“НОВІТНІ ВИБОРЧІ ТЕХНОЛОГІЇ ТА ВИБОРЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО”

м. Київ, 4 березня 2003 р.

ВІДКРИТТЯ КРУГЛОГО СТОЛУ ТА ПРИВІТАННЯ

Микола ТОМЕНКО

директор Інституту політики, народний депутат України,
голова Комітету з питань свободи слова і інформації

Вибори і закон про вибори – це те, що треба виконувати, а не тлумачити або обходити законодавчі норми. Тому сьогодні Інститут політики за підтримки проекту “Вибори та політичні процеси” пропонує обговорити ті новели в виборчому процесі, які мали місце, перш за все, у довиборчих кампаніях. Поки ми ще не дійшли до президентської та парламентської виборчих кампаній, можна спокійно подумати – наскільки реально зробити виборче законодавство таким, яке б унеможливлювало зловживання виборчими технологіями для маніпулювання, зомбування чи викривлення думки громадян під час їхнього волевиявлення.

Апріорі, “новітні” виборчі технології в запропонованій темі “круглого столу” виглядають як виключно негативна річ. Насправді, вони можуть бути як негативними, так і позитивними, але ключовим тут є те, щоб технології діяли в такий спосіб, аби не порушувати закону, а також не заважати, а допомагати громадянам отримати повну інформацію про те, як їм зробити вибір.

Структурно програма “круглого столу” спочатку передбачає обговорення питання – наскільки особливості довиборчих кампаній співвідносились з чинним законодавством. А після перерви ми проговоримо, що можна зробити в практичному сенсі щонайменше в двох законах про вибори парламенту та президента, які зараз обговорюються у Верховній Раді, аби не допустити узаконення тих чи інших зловживань. Чи є зловживання “новітніми” виборчими технологіями проблемою виключно законодавчого регулювання, чи, можливо, його розв’язання лежить на рівні практики застосування, а не законодавчих змін – ми поговоримо в другий частині.

Олександр ПІСКУН

представник місії Агентства США з міжнародного розвитку

Проект “Вибори та політичні процеси”, який тут і далі буде представляти Девід Купфершмідт, це один з проектів Агентства США з міжнародного розвитку саме у цьому колі виборчих питань. Цим проектом зроблено вже немало корисного, зокрема у співпраці з Центральною виборчою комісією. Ми маємо підписаний меморандум про співробітництво з Центральною виборчою комісією і наша місія, в даному випадку, – допомагати тому, щоб вибори в Україні були демократичними, відкритими, чистими, чесними і загалом сприяли розвитку демократії в нашій країні.

Останні вибори, особливо повторні вибори, які відбулися в Черкасах, в Дніпропетровську, в Криму, а також ряд місцевих виборів, показали, що сьогодні застосовуються так звані “новітні” технології, які ще не знайшли свого відображення у законі та тих регулюючих документах, які видані відповідно до існуючого виборчого законодавства. Це в свою чергу створює певні прогалини, які дають можливість маніпулювати виборами. Це турбує нас і саме тому, одна з цілей цього “круглого столу” – розглянути такі прогалини в законодавстві і спробувати знайти відповідні ліки, що протидіятимуть цьому. В той же час, ті ж повторні вибори, наприклад у Мелітополі, де я був присутній із колегами з проекту “Вибори та політичні процеси”, показали, що значно зріс професійний рівень як представників виборчих комісій, так і структур судової влади. Вперше в Мелітополі, в день виборів, було розглянуто та прийнято рішення приблизно по 240 випадкам. Це безпрецедентний факт, так як подібна кількість оскаржених через суд порушень на попередніх виборах була по всій Україні. Таким чином, зросла правова свідомість як учасників виборчого процесу, так і судової гілки влади. Безумовно, це позитивні елементи, які ми побачили і хотіли б зафіксувати та продовжити їх.

В той же час, я б хотів відмітити такий момент, як слабка діяльність на цих повторних виборах політичних партій, на мій погляд, головних учасників виборчого процесу. Основні політичні партії чи їх представники, а в Мелітополі спочатку було 39, а згодом 32 кандидати, показали слабкість дії саме партійних структур. Це ще одна проблема, яка може стати предметом розгляду на цьому “круглому столі”, а можливо і низці наступних заходів.

Стосовно ролі відповідних державних структур. Насамперед, про роль Центральної виборчої комісії, роботу якої саме в Мелітополі, на жаль, було слабко помітно. У той час, коли окружна виборча комісія відпрацювала на “відмінно”, ЦВК, на мою думку, просто самоусунулась у ході цих виборів.

Хотілося б, щоб основні елементи суспільства, учасники виборчого процесу: політичні партії, державні структури, які зобов’язані брати в цьому участь, знайшли порозуміння і за той невеликий проміжок часу, який залишився до наступних виборів, як президентських, так і парламентських, змогли знайти вирішення тих існуючих проблем в виборчому законодавстві і в його імплементації. Агентство США з міжнародного розвитку буде сприяти цьому.

Девід КУПФЕРШМІДТ

керівник проекту “Вибори та політичні процеси”

Спочатку я б хотів Вам всім подякувати за те, що Ви сьогодні прийшли. Ні для кого не є таємницею те, що вибори не виграються в день голосування, а питання про перемогу вирішуються заздалегідь, до дня голосування. Виборча кампанія – це система обміну інформації. Сьогодні ми будемо обговорювати, за яких саме умов відбувається цей процес обміну інформацією між учасниками виборів та як його можна покращити, зробивши все, аби вибори відбувались на правовій основі. Також я б хотів підкреслити, що проект “Вибори та політичні процеси” політично незаангажований і ми працюємо зі всіма політичними партіями.

Окремо я хочу подякувати Миколі Томенку, за організацію цього семінару разом з Олександром Воробйовим, а також Олександру Піскуну за його підтримку і Василю Співаку за нашу плідну співпрацю. Ще раз дякую всім, що ви прийшли.

Частина І

НОВІТНІ ВИБОРЧІ ТЕХНОЛОГІЇ ДОВИБОРІВ 2002 р.

ТА ЧИННЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Микола ТОМЕНКО

директор Інституту політики, народний депутат України

“Особливості “новітніх” виборчих технологій та їх застосування в Україні”

По-перше, я хочу зазначити, що в формулюваннях ключових проблем сьогоднішнього “круглого столу”, можливо, допущена певна методологічна помилка, так як вони нібито аксіоматично виводять, що особливості та специфіка довиборчих кампаній можуть бути поширені на наше думання про наступні президентські та парламентські вибори. Вважаю, що це хибна точка зору, оскільки довибори та повторні вибори суттєво різняться від чергових виборів парламенту або президента і з точки зору мотивації, і з точки зору поведінки учасників виборчої кампанії, а також з точки зору суспільного думання про цінність виборів як таких.

