28 листопада – 2 грудня 2003 року

ГРУЗІЯ ЯК ПРИКЛАД ТА ПОПЕРЕДЖЕННЯ

Олександр ДЕРГАЧОВ,
головний редактор видання “Прозора політика”

Події в Грузії закономірно привернули увагу в світі і, особливо, на пострадянському просторі. Вони дуже активно обговорюються і коментуються в Україні. Вони дійсно варті серйозної уваги. Але дійсні події, їх реальні причини та значення, а не їх довільне тлумачення окремими політиками і контрольованими ними засобами масової інформації. Доступні більшості українців вітчизняні та російські телеканали і газети наголошують на неприпустимості силового тиску та незаконної зміни влади, американському сценарії і небезпеці націоналізму. Ці важливі теми, втім, не зачіпають суті питання і не пояснюють головного.

Що ж насправді відбувається в Грузії? По-перше, – зміна політичної еліти. По-друге, – якісна зміна відносин між владою і суспільством. Йдеться не просто про вихід на перший план нового покоління лідерів, а про відхід країни від пострадянських традицій контрольованої передачі влади, про здатність її громадян вплинути на національний розвиток.

Дванадцять років будівництва самостійних держав на місці радянських республік стали розчаруванням для всіх прибічників демократії. З року в рік владні верхівки будували механізми контролю над власним народом, привчали його до думки, що від нього нічого не залежить. Конституції виправлялись на розсуд можновладців. Вибори, якщо їх взагалі не відкладали, дедалі більше перетворювались на фарс. В Білорусі та країнах Центральної Азії сформувались авторитарні режими. Україні пророкують якщо не білоруський, то російський варіант збереження або заміщення головної державної посади. Нещодавно Азербайджан продемонстрував варіант успадкування влади сином від батька. Варіант, до речі, цілком задовільнив не тільки Росію, а й Захід. І раптом такий сигнал з Тбілісі.

Вперше фальсифікація виборів не пройшла. Основні опозиційні сили змогли об’єднатися і, спираючись на активну підтримку населення, змусили відступити і силовиків, і президента. Непопулярна влада втратила і ефективність, і реальну легітимність. Фактично відбувся народний імпічмент.

Найцінніше в грузинських подіях те, що ми побачили, – наскільки важливою для демократії є особиста гідність і самоповага пересічного громадянина. Без цього народ просто не здатен продемонструвати, що саме він є єдиним і реальним джерелом влади, і забезпечити її якість та відповідальність. Якщо влада знехтувала волевиявленням народу під час виборів, народ має право і, навіть, повинен продемонструвати свою волю через громадянські акції чи шляхом народного повстання.

Ще один феномен – готовність керівника держави піти у відставку, не триматись за владу ціною подальшого загострення ситуації. Заздалегідь було очевидним, що серед всіх президентів пострадянського простору тільки Шеварднадзе за своїми особистими якостями здатен не триматись за владу в будь-який спосіб, розрізняти власні й національні інтереси, критично ставитись до себе і своєї діяльності, не використовувати заради себе величезні власні повноваження. Так, його влада була слабкою. Але його рішення залишити посаду скоріше було не наслідком цієї слабкості, а визнанням своєї провини і відчуттям відповідальності перед нацією. Такого й близько не було, коли Єльцин змусив піти Горбачова, та коли він сам вирішив достроково передати естафету Путіну.

Показовою є реакція українського Президента: “Я з сумом дивлюсь на те, що там відбувається, і хочу побажати президенту Шеварднадзе успіхів, бо всі ми розуміємо добре, що без втручання ззовні того, що відбувається в Грузії, не було б. Я не знаю, хто там, але я знаю з власного українського досвіду”. Він відкидає можливість того, що громадяни можуть самі виступити проти влади і перемогти.

Крок Шеварднадзе навпаки, принаймні частково, повернув природність суспільно-політичним процесам в країні. Нарешті виникли умови для проведення демократичних виборів, адже виконавча влада перестала бути знаряддям “забезпечення потрібного результату”, а клани значною мірою втратили свій вплив у Тбілісі. У зв’язку з цим попередження щодо їх чесності та прозорості, що лунають в Москві та Києві, де навчились маніпулювати власними громадянами, виглядають не тільки недоречно, а й дещо кумедно.

