські порти та участі України в реалізації узбецьких нафтогазових проектів.

Україна та інші регіони світу

Протягом 2002 року Україна виявила підвищену активність у регіоні Близького Сходу. У квітні Україна виграла тендер на розробку, виготовлення і запуск супутника для Єгипту, склавши конкуренцію західним країнам та Росії. В Єгипті Україною будуть побудовані станції прийому сигналів і управління супутником. У вересні група українських бізнесменів відправилася до Єгипту з метою проведення переговорів про поставки української пшениці в цю країну.

20-24 квітня відбувся офіційний візит Президента України до Сирії, Лівану та Йорданії, під час якого було підписано низку угод з питань економічного і наукового співробітництва в різних галузях. Візит завершився обнародуванням програми врегулювання конфлікту на Близькому Сході, яка передбачає введення миротворців ООН (включаючи українських військових) на західний берег ріки Йордан і в сектор Газа, і, відповідно, виведення ізраїльських військ з палестинських територій. Крім того, Україна пропонує конфліктуючим сторонам почати мирні переговори про створення палестинської держави, згідно з низкою резолюцій ООН, які утверджують принцип «земля в обмін на мир».

У січні 2002 року в Києві відбулося офіційне відкриття посольства Іраку в Україні. Україна виступає за пом’якшення санкцій проти Іраку, які довели свою неефективність. Іракський ринок є перспективним для українських товарів, а українські фахівці можуть брати участь у будівництві та модернізації промислових об’єктів. Товарообіг України з Іраком торік склав близько 140 млн. дол. США (позаминулого року він становив 13-14 млн. дол. США). Втім, Ірак ставить неодмінною умовою розвитку двосторонніх торговельно-економічних відносин надання йому політичної підтримки, зокрема в питанні зняття міжнародних санкцій з Іраку. Україна зацікавлена у співпраці з Іраком в рамках програми ООН «Нафта в обмін на продовольство», чому повинна сприяти робота міжурядової українсько-іракської комісії з торгової, економічної, наукової та технічної співпраць. Україна закликає розв’язати конфлікт між Іраком та США у суто дипломатичний спосіб.

У січні 2002 року під час офіційного візиту в Кувейт міністра закордонних справ України було підписано угоду про взаємний захист інвестицій. У ході візиту сторони обговорили питання Близькосхідного мирного врегулювання, боротьби з міжнародним тероризмом, ситуацію в Афганістані та відзначили наявність політичного порозуміння із зазначених питань між Києвом і Кувейтом. Кувейт надає особливої уваги розвитку двосторонніх взаємин з Україною і підтримує активізацію ролі Києва на Близькому Сході.

У травні 2002 року в ході третього засідання Міжурядової українсько-іранської комісії з економічного й торгового співробітництва у Тегерані була досягнута домовленість щодо створення спільного підприємства з випуску газових турбін для електростанцій. При цьому іранська сторона пообіцяла створити сприятливі умови для забезпечення стабільного для України ринку.

У відносинах з країнами Середнього Сходу переважали питання військово-технічного співробітництва. Так Україна виявила готовність прийняти участь в оснащенні Національної армії Афганістану сучасним озброєнням і боєприпасами. У червні 2002 року Україна підписала угоду на поставку Пакистану моторно-трансмісійних відділень для нового національного танка «Аль-Халід», розробленого в рамках міжнародного проекту за участю Китаю, України та Пакистану на суму близько 100 млн. дол. США.

Разом з тим, у жовтні 2002 року Україна спромоглася налагодити військово-технічне та економічне співробітництво з контрагентом Пакистану в регіоні – Індією. Під час візиту українського Президента в Індію було домовлено про збільшення обсягів військово-технічної співпраці вдвічі – до 40 млн. дол. США на рік. Індія, зокрема, зацікавлена в участі українських фахівців у модернізації індійської ППО, а також у можливості придбання українських радарів систем ППО.

У липні відбувся офіційний візит президента Монголії в Україну, за результатами якого підписано низку двосторонніх документів, протокол обміну грамотами про ратифікацію Договору між Україною і Монголією про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах, а також Угоду між торгово-промисловими палатами України та Монголії.

Досить успішно розвивалися українсько-китайські взаємини. В січні 2002 року під час візиту керівника українського МЗС в Китай сторони обмінялися думками щодо ситуації в азійському регіоні та в світі в цілому в контексті нової геополітичної ситуації. Особлива увага була приділена взаємодії двох держав у реалізації проектів освоєння західних регіонів Китаю, просуванню спільних домовленостей у науково-технічній сфері, а також у галузі дослідження і використання космосу в мирних цілях. У Шанхаї було відкрите Генеральне консульство України. Китай є стратегічним партнером України і зацікавлений у розвитку відносин з нашою державою практично в усіх напрямах, зокрема у військово-технічному співробітництві та в сфері високих технологій подвійного призначення. В лютому під час двосторонніх політичних консультацій в Києві китайська сторона висловила підтримку намірів України щодо вступу до Світової організації торгівлі. В листопаді під час візиту Президента України в Китай підписано низку двосторонніх документів.

Відносини України з іншими державами світу не позначалися особливою активністю. Можна лише згадати візит президента Бразилії Ф.Е. Кордозу в Україну в січні 2002 року, перший в історії двосторонніх відносин, в ході якого було підписано ряд документів про співробітництво, зокрема в космічній галузі та у сфері видобутку нафти і газу. Інша подія, яку можна відзначити, – участь українського Президента у Всесвітньому саміті з питань сталого розвитку в Йоганесбурзі (ПАР) на початку вересня 2002 року, під час якого відбувся ряд двосторонніх зустрічей з лідерами інших держав.

Загальна оцінка української зовнішньої політики у 2002 році

Сутність зовнішньополітичних ініціатив України у 2002 році, передусім, характеризувала низка практичних послідовних кроків на шляху інтеграції нашої держави в європейські та євроатлантичні структури. Примітно, що питання, пов’язані зі створенням передумов для набуття Україною повноправного членства в ЄС, поглибленням відносин України з НАТО, визначенням європейського та євроатлантичного векторів зовнішньої політики як найважливіших пріоритетів цієї політики, знайшли своє відображення у Посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки». Результати проведення 23 жовтня парламентських слухань «Про взаємовідносини та співробітництво України з НАТО» засвідчили наявність у Верховній Раді України проєвроатлантичної більшості. У 2002 році Україна досить чітко дала зрозуміти світовому співтовариству, що має серйозні наміри стосовно інтеграції до НАТО. Знаковим у цьому плані було рішення РНБОУ від 23 травня 2002 року «Про стратегію України щодо Організації Північноатлантичного договору (НАТО)». Подальшому просуванню України на шляху євроатлантичної інтеграції позитивно сприятимуть результати проведення Празького саміту НАТО у листопаді 2002 року, прийняття на засіданні Комітету Україна–НАТО Плану дій для України та Цільового плану на 2003 рік.