Довибори в мажоритарному окрузі є небезпечними в тому сенсі, що вони фактично відбуваються в окремому локальному середовищі, що дозволяє діяти в різних системах координат: перенацілювання уваги виборців на псевдоціль чи псевдопроблему, зомбування електорату чи застосування інших форм виборчих технологій, які прийнято називати “брудними”. Оскільки в цей час не ведеться загальнонаціональна виборча кампанія, то не існує ідеологічних суперечностей, протиставлення політичних форматів та стратегій, які притаманні традиційним виборам. Тому мій висновок є оптимістичним. Спостерігаючи масштаби правопорушень і застосування “брудних” технологій під час довиборчих кампаній, ми мусимо мати на увазі, що така небезпека не може автоматично дорівнювати тій, яка складеться під час президентських виборів чи планової парламентської кампанії 2006 р.

По-друге, мені хотілося б сказати про те, що стосується безпосереднього аналізу тих тенденцій, що відбувалися під час довиборчих кампаній. На мою думку, було 5 визначальних ознак чи характеристик, які зробили “іншими” виборчі кампанії в цих округах, що дало підстави засумніватися у їх демократичності та коректності.

Першою ознакою, як вже зазначено вище, була локалізація виборчої кампанії. Всі команди, які працювали там і націлювались на успіх, визнали необхідним максимально локалізувати кампанію і не робити її загальнонаціональною. Тобто, давати мінімум інформації в загальнонаціональних медіа та регіональних засобах масової інформації для того, щоб зробити закритий виборчій процес у межах округу, аби він був менш вразливим з точки зору небажаних впливів ззовні.

Другою ознакою, став такий загальний підхід, який я визначаю як перенацілювання. Ідея перенацілювання полягає в тому, щоб стратегія виборчої кампанії кандидата будувалась по принципу, який дозволяв би в короткий термін спробувати перенацілити певний округ, як окрему територіальну громаду, або на якусь штучно створену проблему, або на якийсь ключовий акцент соціально-економічних проблем території. У ході перенацілювання значення визначеної проблеми максимально всіляко збільшувалось та підкреслювалось, а їй протиставлявся кандидат, який у змозі вирішити її. Решта ж проблем подається як другорядні.

Третьою характеристикою, була фантастична департизація виборчої кампанії командами переможців. Якщо переглянути всю агітаційну виборчу продукцію періоду довиборів, то в ній фактично неможливо знайти ані партійності, ані партійно-політичної ідентифікації кандидатів. Наприклад, на Черкащині досі мало хто знає, що Нестор Шуфрич – член політбюро СДПУ(о) і один із лідерів цієї партії. Виборці навіть не знають, що він взагалі є членом СДПУ(о), бо це не було предметом обговорення, а партійність ніде не згадувалось. Однак всі знали, що це важлива людина, яка бере участь у виборах, очолює кампанію, що займається виробництвом м’яса, і яка вирощує та вигодовує десятки тисяч свиней. Останнє і є особливо важливим для Черкащини, оскільки область працює сьогодні, насамперед, у галузі сільського господарства. Тому місцеві люди були свідомі того, що перемога такого кандидата, можливо, дала б змогу підняти сільське господарство регіону. Виборці сприймають це нормально, цілком позитивно. В той же час політично-партійна складова виводиться за межі виборчої дискусії.

Четверта визначальна ознака довиборів виявилася в тому, що вперше в Україні була системно виведена ідея про те, що вибори являють собою не змагання стратегій, ідеологій, програм, а є конкурсом послуг. Як з’ясувалося згодом, після того як спрацювали технології локалізації та перенацілювання, виборчий округ постав як ринок послуг. І ця ідея, як це не дивно, була сприйнята виборцями цієї локальної території. Тобто, ключовим результатом застосованих новітніх технологій стало питання виборця: “А що ви зробили для мене особисто і що можете зробити для мене ще, тут і зараз?”.

П’ятою специфічною ознакою стала трансформація виду послуг, які надаються виборцям, переведення її з товарної – у грошову форму. Саме гроші є однією з визначальних особливостей цих довиборів. Якщо до цього часу ми жили в системі такого собі політичного феодалізму з його натуральним обміном продуктами, то зараз мова вже йде про політичний капіталізм. Раніше в час виборів громадянам у якості агітаційних матеріалів приносили масло чи гречку, що не всім підходило, а сьогодні людям дають гроші, з тим, аби вони купили саме те, що вважають потрібним для себе. Таким чином, довиборчі кампанії перетворились на конкурс грошових послуг кандидатів.

Найважливішим же є те, що застосовані новітні виборчі технології дуже серйозно врахували етнопсихологічні особливості українського виборця, коли відбулась своєрідна суспільна легітимація такого ринку послуг і взаємної відповідальності двох сторін. Різноманітні форми угод, які письмово скріплювались сторонами, є вкрай важливими для етнопсихологічного думання українців, які, особливо люди старшого віку, є надзвичайно відповідальними людьми. Особливо вони є відповідальними в частині певних письмових зобов’язань та домовленостей, які треба виконувати. Взагалі ви знаєте, що Україна в конституційному праві або взагалі в правових речах – країна, яка виховувалась на договірному праві. Проаналізуйте період Київської Русі або козацькі часи, це все існувало на договірній основі. Тому українського громадянина, що йде на певні домовленості і формалізує їх письмово, не цікавить чи буде цей документ легалізований законом, він діє відповідально до того, що сам підписав. Він погодився працювати в цій системі, тому він приречений голосувати за обумовленого кандидата. Підкреслю, що зазначений момент, виявлення мотивації поведінки виборців, є дуже серйозним і складним.

Отже, всі наведені вище особливості новітніх технологій у чистому вигляді характерні, насамперед, для довиборчих кампаній, а не для традиційних виборів. Однак вони так само небезпечні, оскільки в тій чи інший формі вони можуть використовуватись під час наступних президентських виборів. Тим більше, що мої колеги, які постійно вивчають технології виборів, зробили досить прості висновки. Вони обрахували собівартість таких виборів в округах і, отримавши достатньо реалістичні цифри, припускають, що якщо насправді не заважати такому процесу, поява різноманітних форм або схем застосування описаних вище технологій під час наступних виборів Президента теоретично є абсолютно можливою. Звісно мова йде про перспективу, однак на сьогодні є небезпека того, що президентська виборча кампанія також перетвориться на ринок послуг і той, хто надасть кращі послуги, той і переможе.

Крім того, я б зауважив ще одну загрозу – сприйняття суспільством виборів, як змагання хто кого може краще обманути. У цьому є велика суспільна небезпека, коли ми постійно заглиблюємося у таку систему координат, де пошук кращих обманщиків чи кращих маніпуляторів є повністю суспільно сприйнятним. Таким чином ми робимо модними кращі маніпуляції чи кращий обман.

Про що говорять останні довибори в контексті наступної президентської кампанії? В моєму розумінні, почерговість, ієрархія слів і понять традиційної схеми проведення передвиборчої кампанії мусить бути такою:

1)     стратегія;

2)     програма;

3)     команда;

4)     кандидат;

5)      технологія.

Тепер у нас це виглядає інакшим чином. Поки ми ще залишаємося на рівні, коли кандидат ще – №1, а технологія – №2. Однак останнім часом, особливо після довиборчих кампаній, ми вже починаємо говорити, що технологія для нас стає №1, кандидат – №2, а стратегія, команда і програма взагалі нікому не потрібні.