Проте, оксамитові революції не вирішують проблем, що накопичились. Нова влада отримає надзвичайно складну спадщину і зіткнеться з потужним спротивом. Вже зараз спостерігаємо, як керовані кланами національні автономії відгороджуються від подій у столиці, відмовляються від участі у виборах. Керівники Абхазії, Аджарії та Південної Осетії заявляють про необхідність забезпечення стабільності на своїх територіях і демонстративно радяться про подальші дії в Москві за участю високих російських посадовців. Роз’єднання країни поглиблюється, а міжетнічні стосунки можуть стати заручниками боротьби за владу регіональних лідерів і механізмом зовнішніх впливів.

На такому фоні контрольовані нашою владою засоби масової інформації наполегливо попереджають українських громадян про нездатність “так званих демократів“ забезпечити єдність країни, спокій та законність. Так само нав’язується думка про небезпеку приходу до влади націоналістів і, водночас, про їх залежність від Заходу. Очевидно, що наша правляча верхівка боїться порівнянь та перспектив повторення грузинської ситуації в Україні. І передовсім боїться, що її громадяни більше не погодяться з тим, що їх обдурюють, ними маніпулюють, їх зневажають.

В українській політичній історії вже накопичилось чимало масштабних безкарних фальсифікацій народного волевиявлення. І сьогодні стає очевидним, що чинна влада готова йти набагато далі, налаштовуючись спотворювати весь політичний процес, навіть повсякденне політичне життя. Вона впевнена, що буде більш вправною, якщо скористається грузинським попередженням. І, мабуть, сподівається, що в неї є історичний час для того, щоб чергове впоратися з опозицією, користуючись пасивністю громадян, їх зневірою у власні сили.

Передача влади вважається одним з найважливіших іспитів демократії, відповідальності влади, громадських якостей населення, політичної культури еліти, дієздатності опозиції. Схоже, що Україна погано підготовлена до такого іспиту. Чи просунемося ми в цій підготовці, залежить і від того, хто і як скористається з грузинського прикладу. Чи відійдемо ми, долаючи спротив непопулярної і корисливої влади та власну байдужість, від зразків інших пострадянських держав і, таким чином, продемонструємо свій зразок, ближчий до європейських?

СІМ ПРИЧИН, З ЯКИХ НЕ ВАРТО
ПРОВОДИТИ ПОЛІТИЧНУ РЕФОРМУ САМЕ ЗАРАЗ 

Сергій МАКЕЄВ,
доктор соціології

Про політичну реформу хто тільки не говорив,зрештою не лише експертиі політики, а пересічні громадяни і чути, здається, про неї не хочуть. Громадяни постраждали двічі. Спочатку багатьохз них змусили брати участь у всенародному обговоренні. Десятки тисяч пропозицій таформулювань, вистражданих й вимучених свідомими членами суспільства, були систематизовані редакційними комісіями танаправлені в Міністерство юстиції. Міністр О.Лавринович справно доповів усьому чесному народові, що їх одержано й впорядковано.

І де ж вони сьогодні? Правильно, у кошикові для непотрібних паперів. Тому що свій законопроект, що так завзято обговорювався народом, Президент із Конституційного Суду відкликав. А туди були відправлені зовсім інші законопроекти. Знадобився, отже, і другий тур обговорення, тобто людей вдруге втягують у гру, що умовно можна назвати “Ми не можемо стояти осторонь“. Країною йде друга хвиля – у вигляді так званих “Демократичних форумів“ – мозкового штурму з приводу того, як має бути облаштований політичний механізм у країні. Форуми видаються за ініціативу й ентузіазм громадян, що глибоко перейнялися невідкладністю саме політичної реформи. І навіть енергійно на ній наполягають.

Але хоч про реформу сказано багато всього, ми не почули головного: її не варто проводити. Принаймні у тих версіях, що пропонуються. Спробуємо в цьому розібратися, нагадавши деякі факти та обставини.

У період між вереснем 2001 й лютим 2002 року Президент України п’ять разів накладав вето на закон про пропорційні вибори, який наполегливо приймала Верховна Рада. Аргументація була гранично простою – “не на часі”, мовляв, країна не готова до формування парламенту на партійній основі. Блок “За єдину Україну!” йшов на вибори під гаслом збереження стабільності та політичного статус-кво, тобто збереження існуючої політичної архітектоніки влади. Тим часом більше половини виборців у загальнонаціональному окрузі проголосували за блоки й партії, що мали у своїх програмах тезу про зміну системи влади та перехід до парламентсько-президентської республіки – тобто за блок “Наша Україна”, Комуністичну партію, “Блок Юлії Тимошенко”і, Соціалістичну партію.

П’ять місяців поспіль, на урочистих зборах 24 серпня Президент України Л.Кучма говорить, що сформована політична система неефективна й недієздатна, а тому варто переходити до пропорційних виборів і парламентсько-президентської республіки. Такий от політичний кульбіт. І, як повелося ще з радянських часів, вище керівництво не потурбувало громадян виправданнями чи поясненнями таких радикальних змін у своїх умонастроях. В такій ситуації залишається лише висувати припущення.

Припустімо, що результати виборів справді відкрили очі першій особі держави на реальні настрої громадян стосовно механізмів і способів відправлення влади. Але він посідає занадто відповідальну посаду, щоб ми, тобто ті, хто живе у цій країні, мали право співчутливо зауважити: “Ну, що ж, із ким не буває”. “Чути під собою країну” – в цьому клявся Президент на священній книзі. Аж тепер ніяк не позбутися сумніву в тому, а чи правильно на цей раз він розпізнав почуття й політичні мрії людей.

Припустімо, далі, що Президент, який іде з посади по завершенні другого конституційного терміну, щиро не бажає залишати нас сам на сам з такою політичною спадщиною – “недієздатним й неефективним політичним механізмом”. Я, мовляв, страждав, та наступного президента від таких страждань позбавлю. В питаннях “недієздатності” Президент України безсумнівно компетентний – свого часу був відповідальний за надійність й безвідмовність надскладних літальних апаратів. Політичний механізм майже те саме, а Президент, безсумнівно, знає, про що говорить. Але таке цікаве припущення також потребує обговорення.

Як відомо, наявний поділ влади й систему взаємновідносин між гілками влади Л.Д.Кучма аж ніяк не успадковував, так само їх не нав’язували йому зовнішні чи внутрішні ворожі сили. Цей механізм вибудований якщо і не ним власноруч, то за активної особистої участі. В ньому реалізовано ідеї, які Президент обмірковував, зважував, оцінював й схвалював. Причому в окремих, але дуже важливих елементах, вони неконституційні (Адміністрація Президента, наприклад, з усіма її функціями). Фактично добропорядним громадянам сказано: я доклав думку, фантазію, руку до створення “недієздатного” механізму. Але тепер я вам побудую новий, значно досконаліший. Правда, якщо той не працюватиме, то й претензій пред’являти вже не буде кому.

Риторичне запитання: чи запросять і довіряться люди знову майстрам, які хоч і збиралися зробити гарний ремонт, та зробили зрештою неоковирний? Після очевидної відповіді назву кілька причин, з яких нам усім не слід поспішати з політичною реформою.

Перша причина – скоріш етична: наостанок (тобто перед полишенням першої посади країни) належало б учиняти добрі справи, а не досить сумнівні (дивись сьому причину).

Друга причина – професійна. Як переконує нас досвід зізнань вищих посадових осіб (див. вище), професійна компетентність політичних конструкторів і дизайнерів з парламентської більшості чи з виконавчої влади вкрай сумнівна. Вони довго не помічали “недієздатності“ механізму, приводними ременями, шестернями й енергоносіями якого тривалий час були. Але мало побачити те, що вони, нарешті, побачили. Справа в тім, що навряд чи їм до снаги конструювання нового механізму.

Третя причина – також професійна. Проблемою є не лише конструктори. Не менше проблем з українськими політичними технологами. За всі роки незалежності жодна реформа нашим реформаторам не вдалася. Згадаймо завзяту роботу з адміністративної реформи, а результат – нульовий. Наївно очікувати, що шлях політичної реформи буде гладкішим.