Тому я знову повертаюсь до констатації фантастичної небезпеки того, що громадськість і ми, як експерти, аналітики, ще недостатньо приділяємо уваги ціннісним дискусіям, програмам, стратегіям, певним командним характеристикам. Принципи команди є надзвичайно важливими, оскільки мова йде не просто про конкретну особу, а про людину, яка буде працювати у фракції чи з урядом.

Ми поки що не говоримо про цілу низку важливих речей. Наприклад, про податкові декларації, адже виборці мають право знати, чим і скільки заробляє політик. Однак чомусь ніхто не говорить про те, що, наприклад, новообраний Прем’єр-міністр отримав у попередньому році доход всього-на-всього 20 000 гривень. Таким чином, виходить, що парламент призначив головою Кабінету Міністрів людину, яка є фантастично бідною. Бо 20 тисяч на рік, для людини такого рівня – це бідність. Насправді, Прем’єр-міністр країни з такою заробітною платою – це небезпека для держави, оскільки він відповідає за розпорядження бюджетними коштами і виявляє ставлення до певних фінансово-містких проектів, в яких він вповноважений впливати на ситуацію.

Крім того, придивіться уважніше до елементів сучасних виборчих кампаній в Україні, від обрання системи місцевого самоврядування до президентських виборів, коли кандидат, чи діючий президент, наприклад, кажуть: “Я даю вам по 10 гривень додатку до пенсії.” Або міський голова робить схожу заяву: “Я доплатив пенсіонерам по 10 гривень”. Невже це зроблено з власної кишені посадовця? Тому, насправді, таку інформацію треба подавати, спростовувати. Якщо мислити категоріями цивілізованого права, то звідки взяті ці 10 гривень? Вони взяті з бюджету, який утворюється з наших грошей, що ми їх сплачуємо у вигляді податків. Тому посадовець так і має казати: “Я з грошей киян (або скажімо львів’ян) разом із міською радою прийняв рішення розподілити з ваших грошей всім по 10 гривень, або я зробив це, як президент…”.

Наведений вище чинник підводить нас і до проблеми використання адміністративного ресурсу, який був менш помітний під час довиборчих кампаній, однак стане актуальним у період президентської кампанії. На мою думку, в чистому вигляді адмінресурс не застосовувався, він з’являвся лише в окремих локалізованих чи акцентованих формах. Тому, що влада часом маневрувала, намагаючись працювати одразу з кількома кандидатами, а десь взагалі бути поза грою.

У ході довиборчої кампанії сталось те, що, на мою думку, треба законодавчо вирішити раз і назавжди. Я ніколи не погоджусь з тією тезою, що парламентарій, народний депутат, є державним службовцем, а не політичним діячем, і як держслужбовець не має права брати участі у виборчій агітації. Відомо, що за нашим законом про державну службу, немає поняття політичний діяч, але прирівнення його до держслужбовця ламає логіку всієї демократичної системи влади. Оскільки депутат тоді не має права говорити про те, що він належить до якоїсь фракції, яка має певну політичну стратегію і політичну програму. Якщо я посадова особа і під час виборчої кампанії мені заборонено говорити про свого колегу по фракції, то тоді я чогось не розумію в цій системі.

Ви знаєте, що під час довиборчої кампанії був створений прецедент, коли людина з Нікополя подала в Дніпропетровський апеляційний суд позов, щоб суд протлумачив можливість проведення агітації народним депутатом за якогось кандидата під час виборчої кампанії. У даному випадку йшлося про захист особисто моєї участі в ході виборчої кампанії мого колеги Олександра Жира. Суд прийняв рішення, що я, як народний депутат, є посадовою особою, виходячи з того, що в Конституції України ця справа прописана, оскільки там чорним по білому зазначається, що державна влада складається з законодавчої, виконавчої і судової. Таким чином, я – посадова особа і не маю права на політичну думку. Таке судове рішення було ключовим, на його підставі у всіх трьох округах виступи народних депутатів тлумачились як виступи посадових осіб, які перешкоджали веденню виборчої кампанії. Тепер уявить ситуацію, що якщо не відбудеться зміни в цьому напрямку до президентської кампанії, і в кандидата в Президенти є 225 довірених осіб, то цілком зрозуміло, що значна частина з цих 225 осіб буде народними депутатами. Звичайно, що статус довірених осіб, це трохи інша система координат, однак переведення парламентаріїв в категорію посадових осіб, на мою думку, є небезпечним і неправильним. За такою логікою можна говорити і про усунення від виборчого процесу і політичних партій, оскільки вони є суб’єктами створення парламенту.

Підсумовуючи свій виступ, хочу ще раз наголосити, що я дотримуюсь тієї точки зору, що існує багато небезпек, які ми побачили під час довиборчих кампаній, однак вони не є такими критичними і не дають нам підстав остаточно стверджувати, що під час наступної президентської кампанії або парламентських виборів, технологічні фактори, як фінансові та адміністративні чинники, будуть домінувати над таким речами, як кандидат, його команда, стратегія, програма. Я абсолютно в цьому переконаний, попри наявні небезпеки та загрози, які необхідно мінімізувати і подумати, як їх не допустити, бо вони ліквідовують вибори як ідею і як цінність демократії.

Юрій ОРОБЕЦЬ

народний депутат України, голова Спеціальної тимчасової комісії

Верховної Ради України для контролю за дотриманням законності

при проведенні повторних виборів народних депутатів України 14 липня 2002 року

“Порівняльна характеристика та варіанти нейтралізації брудних виборчих

технологій довиборів – 2002“

Довибори – це, в першу чергу, “експорт” в окремі округи брудних технологій. Він відбувається як узагальнення загальноукраїнських досягнень ринку “чорного” PR, а також експорт технологій з Російської Федерації, де вибори проводяться значно частіше і елементи брудних технологій шліфуються впродовж року. Ілюстрацією цієї тези може стати приклад компіляції елементів “клонування” в Росії, тобто балотування різних кандидатів з однаковими або подібними прізвищами.

Технологія клонування під час довиборів в Україні спрацювала на 100% – всі клони програли. Слід зазначити, що в тих випадках, коли клонування додає інтриги виборам, воно не несе явної небезпеки, так як цей прийом, за оцінками експертів, забирає лише 5% голосів тих виборців, які виключно з неуважності або інших причин психологічного характеру переплутали кандидатів. У випадку ж довиборчих кампаній, в кожному з 4-х округів – на Вінниччини, Черкащині, в Мелітополі та Марганці все було зроблено таким чином, що навколо клонів розгортались скандальні процеси, які не додавали інтриги, а цілеспрямовано діяли на анулювання рейтингу визначеного кандидата. Наприклад, у Мелітополі було проголошено, що кандидат, проти якого було виставлено клона, покінчив життя самогубством. Зроблено було це повідомлення в такий ефективний спосіб, що цей кандидат просто зійшов з дистанції, хоча за соціологічними рейтингами він, до цього часу, був на декілька порядків вище за своїх суперників.