Четверта причина – скоріш морально-правова. Політичну реформу чомусь відразу майже ототожнили з конституційною реформою: нібито без перекроєння Конституції не обійтися. І почалося воістину “дике полювання” на Основний Закон країни. Причому очолили його юристи, одна з професійних організацій яких договорилася до того, що рекомендувала Президентові всі закони приймати всенародними референдумами. Україна, у такий спосіб, стала б першою державою в новій та новітній історії, яка скинула б з себе спорохнявіле вбрання парламентської демократії. Тим часом країна та люди в ній ще не мають стійкої навички жити за Конституцією. Справді, не можна ж, живучи “поза” Конституцією, вважати її відповідальною за це, а тому прагнути помститися – переписати її.

П’ята причина – демократична. Громадяни повинні самі вирішити, кому доручити проведення реформи. Принцип – “Я йду, та однаково зроблю вам це”– має бути відхилений. У громадян є такий привілей – робити політично значущий вибір.

Шоста причина – також демократична. У громадян повинна бути можливість власноруч вирішувати, кому довірити перебудову політичного будинку. І немає більш доречної можливості, аніж президентські вибори. Претенденти могли б агітувати за конкретний варіант політичної реформи, роз’яснювати – як, у якій послідовності та ким вона проводитиметься у життя. Виборці ж нехай вирішують. Не можна ж вважати серйозним аргумент (його наводять досить часто), начебто наступний президент нічого не реформуватиме. Міряти інших по собі – дуже популярний, однак не найкращий прийом. Набагато важливіше сьогодні не втратити шанс для впровадження в політичне життя демократичних норм, довіряючи громадянам і претендентам.

Сьома причина – державна. До виборів – менше року. Дефіцит часу призведе до того, що зміни в Конституцію потрібно буде вносити на швидкоруч і будь-якою ціною. Всі засоби за такої ситуації будуть прийнятні. І скільки ж політичних дров буде нарубано, скільки несправедливостей буде створено. І найгірше – у протистояння еліт будуть втягнені люди, розмежування й озлобленість виплеснуться на вулиці, пробуджуючи в громадянах недобре й сліпе. Ми бачили це в Донецьку. Розділяти й розмежовувати Україну в ім’я політичної реформи? Та цур мене й тих, хто стане її продавлювати й протискувати, не переймаючись можливими моральними та соціальними витратами. 

ПРОБЛЕМА НАПРАВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО МИРОТВОРЧОГО
КОНТИНГЕНТУ ДО ЛІБЕРІЇ

Олександр ПАЛІЙ,
експерт Інституту політики

Верховна Рада протягом останнього тижня двічі не погодилась на направлення миротворчого контингенту України у складі місії ООН у Ліберію.

27 листопада 2003 року рішення Президента України підтримали 215 народних депутатів,25 листопада – 217 (при необхідних 226). Не голосували депутати фракцій “Наша Україна”, БЮТ, СПУ та КПУ.

Основними завданнями українського миротворчого контингенту в Ліберії мало бути перевезення персоналу Місії ООН, вантажів, ведення повітряного спостереження та патрулювання, пошуково-рятувальних операцій, надання вогневої підтримки піхотним підрозділам Місії.

Виконавча влада заявила про намір незабаром у чергове поставити питання про направлення миротворців до Ліберії на розгляд Верховної Ради після внесення змін до переліку завдань українського контингенту, які виключили б участь українських миротворців безпосередньо в бойових діях.

За данами Міністра оборони України ЄвгенаМарчука, загальна чисельність українського миротворчого контингенту мала становити 350 військовослужбовців, з них – 190 офіцерів, 60 прапорщиків і 100 військовослужбовців за контрактом. Крім того, 20 офіцерів складатиме миротворчий персонал (штабні офіцери та військові спостерігачі).

Фінансування витрат, пов’язаних з участю України в зазначеній миротворчій операції, мало здійснюватися за рахунок коштів Державного бюджету України з подальшим відшкодуванням цих витрат Організацією Об’єднаних Націй (згідно з даними Секретаріату ООН, які наведені в пояснювальній записці до проекту, сума компенсації мала становитиприблизно 1,5 млн дол. США на місяць).

Україна бере участь у 9 миротворчих операціях, перебуваючи на 10-му місці в світі щодо участі в таких операціях і на першому місці серед країн Європи.
Згідно з документами, переданими до Верховної Ради, українські миротворці мали перебувати в Ліберії на період до завершення міжнародної миротворчої операції (12 місяців, згідно з резолюцією РБ ООН від 19 вересня 2003 року, але мандат Місії може бути продовжений за рішенням РБ ООН на більш тривалий термін).

ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ 

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

Відповідно до статті 93 Конституції України та статті 4 Закону України “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях” вношу на розгляд проект Закону України “Про схвалення рішення Президента України щодо направлення миротворчого контингенту для участі України в Місії Організації Об’єднаних Націй у Ліберії”. Прошу розглянути цей законопроект як невідкладний позачергово.

Представлятимуть проект Закону під час його розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України Міністр закордонних справ України К.Грищенко, Міністр оборони України Є.Марчук.

Додаток:  проект Закону України;

пояснювальна записка;

довідка про погодження;

інформація щодо направлення миротворчого контингенту;

копія Указу Президента України.

Вих.№ 1-1/1463

10 листопада 2003 р.                                                                                                           Л.КУЧМА

Проект

ЗАКОН УКРАЇНИ
Про схвалення рішення Президента України щодо направлення
миротворчого контингенту для участі України в Місії Організації
Об’єднаних Націй у Ліберії

Верховна Рада України постановляє:

Схвалити рішення Президента України миротворчого контингенту для участі України Об’єднаних Націй у Ліберії.

Фінансування витрат, пов’язаних з участю України в зазначеній миротворчій операції, здійснювати за рахунок коштів Державного бюджету України з подальшим відшкодуванням цих витрат Організацією Об’єднаних Націй.

Пояснювальна записка
до проекту Закону України про схвалення Рішення Президента України
про направлення миротворчого контингенту для участі України у Місії
Організації Об’єднаних Націй у Ліберії

Проект Закону України про схвалення Рішення Президента України про направлення миротворчого контингенту для участі України у Місії Організації Об’єднаних Націй у Ліберії розроблено Міністерством закордонних справ України у зв’язку із зверненням Секретаріату ООН до Уряду України направити до складу Місії ООН у Ліберії (МООНЛ) авіаційний підрозділ загальною чисельністю до 350 осіб та миротворчий персонал загальною чисельністю до 20 осіб.

МООНЛ створена відповідно до резолюцій Ради Безпеки ООН №1497 від 1 серпня 2003 р. та № 1509 від 19 вересня 2003 р. і на підставі положень Розділу VIIСтатуту ООН на початковий 12-місячний період з метою підтримки ліберійського перехідного уряду та надання сприяння імплементації Всеохоплюючої мирної угоди в Ліберії.

Місія складатиметься з військового компоненту чисельністю до 15 тис. осіб, що включатиме 250 військових спостерігачів та 160 штабних офіцерів, і компоненту цивільної поліції у складі 1 тис. 115 осіб. Передбачається, що повне розгортання миротворчих сил у Ліберії завершиться до травня 2004 р.

Обов’язки голови МООНЛ виконує Спеціальний представник Генерального секретаря ООН Жак Кляйн (США). Командуючий військовими силами МООНЛ – генерал-лейтенант Даніелу Опанде (Кенія).

Фінансування витрат, пов’язаних з участю України в зазначеній миротворчій операції, здійснюватиметься за рахунок коштів Державного бюджету України, з подальшою компенсацією цих витрат з бюджету ООН. Згідно з даними Секретаріату ООН, сума відшкодування Україні за надання миротворчого контингенту до складу МООНЛ (за авіаційний підрозділ у складі 14 вертольотів) становитиме близько 1,5 млн. дол. США щомісяця.

Реалізація цього Рішення не потребує внесення змін та доповнень до чинного законодавства.