Головний аспект брудних виборчих технологій заключається, насамперед, в поширенні явно неправдивої інформації, або розповсюдженні таких відомостей, які провокують певні явища і відводять енергію удару від кандидата, який цим користується. Як приклад, можна навести випадок, що мав місце на Черкащині. В одному сільському населеному пункті поширювалась інформація про те, що у визначений день і час кандидат N буде щось роздавати виборцям. Відповідно збиралась велика черга людей, яка проклинала цього кандидата N, позаяк нічого подібного в цей час і на цьому місці не відбувалося. В дійсності “подарунки” роздавав інший кандидат. Таким чином, скандал утворювався навколо одного кандидата, а інший проводив тіньову операцію з підкупу голосів виборців.

Якщо ж спробувати визначити найефективнішу технологію, опрацьовану під час довиборів, то такою можна назвати застосування у виборчій кампанії мережевого маркетингу. Вона передбачає зарахування значної кількості виборців у штат агітаторів певного кандидата за наймом. Це означає, що такі агітатори за свою роботу отримують гроші. Укладається угода, яка визначає виплату першої частини коштів до виборів, а другої вже після дня голосування.

По-перше, це певним чином зобов’язує людей і вони не розголошують таємниці.

По-друге, угоди оформлювались як “Договори про допомогу” і фіксувались заднім числом, що фактично унеможливлює юридичну успішність доведення факту підкупу виборців.

По-третє, залучені в такий спосіб виборці до певної міри позбавляються мотивації голосувати “по совісті”, не зважаючи на гроші, бо “по совісті” вони вважають, що оскільки вони взяли гроші, то повинні їх відпрацювати. Ефективність технології використання схеми мережевого маркетингу становить 66%, тобто 2/3 людей, які взяли гроші, голосують відповідним чином. Таких “агататорів” може бути в одного кандидата кілька десятків тисяч, що фактично гарантує йому перемогу.

За підрахунками експертів обсяги витрачених коштів під час довиборчих кампаній на Черкащині становили від 300 до 500 тис. умовних одиниць, а в Мелітополі – більше 2 млн. умовних одиниць. Вартість послуг кожного виборця як “агітатора”, коштувала на Черкащині 20-30 грн., в Мелітополі – 100 грн., а під час довиборів у Київську міську раду зафіксовано максимальну цифру – 200 грн. в одні руки. Про наведені вище факти існує маса свідчень, за деякими з них порушені кримінальні справи. Однак прокуратура робить все, аби “залагодити конфлікти”. Якщо переводити питання коштів на загальнонаціональний масштаб, то “кримінальна” президентська виборча кампанія в Україні коштуватиме від 500 млн. до 1 млрд. дол. США.

Факт того, що суди успішно діють у день виборів, на мій погляд, мало що означає, так як конфліктів в день голосування практично немає, оскільки вибори на цей момент вже “зроблені”, вони давно проплачені, а голоси куплені. До того ж, порушення, які фіксуються спостерігачами, в т.ч. і міжнародними, це маленькі вершини великого айсбергу, що з юридичної точки зору не “перебивають” загального рівня фальсифікації. За існуючої постановки питання, перевірка та контроль у день голосування мало що значить. Наприклад, спостерігачами відносно часто реєструвались випадки так званої технології “карусель”, коли бюлетені виносились з виборчих дільниць за грошову винагороду. Однак вони не були визначальними, бо охороняти вже заповнені корумпованими бюлетенями скриньки не має сенсу.

Стосовно діяльності окружних виборчих комісій, то ситуація неоднозначна в кожному з виборчих округів. Однак, маю засвідчити, що їх діяльність є одним з елементів адміністративного ресурсу. Наприклад, найскандальнішими дії окружної виборчої комісії були в Нікополі, де голова комісії, явно заангажована людина, робив все для того, щоб зняти з реєстрації кандидатів в народні депутати. Лише один з епізодів. З ініціативи голови розглянуті комісією документи по судовому рішенню у справі зняття з реєстрації одного з кандидатів, хронологічно свідомо були віддані кандидату саме тоді, коли оскаржити їх в ЦВК було вже просто неможливо.

В округах, де діяли великі гроші, застосовувати адмінресурс в повному обсязі не було потреби. Однак там, де рейтинг опозиційного кандидата був надзвичайно високим, то застосування адмінресурсу. як виборчої технології, набувало просто неймовірного масштабу. Так є документально зафіксований випадок агітації головою держадміністрації за кандидата від влади під час відправи в церкві, в день релігійного свята. Причому, священик для цього спеціально перервав богослужіння! Або проведення владою масштабних військових маневрів на території округу! Хочу зауважити, що в районі Нікополя та Марганцю такої кількості військ не було з часів нападу Дарія на скіфів.

Кандидати в народні депутати, які балотуються від опозиції і претендують на перші місця, тотально контролюються владою. Всі їхні телефонні розмови прослуховуються, машини стеження “ведуть” їх самих та їхніх колег, проводяться оперативні розробки всередині команд. Одним зі свідчень цього може бути цитата кандидата в народні депутати по 201 виборчому округу на Черкащині Володимира Олійника, який заявив: “Я знаю, що мій телефон прослуховується. У цьому я пересвідчився в такий спосіб: я півроку не оплачував свій телефон і його не відключили”.

Таким чином, я хочу зазначити, що останні довибори були значно бруднішими за загальні вибори, поза як на планових виборах місцеві держадміністрації працювали власне на себе (на місцеві вибори) і суттєво меншою мірою могли впливати на вибори до Верховної Ради, оскільки енергія адмінресурсу розділялась.

Отже, характер використання технологій та особливості наявного виборчого законодавства створюють сьогодні загрозливий фон. Тож якщо наступні президентські вибори в Україні “не підуть” на ідеологічній основі, а суспільство не виробить у собі непримиренного відношення до держслужбовців, які фальшують вибори, то ці вибори означатимуть проведення року брудних російських виборчих технологій в Україні. Власне я особисто так і сприймаю проголошений президентом експорт російського інтересу в Україну.

В умовах геополітичного вибору країни та вирішення значимих для людей проблем під час наступної президентської кампанії, перед українським суспільством стоїть проблема: або ми відшліфуємо виборче законодавство, переломивши його на користь європейської традиції виборчого процесу, або ми залишимось у тотально корумпованому середовищі російського капіталу.

Віталій ШЕВЧЕНКО

член Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення

“Перспективи реформи виборчого законодавства

як необхідна умова демократизації виборчого процесу”

Я думаю, що в зібраному тут товаристві немає думки про те, що з виборчим законодавством і виборчими процесами в Україні все гаразд. Так само, вважаю, що більшість погодиться з тим, що хронічні хвороби законодавства починаються одразу від часу, коли Україна постала як незалежна держава. То був порятунок крупної партійної номенклатури у зв’язці з червоним директоратом, коли вони здійняли крик, що, мовляв, досить займатись політикою, треба переходити до проблем економіки. Власне це було їхнім способом перескакування через політичні ями, що підстерігали їх на хвилі тих бурхливих політичних процесів. Як наслідок, сьогодні ми маємо не політично структуроване суспільство в Україні, а гарно структуровану олігархічно-кланову спільноту, в політичній системі якої партії виглядають як пародії, бо мають велику голову в столиці і маленькі ніжки в регіонах.

Влада на місцях просто сміється з нашої багатопартійної системи, тому що зазвичай кожному начальнику, а тим більше керівникові районної адміністрації політично вигідно не тільки бути позапартійним, а й всіляко наголошувати на цьому, постаючи перед електоратом у якості “політично незаангажованої людини”, яка підсміюється над боротьбою “малозначущих” партійних осередків.

Ситуація дуже важка. І власне для України рятівним був би перехід на пропорційну виборчу систему. Однак скільки років вже тривають ці політичні бої, тим, хто прагнув змін у цьому напрямку, вдалося відвоювати у влади лише один плацдарм – допустити елемент пропорційної системи тільки в одних виборах, виборах до Верховної Ради. В умовах тих “битв”, які постійно тривають, за те, щоб скрізь ввести пропорційну виборчу систему і створити таким чином нормальні умови для розвитку політичних партій, як основи політично структурованого суспільства, власне “відвойований” сегмент мало що важить. Тому, на мою думку, нам варто рухатись до створення сильного у правовому значенні виборчого кодексу, про що йде мова вже не перший рік, але, на жаль, досьогодні зрушень немає. Мені здається, що депутати Верховної Ради вже кількох скликань наступають на одні й ті ж граблі, несвідомо підіграючи владі, яка один раз зробила поступку і на тому все закінчилось, через те, що депутати повторюють ті самі помилки, починаючи з І-го скликання. Ви напевно пригадуєте, як Анатолій Ткачук доповідав про перший пропорційний закон і безпорадно розводив руками, бо він не проходив. Як Володимир Філенко повторював, як присуд, що це не відбудеться. Які штурми трибуни Олександра Мороза були під час ІІ-го скликання і аж до сьогоднішньої Верховної Ради, яка на минулій сесії спробувала розглянути декілька інтерпретацій пропорційного виборчого закону. На мій погляд, помилка парламентаріїв полягає в тому, що одним і тим самим лобом стукаються в одну і ту ж стіну. Необхідно прийняти цілісний виборчий кодекс, а не протягувати через голосування чергову варіацію виборчого закону. Тим більше, враховуючи існуючу традицію політичних компромісів, їх набагато легше було б проводити, маючи одну сильну книжку про вибори.

Український парламент кожного скликання був для суспільства непрогнозований і небезпечний в тому сенсі, що парламент примудрявся голосувати з одних і тих же питань з результатами, які відрізнялися на 100 і більше голосів. Це в той час, коли голосування відбувались із розбіжністю всього в декілька хвилин. Тепер уявіть собі, що відбувається, коли проводиться черговий новий закон про ті чи інші вибори, який подається різними авторами, що керуються різними політичними підходами, а сам розгляд проекту закону може співпасти з моментом емоційної хвилі, коли парламент у змозі позитивно проголосувати за будь-що, а згодом – за протилежне. Зрозуміло, що, по-перше, це просто небезпечно, а по-друге, ми б мали вельми розбалансоване виборче законодавство, користуватись яким було б просто неможливо.

Ті, хто аналізував зарубіжне виборче законодавство, напевно звернули увагу на те, що в багатьох країнах виборчого кодексу немає. Ми мусимо мати на увазі, що виборча система в інших країнах формувалась далеко не 10 років, а більшість виборчих законів достатньо прості і зводяться до кількох чітких і зрозумілих норм, які ясно фіксують, що саме заборонено, а що гарантується.

Як відзначалося вище, безпосередньо про виборчий кодекс та підходи до реформування виборчого законодавства мова ведеться вже давно, однак донедавна в Україні був тільки один виборчий кодекс, який реєструвався у Верховній Раді в 1997 році, але до розгляду парламентом так і не дійшов. Пройшло вже п’ять років, але цим шляхом ми не йдемо. Минула сесія парламенту залишила відчуття зневіри стосовно реформи виборчого законодавства, бо, не дивлячись на те, що всім зрозуміло, наскільки ця тема є актуальною, всі проекти про пропорційну основу виборів були фактично відхилені.

Відомо, що існує маса проблем, як саме підійти до елементу пропорційності на виборах до різних рівнів органів влади. Питань немає тільки по виборах Президента, тут все зрозуміло. Виокремлюються також основні принципи парламентських виборів. Найгостріші ж дискусії точаться навколо застосування пропорційних принципів на місцевих виборах. Підходи тут найрізноманітніші: є пропозиції запровадити пропорційну основу на виборах в містах, а в селах залишити без змін, існують також ідеї застосовувати цей підхід тільки там, де за рік до виборів зареєструвалась та діє певна кількість осередків політичних партій. Між іншим, така дискусія засвідчує ще одну з проблем вітчизняного виборчого законодавства – застосування доволі штучних підходів. На мій погляд, там, куди ще не дійшло розгалуження партійної системи на місцях, зокрема в сільській місцевості, є сенс звернути увагу на багатомандатну виборчу систему, яка по суті є мажоритарною, але за умови цивілізованого запровадження може сприяти розвитку політичної системи, допомагати партійному будівництву.

Восени минулого року народним депутатом Євгеном Жовтяком була внесена нова редакція виборчого кодексу, яка містить до 500 статей і по суті є звітом десяти законів. Зрозуміло, що критикувати можна будь-який проект, але повторю, що, на мій погляд, треба просуватись саме таким шляхом, серйозно працюючи над сильною зведеною базою законів про вибори, а не братися щоразу за новий виборчий закон. Тим більше, що парламент цього скликання має ще достатньо часу, щоб у такий спосіб змінити нашу виборчу систему. В іншому випадку ми і надалі залишимось з розбалансованим виборчим законодавством, з різноманітними підходами, які обумовлюють розмитість механізмів забезпечення виборів та їх контролю.

Коротко, як член Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення, хочу зупинитись на деяких аспектах діяльності мас-медіа під час виборчих кампаній. Вірніше закцентувати увагу на тих кроках Національної Ради, які вже зроблені з огляду на перспективи ролі засобів масової інформації під час наступних виборів. Насамперед, це стосується ліцензування ретрансляції передач, ліцензування мовлення кабельних мереж, а також можливе запровадження реєстрації аудіовізуальних ЗМІ. Це дозволить краще контролювати електронні медіа під час виборів. Однак я переконаний, що радикальних змін не відбудеться доти, доки політики кардинально не вирішать питання, які полягають в роздержавленні засобів масової інформації та створенні системи суспільного мовлення. З огляду на політичну ситуацію, очевидно прийшов час оголосити Україну зоною вільною від державних ЗМІ.