Відповідно до статті 4 Закону України “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях” Рішення Президента України (в частині щодо направлення миротворчого контингенту) підлягає схваленню Верховною Радою України.

МЗС України

ДОВІДКА ПРО ПОГОДЖЕННЯ

проекту Закону України “Про схвалення Рішення Президента України про направлення миротворчого контингенту для участі України в Місії Організації Об’єднаних Націй у Ліберії”

Проект Закону узгоджено з:

1. Міністерством закордонних справ України

2. Міністерством фінансів України

3. Міністерством юстиції України

Заступник Глави Адміністрації
Президента України – Керівник
Головного управління з питань
зовнішньої політики                                                                                                                         А. ОРЕЛ

ІНФОРМАЦІЯ
щодо направлення миротворчого контингенту та миротворчого
персоналу для участі України у Місії Організації Об’єднаних
націй у Ліберії

Пропозицію щодо направлення миротворчого контингенту та миротворчого персоналу для участі України у Місії Організації Об’єднаних Націй у Ліберії (МООНЛ) розроблено Міністерством закордонних справ та Міністерством оборони України у зв’язку зі зверненням Секретаріату ООН до Уряду України направити до складу МООНЛ авіаційний підрозділ загальною чисельністю до 350 осіб та миротворчий персонал загальною чисельністю до 20 осіб.

МООНЛ створена відповідно до резолюцій Ради Безпеки ООН №1497 від 1 серпня 2003 р. та № 1509 від 19 вересня 2003 р. і на підставі положень Розділу VIIСтатуту ООН на початковий 12-місячний період з метою підтримки ліберійського перехідного уряду та сприяння імплементації Всеохоплюючої мирної угоди в Ліберії.

Місія складатиметься з військового компоненту чисельністю до 15 000 осіб, який, крім іншого, включатиме 250 військових спостерігачів та 160 штабних офіцерів, і компоненту цивільної поліції у складі 1115 осіб. Передбачається, що повне розгортання миротворчих сил у Ліберії завершиться до травня 2004 р.

Обов’язки голови МООНЛ виконує Спеціальний представник Генерального секретаря ООН Жак Кляйн (СТА). Командуючий військовими силами МООНЛ генерал-лейтенант Даніелу Опанде (Кенія).

Фінансування участі українського миротворчого контингенту здійснюватиметься за рахунок коштів України, з подальшою компенсацією витрат нашій державі з бюджету ООН. Згідно з даними Секретаріату ООН, сума відшкодування Україні за надання миротворчого контингенту до складу МООНЛ (авіаційний підрозділ у складі 14 вертольотів) становитиме близько 1,5 млн. дол. США щомісяця. Миротворчий персонал фінансуватиметься з бюджету ООН.

Реалізація цієї Пропозиції не потребує внесення змін та доповнень до чинного законодавства.

Відповідно до статті 4 Закону України “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях“ Рішення Президента України, в частіші щодо направлення миротворчого контингенту, підлягає схваленню Верховною Радою України.

Дані про район дій.[1]

Миротворчий контингент України виконуватиме свої функції у складі Місії ООН на території Ліберії. Штаб-квартира МООНЛ розташована у м. Монровія. Ліберія це найстаріша республіка на Африканському континенті, заснована білими філантропами та неграми-переселенцями з США. Отримала незалежність 26 липня 1847 року.

Географічне положення. Ліберія розташована у Західній Африці, на узбережжі Атлантичного океану. На півночі країна має кордон з Гвінеєю, на північному заході зі Сьєрра-Леоне, на сході Кот-д’Івуар та на заході омивається водами Атлантичного океану. Столиця країни – місто Монровія. Загальна площа країни становить 111,3 тис. кв. км. Вічнозелені, вологі, трьох ярусні ліси покривають значну частину країни.

Населення – близько 3,2 млн. (2001 р.).

Релігія – Християнство, Іслам та різноманітні туземні віросповідання.

Офіційна мова – англійська.

Кліматичні умови та труднощі пов’язані з цим. Клімат країни тропічний, жаркий та вологий, сприяє виникненню різноманітних інфекційних тропічних хвороб. Санітарно-епідеміологічна обстановка в країні є вкрай складною.