Юрій КЛЮЧКОВСЬКИЙ

народний депутат України, президент Інституту виборчого права

“Законодавчі бар’єри на шляху запобігання порушенню виборчого законодавства”

Поставлена проблема є настільки важливою, що над нею вже досить плакати. Досить нарікати на те, що вона є, час думати над шляхами розв’язання цієї проблеми. Я абсолютно відповідально можу стверджувати, що наступні президентські та парламентські вибори можуть призвести до ситуації, коли плакатись над цією проблемою буде нікому.

Коли ми говоримо про нові виборчі технології, то зазвичай мова йде про якісь позитивні прийоми, які застосовуються в виборах. В Україні ж це завжди має протилежне значення, бо проблематика нових технологій сприймається як тема про способи зловживання та механізми порушення виборчого законодавства з метою отримати вигоди, які були б неможливі за умов легального виборчого процесу.

У цьому відношенні я б хотів звернути увагу на поняття традиції. Якщо ви порівняєте теперішнє українське законодавство із законодавством західної країни континентальної Європи, то зможете побачити, що там виборчі закони дуже лаконічні.

Наприклад, у німецькому законі про вибори до Бундестагу сказано, що при формуванні виборчих комісій повинні бути враховані інтереси політичних партій, які представлені в цих землях. І це гарантує, що ці інтереси будуть враховані.

Для порівняння я наведу формулювання двох законів, що діяли в Україні в березні 2002 р. Закон про місцеві вибори передбачав, що виборчі комісії формуються із врахуванням пропозицій політичних партій. Закон про вибори народних депутатів, який був прийнятий на чотири роки пізніше, вимагав обов’язкового врахування цих пропозицій. Для чого з’явилась норма обов’язкового врахування? Напевно не для того, щоб враховувати пропозиції політичних партій при формуванні комісій місцевих виборів, а для того, щоб, як кажуть брати росіяни, “иметь их ввиду”. Як результат, представники партій у цих комісіях були відсутні, принаймі тих партій, які мали за що боротись.

Таким чином, західні традиції багаторічного розвитку демократії є тією опорою, на якій ґрунтується легальний і легітимний перебіг виборчого процесу. В Україні ж наявні традиції протилежного плану. Вони не виникли з моменту проголошення незалежності, ці традиції наш спадок 80-річного, а може і 350-річного обману, тиску та намагання кожного, хто хотів жити вільно, обдурити державу. Оскільки, лише обдурюючи цю державу, можна було бути вільним. На жаль, саме ця традиція сьогодні діє проти вільних і чесних виборів. Щоразу нею все більше зловживають, кожного разу ще з більшим розмахом та нахабністю.

Без сумніву, такій традиції треба ставити законодавчу перешкоду. Однак, хочу підкреслити, що якщо хтось сподівається, що прекрасний закон, який заборонить всі можливі порушення, надасть можливість провести чисті, вільні і чесні вибори, той помиляється, бо закону ще треба дотриматися.

Дотриматись його можна не стільки караючи, скільки сформувавши громадську думку, яка не буде легітимізувати нечесні вибори. Це стане можливим, коли не окремі представники неурядових організацій будуть бунтувати і подавати позови в суди, а коли самі виборці не знесуть таких виборів і поставлять пікети перед тими органами, що захочуть визнати ці вибори чинними.

Власне звідси випливає важка проблема формування суспільної думки. Займатися нею мають не так законодавці, як засоби масової інформації, оскільки саме вони мають доступ до широких кіл громадян. Якщо у журналістів вистачить мужності не слухати темників, а дійсно формувати громадську думку на легітимних засадах, керуючись принципами чесності і порядності, то політична культура в українському суспільстві виникне скоріше.

З точки зору законодавця, на сьогодні в Україні наївно сподіватись на появу стабільного виборчого законодавства. Так як у нас відбувається постійне змагання меча і щита. Меч – це зловживання, щит – це законодавство. Законодавство можна змінювати раз на чотири роки, зловживання ж вдосконалюються постійно. На кожних довиборах ми бачимо нові зловживання, які жодна твереза голова в здоровому глузді не зуміє передбачити, бо тільки хвороблива уява здатна щоразу вишукувати нові способи і форми обдурення та підкупу. Тому кожного разу, по виявленню таких технологій, доводиться їх гальмувати, ставлячи перешкоди у вигляді відповідних правових норм. У жодному західному законодавстві подібних норм ви не знайдете, однак нам доводиться їх виписувати, так як іншої основи для цієї боротьби передбачити не можна.

Вище я вже зупинявся на аспектах формування виборчих комісій, але хотів ще раз звернути увагу на те, що власне партійне формування виборчих комісій обумовило те, що в день виборів вже ніхто не намагається зловживати, оскільки ми навчились, у всякому разі теоретично, формувати такі комісії, які дають можливість достатньо ефективно протидіяти фальсифікаціям. Порушення під час голосування та підрахунку голосів ще є, однак вони вже не такі ефективні і не дають того масштабу фальсифікації, який потрібен адміністративному ресурсу.

Разом з цим, ми маємо розуміти, що це автоматично не означає того, що на такі зловживання ніхто не продовжує сподіватись, бо з цим бар’єром намагаються боротись. Можна навести десятки випадків, які мали місце під час останніх виборів, коли членів виборчих комісій, висунутих від відповідних політичних партій, намагались у будь-який спосіб вивести зі складу комісій. Обдурити, залякати, підкупити, тільки щоб вони вийшли із складу комісії. Чому? Тому що тільки їх присутність вже заважає фальсифікувати вибори.

Таким чином, наявність таких людей у комісіях – це той бар’єр, який знімати не можна, бо зловживання в день виборів є найпростішим та найдешевшим з механізмів спотворення результатів волевиявлення громадян. Між іншим, це одна з причин переходу брудних технологій до застосування більш дорогих способів ведення виборчих кампаній. Отже, наведений приклад є ілюстрацією одного з відносно успішних законодавчих бар’єрів, який ми відносно успішно можемо реалізовувати на практиці.

Наступний традиційний спосіб зловживань, це списки виборців. Подивіться на результати перепису і порівняйте їх із сумарною кількістю виборців на останній низці виборів. Неозброєним оком стануть помітні вельми суттєві перепади чисельності виборців з явно непропорційним піком під час референдуму 2000 року. Отже, це також один з ресурсів, яким легко маніпулювати. Тому до того часу, поки не буде наведено порядок спочатку в законодавстві, а згодом і в практиці, так як закон без практики безсилий, не буде нічого доброго. Відкритість виборчих списків є абсолютно необхідна річ.

Здається немає жодної донорської організації, яка б не проводила семінар, де представникам виборчих штабів політичних партій розповідалось як агітувати “від дверей до дверей”. То чому ми дорікаємо одному з кандидатів у депутати по виборчому округу №82, який дуже грамотно використав цю тактику і реально обійшов від дверей до дверей? Чому ніхто інший не вчинив так само? Звісно не в плані грошей, які при тому роздавались, а в плані прищеплення виборцям імунітету до таких грошей. Немає пояснення, чому ніхто цього не зробив, так само як немає пояснення людям, які дозволяють себе так обдурювати.

Стосовно технології клонування, яка вже проговорювалась. На сьогодні вона вже є “відпрацьованою” і, дійсно, не спрацьовує проти окремих фізичних осіб. Але на останніх парламентських виборах ми вперше зіткнулися з явищем колективного клонування політичних партій і виборчих блоків. Насамперед, це сумнозвісний блок Олександра Ржавського “За Ющенка!”, який на Заході був би просто неможливий, так як там нікому навіть на думку не спаде використовувати чуже прізвище без письмового дозволу, бо воно є захищеним.

Представникам Народного руху України взагалі довелось судитись з Центральною виборчою комісією, яка зареєструвала виборчий блок, у назві якого містилась власна назва їхньої партії, не зважаючи на те, що вона не входила в цей блок. На жаль, Верховний Суд України знайшов можливість залишити цю скаргу без розгляду, посилаючись на формальну причину наявності простроченої дати, якої насправді не було. Але як, наприклад, оцінити моральну шкоду партії, яка була вимушена пояснювати виборцям не вірити загальновідомій, власній назві своєї організації?

Прецедент появи колективного клону ставить логічне запитання: як законодавчо захиститись від таких явищ? Як знайти таку законодавчу норму, яка нормально, а не по дурному, заборонить цю річ, адже всього заборонити не можна, бо ми живемо в суспільстві і ми повинні діяти. Зараз вже є перша спроба в законі про об’єднання громадян врегулювати питання регламентації назв політичних партій, однак ця норма далеко не досконала і зазначена проблема потребує подальшого розв’язання.

Окремо слід зупинитись на питаннях проведення передвиборчої агітації, вони є найскладнішими для законодавчого врегулювання. Зараз саме тут є ціле море невирішених проблем. Хто сьогодні може чітко пояснити питання: що таке агітація, як її юридично визначити, за якими критеріями відрізняти агітацію від не агітації? Що таке політична реклама, чи вона відрізняється від агітації чи ні, чи допускається вона в час, коли агітація заборонена? Це не пусті питання, бо я можу нагадати лише два приклади з виборів 2002 р.

Перший, це передача “Останній герой”, яка “транслювалась за підтримки партії, яку ми зможемо назвати тільки після 10 лютого”. Зрозуміло, що всі знали, яка це партія, а такий технічний хід тільки привертав увагу до неї. Другий приклад, трансляція зимової олімпіади за підтримки певного виборчого блоку. Дуже шкода, що ніхто так і не з’ясував, в чому полягала підтримка трансляції, яка здійснювалась приватними або державними телеканалами. Чи то була організаційна підтримка і виключно завдяки блоку “За єдину Україну!” вдавалось організувати трансляцію, якщо це була фінансова підтримка, то в яких межах і чи відповідало це законодавству?

Проблема унормування фінансування виборчої кампанії є особливо складною. Вона напряму пов’язана з джерелами фінансування діяльності політичних партій. При чому на сьогодні в Україні легальне фінансування здійснити неможливо. У західних демократіях подібну проблему вирішили через бюджетне фінансування, чого в нашій країні на часі здійснити нереально, передусім з причин популістського характеру.

Просто уявіть ситуацію розгляду проекту закону про бюджетне фінансування політичних партій і прихід в цей час, під стіни парламенту, вчителів, працівників установ охорони здоров’я, пенсіонерів, які не отримують своїх зароблених грошей, передбачити результат голосування по такому закону буде не важко.

Навіть беручи за основу існуючу регламентацію фінансування виборчих кампаній, важко не помітити в ній присутні суттєві вади. Так, законодавство передбачає виключно безготівкове фінансування всіх заходів. Тобто використання готівки є зловживанням.

Практичною ілюстрацією може бути випадок з кандидатом у народні депутати по виборчому округу №90 Романом Зваричем, якого спробували зняти з балотування, звинувативши його у використанні готівкових розрахунків за оренду приміщення для зустрічі з виборцями. Справа дійшла до Апеляційного суду Івано-Франківської області, а її розгляд переконливо засвідчив неготовність вітчизняної фінансової системи контролювати готівкові видатки. Фінансові ж документи, які фігурували під час розгляду справи як доказ, показали, що така проблема лежить вже не в сфері впливу законодавця, а знаходиться в площині нормативної діяльності Міністерства фінансів. Отже, зусиль самої законодавчої діяльності мало, бо закон не може встановлювати форми звітних фінансових документів.

Черговим порушенням, яке випливає у ході проведення агітаційних кампаній, є наявність агітації в церкві. Це так само є одним з аспектів моральності і загальної культури суспільства, але, на мій погляд тут бракує і політичної волі вищого державного керівництва. На правду ж, задекларовано відокремлення держави від церкви, але я добре обізнаний з тим, що греко-католицькій церкві доводиться другі вибори поспіль видавати директивний документ, що забороняє священикам займатись агітацією під час виборчої кампанії. Однак, відомо в який спосіб діють священнослужителі, вони кажуть: “Я не буду вас агітувати. Я просто скажу, що я буду голосувати за такого-то кандидата”.

У випадках же, коли відбувається пряма агітація в храмі, то повинна застосовуватись Конституція України і Закон про релігійні об’єднання, а конфесія має зазнати покарання за порушення чинного законодавства, а доки цього не буде, доти ці зловживання залишатимуться.

Наступним непростим елементом для регулювання є момент агітації. Зрозуміло, що зазвичай агітація здійснюється не самим кандидатом, до цього процесу залучається велика кількість людей. Чи може громадянин, спілкуючись як виборець з агітатором, бути впевненим, що його співрозмовник діє з відома і від імені означеного кандидата? Що дії агітатора відносно мене, пропозиції підписання договору або грошей, виконуються за дорученням того самого кандидата? Мені невідомий механізм заборони такої технології, однак, поза сумнівом, що це явище потребує законодавчого бар’єру, а довибори яскраво показали небезпечність їх застосування.

Остання велика тема, яку я хочу зачепити. Припустимо, що зафіксовано порушення виборчого законодавства. Що має відбуватись далі? Яке має бути покарання за нього і хто саме повинен нести відповідальність? У який спосіб виправити ситуацію, яка, вочевидь, вплинула на хід виборчого процесу? Вважаю, що це питання не виборчого законодавства. Ці питання стосуються компетенції Кримінального кодексу, Кодексу про адміністративні правопорушення, Цивільного кодексу тощо. Такі теми є вельми делікатними і складними.

Наприклад, постає питання – чи є дрібне порушення виборчого законодавства дійсно дрібним? Дійсно, воно мало в чому вплинуло на хід виборчого процесу, скажімо, було сфальсифіковано 5 бюлетенів при різниці в 500 голосів. Невже це може означати, що не треба нікого притягувати до відповідальності?! Мені здається, що тут повинна бути змінена сама філософія вимірювання глибини провини. Адже яким би не був підсумок порушення, це був замах на демократичний спосіб формування органів влади. На одну з найвищих цінностей громадянського суспільства. Тобто людина, що вчинила порушення, не визнає демократії, не визнає конституційного ладу.