Економічний стан країни. Громадянська війна завдала значних збитків економіці країни та відсунула її розвиток на десятки років назад. Практично повністю знищена інфраструктура.

Країна багата корисними копалинами, зокрема, алмази, золото, титанова руда, боксити, залізна руда, деревина та хром.

Ліберія офіційно володіє найбільшим у світі торговельним флотом (загальною водотоннажністю понад 80 млн. тонн). Щорічно Ліберія отримує за надання на пільгових умовах свого прапора іноземним судновласникам понад 20 млн. дол. США. В країні є 9 морських портів та міжнародний аеропорт Робертсфілд (65 км від столиці Монровії).

Загальні економічні показники:

ВВП на душу населення (2002 р.) – 122 дол. США;

інфляція (2002 р.) – 4,50%;

зовнішній борг країни (2002 р.) – близько 2,8 млрд. дол. США;

національна валюта – ліберійський долар (на 20.10.2003 р. 1 дол. США = 0,995 ліб. дол.).

Завдання українського миротворчого контингенту:

перевезення персоналу Місії та вантажів;

ведення повітряного патрулювання та спостереження;

проведення пошуково-рятувальних операцій та медичної евакуації;

надання вогневої підтримки з повітря піхотним підрозділам Місії.

Загальна чисельність українського миротворчого контингенту:

військовослужбовців – 350 чоловік, з них: офіцерів – 190, прапорщиків – 60, військовослужбовців за контрактом – 100. Крім того 20 офіцерів складатиме миротворчий персонал (штабні офіцери та військові спостерегачі).

Миротворчий контингент та персонал буде сформовано виключно на добровільній основі. Перевага надаватиметься особам, які приймали участь у бойових діях, виконували миротворчі місії під егідою міжнародних організацій.

Тип і склад озброєння та військової техніки:

бойові вертольоти Мі-24 – 6 од.:

транспортні вертольоти Мі-8 – 8 од.;

автомобілі – 48 од.;

причепи – 25 од.;

боєкомплекти до Мі-24 – по 5 комплектів на вертоліт (один боєкомплект складає: ракет С-8 – 40 од; 30 мм боєприпасів до пушки – 250 од.;

боєкомплекти до Мі-8 – по 3 комплекти на вертоліт (один боєкомплект складає: ракет С-8 – 80 од; 7,62 мм боєприпаси до кулемету – 250 од.).

Підпорядкованість українського миротворчого контингенту.

Український миротворчий контингент оперативно буде підпорядковуватися Командувачу військовими силами Місії ООН у Ліберії.

Загальне керівництво українським миротворчим контингентом буде здійснювати Генеральний штаб Збройних Сил України.

Визначення завдань буде здійснюватися командуванням силами Місії за узгодженням з Генеральним штабом Збройних Сил України.

Строки перебування.

На період до закінчення міжнародної миротворчої операції (12 місяців, згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН від 19.09.2003 № 1509. Мандат Місії може бути продовжений за рішенням Ради Безпеки ООН на більш тривалий термін).

Порядок можливого продовження строків перебування.

Термін перебування українського миротворчого контингенту може бути продовжений Президентом України за поданням Міністерства закордонних справ, узгодженим з Міністерством оборони України.

Порядок заміни українського миротворчого контингенту.

Заміну особового складу українського миротворчого контингенту планується здійснювати кожні півроку (один раз у шість місяців).

Умови виведення українського миротворчого контингенту.

Український миротворчий контингент буде повернений з Ліберії після закінчення миротворчої операції. Він може бути також відкликаний до завершення цієї операції у разі, якщо його подальша участь в ній стане недоцільною через суттєву зміну міжнародної військово-політичної обстановки чи обставин у регіоні перебування, припинення фінансування та через інші причини.

Рішення про відкликання миротворчого контингенту прийматиметься Президентом України з урахуванням міжнародних зобов’язань України за поданням Міністерства закордонних справ України, узгодженим з Міністерством оборони України, або за пропозицією Верховної Ради України.

Генеральним штабом Збройних Сил України буде розроблений план термінової евакуації українського миротворчого контингенту з території Ліберії на випадок виникнення безпосередньої загрози життю та здоров’ю особового складу.

Конкретні умови виведення українського миротворчого контингенту з території країни буде визначено у Меморандумі про взаєморозуміння між Урядом України та Секретаріатом ООН.

Гарантії і компенсації військовослужбовцям українського миротворчого контингенту та персоналу.

Статтею 11 Закону України “Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав“ передбачено гарантії соціального захисту осіб військового і цивільного персоналу підрозділів Збройних Сил України, що направляються до інших держав, та членів їх сімей.

Особи військового і цивільного персоналу підрозділів Збройних Сил України, які були направлені до інших держав і стали інвалідами під час виконання обов’язків військової служби (службових обов’язків), користуються пільгами, передбаченими Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту для інвалідів війни”.

Згідно зі статтею 10 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” чинність цього Закону поширюється на сім’ї військовослужбовців, які загинули (пропали безвісти) або померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час виконання обов’язків військової служби (службових обов’язків), а також внаслідок захворювання, одержаного в період проходження військової служби на території інших держав під час воєнних дій та конфліктів.

Статтею 8 Закону України “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях” визначено, що вислуга років і трудовий стаж громадян України за час виконання обов’язків у складі миротворчого контингенту і миротворчого персоналу обчислюється з розрахунку один місяць за три місяці.

Постановою Кабінету Міністрів України від 5 травня 1994 року № 290 затверджено Положення про порядок виплати компенсаційних сум військовослужбовцям, які стали інвалідами, а також членам сімей військовослужбовців, які загинули під час виконання обов’язків військової служби у складі Миротворчих Сил ООН.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 року № 963 “Про затвердження порядку матеріально-технічного забезпечення миротворчого контингенту та персоналу України, який бере участь у міжнародних миротворчих операціях” визначено, що за особами, які входять до складу миротворчих контингентів та персоналу України, зберігаються виплати в національній валюті в розмірі 100 відсотків окладу за військове (спеціальне) звання, посадового окладу або середньої заробітної плати за останнім місцем служби чи роботи, надбавки за вислугу років, інших додаткових видів грошового забезпечення постійного характеру.

На військовослужбовців українського миротворчого контингенту розповсюджуються соціальні гарантії та соціальні нормативи, визначені законами України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їхніх сімей”, “Про Збройні Сили України”, “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких осіб”.

Порядок і умови відшкодування витрат, пов’язаних з участю українського миротворчого контингенту в міжнародній миротворчій операції.

Фінансування витрат, пов’язаних з участю українського миротворчого контингенту в міжнародній миротворчій операції буде здійснено з Державного бюджету України з подальшим відшкодуванням цих витрат ООН.

Конкретний розмір суми відшкодування буде визначено Меморандумом про взаєморозуміння між Урядом України та Секретаріатом ООН.

Апарат РНБОУ

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ 

Про направлення миротворчого контингенту
та миротворчого персоналу для участі України
в Місії Організації Об’єднаних Націй у Ліберії

Враховуючи зобов’язання України як держави – члена Організації Об’єднаних Націй,

беручи до уваги Резолюції Ради Безпеки ООН № 1491від 1 серпня 2003 року і № 1509 від 19 вересня 2003 року,

вважаючи, що участь України у врегулюванні конфлікту в Ліберії відповідає інтересам підтримання миру і безпеки, національним інтересам держави,

на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України та відповідно до Закону України “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях“ постановляю:

1. Визнати за доцільне участь України в Місії Організації Об’єднаних Націй у Ліберії.

2. Направити для участі України в Місії ООН у Ліберії миротворчий контингент загальною чисельністю до 350 осіб та миротворчий персонал загальною чисельністю до 20 осіб.

3. Кабінету Міністрів України забезпечити підготовку та направлення миротворчого контингенту та миротворчого персоналу, зазначених у статті 2 цього Указу, а також необхідне фінансове та матеріально-технічне забезпечення їхньої діяльності.

Президент України                                                                                                        Л.КУЧМА

м.Київ

10 листопада 2003 року

№1279/2003