Переконаний, що без запровадження серйозної кримінальної відповідальності за порушення виборчого законодавства, ми навряд чи знайдемо шляхи розв’язання окреслених вище проблем. Разом з цим, я свідомий того, що це палиця на два кінці.

Продемонстровано це законодавчою нормою про зняття з реєстрації кандидатів, як покарання за порушення виборчого закону, адже її застосовують здебільшого стосовно тих, хто винен у зловживаннях. Остання тенденція ставить глобальне питання про те, а чи можна в суспільстві, зараженому загальним правовим нігілізмом, навести порядок законодавчим чином?

Серед нагальних законодавчих кроків, які ми маємо зробити, окреслю наступні.

По-перше, це вибори на пропорційній основі, які знімають половину зазначених вище проблем. Крім того, такий підхід робить вибори деперсоніфікованими, а це, на відміну від виборів персоніфікованих, виводить на перше місце в передвиборчій боротьбі ідеологію, програму, цілі та репутацію політичної сили. Можливо, цей аспект є єдиним шляхом до демократичної культури суспільства.

По-друге, це оперативне коригування виборчого законодавства, оскільки нові зловживання та технології потребують відповідних законодавчих бар’єрів. Тому сьогодні не варто сподіватись на появу в Україні стабільного виборчого законодавства.

По-третє, виборчі закони вимушені бути максимально деталізованими і казуїстичними. Вони мають докладно описувати найрізноманітніші ситуації і способи правильної поведінки в них, так як будь-який лаконічний закон в умовах української правової культури є дірявим законом. Останній і головний мій висновок, є таким: для вирішення існуючих проблем одного законодавства мало, необхідно ще мати волю, аби застосувати законодавство і треба мати громадську думку, яка хоче, щоб саме це законодавство було застосовано.

Андрій БОНДАРЧУК

керівник відділу Донецької обласної державної адміністрації,

депутат Донецької обласної ради

Враховуючи те, що я керую одним з відділів Управління з питань внутрішньої політики, а також маю досвід депутатської роботи в міській та обласній радах і представляю громадську організацію “Асоціація молодих депутатів”, у своєму виступі хотів би з середини розкрити виборчі технології та досвід їх використання партією влади.

На мою думку, вибори виграють за рахунок двох складових: перша, це складання правильних послань, а друга, інтенсивність їх подачі. Крім того, хочу підкреслити, що з роками в Україні все більшого розповсюдження набувають елементи агресивного політичного маркетингу. Іншими словами, виборчі кампанії стають дедалі цинічнішими.

Серед найбільш характерних ознак та особливостей сучасного Донецького регіону слід вказати такі риси: значна денаціоналізація населення, проросійські настрої електорату, маргінальність, агресивність та персоналізація уяви.

Ведучи дискусію про хід останніх парламентських виборів на Донеччині, не можна не помітити факт значної втрати позицій в регіоні Комуністичною партією України. Цей факт, між іншим, оголяє ще недосліджену проблему базового регіону, тему досить актуальну, оскільки жодна політична сила в Україні не зможе досягти успіху за відсутності у себе саме базового регіону чи то формального, чи то фактичного. Донбас – це як раз формальний базовий регіон для КПУ і вона втрачає свої позиції.

Важливе значення має також тема виборів. Тема виборів пропонувалась найбільш радикальна з можливих, це тема “регіон-донор”, трудовий регіон і забираючий та витрачаючий центр. Тобто, тема нерозуміння нас, не зважаючи на цілий букет нагальних проблем регіону: велике індустріальне навантаження, високий рівень смертності, безліч екологічних катастроф. Ключовий контраст теми полягав у тім, що регіон заробляє вдвічі більше, ніж для його потреб перерозподіляє влада.

Підсумки виборів підкреслили те, що дехто називає “донецька аномалія” чи “донецький феномен”. Таку неясність можна прояснити, якщо розглянути історію підготовки виборів та особливості проведення його попереднього етапу в регіоні. До того ж, це дасть можливість краще зрозуміти отриманий результат.

Отже, особливості підготовчого етапу полягали в тому, що він був довготривалий, ґрунтовний і тотальний. Крім того, слід наголосити, що обласне донецьке керівництво, на відміну від багатьох інших регіонів, здійснювало керівництво областю впродовж п’яти років до проведення виборів. Тобто, за цей час були напрацьовані різні форми роботи, а також певний авторитет. Я розумію, що останнє викликає сумнів, однак я констатую те, що було.

Наступним складовим цього успіху є певний донбаський патріотизм. У жодному регіоні України такий регіональний патріотизм не спрацьовує настільки ефективно, як у нашому регіоні, де гасло “За Донбас!” дійсно знаходить реальну підтримку виборців на відміну від гасел за “якусь” Україну.

Крім того, ви пам’ятаєте про створення всеукраїнського об’єднання “Злагода”, яке фактично ніяк особливо й не спрацювала. Так от, у Донецькому регіоні існує “Союз за єдність, злагоду і відродження”, який працює. До нього входить 140 регіональних осередків політичних партій і громадських організацій. У регіоні реально працюють так звані “інформдні”, які проводяться згідно з відповідним рішенням Президента України та Кабінету Міністрів. Тобто, щомісяця проводиться інформаційний день з визначеної теми, а щотижня відбуваються своєрідні політінформації. Це нагадує форми роботи вже забутих радянських часів, але саме це дає найбільший коефіцієнт корисної дії, тому керівники районів та міст стають лідерами громадської думки.

У продовження теми, що певні загальнонаціональні ініціативи спрацьовують ледве не в єдиному Донецькому регіоні, хочу згадати те, що не спрацювало в Києві. Впродовж двох років збиралась політична консультативна рада при Президентові України. Не знаю, чи працює вона зараз, але в Донецькому регіоні вона працює і ігнорують її лише комуністи, а от всі інші політичні сили як лівого, так і правого спрямування залучаються до роботи цієї консультативної ради. До того ж, зараз створені постійно діючі комісії, в яких політичні формування залучаються до розробки окремих проблем з тим, щоб включати ці питання у програму розвитку регіону. Також працюють лекторські групи області, є групи лекторів міст та районів. Крім цього, ви знаєте, що діють такі банальні речі, як діалог влади з народом, прямі лінії, брифінги, прес-конференції тощо.

Тобто, якщо влада говорить, то значить її слухають і люди тягнуться до цієї інформації. Для прикладу згадаю 1989 рік, час початку шахтарських страйків, коли деякі шахти не приєднувались до них, оскільки керівники цих підприємств були у постійному контакті з працівниками, пояснювали їм, що відбувається і ті їм довіряли. Рівень такої довіри був надзвичайно високим.

Використовування заготовок на кшталт “єдиної команди”, “донецької команди” або “Донбаської партії”, яка робить конкретні та реальні справи, мало чим відрізняється від передвиборчих програм, але така новина спрацьовує краще. Вона сприймається громадянами як цілісна вибудова команди, до складу якої входять народні депутати, міський голова, а також депутати місцевих рад. Більше того, сам виборець залучається до цього процесу, підписуючи соціальний контракт. Між іншим, продемонстровані на цьому семінарі зразки соціальних угод, що використовувались п